Аналіз основних тенденцій розвитку сучасної геополітичної ситуації свідчить, що формується нова багатополярна модель світового устрою, в межах якої поряд зі США з’являються нові центри сили, в т. ч. КНР, ЄС, Індія, Бразилія, Росія тощо. Власні інтереси кожної з цих країн не співпадають у політичній, економічній, безпековій та інших сферах, що призводить до протистояння між ними і на світовому, і на регіональному рівнях, і як наслідок — до посилення світової нестабільності, розв’язання війн чи збройних конфліктів. При цьому спостерігається і зниження ефективності діяльності провідних міжнародних організацій, в т. ч. ООН та ОБСЄ, в політичному врегулюванні існуючих у безпековій сфері проблем. Про це свідчать військові конфлікти в Афганістані, Іраку, Лівії та Грузії, а також розвиток подій довкола Сирії та Ірану.

Нові центри сили у світі

Аналіз основних тенденцій розвитку сучасної геополітичної ситуації свідчить, що формується нова багатополярна модель світового устрою, в межах якої поряд зі США з’являються нові центри сили, в т. ч. КНР, ЄС, Індія, Бразилія, Росія тощо

Зрештою, таке поглиблення процесів глобалізації так чи інакше спонукає провідні країни до певних компромісів задля розв’язання глобальних проблем світової безпеки. Прикладом такого компромісу може бути укладення США та Російською Федерацією Договору СНО-3, що передбачає подальший контроль та запровадження обмежень на стратегічні ядерні озброєння.

Щодо розширення фінансово — економічних та торговельних зв’язків між різними країнами, розвитку глобальних транспортних мереж та телекомунікаційних систем, то все це сприяє, з одного боку, зростанню світової економіки, а з іншого — створенню передумов для виникнення масштабних фінансово — економічних криз. Остання з таких розпочалась у 2008 році та донині негативно позначається на економічному стані більшості країн.

 США як локомотив геополітичних змін

Головною рушійною силою у вищенаведених процесах і надалі залишаються США, яким притаманна досить ефективна політика зі збереження та посилення своїх геополітичних позицій, усупереч існуючим власним проблемам (в т. ч. погіршенню стану американської економіки через світову фінансово — економічну кризу, ускладненню відносин з союзниками по НАТО, розтягуванню у часі військової операції в Афганістані). Про це свідчить низка стратегічних заходів США, які, за своїми результатами, можна порівнювати з наслідками Другої світової війни чи розпаду СРСР. Так, протягом останнього часу Сполученим Штатам Америки вдалося досягти низки революційних зрушень у найбільш важливих сферах, що стосуються їхніх національних інтересів, а саме:

• військовій та військово-технічній — внаслідок реалізації принципово нових концепцій ведення бойових дій (зокрема мережоцентричних, повітряно-космічних, кібернетичних тощо), а також розробки та взяття на озброєння новітніх зразків озброєння, військової техніки, що за своїми характеристиками набагато випереджають зброю та техніку ймовірних супротивників, разом з новими бойовими космічними системами багаторазового використання, системами високоточної зброї, лазерними ударними комплексами, роботизованими та безпілотними апаратами, багатофункціональними літаками 5-го покоління, стаціонарними та мобільними засобами протиракетної оборони тощо;
• енергетичній — шляхом розробки та масового впровадження нових енергетичних технологій, в т.ч.: видобування сланцевих вуглеводнів; переходом до гнучкої системи виробництва, транспортування та використання скрапленого газу замість жорстких стаціонарних мереж магістральних трубопроводів; енергозбереження та застосування відновлювальних і нетрадиційних джерел енергії;
• інформаційній — за допомогою якісного стрибка у розвитку телекомунікаційних та кібернетичних технологій, що надало можливість Сполученим Штатам Америки відчутно посилити свій вплив на інші країни, зокрема на їх керівництво, оперативно організовувати та підтримувати масові соціальні заворушення, а також перешкоджати роботі державних, військових і промислових систем автоматизованого управління і зв’язку.

Загалом, Сполученим Штатам Америки вдалося суттєво зміцнити і власну безпеку (в т. ч. військову, економічну та інформаційну), і посилити наступальні можливості щодо досягнення своїх геополітичних цілей. На цьому етапі до таких цілей відносяться заходи з закріплення здобутків, отриманих США у «холодній війні», подальше зміцнення своїх лідерських позицій, а також нейтралізація викликів і загроз з боку потенційних супротивників чи геополітичних суперників.

Тут основні зусилля США концентруються на наступних основних напрямах:

• забезпечення політичної, економічної та військової присутності США у ключових регіонах світу;
• стримування економічного, військового та політичного зростання інших силових центрів, насамперед КНР та Європейського Союзу;
• подальше послаблення ролі Росії та обмеження її геополітичного впливу, недопущення відновлення Російської Федерації як потужної світової держави.

