Іван Січень, військовий та політичний експерт
Одним із визначальних чинників впливу на розвиток ситуації довкола України, а також інтереси нашої Держави є позиція з «українського питання» США як провідного гравця на світовій політичній арені. В цьому зв’язку показовий характер мала зустріч президентів США Д. Трампа та Росії В. Путіна 7 липня ц. р. на полях саміту «Великої двадцятки» (G20) у Гамбурзі, Німеччина. Як і слід було очікувати, всупереч сподіванням керівництва РФ на можливість досягнення хоча б мінімальних компромісів зі США з основних проблем у їх відносинах, зустріч завершилась фактично безрезультатно. Сторони досягли лише формальних домовленостей про перемир’я на південному заході Сирії, а також встановлення каналу зв’язку між США та Росією щодо України.
З огляду на такі результати, деталі американсько-російських переговорів на вищому рівні практично не висвітлювалися ЗМІ. Разом з тим, напередодні зустрічі у Гамбурзі Д. Трамп чітко та однозначно продемонстрував негативне ставлення до режиму В. Путіна. Так, під час саміту «Трьох морів» 6 липня ц. р. у Варшаві президент США вперше піддав різкій критиці зовнішню політику Росії, а також закликав її припинити дестабілізуючі дії в Україні та підтримку ворожих режимів, включаючи Сирію та Іран. Крім того, Д. Трамп підкреслив відданість США зобов’язанням перед НАТО, в т. ч. із захисту безпеки країн Центрально-Східної Європи зі східного напрямку.
Тим самим був підтверджений принциповий характер пріоритетів США щодо стримування Росії над відновленням співробітництва з нею. Причинами цього є протилежні інтереси сторін у більшості з ключових сфер міжнародних відносин, а також відсутність у російської сторони жодних стратегічно важливих аргументів, які б могли змінити відношення США до неї.
По-перше, це стосується різних поглядів сторін на принципи побудови світового устрою. Так, головною метою США є збереження свого домінування в світі, що в повній мірі підтримується Д. Трампом та було визначено основним напрямом його міжнародної політики. В свою чергу, Росія намагається відновити багатополярний світ, включаючи розподіл його на нові сфери впливу. З огляду на це, США ніколи не погодяться на встановлення Росією контролю над Україною, в т. ч. за рахунок її «обміну» на Сирію, оскільки це означатиме зміну балансу сил на користь РФ.
По-друге, США не мають життєво важливої необхідності у відновленні повноцінних економічних зв’язків з Росією внаслідок абсолютної непорівнянності їх потенціалів. Зокрема, обсяг російського ВВП вдвічі менший за обсяг валового внутрішнього продукту лише одного американського штату Каліфорнія, що не дозволяє Росії здійснювати будь-який відчутний вплив на американську економіку. Більш того, на сьогодні США та Росія постають прямими конкурентами на енергетичному ринку Європи. За таких обставин США в більшій мірі зацікавлені у послабленні Росії, ніж в економічному співробітництві з нею. В цьому плані саме санкції проти Росії з українського та сирійського питань є одним із основних інструментів США з підриву російської економіки.
По-третє, незважаючи на зацікавленість США у подоланні міжнародного тероризму, це зовсім не означає готовність Вашингтону до співробітництва з Москвою з даного питання на будь-яких, а тим більше — російських умовах. США ніколи не відмовляться від провідної ролі у вирішенні проблеми тероризму на світовому рівні. Крім того, США вже засудили методи дій Кремля в Сирії як злочину проти людства, що виключає можливість згоди США на тісну взаємодію з Росією у боротьбі з тероризмом на сирійській території.
По-четверте, досить примарними є сподівання Росії й на можливість налагодження співробітництва зі США у сфері контролю над ядерними озброєннями та їх скорочення. Як свідчить історичний досвід, навіть у випадку досягнення відповідних домовленостей, Росія лише імітуватиме тиск на Іран та Північну Корею щодо їх ракетно-ядерних програм, а також намагатиметься отримати перевагу над США в рамках нового договору про стратегічні наступальні озброєння. Все це в повній мірі усвідомлюється Вашингтоном, який навпаки — взяв курс на зміцнення ядерного потенціалу Сполучених Штатів Америки.
По-п’яте, повним блефом Росії є її гра на можливості створення стратегічного союзу з КНР на антиамериканській основі. Основою політики Китаю у відношенні США є побудова партнерських відносин між двома країнами на підґрунті поглиблення торговельно-економічних відносин між ними. При цьому обсяг торгівлі між КНР та США більш ніж в десять разів перевищує торгівлю Китаю з Росією, що взагалі унеможливлює підтримку Пекіном конфронтації Москви з Вашингтоном. Тим більше, Китай вже має доступ до природних ресурсів Росії та її економіки, тому не вважає за необхідне підкріплювати його будь-якими воєнно-політичними зобов’язаннями.
Крім того, навіть у випадку бажання відновити відносини між США та Росією, Д. Трамп не зможе зробити цього в одноосібному порядку через позицію Конгресу США та особливості американської політичної системи. На відміну від президента Росії, президент США змушений керуватися Конституцією країни і є відповідальним перед парламентом за всі свої дії. Свідченням цього став провал найбільш скандальних ініціатив Д. Трампа, зокрема щодо посилення жорсткості міграційного законодавства, які були заблоковані Конгресом, а також його спроб налагодити стосунки з Росією.
