|
Народився 13 серпня 1953 року. |
Перепелиця Григорій Миколайович
«Європейці тільки зараз відчули подих майбутньої війни»
— Ще на початку 2000 року у своїй книзі «Конфлікт у Придністров’ї» Ви передбачали розвиток подальших подій у цьому регіоні. На першому місці було відновлення ескалації. Також Ви не виключали, що тамтешній конфлікт може розв’язатися у мирний спосіб, але надії для цього обмаль. З огляду на поточні події в Україні, чи не поясните за яким сценарієм, на Ваш погляд, розвивається цей процес? І чому саме так?
— Тут необхідно нагадати про інтереси Росії. Тому що всі ці конфлікти, які ми маємо на пострадянському просторі, згенеровано саме нею. Аби не Росія, то не було б жодної ескалації з застосуванням зброї. На цьому наголошую абсолютно відповідально, як науковець, який досліджував збройні конфлікти на території СНД, на Балканах, (включно з першою чеченською війною) і виклав свої дослідження в монографіях. До речі, тема моєї докторської дисертації — «Методологія дослідження врегулювання збройних конфліктів». Отож, коли ми прагнемо проаналізувати Придністровський конфлікт, то необхідно це робити через призму геополітичних інтересів Росії.
— Складність ситуації ще й у тому, що тут вбачаються інтереси не лише Росії, але і України, і Молдови, і Румунії (фактично ЄС)…
— Зауважмо, що саме цей конфлікт планувався ще за часів Радянського Союзу для зупинки процесу суверенізації радянських республік. Цей процес зініціювала (горбачовська перестройка) перебудова, якою передбачалися відмова від ідеології комуністичної партії і перехід до ринкової економіки за концепцією конвергенції. Ця концепція була дуже добре опрацьована і радянськими, і західними вченими. Її було запозичено у західної політології. Яку політику намагалися розробити за часів Горбачова? Зберегти Радянський Союз, але докорінно його трансформувати. Перш за все, трансформувати політичний лад, відмовитися від авторитарної системи і перейти до поділу політичної влади між певними гілками. По-друге, — перейти від адміністративної економіки до економіки ринкової, оскільки адміністративна економічна система продемонструвала свою неефективність ще у 70-х роках минулого сторіччя. Але чи можлива ринкова економіка без приватної власності? Хто може бути приватним власником? Хто суб’єкти цієї приватної власності? Адже без приватних власників ринкова економіка не можлива в принципі…
— А приватні власники — так звана, еліта!
— Так, еліта. Тому завдання перебудови — пересадити партійну номенклатуру з партійних крісел у крісла керівників підприємств. Партійна номенклатура хотіла стати приватним власником, і таким чином поміняти свою політичну посаду на бізнес. Колишні державні ресурси мали переходити у приватну власність. Та коли розпочався цей процес, то республіканська номенклатура побачила, що привласнення йде не знизу, а зверху, через центральну політичну владу, яка — в Москві, а не, наприклад, у Києві чи в Алма-Аті. Відтак автоматично постало питання суверенізації радянських республік. Як її уникнути? Підписати новий союзний договір. Але яким чином? Адже частина номенклатури (такі, як Щербицький, Лук’янов) не сприймала горбачовської перебудови, відстоювала адміністративну економіку, державну власність на засоби виробництва та ресурси. Але з’явилися серед номенклатури і такі, хто не проти змінити свій службовий ГАЗ-24 на мерседес та мати великі гроші на рахунках в іноземних банках, походження яких ніхто не зможе дослідити… Було вирішено перепідписати союзний договір, щоб запобігти цьому процесові. Та республіканські еліти були проти пере- підписання. Тоді Москва вирішила «підірвати» республіки. Зробити так, щоб було не 15 республік, а, наприклад, 50 суб’єктів Радянського Союзу. І от тоді замислилися над тим, що можна, так