Згідно з низкою оцінок (разом із західними експертами), на цьому етапі одним із способів досягнення бажаного є реалізація Сполученими Штатами Америки так званої стратегії «керованих криз та конфліктів» у світових регіонах, для чого активно залучаються також і американські союзники та партнери, у яких є власні регіональні інтереси. Такими союзниками та партнерами США вважаються країни-члени НАТО, а також сунітські країни Близького Сходу.

Стратегія керованих криз і конфліктів (стратегія керованого хаосу)

Прикладом практичного застосування цієї стратегії можуть слугувати військові операції США та їхніх союзників в Іраку, Афганістані та Лівії, а також підтримані чи фактично спровоковані соціальні заворушення в країнах Північної Африки та Близького Сходу (так звана «арабська весна»). Незважаючи на низку суттєвих для себе проблем, Сполучені Штати Америки досягли певних своїх цілей, таких як:

• зміцнення своїх позицій в регіонах Північної Африки та Близького Сходу через повалення антиамериканських режимів в Іраку, Афганістані та Лівії, а також усунення від влади не повністю контрольованих Вашингтоном лідерів Тунісу, Єгипту та Ємену;
• отримання Сполученими Штатами Америки, їх союзниками ширшого доступу до іракських і лівійських нафтових і газових родовищ та ринків (в т. ч. збройних) північно-африканських та близькосхідних країн;
• послаблення впливу Росії у північно-африканському та близькосхідному регіонах через усунення від влади режимів, які підтримували партнерські стосунки з Російською Федерацією (в першу чергу М. Каддафі в Лівії та Х. Мубарака в Єгипті);
• створення передумов (так званого ефекту доміно) для поширення соціальних заворушень в інших країнах Близького Сходу (насамперед Сирії, Ірані, Лівані та Йорданії), а також опрацювання механізмів їх подальшого вигідного для себе використання.

Реалізовуючи наведену вище стратегію, США та їхні європейські та близькосхідні союзники підтримують виступи сирійських опозиційних сил проти режиму Президента Сирії Б. Асада, усунення якого дасть змогу Сполученим Штатам Америки і надалі зміцнювати свої позиції на Близькому Сході, а також створить сприятливі умови (враховуючи союзницькі стосунки між Сирією та Іраном) і для досягнення стратегічної мети США щодо зриву іранської ядерної програми та заміни ісламістського керівництва Ірану. Це ліквідує іранські ракетно-ядерні загрози Сполученим Штатам та їх союзникам, насамперед Ізраїлю. Зміниться ситуація також з балансом сил на Близькому Сході, зміцнюватимуться регіональні позиції США та їхніх партнерів з числа сунітських країн (насамперед Туреччини і Саудівської Аравії) з одночасним в подальшому послабленням впливу Росії, яка втрачатиме своїх останніх партнерів в регіоні (Сирії та Ірану), США, їх союзники з числа європейських країн дістануть безпосередній вихід до Центральної Азії та Південного Кавказу, що посилить їх вплив на ці регіони і витіснить згодом з них Росію. Виникнуть сприятливі умови для втілення американсько-європейської ініціативи щодо «Нового шовкового шляху «, а також для посилення енергетичної безпеки ЄС через проведення нових транспортно-енергетичних коридорів з Європи до Центральної Азії в обхід Російської Федерації, Сполучені Штати дістануть можливість контролювати основні джерела енергетичного забезпечення КНР (з Ірану та країн Північної Африки), і в подальшому впливатимуть на економічний поступ Китаю.

На погляд незалежних експертів, США використовують у своїх інтересах також процеси, що пов’язані зі світовою фінансово-економічною кризою. Впливаючи на ці процеси, з одного боку, їм вдається спровокувати соціальні заворушення у так званих проблемних країнах, а з іншого — як стримувати ЄС, так і послаблювати Росію і КНР та інших своїх супротивників.

Великий Близький Схід

Усе це зумовлює глобальні геополітичні зміни на всьому Євразійському просторі та так званому Великому Близькому Сході, зміцнюючи позиції США від Північної Африки до Центральної Азії, даючи їм змогу одночасно посилювати ізоляцію Росії з південно-східного напрямку та суттєво знижувати її роль в енергетичному забезпеченні Європи, що вкрай негативно впливатиме на російську економіку, а також значно ускладнюватиме реалізацію російських стратегічних планів щодо створення Євразійського союзу.

Збільшуватиметься присутність США (в т. ч. військова) поблизу західних кордонів КНР, що стане важливим проявом нової стратегії США щодо стримування впливу Китаю зі східного напрямку на Азіатсько-Тихоокеанський регіон.

