НЕЗАЛЕЖНИЙ АНАЛІТИЧНИЙ ЦЕНТР ГЕОПОЛІТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

 

Юрій Радковець

На сьогодні вже три роки пройшло з того часу як відбулась окупація з наступною анексією Росією українського Криму та розпочалась збройна агресія Росії проти України на Донбасі. У геополітичному контексті — три роки російської військової інтервенції проти України оголили вразливі місця у системі міжнародної безпеки.

Перше дослідження експертів Незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел» під назвою «Уроки «гібридної війни» Росії проти України» було опубліковано в журналі геополітичної аналітики «БІНТЕЛ» № 2–2016 та розміщено на сайті «Борисфен Інтел» 13 жовтня 2016 року. При цьому воно включало попередні оцінки щодо воєнно-політичних, воєнно-стратегічних та оперативно-тактичних уроків і висновків «гібридної війни», яку провідні експерти Заходу небезпідставно називають ще «війною нового покоління» або «війною нової генерації».

Разом з тим, фактичні результати любого дослідження повинні носити (мати) прикладний характер. Тому запропонована нова стаття підготовлена саме для практичного використання при прийнятті рішень, підготовці аналітичних та експертних матеріалів з урахуванням уроків трирічної «гібридної війни» Росії проти України.

 

Надаючи загальну характеристику проявів нових форм сучасних воєнних конфліктів, особливостей їх застосування проти України, не можна не зупинитися на виробленні деяких загальних підходів до ймовірної стратегії протидії «гібридним загрозам». У цьому плані слід виокремити деякі ключові моменти.

 

Загальні підходи до ймовірної стратегії протидії «гібридним загрозам»

Перший

Сьогодні абсолютно очевидно, що досягнення перемоги у «гібридних війнах» неможливе без геополітичної оцінки їх наслідків, без вдумливої адаптації чинної Воєнної доктрини України (від 24 вересня 2015 року) до нових реалій, без оновлення й удосконалення Стратегії національної безпеки України (від 26 травня 2015 року) та інших базових документів, які мають бути скореговані з урахуванням нинішньої воєнної, соціально-економічної та суспільно-політичної ситуації в країні. Варто усвідомити, що в «гібридних війнах» традиційні (конвенційні) методи ведення воєнних дій не завжди ефективні. Війни такого типу, як правило, ведуться тривалий час, а супротивник намагається максимально розширити географію конфлікту з «втягуванням» до нього дедалі більшої кількості населення.

Другий

Важливим завданням, яке необхідно вирішувати в умовах ведення Росією «гібридної війни» проти України, є забезпечення повної довіри військовослужбовців і населення країни до її силових структур. Безсумнівно, що затяжний характер «гібридних війн» може викликати певне невдоволення та навіть критику як з боку особового складу силових формувань, так і з боку громадян країни, політиків, засобів масової інформації на адресу військового командування, звинувачення їх у невмілому плануванні, організації управління і т. п.

Третій

Не можна забувати й ще про одну важливу складову сутності «гібридної загрози», зокрема — усвідомлення факту ігнорування противником моральних та етичних обмежень під час ведення ним силових операцій.

 

Загалом геополітична обстановка, що склалася на сьогодні довкола України, на наш погляд, вимагає ретельного переосмислення загальних підходів до підтримання національної безпеки України, кардинальної перебудови всього сектору безпеки і оборони держави з метою приведення його у відповідність до нових викликів і загроз. Для вирішення цього надважливого завдання пропонується впровадити в практику та прискорити виконання ряду невідкладних заходів.

 

Загальні підходи до підтримання національної безпеки України

Система національної безпеки України

По-перше, переглянути базові принципи побудови системи національної безпеки України.

Як показали три роки військової агресії Росії проти України, в умовах реальної переваги військового, економічного й демографічного потенціалів противника позаблоковий курс нашої держави (Україна набула статусу позаблоковості в 2010 році) не давав можливостей захистити її інтереси і не гарантував її безпеки. Водночас механічне нарощування чисельності Збройних Сил України та збільшення обсягів виробництва застарілого озброєння національним оборонно-промисловим комплексом не давали змоги нашій державі наблизитися до військового потенціалу Росії, однак потребували значних фінансових витрат. При цьому надання міжнародних гарантій безпеки Україні як у рамках ООН, так і в рамках зобов’язань Будапештського меморандуму 1994 року носили суто декларативний характер та були не спроможні захистити державний суверенітет і територіальну цілісність України.