би мовити, підірвати чи дестабілізувати. Поряд з Молдовою, наприклад, було визначено два суб’єкти — територія Придністров’я і територія Гагаузії. Хоча і з великими натяжками, але можна було довести, що ці території підпадають під принцип самовизначення. Запрацювало КДБ, готуючи відповідну ситуацію. В Україні таким суб’єктом став Крим. І Київ, за вказівкою Москви, надав йому статус автономії, якого до цього часу півострів не мав. На території, як тоді вважалося найбільш бунтівної, Грузії передбачалося створити чотири таких суб’єкти: Грузія, Південна Осетія, Абхазія і Аджарія. За допомогою спецорганів почали інспіруватися рухи «за незалежність», щоб протиставити ці «рухи» молодим незалежним державам. Мовляв, якщо не підпише новий договір Україна, то підпише Крим. Якщо не підпише Грузія, то підпише, наприклад, Абхазія чи Південна Осетія. Якщо не підпише Кишинів, то це зробить Тирасполь чи Гагаузія. А якщо два суб’єкти підписали договір, то куди подітися Кишиневу і т. д. І тоді постане питання: хто ким «рулить»? Або ліквідується, наприклад, Молдовська республіка, або вона також підписує новий союзний договір. Ось так розпочинався цей процес, який ініціювався СРСР, а згодом його перехопила Росія.
— Яким чином?
— Не випадково В. Путін каже, що розпад СРСР є геополітичною катастрофою. Ще на початку цього процесу Б. Єльцин і так звана демократична еліта Росії не могли собі навіть уявити, як можна відпустити від себе Україну. Вона ж як ядро великої держави Росія, її колиска! Тому у Москві ні на мить не виникає навіть думка, що Україна не повернеться у пострадянський простір. Бо відбудовуватися нова держава, на переконання росіян, має в рамках Радянського Союзу.
— Але ж керівництво новоутворених держав повинно було підтримувати ці прагнення Москви.
— В той час партійна еліта не мислила в масштабах державного суверенітету, який їй був потрібен не як цінність, а як засіб привласнення ресурсу, що був, наприклад, в Україні чи Молдові. Як засіб привласнення того, що залишалося в межах колишніх республік. Адже приватизація, як вже згадував, повинна була проходити «зверху», за вказівкою Москви, бо всі ресурси — київський завод «Більшовик», харківський завод ім. Малишева, підприємства Придністров’я і т. д. — всі вони були підпорядковані міністерствам, які знаходилися у Москві. Відтак і приватизацію будуть здійснювати міністерські чиновники. І завод ім. Малишева, наприклад, відійде не Україні, його заберуть власники з Росії. Що, до речі, відбувається нині на наших очах, коли прибувають російські бізнесмени (а часом і не розбереш, чиї вони і звідки), а згодом наші підприємства привласнюються Росією…
— Даруйте, але часом здається, що вся власність і так в руках Росії, дарма який паспорт у приватного власника. Тому тепер Україна немов на протирусі стала поперек бажання Москви хазяювати на всіх наших підприємствах і галузях, щоб розпоряджатися доходами на свій розсуд.
— Тому що українському керівництву, яке останні понад два десятки років «рулило» Україною, абсолютно не цікавить її суверенітет. Для нього суверенітет — це товар. «Якщо ви мені даєте за українські ресурси стільки, скільки я хочу чи навіть більше, то я цей суверенітет здаю». І Янукович торгувався, продаючи наш суверенітет. Але Путін прагнув забрати все за безцінь. Він відверто про це говорив. І Д. Мєдвєдєв про це говорив 17 травня 2010 року, коли українські олігархи поцікавилися у нього, чи буде відкритим для них російський ринок, чи надаватимуться преференції для наших товарів і т. д. «Адже Україна оголосила про свій позаблоковий статус, не інтегрується до ЄС». Мєдвєдєв здивувався: про що ви тут мені кажете? Це все — наше! Просто ви тимчасово цим користуєтеся, бо вкрали у нас, але з часом все, що розміщено на Україні, нам повернете.