Усі ці наведені заходи Сполучених Штатів надають нового імпульсу у розвитку та діяльності Північноатлантичного союзу як основного інструменту реалізації американських інтересів. З урахуванням змін у розвитку світової воєнно-політичної обстановки, керівництво Альянсу продовжує спрямовувати свої головні зусилля на імплементацію положень нової Стратегічної концепції НАТО, яка була ухвалена на Лісабонському саміті в листопаді 2010 року. Це насамперед стосується розвитку військового потенціалу та реформування структур воєнної організації НАТО з метою забезпечення її спроможності виконувати завдання щодо захисту національних територій країн-членів організації та участі в операціях на інших театрах військових дій; розгортання системи ПРО США/НАТО в Європі; завершення військової операції в Афганістані; продовження процесу розширення НАТО за рахунок країн Західних Балкан (Чорногорії, Македонії та Боснії і Герцеговини) та розвитку співробітництва з країнами-партнерами Альянсу, разом з Україною. Щоправда, незважаючи на низку суперечностей, триває співпраця НАТО з Російською Федерацією, зокрема в питаннях стабілізації обстановки в Афганістані, а також боротьби з тероризмом, морським піратством та транспортуванням наркотиків.

На цьому тлі важливими питаннями у діяльності НАТО є зменшення оборонних видатків країнами-членами організації через загострення їх внутрішньо економічних проблем (що автоматично знижує оперативні та бойові можливості Альянсу), а також через внутрішні розбіжності у поглядах членів Північноатлантичного союзу на цілі та перспективи його діяльності. Водночас, як продемонстрували лівійські події, самостійно (без США) НАТО не спроможне проводити військові операції середньої тривалості та інтенсивності.

 

Китайський варіант досягнення світового потенціалу

Останнім часом позицію другого за своїм потенціалом центру сили у світі впевнено утримує Китай, який, активно нарощуючи свою військову потужність та економічно розвиваючись, вже наздоганяє США. Щоправда, КНР поки що не позиціонує себе в якості світового лідера і зосереджує зусилля насамперед на зміцненні китайських позицій в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (АТР), Південно-Східній Азії, Центральній Азії та сусідніх з ним Східносибірському та Далекосхідному регіонах Росії. Прагнучи до цього, Китай вдається до послідовних заходів воєнно-політичного та економічного характеру, які включають:

• стримування регіональних опонентів КНР (зокрема США, Індії та Японії) посиленням китайської військової присутності в АТР способом розвитку системи військово-морських та військово-повітряних баз в регіоні, а також зміцнення угруповання ВМС КНР (введення до його складу авіаносців, атомних підводних човнів і ударних ракетних кораблів) та активізації і розширення географії його діяльності;
• поглиблення економічної співпраці з країнами зазначених вище регіонів. При цьому особливу увагу КНР надає отриманню доступу до центральноазіатських енергоносіїв та природних ресурсів;
• реалізацію спільних з Росією проектів щодо освоєння природних ресурсів Далекого Сходу та Східного Сибіру РФ, а також проведення демографічної експансії у зазначені регіони Росії.

До щойно перелічених напрямів діяльності КНР можна також додати наступні пріоритети: збереження та посилення китайських позицій на ринках Сполучених Штатів (США залишаються найбільшим торговельно-економічним партнером КНР); проведення фінансово-економічної експансії в країнах Європи, Африки та Латинської Америки способом активізації кредитно-інвестиційної діяльності; отримання ширшого доступу до природних ресурсів інших регіонів світу, в т. ч. близькосхідних, африканських та південно-американських.

Військовий парад в Пекіні на честь святкування 60-річчя КНР 01.10.2009 р.

Щоправда, інтенсифікація діяльності КНР з питань досягнення цих цілей супроводжується посиленням регіональних суперечностей Китаю із США, Індією та Росією. Крім того, ускладнюються стосунки КНР з Японією, В’єтнамом та Філіппінами через спірні у Східнокитайському та Південнокитайському морях острови та шельфові зони, що мають багаті запаси вуглеводнів.

 

Російська Федерація: відданість спадковості ідеалам

Активно відстоює власні інтереси Російська Федерація, яка вважає себе провідним світовим лідером, таким як США та інші світові центри сили.

З огляду на це, Російська Федерація визначила наступні стратегічні цілі, зокрема:

• збереження військового паритету зі США та НАТО способом модернізації та розвитку російських Збройних сил, передусім їх ракетно-ядерної складової;
• відновлення контролю Російською Федерацією пострадянського простору реалізацією російських ініціатив щодо зміцнення Організації Договору про колективну безпеку, розширення Митного союзу та, як наслідок, — створення Євразійського союзу в контексті реалізації стратегічної ідеї В.Путіна щодо відновлення Російської імперії чи СРСР;
• об’єднання довкола Росії інших держав, у яких або є певні суперечності із Заходом, або зберігаються незалежні від США та Європи позиції (так звані країни третього світу );
• зміцнення позицій Росії в Європі та Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, збереження російської присутності на Близькому Сході та у Північній Африці.