Окрім цього, попри підтримку України з боку США, ЄС і НАТО, вони обмежувалися лише наданням фінансової та частково військово-технічної допомоги Україні, оскільки не мали чітко врегульованих нормами міжнародного права союзницьких зобов’язань перед нею у випадку зовнішньої агресії проти України та змушені були діяти відповідно до власних норм і правил.

Зазначене об’єктивно вимагає приєднання України до надійної системи колективної (коаліційної) безпеки, яка в складних геополітичних та геоекономічних умовах зможе захистити незалежність, суверенітет і територіальну цілісність нашої держави та стати їх надійним гарантом. На сьогодні єдиною такою системою є Північноатлантичний союз. При цьому негативна реакція Росії на можливість членства України у складі НАТО не може вважатися перешкодою євроатлантичній інтеграції нашої держави, оскільки вона вже є об’єктом агресивних дій з боку Російської Федерації. Крім того, набуття членства в НАТО є довготривалим процесом, який охоплює приєднання до «Плану дій щодо членства» (ПДЧ). За досвідом окремих країн-членів НАТО, виконання ПДЧ потребувало до 10 років (зокрема Хорватія йшла до цього сім, а Албанія — десять років). Водночас досвід країн Центрально-Східної Європи, Балтії та Балканського регіону свідчить, що членство країни в НАТО є необхідною передумовою для її подальшого вступу до ЄС. Приєднання країни до Альянсу створює передумови для виконання цією країною необхідних європейських вимог, норм і стандартів, а також надає Європейському Союзу гарантії виконання їх країною-кандидатом. У свою чергу, це відкриває кандидату доступ до європейських кредитів, інвестицій і технологій.

Разом з тим, повернення України до курсу на євроатлантичну інтеграцію вимагає від неї розв’язання цілого ряду проблем, серед яких: прийняття відповідного політичного рішення керівництвом держави; внесення відповідних змін до концептуальних документів у сфері національної безпеки та оборони (зокрема Конституції, Закону «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики», Стратегії національної безпеки та Воєнної доктрини України); забезпечення конституційного ладу на всій території країни.

У цьому контексті Президентом України П. Порошенком був ініційований та 23 грудня 2014 року підтриманий конституційною більшістю Верховної Ради України Закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо відмови України від здійснення політики позаблоковості». У документі зазначається, що відмова від позаблокового статусу дозволить Україні повноцінно реалізувати пошук більш дієвих механізмів захисту незалежності, суверенітету і територіальної цілісності держави з урахуванням незворотності законодавчо закріпленого зовнішнього курсу, спрямованого на набуття членства в Європейському Союзі.

2 лютого 2017 року Президент України П. Порошенко в інтерв'ю німецькому виданню Berliner Morgenрost заявив, що готовий провести референдум про перспективи членства України в НАТО.

 

Збройні Сили та інші силові структури України

По-друге, внести корективи до планів розвитку, реформування й модернізації Збройних Сил та інших силових структур України, враховуючи досвід проведення АТО на Сході України.

Принципово нова форма ведення бойових дій із застосуванням технологій «гібридної війни», що охоплює комплекс заходів політичного, економічного, інформаційного, спеціального та військового характеру, потребує переорієнтації всього силового блоку України до ведення воєнних дій у нових умовах сучасного протистояння з агресором. Нинішня війна проти України, яка ведеться як силами регулярних, так і іррегулярних (незаконних) збройних формувань та анонімних (приватних) військових підрозділів (фірм), відрізняється використанням нової тактики бойових дій, постійним поширенням дезінформації, створенням за короткий час атмосфери паніки й асиметричних загроз, використанням місцевих жителів і населених пунктів як «живого щита» тощо. Все це вимагає внесення ряду уточнень, доповнень та змін до планів розвитку, реформування й модернізації Збройних Сил та інших силових структур України.