— По суті, державність новостворених країн заважає російському капіталу робити свою справу?
— Так! Тому-то наша еліта розглядає державність як товар, яка оберігає їхню приватну власність. Тому суверенітетом беззастережно торгують. Харківські угоди — яскравий приклад цього. І сьогодні ми бачимо, що є рішення, які ухвалюються не на користь нашої держави. Ось у чому наша проблема…Ось тому має прийти нова національна еліта, для якої державний суверенітет є справжньою цінністю, а не звичайним товаром. Майдан сьогодні демонструє, що нова генерація вже зводиться на ноги, і перший ешелон цієї генерації вже зайшов у Верховну Раду.
— У Вашій книзі пишеться, що на українській державності позначається ментальність українця. Повністю з Вами згоден. Наприклад, українці на сході тяжіють до Росії, на заході — до Європи…
— Безумовно, кожній політиці притаманні національні риси. Бачте, коли ми отримали суверенітет, ми отримали з ним не готову українську державу, а радянську Україну. З тією управлінською елітою, яка тоді була, населенням з радянською ментальність, з патерналістськими настроями. Адже наша національна свідомість протягом багатьох років, не лише за радянської доби, а й за царату, придушувалася, і відчувати себе українцем було дуже важко. Компартія проводила політику денаціоналізації, перетворюючи населення в радянсько-російський народ. Цей народ мав бути з російською ментальністю. І ми отримали такий народ, коли частина українців себе усвідомлювала українцями, а частина ненавиділа в собі все українське, бо була зрусифікована. І нині на Сході України, як і у Придністров’ї, — населення з совковою ментальністю, для якого найвищою цінністю є ковбаса по два двадцять. І не більше. Воно знає, що матиме свою пенсію, хоч і мінімальну. Такий громадянин тішиться тому, що не лише він живе бідно, але і сусід його — також. «Ми з сусідом дружимо, у нас немає ворожнечі. Ми живемо у могутній країні, що має потужні ракети і багато танків, і вона може будь-кого залякати, тому нас ніхто не буде чіпати, бо ми керуємо світом». Ось так мислить ця спільнота. Вона абсолютно патерналістська! У неї ген рабства вироблявся тривалий час. Так авторитарна держава вирощує покоління послушних рабів, які цю державу задовольняють абсолютно. Вони ладні віддати свою свободу за пачку гречки. Погляньмо, в історії людства є чимало таких прикладів. У XIX столітті, під час громадянської війни, раби Півдня США під приводом рабовласників воювали з індустріальною Північчю, відстоюючи рабство. А коли американці півночі, як представники нових капіталістичних відносин, перемогли, то величезні маси рабів стали жебраками, бо окрім фізичної рабської праці вони ні до чого не придатні. У нас відбувається щось дуже схоже на Донбасі. Те ж саме спостерігається в Придністров’ї.
— Попереднє керівництво нашої держави це усвідомлювало?
— Бачте, ми отримали у спадок державу у якості радянської республіки без натяку на зміни. Наша СБУ як була філіалом КДБ, так і ним залишалася. Радянські Збройні Сили, в яких ми служили, так і залишилися радянськими, хоча мають іншу назву. У наших ЗС російська мова залишалася домінуючою. Усі наші спецслужби працюють за радянсько-російськими традиціями. Апарат — той самий, механізми управління — також. Як і укази, розпорядження.
— В чому ж тоді була відмінність того ж Придністров’я?