Для цього Росія безпрецедентно збільшує обсяги видатків на переозброєння ЗС РФ — до близько 36 трлн. руб. на період до 2020 року; посилює політичний, економічний та інформаційний тиск на країни колишнього СРСР, зокрема приховано підтримуючи перманентну напруженість в зонах «заморожених конфліктів» у Придністров’ї, Абхазії, Південній Осетії та Нагорному Карабасі; активізує свою роботу у Шанхайській організації співробітництва, БРІКС (Бразилія, Росія, Індія, Китай та Південна Африка), а також інших регіональних організаціях, зокрема, Організації Тихоокеанського економічного співробітництва; поглиблює економічну співпрацю з країнами Європейського Союзу, АТР, Близького Сходу та Північної Африки, а також підтримує своїх близькосхідних партнерів (насамперед Іран і Сирію) у їхньому протистоянні зі США та їх союзниками.

Одним із найдієвіших інструментів з реалізації своєї зовнішньої політики Росія надалі вважає енергетичний чинник як засіб тиску на інші (в т. ч. пострадянські) країни. Його використання супроводжується активними інформаційними заходами, що суттєво підвищують можливості з просування чи відстоювання російських інтересів.

За допомогою зазначених методів Росія вже домоглася низки важливих для себе здобутків, до яких насамперед можна віднести посилення російського впливу на пострадянському просторі та у Європі, реалізацію деяких енергетичних проектів, що розширюють її присутність на енергетичному ринку Європи та знижують транзитну залежність від України (зокрема, спорудження першої черги газопроводу «Північний потік»), а також забезпечення на довготривалій основі своєї військової присутності в низці країн СНД.

Одночасно можна визначити суттєві проблеми Росії, що негативно позначаються і на ефективності її зовнішньої політики, і її внутрішній стабільності. До їхнього переліку можна віднести такі:

• критична залежність російської економіки від експорту нафти і газу, а також помітне технологічне відставання (в тому числі і у військово-технічній сфері) від провідних західних країн;
• відстоювання більшістю країн СНД власних національних інтересів, що суттєво сповільнює реалізацію російських інтеграційних ініціатив на пострадянському просторі;
• посилення загроз від КНР (через поширення китайського впливу у Східносибірському та Далекосхідному регіонах РФ), а також — активізація ісламського екстремізму в Афганістані та Пакистані (враховуючи плани виведення міжнародних сил ISAF з афганської території до кінця 2014 року);
• збереження та ускладнення внутрішньо-політичних проблем Російської Федерації серед яких — протестні настрої частини російського населення та активність опозиційних сил; ісламський екстремізм на Північному Кавказі та інтенсифікація його проявів в тих регіонах Росії, де мусульманське населення становить більшість (наприклад, у Поволжі); складна демографічна ситуація;

На цьому фоні посилення жорсткості російської політики щодо відстоювання її інтересів перед Заходом (з поверненням В.Путіна на посаду Президента Російської Федерації) призводить до ускладнення відносин Росії зі США та НАТО. На сьогодні найбільш актуальними проблемами у відносинах сторін постають плани Сполучених Штатів Америки і НАТО з розгортання системи ПРО в Європі, а також дії США та їх союзників, що спрямовані на зміну влади в Сирії та Ірані, і викликають негативну реакцію Російської Федерації. Крім того, зберігаються суперечності між Заходом та Росією і в питаннях впливу на пострадянському просторі, обмеження звичайних озброєнь в Європі, а також доступу до каспійських та центральноазіатських енергоносіїв.

 

Європейський Союз: сила — в єдності

Окремим центром сили субрегіонального рівня позиціонує себе Європейський Союз — потужне об’єднання держав зі спільною зовнішньою та оборонною політикою, єдиною валютою (євро) та узгодженими правилами економічної діяльності. При цьому основним геополітичним та економічним партнером ЄС залишаються США, що пояснюється спільністю інтересів обох сторін, незважаючи на прагнення деяких європейських країн (в першу чергу Франції і ФРН) посилити роль Європи у регіональних та світових процесах.

Як змінювалися кордони Європи за останні 1000 років

 

Щоправда, нині суттєвою проблемою для ЄС є погіршення економічного стану більшості країн-членів організації. Найскладніша ситуація спостерігається в Греції, Італії, Іспанії, Португалії та Румунії. Локомотивом же економічного розвитку ЄС, звісно, залишаються ФРН, Франція та Великобританія, хоча варто зазначити, що від економічних проблем вони потерпають також. Це і послаблює єдність ЄС, загострює внутрішні суперечності щодо визначення способів подолання економічної кризи, гальмує подальше розширення ЄС через несхвальне ставлення провідних членів Європейського Союзу до прийому новими країнами дотацій, яких вони потребують. Можливості ЄС щодо реалізації програм свого економічного розвитку, посилення європейської оборонної складової та розвитку співробітництва з країнами-партнерами помітно зменшуються.