Основними напрямами їх розвитку слід визначити:

• приведення у відповідність із сучасними умовами завдань, структури, чисельності й принципів бойового застосування Збройних Сил та інших силових структур держави;
• розробку та прийняття на озброєння нових високотехнологічних видів озброєння та військової техніки (насамперед засобів розвідки, зв’язку, управління та високоточного ураження);
• переопрацювання форм і способів застосування Збройних Сил України з урахуванням можливості їх одночасного використання для ведення як конвенційних (класичних), так і неконвенційних військових дій (боротьби з іррегулярними формуваннями та терористичними угрупованнями);
• удосконалення системи оперативної та бойової підготовки військ із зосередженням уваги на відпрацюванні питань ведення бойових дій у міській місцевості та боротьби з іррегулярними формуваннями (зокрема в разі використання ними місцевого населення як «живого щита»);
• внесення змін до принципів комплектування військ, а також ідеологічного й морально-психологічного виховання військовослужбовців.

 

Інформаційна безпека держави

По-третє, створити ефективну систему підтримання інформаційної безпеки держави як інструменту протидії зовнішньому інформаційному впливу, а також інформаційної підтримки зовнішньої та внутрішньої політики України.

Це питання набуває особливої актуальності в умовах бурхливого розвитку сучасних інформаційних технологій, що надають змогу використовувати засоби масової інформації та комп’ютерні мережі як один з основних елементів «гібридних воєн» для здійснення цілеспрямованого впливу на населення та армію противника, власне суспільство, а також світову спільноту.

Свідченням критично небезпечного характеру зазначених технологій стало фактичне панування Росії в інформаційному просторі Криму, Сходу та Півдня України, що створило передумови для російської окупації Кримського півострова та організації збройного конфлікту в Донецькій і Луганській областях. На сьогодні цілеспрямована діяльність Російської Федерації в інформаційній сфері надає їй змогу провокувати напруженість і в інших регіонах України, підтримувати антиукраїнські настрої серед російського населення, дискредитувати керівництво України та виправдовувати свою «гібридну політику» в країнах Заходу.

Крім того, в сучасних умовах зусилля політичних сил, органів державної влади й управління, силових структур сектора безпеки й оборони, а також громадянського суспільства потрібно спрямовувати на консолідацію та мобілізацію всіх ресурсів країни для подолання як зовнішніх, так і внутрішніх загроз суверенітету й територіальній цілісності України. Тим більше, що спеціальні служби та пропагандистська машина країни-агресора, проводячи інформаційну війну проти України, питанням деморалізації та дезінтеграції українського суспільства, а також дискредитації діяльності сектору безпеки і оборони нашої держави, особливо стосовно проведення АТО, надає першочергового значення.

Розв’язання наведеної проблеми потребує прискорення процесу створення загальнодержавної системи інформаційної (в т. ч. кібернетичної) безпеки України, яка повинна мати наступальний характер як з питань захисту та безпеки, так і відстоювання українських національних інтересів, що передбачає:

• розробку й удосконалення нормативно-правової бази у сфері інформаційної безпеки, яка на сьогодні є досить фрагментарною і ще не в повній мірі відповідає існуючим потребам;
• створення інтегрованої системи оцінки інформаційних загроз та оперативного реагування на них;
• створення дієвого координаційного органу системи інформаційної безпеки України у структурі органів її виконавчої влади;
• визначення (уточнення) переліку суб’єктів підтримання інформаційної безпеки, їх функцій, завдань і повноважень, для чого необхідно внести відповідні зміни до чинного законодавства України;
• проведення досліджень та визначення потреб у технічному, фінансовому й кадровому забезпеченні функціонування системи з метою прийняття рішення стосовно розробки відповідної державної цільової програми або внесення змін до чинних державних цільових програм;
• активізацію заходів у Міністерстві оборони та Генеральному штабі Збройних Сил України зі створення власної системи інформаційної безпеки, яка має бути складовою національної системи інформаційної безпеки, а також розробки відповідної нормативно-правової бази в рамках реалізації Доктрини інформаційної безпеки України, а також Концепції забезпечення інформаційної безпеки Міністерства оборони та ЗС України.

При цьому обов’язково мав би бути застосований відповідний досвід США та ЄС у даній сфері. Зокрема, наприкінці 2016 року, в рамках ухвалення Конгресом США проекту закону про витрати на розвідку в 2017 році, було прийнято окреме положення щодо посилення боротьби з «таємним впливом» Росії на США, а також ухвалено Європейським парламентом резолюцію з протидії «ворожій пропаганді» Росії «Стратегічні комунікації ЄС, як протидія пропаганді третіх сторін». Приєднання України до участі у реалізації цих проектів США та ЄС мало б тільки позитивні наслідки для її інформаційної безпеки та іміджу.