— У Придністров’ї все залишилось абсолютно радянським. Лінгвістичний і економічний чинник там у основі всіх відносин. Коли у Молдові розпочалися приватизаційні процеси, то місцеве керівництво намагалося відділити місцеву систему власності від Москви. Коли ж почали «різати майновий пиріг» на рівні республіки, то місцеве придністровське керівництво не погоджувалося ділити його з Кишиневом. (Так було і в Україні, коли «донецькі» почали протиставляти себе київській владі). Мовляв, хто ви такі, молдавани? «Ви ж румуни, з якими не може бути якихось спільних справ, економічний потенціал Придністров’я вам не належить. Воно займає 12 % території Молдови, а дає 35 % ВВП. 70 % промисловості Молдови знаходиться у Придністров’ї, отож ми маємо тут керувати. І всю власність ми забираємо собі — заводи, підприємства, військові заводи, частини. Будемо вести справи разом з Росією, яка все нам забезпечить…».
Доходило навіть до побутових образ. А як мобілізувати тамтешнє придністровське населення? За допомогою мови, так як це ми спостерігали на Донбасі, в Криму. Мова, як ми переконуємося, дуже важливий чинник у справі згуртування нації. Зрештою, як у її поділі.
— Це — як пароль.
— Так, її можна вважати своєрідним паролем. Вона — носій сенсів. Спілкуючись однією мовою, ми один одного розуміємо з півслова, отож, ми однаково мислимо, що підтверджує нашу єдність, ми — соратники, однодумці. Спочатку в Молдові на це увагу не звертали. А от коли там ухвалили Закон про державну мову, за яким молдовська мова стала державною, виник конфлікт, бо цей крок сприйняли як мовну агресію. У промисловій зоні, якою є Придністров’я, цього не захотіли визнати, бо населення було, в основному, таким, як у нас на Донбасі, а мову молдаван вважали взагалі румунською, яку з російською мовою, на якій творив свої шедеври Пушкін, не можна навіть порівнювати... Перший мітинг протесту зібрався в селищі Паркани, і тираспольська номенклатура на чолі зі Смірновим швидко це зрозуміла, і почала розкручувати мовну проблему. Саме так, як у нас розкручується на Донбасі… Мова фактично мобілізувала місцеве населення довкола тираспольської партійно-промислової номенклатури.
Згадайте, на Донбасі, після приходу до керівництва країною В. Януковича, почала посилюватися русифікація. Пам’ятаю, у Дипломатичній академії в той час проходила конференція (науково-дипломатична), де я виступив і застеріг, що у нас буде така ж проблема, яка виникла свого часу у Придністров’ї. Бо тоді розпочалася «трансдністеризація» (Trans-Dniestr — англ. Придністров’я) Східної України, її чітке розділення. Адже як подається це «блюдо»? «Русский язык — это язык элиты. Это язык всего мира. А что такое украинский язык? Язык недобитых свидомитов, бандеровцев, деклассированных маргинальных элементов». І це постійно нав’язується в усіх побутових сферах — у ЗМІ, на телебаченні, радіомовленні. Це не може не призвести до конфлікту. Мовляв, якщо твоя рідна мова не російська, то ти не можеш стояти зі мною на одному соціальному щаблі. Бо ти — ніхто. А раз ти — ніхто, то тебе можна скривдити, навіть забрати твоє життя, твоє майно, бо ти на нього не заслуговуєш… Таким чином ми бачимо, що мова може слугувати конфліктогенним чинником.
— Чи не здається Вам, що ми (маю на увазі простір колишнього СНД) так і на стільки заглибилися у ці проблеми, що не помітили, як почали відставати у своєму економічному розвитку від решти світу? Наслідки від такого відставання можуть бути незворотними. Адже через низький економічний рівень наших держав виникають міждержавні конфлікти. Вони виливаються у різні протистояння, наприклад, у так звані «гібридні» війни, що є ознакою не лише економічної, але і культурної недорозвиненості держави, яка ці війни розв’язує. Мені особисто здається, що «гібридність» — це різновидність кримінальної війни, яку зводить на міждержавний рівень слабодухе державне керівництво. Смішно, коли цілий НГШ ЗС Росії Герасимов визначає характерні риси такої війни — брехня, пропаганда, підкуп. А де тут місце офіцерській честі, патріотизму, готовності до самопожертви заради високих ідеалів?