Євросоюз: історія, сучасність, перспективи розширення

З огляду на це, керівництво Європейського Союзу головні зусилля спрямовує сьогодні саме на розв’язання проблем економічних. Для цього, зокрема, посилює фінансову дисципліну в країнах ЄС, жорстко обмежуючи дефіцит їх держбюджетів; надає Європейському центральному банку широких повноважень в питаннях контролю за банківською діяльністю в країнах ЄС; створює спеціальні фінансові фонди для надання допомоги тим членам ЄС, які перебувають у найбільш скрутному стані; опікується розвитком економічного та монетарного союзів ЄС, диверсифікацією економічних зв’язків Європейського Союзу, в т. ч. за рахунок розвитку співпраці з КНР, Індією та іншими країнами, у яких економіка є стабільнішою.

Потрібно зазначити, що ці заходи (насамперед щодо скорочення соціальних видатків та виділення коштів до фінансових фондів ЄС) сприймаються членами Європейського Союзу неоднозначно, і призводять у деяких країнах навіть до масових протестів населення та, як наслідок, до зміни влади (зокрема Італії та Греції). Та керівництво Європейського Союзу, намагаючись зміцнити ЄС, вважає за належне дотримуватися обраних напрямів своєї діяльності. Зокрема, це стосується підвищення енергетичної безпеки ЄС способом диверсифікації джерел отримання енергоносіїв (насамперед за рахунок реалізації проектів створення «Південного енергетичного коридору» та розширення можливостей використання скрапленого газу); переходу на альтернативні енергоносії (вітрову, сонячну енергію та біопаливо); застосування енергозберігаючих технологій; інтеграції енергетичних ринків та енерготранспортної інфраструктури країн ЄС; запобігання монополізації європейського енергетичного сектора (впровадження в дію «третього енергетичного пакету» ЄС та антимонопольне розслідування діяльності ВАТ «Газпром» в Європі).

Європейський Союз докладає необхідні зусилля для реалізації стратегій та програм щодо колективної європейської безпеки, а також для розширення співпраці з країнами-партнерами ЄС. Передусім це стосується Спільної політики безпеки і оборони (передбачає зміцнення європейської оборонної складової та участь ЄС у міжнародних миротворчих, контртерористичних та антипіратських операціях), а також Європейської політики добросусідства (включає програми ЄС «Східне партнерство» — для країн пострадянського простору, в т. ч. України, та «Союз для Середземномор’я» — для середземноморських і низки близькосхідних країн).

До активу діяльності керівництва ЄС можна віднести і процес розширення Євросоюзу, в центрі уваги якого (на теперішньому етапі) країни Західних Балкан, а саме: Хорватія, Македонія, Чорногорія, Албанія, Боснія і Герцеговина та Сербія.

Не менш важливим напрямом своєї діяльності ЄС вважає розвиток співпраці з Російською Федерацією. Ця співпраця має динамічний, однак досить непростий, а часом і суперечливий характер, та охоплює політичну, енергетичну та безпекову складові.

 

Важливі регіональні ланки спільного світового ланцюга

У геополітичних процесах, пов’язаних зі зростанням світових і регіональних центрів сили, помітно активізуються також інші чинники глобального значення, такі, як: неконтрольоване розповсюдження ядерних та ракетних технологій (зокрема реалізація Іраном та Північною Кореєю ракетно-ядерних програм, якими передбачається або допускається створення ядерної зброї та засобів її доставки); міжнародний тероризм; морське піратство; організована та транснаціональна злочинність; контрабанда зброї та наркотиків; торгівля людьми та незаконна міграція.

Важливе значення мають також і події в таких регіонах світу, як:

