Віктор Гвоздь
президент Центру «Борисфен Інтел», керівник воєнної розвідки України у 2008–2010 рр. та Служби зовнішньої розвідки України у 2014–2016 рр., генерал-лейтенант запасу, кандидат військових наук
Публікація матеріалу «До 100-річчя створення воєнної розвідки України» 10 березня ц. р. мала позитивний відгук серед дослідників історії спецслужб України та ветеранів розвідки. Нагадаю, що на підставі аналізу робіт відомих дослідників історії створення і діяльності збройних сил, національних спеціальних служб України та відповідних архівних документів йшлося про визначення формалізованої історичної дати створення першого органу управління воєнною розвідкою Незалежної України — 10 березня 1918 року. За всіма історичними ознаками, Головне управління розвідки Міністерства оборони України може вважатися правонаступником Розвідкового підвідділу Генерального штабу Армії Української Народної Республіки як центрального органу управління воєнною розвідкою Держави.
Цим же шляхом пішла й Державна прикордонна служба України. За даними дослідників, у квітні 1918 року війська Запорозького корпусу армії УНР разом з союзниками та українськими січовим стрільцями провели унікальну операцію з визволення України від більшовиків. Кримська група під керівництвом П. Болбочана та Слов’янська група під керівництвом В. Сікевича наприкінці квітня 1918 року повністю звільнили Крим та Донбас від більшовицьких загонів. Українське військо вийшло на українські історичні рубежі, де на сухопутній ділянці кордону з РСФСР та Великим військом Донським розпочалося установлення стовпів синьо-жовтого кольору.
Отож наші українські прикордонники, як нащадки славних українських воїнів, запропонували нову, але історично обґрунтовану дату створення своєї служби. За словами речника відомства О. Слободяна, «питання нової дати обговорюється і в історичному, і в політичному контексті. Є кілька варіантів. Один із них — 30 квітня, як день, коли 100 років тому українські війська після кровопролитних боїв встановили державні символи на кордоні з Росією». Прикордонники сподіваються, що згадане рішення буде погоджено найближчим часом на державному рівні.
Слід також повідомити, що після визначення історичної дати щодо створення воєнної розвідки України подальша дослідницька робота дала змогу встановити й дату початку функціонування спеціальної розвідувальної служби державного рівня Української Народної Республіки, якою сьогодні є Служба зовнішньої розвідки України. Служба вважається правонаступником Головного управління розвідки Служби безпеки України, організаційно-штатну структуру якого затверджено 28 грудня 1991 року (з лютого 2004 року — Департамент розвідки СБУ). Указом Президента України від 14 жовтня 2000 року Головному управлінню розвідки СБУ надається статус національного розвідувального органу. З 14 жовтня 2004 року (день підписання Указу Президента України «Про Службу зовнішньої розвідки України») у державі функціонує самостійний державний орган — Служба зовнішньої розвідки України. Дата 1 грудня 2005 року — день ухвалення Верховною Радою України Закону України «Про Службу зовнішньої розвідки України», вважається днем утворення Служби зовнішньої розвідки, що й відзначається сьогодні.
Повертаючись до теми створення і становлення розвідувальних структур українських національних державних формацій 1917–1921 років, слід зазначити, що з початком функціонування з березня 1918 року центрального органу управління військовою розвідкою Генерального штабу Української Держави на нього почали покладатися й функції політичної розвідки: добування, збирання і вивчення відомостей про політичну ситуацію в країнах, котрі були об’єктами зацікавленості, їх військово-економічний потенціал, створення позицій впливу з метою пошуку союзників у справі визнання й гарантування суверенітету Української держави.
| Видання, які досліджують історію створення Служби зовнішньої розвідки та інших спецслужб України |
У період Директорії розвідувальна діяльність набула ще більшого розвитку. В головних стратегічних регіонах довкола України були сформовані агентурні мережі, для добування розвідувальної інформації активно почали залучатися закордонні дипломатичні представництва, діаспора та представники зарубіжних суспільно-політичних кіл, які підтримували боротьбу України за незалежність. Важливим кроком у напрямі гарантування безпеки УНР було створення у січні 1919 року Політичного департаменту Міністерства внутрішніх справ УНР — спеціальної служби загальнодержавного рівня. Згідно з Тимчасовим штатом Політичного департаменту, затвердженим 24 січня 1919 року, в його структурі був створений розвідувальний підрозділ — Відділ закордонної інформації, що відповідав за ведення розвідувальної роботи стосовно активно діючих проти УНР ворогів (Червоної і Добровольчої армій, Повстанської армії Н. Махна), а також потенційних супротивників Держави.