— Зараз спостерігається процес деінструалізації на всьому пострадянському просторі. Повернімося знову до Придністров’я… Ані російські демократи, ані реакціонери, ані клептократи, ані російські націоналісти, ані російські імперіалісти — ніхто у Росії ні на мить не допускає того, що Україна стане самостійною державою. Б. Єльцин свого часу казав, що Співдружність колишніх радянських республік є тимчасовим об’єднанням для їх подальшої реінтеграції. Вони повернуться до складу Росії. За Єльцина говорилося про реінтеграційні об’єднання. Співдружність — це такий двір з надійним парканом, куди Росією будуть зібрані всі есенгешні «курчата», які не мають права за цей паркан виходити. Якщо ж хтось з них зробить таку спробу, наприклад, з метою вступити до НАТО, то буде «відстріляний». Бо Росія вважає ці республіки своєю абсолютною власністю. Головне питання для неї — як повернути собі цю власність? Ліквідувавши державний суверенітет. Адже формально вони є суб’єктами міжнародного права, які мають змогу звернутися до міжнародних організацій, наприклад, в ООН. При Єльцині в Москві було два крила, які пропонували спосіб співіснування колишніх радянських республік. Ліберальне крило (Козирєв, Чубайс) було проти радикальних дій, за економічний спосіб повернення Росією втраченого впливу, через єдину державу, що об’єднує Білорусь, Казахстан і т. д. Якщо не вдається запровадити Єдиний економічний простір, то пропонується Митний союз. Опоненти лібералів, до них відносився і міністр оборони Грачов, пропонували все повернути собі за допомогою воєнної сили. Російська еліта вважає, що Російська Федерація є рудиментом Радянського Союзу, і заганяти Росію у колишній формат є не що іншим, як знущанням. Тому вони прагнуть відновити формат російської імперії. «Если Россия великая — она должна быть большая» — ось таке їхнє геополітичне гасло. В. Путін говорив: «Россия будет либо великой, либо ее не будет вообще». Тому вони ставлять собі завдання відновити свою територію по периметру кордонів Радянського Союзу. Можливо, якусь республіку відсталу виокремити, щоб не перейматися її утриманням, а з рештою зробити все на свій імперський смак. От тоді така державна маса може претендувати на роль світової наддержави, що керує глобальними процесами. Тоді російська влада матиме можливість керувати фінансовими процесами світу, ресурсами, світовою економікою. В «Стратегії національної безпеки РФ до 2020 року» ці завдання чітко прописуються. «Світова держава», «лідер світової економіки»! А як стати лідером з відсталою економікою, що має архаїчну базу? Тільки за допомогою війни. Лише так можна зруйнувати світовий порядок, відсторонити США, Китай, викликати економічний хаос, і на цій хвилі очолити світ.
— Захід, зрозуміло, з цим не погодиться.
— Ми ж бачимо, що спочатку Захід хотів домовитися. Але не виходить. Він не може собі дозволити поступитися Росії своїм місцем, щоб відійти на другий план.
— І ось розпочали вести мову про національний егоїзм, коли кожна країна дбає про свої інтереси. Німці погодилися з побудовою Північного потоку, ЄС повірив, що Грузія у 2008 році напала на Росію, пів-Європи вірить, що Україна військовими методами впливає на Донбас, Сербія з Угорщиною виступають за Південний потік, бо це їм вигідно…
— Цей національний егоїзм зламає весь світовий порядок. Таке ми вже колись спостерігали, коли світ улещував Гітлера. Франція дбала лише про свої національні інтереси: «Не чіпаймо Гітлера — він нас не чіпатиме». Країни Західної Європи — також. Вони здали так Польщу, Чехословаччину, аби лише Гітлер їх не чіпав. І Велика Британія не була в цій справі винятком, але після прем’єра Чемберлена там з’явився прем’єр Черчіль…
— За таких підходів і Україні не вдалося стати державою після першої світової війни, коли Антанта не підтримала її у прагненні стати незалежною. І ціна питання — нафтові райони Прикарпаття, які українці не погодилися віддати Заходові за воєнну підтримку…
— Ви правильно назвали це національним егоїзмом. Європа нічим не хоче жертвувати. А хто цього не хоче робити, той втратить набагато більше.