• Азіатсько-Тихоокеанський регіон, який має шанс згодом перетворитися на основний центр ділової, економічної та фінансової активності в світі завдяки динамічному зростанню економіки КНР, Індії, Індонезії та низки інших тамтешніх країн. Водночас цей процес супроводжується і зростанням напруженості в регіоні, що пояснюється і загостренням регіональних суперечностей провідних країн світу, і розбіжностями у поглядах і діях самих країн АТР;
• Африка, де провідні країни світу намагаються отримати доступ до її природних ресурсів. Як наслідок, це збільшує напруженість, виникають нові збройні конфлікти в регіоні (зокрема, в Демократичній Республіці Конго, Кот-Д’Івуарі, Ліберії, Малі, а також збройне протистояння між Суданом та Південним Суданом);
• Південна Америка, де Бразилія та Аргентина, зміцнюючись, утворюють власний центр регіонального розвитку. При цьому зростаюча потужність цих країн дасть їм змогу у перспективі, конкуруючи з іншими центрам сили, вийти на принципово новий, світовий рівень;
• Каспійський регіон та Центральна Азія, де провідні країни світу намагаються дістати доступ до тамтешніх родовищ нафти і газу, інших природних ресурсів, а також заволодіти шляхами їх транспортування. Це, з одного боку, сприяє економічному розвитку країн згаданих регіонів, а з іншого — загострює регіональні суперечності, що стають джерелом напруженості і призводить до конфліктів. Крім того, Центральна Азія гостро відчуває вплив ісламського екстремізму з Афганістану та Пакистану;
• Близький Схід, який сьогодні є одним із основних джерел загрози світовій безпеці. Це пояснюється триваючими в тамтешніх країнах соціальними заворушеннями та конфліктами, які тривають в тамтешніх країнах, зростанням напруженості довкола ядерної програми Ірану, а також неврегульованістю арабсько-ізраїльських проблем. Водночас Близький Схід привертає до себе увагу і як місце, де зосереджені світові запаси енергоносіїв, і як перспективний ринок збуту;
• Балканський півострів, який і надалі залишається джерелом нестабільності в Європі через неврегульованість сербсько-косовських відносин, через міжетнічне протистояння в Косові, а також через не залагодження внутрішніх політичних проблем в Боснії і Герцоговині.

 

Перехрестя українських проблем

Характеризуючи ситуацію щодо України, треба мати на увазі такі основні чинники:

• триває протистояння між США, НАТО та ЄС і Росією за вплив на пострадянському просторі та в Чорноморському регіоні, що супроводжується посиленням їх воєнно-політичної активності довкола нашої держави;
• зростає авторитаризм російської влади, посилюється активність і агресивність зовнішньої політики Росії;
• активізуються зусилля Туреччини, Польщі та Румунії щодо зміцнення своїх регіональних позицій;
• посилюються націоналістичні настрої у населення деяких сусідніх з Україною країн, зокрема, Угорщини та Румунії;
• залишаються «замороженими» конфлікти у Придністров’ї, Абхазії та Південній Осетії, зберігається нестабільність на Північному Кавказі Російської Федерації, а також активізуються курдські екстремісти у Туреччині.

Наведені факти та обставини свідчать, що Україна опинилася на перетині інтересів Заходу (США/НАТО та ЄС) і Сходу (Російської Федерації), і зазнає при цьому активного цілеспрямованого тиску з обох сторін, які намагаються залучити її до сфери свого впливу, розраховуючи на її потенційно потужний економічний, ресурсний, демографічний та військовий потенціал, який наведені вище центри сили не проти використати у власних геополітичних цілях.

У стратегічному відношенні це стосується:

• прагнення Російської Федерації встановити повний контроль над Україною, що є однією з основних передумов досягнення стратегічних цілей щодо відновлення ролі Росії як великої світової держави у вигляді (на цьому етапі) лідера так званого Євразійського союзу;
• намірів США/НАТО та ЄС не допустити реалізації таких намірів Російської Федерації, яка об’єктивно залишається їх головним геополітичним суперником. Одночасно європейські країни намагаються створити з України певну буферну зону між своєю територією та Росією.

За такої ситуації відсутність чіткої та послідовної зовнішньої і внутрішньої політики України, а також фактичний розподіл українського суспільства на дві частини — західну та східну — створюють передумови для повного розколу нашої країни та, як наслідок, втрати нею державності. Про це яскраво свідчить безпрецедентне посилення російського тиску на Україну (політичного, економічного та інформаційного) в той момент, коли Захід повністю зосередився на розв’язанні власних проблем, викликаних світовою фінансово-економічною кризою. До того ж спостерігається фактична здача України США та країнами-членами НАТО і ЄС, які, підтримавши свого часу курс європейської та євроатлантичної інтеграції нашої держави, згодом по суті його реалізацію заблокували.

Як підсумок Україна так і не спромоглася реалізувати свій потужний потенціал та посісти гідне їй місце у світі, перетворившись на нестабільну «сіру зону» між Заходом та Сходом. При цьому, з отриманням своєї незалежності, Україна лише втрачала:

• ядерну зброю — третій за обсягом ядерний потенціал у світі, який свого часу був основою безпеки Української держави;
• населення — близько 7 мільйонів українського населення, а це 13 % громадян країни (майже як за часів Голодомору чи Другої світової війни);
• високотехнологічну промисловість — основу потужних передових виробництв колишнього Радянського Союзу;
• життєво важливі території — багаті нафтогазоносні родовища на шельфі Чорного моря в районі острова Зміїний;
• український культурний та інформаційний простори — які частково або повністю перейшли під егіду Російської Федерації;
• контроль за власними основними економічними активами — енергетичною інфраструктурою, металургійною промисловістю, ядерною енергетикою, корабле-  та авіабудівною галузями, оборонно-промисловим комплексом.