 

Розвідувальні органи України

По-четверте, підвищити можливості та ефективність розвідувальних органів України з метою своєчасного розвідувально-інформаційного забезпечення вищого державного та військового керівництва для прийняття ними важливих рішень у сфері національної (воєнної) безпеки, адекватних реальним загрозам.

У загальнодержавних заходах протидії зовнішній агресії та внутрішньому сепаратизму надзвичайно важливим є усвідомлення цілей і задуму супротивника, де ключове значення має ведення всіх видів розвідки з використанням широкого спектру методів і засобів.

Особливо небезпечним в умовах «гібридних воєн» є «вкидання» супротивником спотвореної інформації (дезінформації), поширення непідтвердженої та суперечливої інформації. У такій ситуації виникає так званий ефект «психологічного туману», в результаті чого аналітики можуть дійти хибних висновків, що, в свою чергу, може призвести до прийняття вищим державним керівництвом неадекватних рішень або до значного ускладнення й затягування в часі процесу їх прийняття.

Отже, в умовах «гібридної війни» («гібридної» форми ведення бойових дій) особлива відповідальність лягає на плечі розвідувальних органів держави, а спеціальність воєнного розвідника постає найбільш затребуваною військовою спеціальністю.

Непередбачуваність і важкопрогнозованість розвитку обстановки, постійна зміна характеру загроз, мінливість тактики протистояння з боку агресора — все це об’єктивно змушує розвідувальні служби діяти більш активно, наступально та гнучко під час виконання поставлених перед ними завдань добування достовірної інформації, передусім, випереджувального характеру. Глибокий аналіз отриманих відомостей, їх аналітична обробка та своєчасне надання вищому воєнно-політичному й військовому керівництву держави створюватимуть сприятливі умови для досягнення перемоги у військовому конфлікті, уникнення зайвих жертв, руйнувань та витрат.

Динаміка воєнного протистояння в сучасних конфліктах вимагає від розвідувальних органів також і відповідної адаптації до змінюваних форм ведення війни, проведення необхідних системних перетворень для забезпечення ефективних дій розвідувальних структур України в нових умовах воєнного протистояння. Для цього необхідно визначитися: які розвідувальні завдання стають пріоритетними; якими силами і засобами повинна вестися розвідка; як мають змінитися система управління розвідкою та система розвідувального забезпечення в умовах «гібридної війни»; якою має бути взаємодія між розвідувальними структурами держави; яких спеціалістів-розвідників має готувати система військової освіти; яку розвідувальну техніку має розробляти воєнна наука та виробляти оборонно-промисловий комплекс нашої держави; які зміни й доповнення доцільно внести до чинного законодавства України для створення необхідних умов щодо забезпечення максимально ефективних дій розвідки. На вирішення цих та інших нагальних питань сьогодення і пошуку для цього найбільш раціональних шляхів необхідно зосередити увагу усього сектору безпеки і оборони держави і, перш за все, керівного складу розвідувальних органів країни.

Важливо також продовжити докладне вивчення стратегії та особливостей ведення «гібридної війни» з широким залученням військових експертів і аналітиків, науковців і дослідників, публікацій широкого спектру спеціальної та довідкової літератури. При цьому слід враховувати практичний досвід ведення АТО на території України з метою визначення шляхів перемоги в «гібридних війнах». Стратегічні комунікації, зв’язки з громадськістю та інформаційні заходи необхідно повністю інтегрувати в усі аспекти діяльності ЗС України, а питання інформаційних операцій має бути головною темою в будь-якому міжвідомчому підході до прийняття рішень в умовах ведення «гібридної війни».

Слід також звернути увагу на забезпечення більш тіснішого й конструктивнішого співробітництва командування силових структур держави і політичного керівництва, особливо на оперативно-стратегічному рівні. Під час ведення бойових дій доцільно та необхідно, нарівні з командуванням, активніше залучати й лідерів політичних партій та рухів, а також неурядових аналітичних центрів до розгляду цілей, яких можна досягти воєнними або дипломатичними способами й шляхами.

 

Пропозиції України щодо врахування уроків «гібридної війни»

Але на особливу увагу мають заслуговувати практичні пропозиції (ініціативи) України щодо врахування уроків «гібридної війни» з питань стратегічного характеру.

 

Деокупація України

Україні конче потрібна Стратегія деокупації України як національна геополітична ідея у розвиток стратегічного курсу на збереження та утвердження її європейської самоідентичності.