— У чехів перед початком Другої світової війни була найпотужніша у Європі армія, але вона не наважилася приструнити німців.
— Так, Гітлер тоді остерігався цієї армії. Але Гітлер — авантюрист, який дуже добре розрахував, що ніхто на Заході не буде йому перечити. Він побоювався Мюнхенської конференції, на якій Європа могла об’єднатися проти нього і захистити Судети, всю Чехословаччину. Але у підсумку завдяки Європі він став на деякий час тріумфатором. Так що нам на Європу не можна покладати великих сподівань.
— Але ж Європа повинна розуміти, що через наші військові дії їй вже не доведеться жити звичним життям. Ви особисто як вважаєте: зміни стануться? Ось і наш президент разом з польським президентом поїхав до Кишинева на зустріч з молдовським колегою. Раніше були певні сигнали від Вишеградської четвірки…
— Європа обов’язково відчує безпосередню для себе загрозу. Так вже було в історії. Але навіть зараз можна казати, що вона запізнилася з вживанням заходів… А про Вишеградську четвірку забудьте. Її вже не існує. Це геополітичне питання: маленьким державам, яким надавалася державність з певних геополітичних міркувань, не притаманне геополітичне мислення, у них лише свої інтереси, за рамки яких вони вийти не зможуть ніколи. Якщо можна так висловитися, вони ментально відчувають свою ситуативність. Для того, щоб вижити, їм треба вміти вчасно визначитися з тим, хто на даний момент сильніший, щоб до нього пристати. Наприклад, румунська дипломатія побудована на мистецтві пошуку вигідних сильних партнерів. Щоб вчасно стати на їх бік. Або вчасно відділитися від тих, хто під ударом. Це політика самозбереження. Ми її спостерігаємо у Угорщини, Чехії, Словаччини. Нашим вірним союзником залишається лише Польща з цієї «четвірки», хоча на неї тиснуть з двох боків — з Заходу і Сходу. Її еліта добре пам’ятає вислів Пілсудцького, що «без незалежної України не може бути вільною Польща», що як тільки впаде Україна, усі загрози наблизяться впритул до Польщі. Хоча в даний момент такої одностайності у польської еліти не спостерігається. Туск нині — у Брюсселі, добігає кінця термін Комаровського, проти якого також щось замислюється. До влади готується прийти нова генерація, яка в наших двосторонніх стосунках може змінити свої вектори. Бо вже піддається вірусу європейського чиновництва, європейської бюрократії, коли інтереси рідної держави відступають на задній план. Вони починають перейматися інтересами якогось торгу, що небезпечно як для Польщі, так і України. Саме Польщу я вважаю нашим найнадійнішим союзником, а не інших наших західних сусідів.
— Можливо, всі ці рухи пояснюються короткою історичною пам’яттю? Адже Польща була протягом століть у складі Російської імперії, а Угорщина, Чехія — у складі Австро-Угорської?
— Скоріш за все це так, бо дуже швидко забувають про Празькі події 68-го року, про події 56-го року у Будапешті…
— Наше нинішнє керівництво добре враховує набутий нашим народом досвід?