 

Безальтернативний орієнтир — національні інтереси України

Україна цього могла б уникнути, обравши такий шлях державотворення, на який, переслідуючи по-справжньому власні, національні інтереси, без вагань ступили інші пострадянські та постсоціалістичні країни.

Характерним прикладом цього можуть слугувати Росія, Польща та Румунія, які протягом останніх років головними своїми цілями визначили:

• Російська Федерація — відродити країну як велику світову державу, розпочинаючи з забезпечення своїх провідних позицій на пострадянському просторі;
• Польща — вивести країну у лідери Центрально-Східної Європи та стати головною опорою США та НАТО в регіоні;
• Румунія — посісти лідируючі позиції у Південно-Східній Європі та на Сході Балканського півострова, а також отримати роль провідника інтересів США, НАТО та ЄС в Чорноморському регіоні.

Завдяки цілеспрямованим зусиллям щодо досягнення вищезазначеного Росія, Польща та Румунія фактично вже змогли реалізувати свої національні інтереси або створити стійкі передумови для їх реалізації. Що не можна сказати про Україну, яка навпаки, наближається до тієї межі, після перетину якої втрачається незалежність, а з нею і державність.

Висновок із зазначеного єдиний: відродження України та посідання нею гідного місця у світі можливе лише за умови зосередження основних зусиль на досягненні стратегічної мети — перетворення її на потужну унітарну державу — регіонального лідера, спроможного гарантувати безпеку та високий соціальний рівень життя своїх громадян.

Саме це, а не примарний вибір між Заходом чи Сходом, має стати єдиною об’єднуючою ідеєю для українського суспільства. Усі інші ідеї чи проекти неминуче призведуть до розколу та розпаду України, про що не раз свідчила українська історія.

Нині, по суті, Україна дістає черговий (можливо і останній) шанс у своїй історії, яким може скористатися на свою державну користь лише на основі наведених вище підходів. Беручи до уваги сучасні реалії, ці кроки мають бути такі:

у сфері внутрішньої політики — забезпечення стабільності, демократичного розвитку та правового порядку в країні як основних передумов для налагодження ефективної роботи всіх органів державної влади, а також досягнення згоди в суспільстві та впевненості всіх верств населення у перспективах позитивного розвитку Української держави. Зазначене можливе з досягненням консенсусу між усіма політичними силами України на основі базового принципу патріотизму та збереження української державності, з забезпеченням безумовної та безвиняткової дієвості українського законодавства. (Тут першочергового значення набуває рішуча боротьба з корупцією, сепаратизмом, спробами федералізації України, політичним екстремізмом та будь-якими іншими проявами антиукраїнської діяльності);

у сфері зовнішньої політики — вихід України із «сірої зони « між Заходом і Сходом та становлення держави як самостійного суб’єкта міжнародних відносин, спроможного відстоювати власні національні інтереси. Насамперед, це потребує:

• збалансованого розвитку відносин зі США/НАТО/ЄС та Росією/СНД, разом з послідовним продовженням процесів європейської інтеграції України;
• активного співробітництва зі США та НАТО, а також підписання Угоди про асоціацію з ЄС та послідовного нарощування співпраці з Європейським Союзом у межах програми «Східне партнерство»;
• рівноправної та взаємовигідної взаємодії з Росією у політичній, економічній та безпековій сферах, але без входження до підконтрольних Москві інтеграційних об’єднань в рамках СНД;
• надання практичного змісту роботі групи ГУАМ, зі збереженням провідної ролі нашої держави у її складі, а також активізації участі України у роботі інших міжнародних та регіональних організацій;
• надання активної підтримки українській діаспорі з метою збереження її самоідентичності та створення додаткових каналів для просування українських інтересів в інших країнах;

в економічній та соціальній сферах — перетворення України в економічно розвинену самодостатню країну, інтегровану у світову економіку та європейську енергетичну і транспортну системи, здатну гарантувати власну економічну (в першу чергу, енергетичну) безпеку та належний добробут українських громадян. Для цього необхідно:

• вжити термінових заходів з диверсифікації джерел та шляхів отримання енергоносіїв, що на цьому етапі набуває першочергового значення і досягається спорудженням терміналу з прийому зрідженого природного газу, інтеграцією української газотранспортної системи в європейську трубопровідну мережу, ширшим використанням альтернативних видів енергії (насамперед сланцевого газу, біопалива, вітрової та сонячної енергії); використанням енергозберігаючих технологій;
• поліпшити інвестиційній клімат в Україні через підвищення прозорості української фінансово-економічної системи. У контексті взаємодії з іноземними інвесторами необхідно надати пріоритети отриманню сучасних технологій, що посилить конкурентоспроможність української продукції на внутрішньому та зовнішньому ринках. Водночас, в межах зазначеної діяльності, — не допускати встановлення іноземного контролю над ключовими галузями української економіки;
• реконструювати та розвивати транспортну інфраструктуру України з метою ширшого використання її в системі міжнародних транспортних коридорів. У цьому контексті окрему увагу доцільно приділити розвитку комерційної інфраструктури севастопольських бухт, які забезпечать найкращі умови портової діяльності в усьому Чорному морі;
• створити необхідні умови для безперешкодної співпраці з Міжнародним валютним фондом та іншими світовими фінансовими інституціями з метою отримання зовнішнього кредитування і подолання негативних наслідків світової фінансово-економічної кризи;