Сьогодні дуже важко будь-кому пояснити і будь-ким зрозуміти — чому за три роки війни з Росією наша державна влада так і не змогла розробити та прийняти Стратегію деокупації України? Не декларативні Державну цільову програму «Відновлення та розбудова миру у східних регіонах України» і розпорядження Кабміну «Про плани заходів, спрямованих на реалізацію деяких основ внутрішньої державної політики щодо окремих районів Донецької та Луганської областей, де органи державної влади тимчасово не виконують свої повноваження», а суто — Стратегію деокупації України.

Ніхто не говорить, щоб ця Стратегія розкривала детальні плани, програми і конкретні заходи та дії, а також усі механізми та інструментарії з деокупації Криму і Донбасу. Закрита складова Стратегії деокупації України також мабуть мала б бути, але вона — суто для безпосередніх виконавців і суто у вигляді окремих додатків. А от суть, стратегічну спрямованість, ймовірні шляхи досягнення і кінцеву мету Стратегії деокупації України — мають знати як увесь український народ, так і всі країни СНД, об’єднаної Європи (ЄС), США, НАТО, ООН, інші міжнародні і регіональні організації.

У контексті відкритості й публічності Стратегії деокупації України хотів би наголосити, що надзвичайно важливим при цьому було б залучення до її розробки як державних органів влади і органів місцевого самоврядування, так і міжнародних партнерів, наукової спільноти, незалежних громадських (неурядових) організацій та представників ЗМІ. Крім того, її проект мав би пройти процедуру публічного громадського обговорення та обов’язкового затвердження Верховною Радою України.

Вирішення конфліктів, де однією зі сторін є Російська Федерація

Україні доцільно і необхідно у самий найближчий час вийти перед міжнародними та регіональними організаціями (насамперед ООН, ЄС, НАТО та ОБСЄ, а також ГУАМ, ОЧЕС, «Вишеградською четвіркою» тощо) з новою безпековою ініціативою стосовно необхідності розробки та прийняття окремого міжнародно-правового механізму та інструментарію щодо невідкладного вирішення конфліктів, де однією зі сторін є Російська Федерація.

Як відомо, на сьогодні ряд незалежних країн, головним чином на теренах СНД, є свідками і безпосередніми учасниками конфліктів (у переважній більшості — «заморожених»), де однією зі сторін конфлікту є Російська Федерація, а саме: на території Вірменії і Азербайджану — Нагірний Карабах; на території Молдови — Придністров’я; на території Грузії — Абхазія і Південна Осетія; на території України — Крим і Донбас.

 

Тобто, останні дві ініціативи України носять стратегічний характер і не можуть не враховуватись основними світовими політичними центрами сили та впливовими міжнародними гравцями при прийнятті ними геополітичних рішень, в тому числі стосовно України.

 

Таким чином, три роки російської військової інтервенції проти України оголили вразливі місця як у секторах безпеки і оборони України, об’єднаної Європи (ЄС) та США/НАТО, так і у системі міжнародної безпеки загалом.

Подальше проведення Росією «гібридної війни» проти України у масштабах і формах минулих років призводитиме до поступового виснаження України на фоні можливого припинення/послаблення міжнародних санкцій проти Росії. За таких обставин врегулювання російсько-українського конфлікту потребуватиме пошуку нових та значно більш раціональних варіантів.

Затягування у часі вирішення конфлікту безумовно призведе його до стану «замороженого», що майже автоматично й на радість путінського Кремля «поставить хрест» на європейських та євроатлантичних перспективах України на невизначений термін, а також до можливості втрати державності України.

Врахування геополітичного характеру уроків «гібридної війни» у секторі безпеки й оборони України вимагатиме повного переосмислення загальних підходів до підтримання національної (в т. ч. воєнної) безпеки України, кардинальної перебудови всього сектору безпеки і оборони держави з метою приведення його у відповідність до нових викликів і загроз. На особливу увагу мають заслуговувати пропозиції (ініціативи) щодо прикладного (практичного) врахування уроків «гібридної війни» з питань стратегічного характеру.

 

Стаття опублікована в журналі геополітичної аналітики «БІНТЕЛ» № 1–2017
та у виданні румунського аналітичного центру “INGEPO Consulting Company” — “Geostrategic Pulse” № 236 від 5 травня 2017 року