— Всі попередні роки нашої новітньої державності абсолютно віддзеркалюють нашу історію. Еліта наша нищилася російською імперією беззастережно. А окремим представникам, яким вдавалося вижити, важко було щось зробити самотужки. Декого росіяни переманювали до себе на службу за добру винагороду, і вони забували про свій обов’язок українця. Забували мову, не хотіли пам’ятати про своє походження тощо. Українська еліта зробила спробу відродитися після розпаду царської Росії, Радянського Союзу. Згадаймо гетьмана Скоропадського, який шукав в межах нової України своє місце після повалення царату. Або як повели себе наші генерали після розвалу радянської армії? Не всім їм вистачало достойних крісел в Москві, вони і поверталися на батьківщину. Належність до української еліти визначається не висотою ніжок посадового стільця, а тим, наскільки ти себе ідентифікуєш з українською нацією, з історичною пам’яттю, наскільки ти чітко розумієш що саме є цінністю твого життя, як справжнього українця.
Ось наші українські президенти вийшли з прошарку партноменклатури. Якою вона була? Ця партійна номенклатура, з колишніми комсомольцями включно, до цього часу сидить у парламенті. Щоправда, нині їх не так багато, як колись, але з все тією ж ментальністю, яка не зміниться ніколи. Яким був Л. Кравчук, такі і його послідовники. Колишні високі партійці, керівники великих підприємств поділили держмайно і владу, «осідлавши» в такий спосіб державу. Але їм потрібно було ще і радянські закони змінити, так як вони не дозволяли жити і правити по-новому, будь-яка приватизація автоматично ставала криміналом. І у підсумку цих процесів до владного керма дістався кримінал. І в економіці, і в політиці. Таким чином, на етапі переходу від соціалістичної економіки до капіталістичної ми отримали, за визначенням польських політологів, трансфер-клас. Це клас паразитичний, основним інтересом якого є дерибан того, що в країні залишилося. Досить пригадати, як у тому ж Придністров’ї з’явилася корпорація «Шериф», в руках якої була зосереджена уся місцева економіка.
— «Дерибан», але не розвиток державної економіки…
— …Але не розвиток. Як і що вони роблять — ми вже з вами щойно згадували. Вони живуть інтересами приватизації, і не більше. Трансфер-клас складається з трьох сегментів: партійної номенклатури (партократії), червоних директорів (менеджерів) і криміналу. Ми у себе маємо представників з кожного сегменту. Першим президентом був колишній партапаратник Кравчук. Кучма — представник чиновної бюрократії, тобто, так званих червоних директорів. Ну і Янукович, як представник третього сегменту. Ось ми маємо у вигляді такої трійці весь історичний двадцятитрьохрічний шлях нашої України. Кожен по-черзі очолював керівництво державою. Останнім мав бути розкрадач, бо вже не було що привласнювати чи ділити. Тому утворився феномен так званої «сім’ї». Вона виникає тоді, коли вже немає що ділити і власність просто відбирають. Ми і прийшли логічним шляхом до Майдану-2.
— До речі, справжні військовослужбовці завжди дивувалися: якщо у молодого громадянина є судимість, то він ніколи не вступить до військового навчального закладу. А ось верховним головнокомандувачем він стати може. Не казав би, що це абсурд. Це логіка нашого протиприродного державного розвитку. І не більше.
— Так, це результат нашого державотворення, процесу деструкції. І Майдан-2 означає, що така держава вмерла. В ній ніщо не можна вважати ефективним — ні суди, ні прокуратуру і т. д. Виникла війна — замість сектору безпеки країну захищає народ. Однак тішить те, що вже сформувалося покоління патріотів, яке завзято воює на Сході нашої країни. Серед них є і бізнесмени, які усвідомлюють себе українцями-патріотами.
— Ви написали книжку про Придністров’я у 2000 році. Нині не хотілося б щось у ній підправити, переписати?