у безпековій сфері — гарантування суверенітету, територіальної цілісності та безпеки держави і її населення, а також набуття Україною ролі одного з гарантів стабільності у Південно-Східній Європі та Чорноморсько-Кавказькому регіоні. З цього приводу доцільно:

• послідовно реформувати оборонну складову держави відповідно до наявних чи потенційних загроз воєнній безпеці України;
• забезпечувати спроможність Збройних Сил України захищати країну від ймовірних зовнішніх агресій, насамперед за рахунок створення/посилення компонентів стримування ймовірних супротивників, прикриття державних кордонів, оперативного реагування (аеромобільних військ та сил спеціального призначення), стратегічної та оперативно-тактичної розвідки;
• оптимізувати систему базування ЗС України із зосередженням основних угруповань військ на найбільш загрозливих напрямках, насамперед в Криму;
• активізувати заходи з технічного переоснащення Збройних Сил з наданням першочергової уваги розробці/модернізації ракетних систем оперативно-тактичного призначення, засобів ППО, високоточної зброї, літаків ударної та транспортної авіації, а також вертольотів різного призначення, систем залпового вогню, протитанкових систем, нових зразків бронетанкової техніки, автоматизованих систем управління та зв’язку, засобів розвідки — із залученням, перш за все, науково-виробничого потенціалу України та у кооперації з країнами Заходу і використанням чинних зв’язків з Росією у військово-технічній сфері;
• переглянути стратегію та тактику бойового застосування ЗС України з урахуванням досвіду сучасних війн та збройних конфліктів, зокрема, з наданням пріоритетності мобільній обороні та діям сил спеціального призначення;
• забезпечити сумісність принципів дій ЗС України, систем управління та зв’язку, а також озброєння та військової техніки зі збройними силами країн НАТО та ЄС;
• активізувати зусилля України у врегулюванні конфліктів в Придністров’ї та на Південному Кавказі, а також у міжнародних миротворчих та стабілізаційних операціях в інших регіонах світу;
• надати реального змісту зобов’язанням України щодо направлення українських військових підрозділів до складу Сил реагування НАТО;
• досягти домовленості зі США, НАТО та Росією щодо залучення українських станцій попередження про ракетний напад до американської системи ПРО в Європі;
• розширити участь в операції «Чорноморська гармонія» з контролю судноплавства в Чорному морі, а також інших заходах регіональної взаємодії щодо боротьби проти тероризму, піратства, міжнародної організованої злочинності, нелегальної міграції та незаконного транспортування зброї та наркотиків.

У плані практичної реалізації наведених вище заходів життєво важливе значення для України має організація активної та наступальної інформаційної кампанії з відстоювання власних інтересів і протидії зовнішнім інформаційному впливу. Бо нехтування цим питанням і стало однією з основних причин виникнення внутрішніх і зовнішніх проблем для України, особливо загострилися в останній час.

Виходячи з вище перерахованого, необхідно звернути увагу на складність, динамічність і непередбачуваність військово-політичних та економічних процесів, що відбуваються в світі і позначаються на безпеці та інтересах України. Зараз, на жаль, в більшості своїй всі ці процеси не сприяють поліпшенню обстановки навколо нашої держави, а навпаки — створюють нові виклики та загрози як світової та регіональної стабільності, так і безпосередньо Україні, яка фактично знаходиться в центрі геополітичного протистояння між Заходом і Сходом з їх цивілізаційними цінностями, політико-економічними і військовими системами.

У цій, по суті, вирішальної для України ситуації, яка визначає її подальшу долю як незалежної країни, головні зусилля всіх небайдужих до майбутнього нашої держави громадян повинні зосереджуватися на консолідації української нації навколо єдиної національної ідеї. Як уже зазначалося, такою ідеєю має стати зміцнення та розвиток України як потужної регіональної держави, здатної впевнено відстоювати власні інтереси і забезпечувати свою безпеку. Це, в свою чергу, вимагає безумовного дотримання базових принципів української державності, зокрема, — збереження єдності національної самоідентифікації української нації і непорушності наших кордонів, недопущення федералізації країни і спроб надати державний статус іншим мовам, заборона подвійного громадянства, а також запобігання втрати українських духовних і культурних цінностей під впливом зовнішніх сил.