Аналіз архівних документів свідчить, що Відділ закордонної інформації забезпечував розвідувальними даними та інформацією, перш за все, керівництво Української Народної Республіки. Доповіді відділу стосувалися стану, намірів і дій антидержавницьких політичних сил і рухів, що працювали проти України на її території та за її межами, ставлення урядів, політичних й ділових кіл західних держав до проблем України. Відділ також реалізовував задуми щодо відповідного впливу на ці сили і ймовірного їх використання, забезпечував конспіративні контакти керівництву держави тощо.
В своїй роботі відділ вдавався до класичних для розвідувального органу методів і способів діяльності того часу, основними з яких були таємна агентура, її конспіративне впровадження і використання, використання можливостей дипломатичних представництв та інших закладів УНР за кордоном, а також української діаспори й закордонних суспільно-політичних кіл, які співчували боротьбі України за незалежність, велася повсякденна інформаційно-аналітична робота тощо. Відділ штатною чисельністю 13 осіб у різні тодішні періоди очолювали А. Ткачук (1919 р.), Д. Левицький (1919 р.), Теодорович (1920 р.). На жаль, докладних відомостей про перших керівників розвідки збереглося не так багато і це залишається завданням у подальших дослідженнях.
Таким чином, знову ж таки завдяки відомим дослідникам історії створення і діяльності національних спеціальних служб України В. Сідаку, Т. Вронській, О. Скрипнику та іншим, та на підставі відповідних документів з фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України можна стверджувати, що Відділ закордонної інформації Політичного департаменту Міністерства внутрішніх справ УНР є першим розвідувальним органом політичної розвідки Незалежної України тобто, беззаперечним попередником нинішньої Служби зовнішньої розвідки України. А 24 січня 1919 року можна вважати датою створення першого розвідувального органу політичної розвідки УНР та, відповідно, Служби зовнішньої розвідки України. Тобто у січні 2019 року розвідників, співробітників і ветеранів Служби обов’язково привітаємо зі 100-річним ювілеєм Служби зовнішньої розвідки України!
| 24 січня 1919 року можна вважати датою створення першого розвідувального органу політичної розвідки УНР та, відповідно, Служби зовнішньої розвідки України |
Приклад Державної прикордонної служби України демонструє, що нинішні спеціальні та розвідувальні органи Держави повинні не тільки знати про ті далекі події, про основні історичні віхи визвольної боротьби українського народу, але й відзначати професійні свята, виходячи тільки з власної української історії, багатої на героїчні особистості, на успішні приклади з захисту нашої незалежності і державності. Нинішнє покоління вояків, розвідників, прикордонників має право відзначати гідні історичні дати, які стосуються згаданих відомств.
При підготовці матеріалу використані наступні джерела:
1. Сідак В. С. Національні спецслужби в період Української революції 1917–1921 рр. (невідомі сторінки історії): монографія. — К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1998. — 320 с.
2. Сідак В. С. Спеціальні служби України від найдавніших часів і до сьогодення: У 5-ти томах. Т. 2: Українські спецслужби доби національно-визвольних змагань 1917–1921 рр.: Наук. вид. — К.: Видавництво «Прометей», 2017. — 472 с.
3. Сідак В. С., Степанков В. С. З історії української розвідки та контррозвідки: (Нариси). — К.: Інститут СБ України, 1994. — 402 с.
4. Керівники української зовнішньої розвідки / авт.-упор. В. Д. Хоменко, О. В. Скрипник та інш. — 2-ге вид., перероб. і доповн. — К.: «Ярославів вал», 2011. — 173 с.
5. Матеріали сайту Державної прикордонної служби України https://dpsu.gov.ua
6. Матеріали сайту Служби зовнішньої розвідки України http://szru.gov.ua