— Ні. Там просто розписаний сценарій нинішніх подій, про який ви згадували на початку нашої розмови: «ні війни, ні миру». Тоді я стверджував, що такий сценарій буде реалізований. Він і реалізувався майже через півтора десятиліття… А ось з чого ми розпочинали, з сценарію інтеграційного, то він щодо України не спрацював. Спрацював у Білорусі, Казахстані, Вірменії. У Центральній Азії утворилися ханства, там ніби повернулися до середньовіччя. Але знову ж таки, під політичним патронатом Росії. Там просто домінує інша культура, і в якому форматі їх долучити до Росії — не відомо. Якщо росіяни прагнуть вибудувати нову російську державу на основі «русской идеи», то як це розтлумачити, наприклад, таджикам чи туркменам? Тому їм уготована доля російських, так званих, халіфатів. І ось повернімося до України і Придністров’я. Коли вже не спрацювали сценарії об’єднання за підписаними договорами, то у Москві вирішили вдатися до наступного варіанту — підірвати ці утворення у військовий спосіб, і тримати їх в стані хаосу. Вони в ролі певного плацдарму. Так можна впливати на зовнішню політику і України, і Молдови, шантажувати їх до того часу, поки не настане слушний момент, коли можна буде «відтіснити» від них певну частину території, без жодного пострілу її окупувати, так, як це було зроблено з Кримом. А ці точки хаосу будуть виконувати роль плацдарму, з якого потім можна буде захопити всю територію, як філігранно було зроблено у Криму. Одна база Чорноморського флоту дала їм можливість забрати півострів без жодного пострілу. Отож, наголошую ще раз: Придністров’я — це плацдарм. І Абхазія — також. Що цікавить Росію у Придністров’ї? Лише одне — військова присутність. І не більше. У мене була приватна розмова з колишнім міністром закордонних справ Придністровської республіки, і він розповідав, що операція про визнання незалежності Абхазії, Придністров’я, Південної Осетії мала проводитися синхронно, по команді з Москви. Коли після війни на Кавказі утворилися ці так звані республіки, він поїхав до Москви з проханням долучити до цього процесу і Придністров’я. І там йому чітко дали зрозуміти, що без вирішення цього питання з Україною ніякого визнання незалежності Придністров’я не буде. Мовляв, чекайте, допоки ми не вирішимо питання з подальшою долею України, нам не потрібен ще один калінінградський анклав. Тому сьогодні триває «вирішення питання з долею України», триває окупація її Сходу, на черзі — український Південь, включно з Запорізькою, Миколаївською, Херсонською, Одеською областями з виходом на Придністров’я. Має втілюватися ідея утворення «Новоросії» від Придністров’я до Харківської області. Це третій етап. Четвертий етап — штурм Києва і ліквідація української державності, а українців — як нації. Реалізація останнього етапу малоймовірна.
— Зважте на те, Григорію Миколайовичу, що чомусь в наш час найвірогідніші ті речі, які видаються малоймовірними.
— Знаєте, моя малоймовірність підкріплюється тим, що в Україні з’явилася потужна молода українська нація, якій не до вподоби московські плани. Може, колись ця окупація і могла відбутися, але не сьогодні. Думаю, що Янукович здав би Москві наш суверенітет в обмін на своє, наприклад, генерал-губернаторство третього терміну, в утвореній «Новоросії». Але Майдан не дав йому цього зробити, тому четвертий етап не відбудеться. Та війна з Росією на цьому не закінчиться. Тут, як у кожного з нас, у мене є песимізм, і оптимізм… Придністров’я нас багато чого могло навчити, але ми вчитися не поспішали, і тому забарилися з нашими висновками. І поплатилися і Кримом, і Донбасом. І якщо не будемо робити вчасних висновків і не стояти на своєму, то не відомо, яка частина нашої держави залишиться державою Україна.
— По суті, у нас тривають бойові дії Третьої світової?
— Донеччина слугує передмістям Європи, якій загрожує воєнна небезпека. Просто європейці пізно це усвідомили. Тепер по-справжньому відчувають подих майбутньої війни.
— Дякую, що Ви, Григорію Миколайовичу, завітали до «Борисфен Інтелу» і люб’язно погодилися відповісти на запитання.
Бесіду записав Олег МАХНО.
