Цим матеріалом започатковується низка досліджень з проблем української електроенергетики. Ця галузь та її проблеми довго перебували в тіні газової політики, але ситуація поступово змінюється. На фоні нинішньої кризи в російсько-українських газових стосунках стає зрозумілим, що саме електроенергетика може зіграти ключову роль в енергетичній безпеці та незалежності країни.
Україна отримала у спадок від СРСР потужну енергосистему, яка всі роки незалежності, навіть під час важкої економічної кризи 90-х, дозволяла мати задовільне енергозабезпечення.
Проте у спадок ми отримали і структурні проблеми.
Через неоптимальне розміщення електростанцій та недоліків електромереж, які не дозволяють ефективно перерозподіляти електроенергію, на території України є енергодефіцитні та енергозбиткові регіони. Зокрема, в західному регіоні через мережеві обмеження «закрито» близько 1 ГВт потужності Рівненської атомної електростанції (далі — АЕС) та Хмельницької АЕС, а в східному — 0,7 ГВт Запорізької АЕС. В результаті ці потужності не використовуються, а на деяких територіях фактично зупинено забудову через неможливість здійснювати енергозабезпечення нових об`єктів.
Структура генеруючих потужностей енергосистеми також далеко не оптимальна. Маємо надлишок енергоблоків, які спроектовані для роботи в базових режимах, та нестачу маневрових потужностей, через що в маневрових режимах часто використовується обладнання, яке для цього не пристосовано. Попит на дефіцитні енергоблоки з високими маневровими характеристиками збільшує і інтенсивне будівництво електростанцій на відновлювальних джерелах енергії, оскільки вони потребують великих обсягів резервування.
Таке використання обладнання в непроектних режимах прискорює його зношення. В цілому більш ніж 80 % генеруючого устаткування теплових електростанцій (далі — ТЕС) перейшло межу фізичного зносу, а його 40 % потребує термінової заміни.
На розподільчих мережах зношеність обладнання складає трохи більше 30 %, на магістральних і міждержавних — 45 %. Через це втрати електроенергії в українських електромережах майже вдвічі перевищують європейські показники.
Зрозуміло, що в галузі, яка десятиріччями була позбавлена нормального інвестиційного процесу інакше бути не могло. Звичайно необхідно зважити на поганий інвестиційного клімат в країні в цілому, але існують і специфічні для енергоринку перешкоди, які стоять на шляху інвесторів.
В своїй нинішній організаційній формі оптовий ринок електроенергії (далі — ОРЕ), який є класичним пулом[1], створювався наприкінці 90-х років.
Набутий за цей час досвід свідчить, що ОРЕ в його нинішній організаційній формі добре пристосований для регулювання енергосистеми. Це позитивно впливає на стабільність енергозабезпечення. При цьому в енергоринку існує цінова конкуренція між виробниками та достатньо гнучкі форми компенсації їх виробничих витрат. Але ця конкуренція має доволі обмежений характер і не створює достатніх стимулів для скорочення витрат і зниження собівартості продукції.
А на рівні постачальних компаній, які будучи регіональними монополістами ще й поєднують функції збуту та транспортування, конкуренція практично відсутня.
Але найбільшим недоліком ОРЕ є той факт, що держава має надмірні можливості втручатись у його роботу. Перш за все це спричиняє негативний вплив на цінову політику в електроенергетиці, яка несе відбиток надмірного популізму, та є непрозорою і неефективною.
Низькі ціни на електроенергію для населення, та інших пільгових споживачів, які сплачують близько 25 % її собівартості, утримуються через механізм дотаційних сертифікатів, який по суті є перехресним субсидуванням. В 2011 році пільгові споживачі, за оцінками НКРЕ недоплатили за електроенергію 28 млрд. грн. Ці кошти були сплачені промисловими споживачами, через що ціни для них підвищились більш ніж на чверть. При цьому об`єктивність цих даних викликає сумнів, оскільки зазначений механізм є непрозорим і створює можливості для зловживань та корупції.
Для того щоби трохи послабити негативні наслідки перехресного субсидування для промисловості НКРЕ[2] та причетні державні установи стримують ціни на оптовому ринку. Це здійснюється шляхом обмеження інвестиційної надбавки для генеруючих компаній, які внаслідок цього не отримують необхідні для модернізації кошти.
Як наслідок на сьогодні населення України купує електроенергію за одними з найнижчих цін у світі, а промисловість — за цінами європейського рівня.
Очевидно, що політика стримування цін та перехресного субсидування на сьогодні вичерпала себе і від неї слід відмовлятись. Але при цьому необхідно створити механізми соціального захисту від зростання цін на електроенергію для найбільш вразливих категорій споживачів.
Неефективна цінова політика робить електроенергетичні підприємства непривабливими для інвесторів. Також їх відлякує непрозора система державного регулювання галузі в цілому, ті відсутність гарантій завантаження енергоблоків, оскільки їх відбір для роботи в ОРЕ здійснюється щодня.
Для усунення наведених недоліків уряд планує здійснити реформування ОРЕ, впровадивши модель ринку електроенергії на основі двосторонніх контрактів та балансуючого ринку[3]. В її рамках більша частина електроенергії продається шляхом укладання двосторонніх контрактів між виробниками та споживачами (постачальниками) або через біржі. Ця модель реалізована в більшості розвинутих країн. Вона за суттю є більш ліберальною і спрямована на посилення конкуренції між виробниками, а також між постачальниками. Це стимулює підприємства до підвищення ефективності виробництва та якості надання послуг. Але модель є дуже складною для регулювання енергосистеми, має ряд інших недоліків та потребує дуже ретельної підготовки до впровадження. Натомість зміни, які здійснює Уряд в електроенергетиці вкрай ускладнюють можливість ефективного проведення ліберальних реформ ринку.
Перш за все це стосується приватизації електроенергетичних підприємств. Її результати різко погіршили конкурентні умови на ринку електроенергії, оскільки підприємства стали власністю вузького кола компаній. А компанія ДТЕК набула статус по суті монопольного власника теплової генерації — на теплові електростанції, які належать цій компанії припадає 67,1 % електроенергії, яку виробляє цей тип генерації, а разом з НАЕК «Енергоатом» електростанції ДТЕК виробляють 86 % електроенергії України.
Якщо розпочати безпосереднє впровадження моделі двосторонніх контрактів за цих умов, то виробники замість цінової конкуренції обмежуватимуть пропозицію, стимулюючу зростання цін. Окрім того, якщо підприємство-виробник та споживач належатимуть одному власнику, то ціноутворення між ними будуватиметься не за ринковими принципами, а на основі внутрішньо корпоративних економічних та фінансових інтересів.
Ще однією проблемою, яку необхідно буде вирішувати при впровадженні моделі двосторонніх контрактів є відмінності у собівартості електроенергії, виробленої різними видами генерації. Цю проблему пропонують вирішувати, запровадивши обов`язкову закупівлю електроенергії в різних видів генерації в заданих пропорціях або використовуючи регульовані контракти. Ще одна пропозиція наведена в проекті Закону «Про засади функціонування ринку електричної енергії України» де пропонується перерозподіляти доходи генеруючих компаній через спеціальний фонд. Але всі ці пропозиції мають спільний недолік. Вони фактично зводять рівень конкуренції на енергоринку та стимули для виробників до скорочення витрат до рівня, який зараз існує на ОРЕ за набагато складнішого та коштовнішого механізму регулювання енергосистеми.
При впровадженні ринку двосторонніх контрактів можливості держави впливати на інвестиційні процеси та формування перспективної структури енергосистеми будуть суттєво обмежені. До того ж у державних структур та інвесторів можуть виникнути проблеми з оперативною оцінкою ситуації на ринку, оскільки цінова інформація за двосторонніми контрактами набуде конфіденційної і доступ до неї буде обмеженим.
Європейський та світовий досвід свідчить, що в чистому вигляді модель двосторонніх контрактів не дозволяє створити достатні ринкові стимули для інвестування в розвиток усіх необхідних доля роботи енергосистеми видів генерації. Тим більше, що через наведені вище причини безпосереднього впровадження цієї моделі на теперішній час нестиме ризики для енергозабезпечення країни.
Тому перехід до перспективної моделі ринку доцільно розпочати із впровадження механізму гарантій інвестицій в потужність. Це необхідно здійснити на базі існуючої моделі ОРЕ, але можна робити і паралельно із впровадженням двосторонніх контрактів. Такі заходи сприятимуть залученню значних інвестицій в модернізацію підприємств галузі та створенню нових потужностей та разом із впровадженням вільного доступу до мереж вже через три — чотири роки завдяки підвищенню конкурентоздатності генеруючих компаній та збільшенню їх кількості (в т. ч. із точки зору зменшення концентрації активів у обмеженого кола власників) можуть створити необхідне середовище для початку повноцінного переходу на модель двосторонніх контрактів. Таким чином Україна може отримати шанс протягом 7–8 років провести модернізацію електроенергетики, трансформацію енергоринку та перейти на паралельну роботу із ENTSO-E[4]. Тобто до 2018–2020 Україна матиме конкурентоздатну сучасну енергетику для ефективного енергозабезпечення країни та виходу на європейські ринки.
Механізм гарантій інвестицій в потужність дозволятиме ефективно реалізовувати державну політику розвитку електроенергетики. Для України можливі два її варіанти.
Перший, який реалізується зараз, передбачає пріоритетний розвиток енергетики на відновлювальних джерелах.
За такої політики в перспективі енергосистема потребуватиме підвищених маневрових можливостей, а розвиток АЕС обмежуватиметься. В тепловій генерації вугільні ТЕС витіснятимуться газовими, які мають кращі маневрові характеристики. Ціни на електроенергію будуть зростати, що зменшуватиме її конкурентоздатність по відношенню до інших енергоносіїв, зокрема — газу.
Другий варіант передбачає збалансований розвиток всіх видів генерації. Рішення щодо їх розвитку приймаються на основі технологічних та економічних мотивів, спрямованих на забезпечення економічно ефективної та надійної роботи енергосистеми.
За такого підходу буде інтенсивно розвиватись традиційна енергетика, а також споживачі-регулятори на базі теплоакумулюючих установок.
Політика збалансованого розвитку генерації на сьогодні виглядає для України більш прийнятною. Також вона необхідна для повноцінної інтеграції української електроенергетики до європейського енергетичного простору. Помилкові рішення в державному регулюванні галузі можуть призвести до знищення частини генерації і знизити конкурентоздатність української електроенергетики. В результаті Україна може не тільки втратити позиції експортера, а й можливості самостійно регулювати роботу енергосистеми.
В подальшому центром будуть наведені більш розгорнуті дослідження описаних в даному матеріалі проблем вітчизняної електроенергетики.
[1] Пул — модель енергоринку, яка передбачає, що всі виробники (для України це генерація потужністю більш ніж 10 МВт) продають електроенергію на єдиний майданчик, а компанії-постачальники її звідти купують.
[2] Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики
[3] Модель, побудована на двосторонніх контрактах передбачає що споживачі не мають обмежень у виборі постачальника електроенергії. При цьому балансування попиту та пропозиції на електроенергію здійснюється на балансуючому ринку. Відповідно модель називається ДДБР — двосторонні договори та балансуючий ринок.
[4] ENTSO-E (англ. European Network of Transmission System Operators for Electricity) — європейська мережа системних операторів з передачі електроенергії.