Наведені обставини мають цілком очевидний характер і вже знайшли широкі коментарі в оцінках міжнародних експертів. Незважаючи на це, навіть після виступу Д. Трампа у Варшаві з різкою критикою політики Росії, в т. ч. у недипломатичній формі, В. Путін не відмовився від зустрічі з ним як би це зробив лідер дійсно великої держави, що поважає себе та свою країну. Причиною цього може бути як нерозуміння керівництвом РФ реального стану російсько-американських відносин, так і катастрофічне ускладнення ситуації в Росії внаслідок західних санкцій, що змушує В. Путіна фактично відверто принижуватися перед США.
Така неадекватність оцінок реальної ситуації є притаманною більшості правлячим недемократичним режимам (і не тільки) внаслідок підготовки бажаних для керівництва висновків їх спецслужб та інших державних органів, підігнаних під думку лідера країни. Як правило, це призводить до негативних наслідків для неї, в т. ч. катастрофічного характеру. Прикладом цього стала поразка Червоної армії СРСР на початковому етапі Великої вітчизняної війни, а також афганська «авантюра» Л. Брежнєва, коли дані розвідки або ігнорувалися або давалась неадекватна оцінка розвідувальних даних, виходячи суто з особистого або вузькопартійного заангажованого бачення ситуації.
Такою ж невірною була оцінка ситуації в Україні та в світі режимом В. Путіна на початку 2014 року, виходячи з чого й було прийнято особисто ним рішення щодо нападу на Україну. Зокрема, повністю несподіваними для Москви стали спроможність керівництва України утримати контроль над більшою частиною східних та південних регіонів країни, швидке відновлення боєздатності українських Збройних Сил, а також введення США та ЄС санкцій проти Росії. Все це зірвало російський «бліцкриг» в Україні, втягнуло Росію у довготривале протистояння з Україною та Заходом, а також відчутно підірвало російську економіку.
За оцінками незалежних експертів, зокрема Центру розвитку Вищої школи економіки Росії, ствердження В. Путіна в ході G20 про «стрімке зростання російської економіки», є черговим блефом керівництва РФ і не має під собою жодної реальної основи. Насправді «вибухове» зростання базових показників у травні–червні поточного року є наслідком не виходу країни з кризи, а результатом зміни методики їх підрахунку та прямих приписів в угоду правлячому режиму.
Свідченням зазначеного стало зменшення обсягів випуску продукції в ряді базових галузей російської промисловості, в той час як уряд РФ стверджує про покращення їх показників. Зокрема, тільки протягом січні–травня 2017 року обсяг випуску пластмас в Росії скоротився на 100 тис. тонн у порівнянні з аналогічним періодом минулого року (з 3,3 до 3,2 млн тонн). Разом з тим, в офіційному звіті Росстату відмічається зростання обсягів виробництва в цій галузі на 5,1 %. Аналогічні розбіжності існують і в інших галузях, у т. ч. виробництві автобусів, скла та одягу та ін.
Підтвердженням відсутності позитивних зрушень у російській економіці та, навіть подальшого погіршення її стану, є й скорочення зайнятості у промисловості, яке триває протягом останніх чотирьох місяців, збереження тенденції зниження показника ділової активності (в червні ц. р. досяг найнижчого рівня за останні 11 місяців), а також продовження відтоку капіталів із Росії, який відновився з лютого цього року (загалом було виведено 1,6 млрд дол. США). Крім того, в червні поточного року відбулось чергове підвищення закупівельних цін в обробних галузях російської промисловості, що стало продовженням цінової інфляції, яка розпочалась ще в 2009 році.
У зв’язку із зазначеним, досить показовим є рішення керівництва РФ щодо зниження військових витрат з 3,5 % до 2,7–2,5 % від ВВП внаслідок нестачі коштів у державному бюджеті. Водночас передбачається проведення (відновлення) конверсії підприємств ВПК з переведенням їх на випуск цивільної продукції. За словами президента РФ В. Путіна під час церемонії відкриття міжнародної промислової виставки «Иннопром-2017», вирішення цього питання є «головним завданням оборонної промисловості». Таке рішення він спробував обґрунтувати фактичним «…завершенням програми масштабного переоснащення Збройних сил Російської Федерації на нові види озброєння та військової техніки».
Негативний характер економічної ситуації в Росії впливає також і на громадські настрої в російському суспільстві. Так, за даними соціологічних досліджень, понад 30 % російських громадян невдоволені своїм матеріальним положенням, близько 50 % домогосподарств мають можливість покриття лише першочергових поточних видатків, а 85 % населення очікує подальшого зростання цін. У свою чергу, це постає джерелом посилення соціально-політичної нестабільності в Росії, в т. ч. масових акцій протесту, які відбувались в країні протягом останнього часу.
Крім того, суттєвою проблемою для Росії, яка також «маскується» керівництвом РФ, є посилення залежності країни від Китаю, який вже встановив контроль над значною частиною російської економіки. В свою чергу, це надає Пекіну потужні важелі впливу на політику Москви, у т. ч. в рамках ШОС, БРІКС, а також і ЄАЕС. По суті Росія вже втратила частину свого суверенітету та змушена діяти в руслі китайських інтересів. При цьому конфронтація зі США та ЄС позбавила Росію можливості балансування між Заходом та КНР.
У цілому наведені обставини створюють критичні загрози для Росії та вимагають від неї термінового відновлення відносин із Заходом. Саме це і є причиною настирливих та навіть принизливих спроб В. Путіна напроситися на зустрічі з лідерами західних країн, незважаючи на відверто негативне ставлення з їх сторони, що межує зі зневагою. Зокрема, окрім Д. Трампа таке ставлення було продемонстровано новим президентом Франції Е. Макроном під час його зустрічі з В. Путіним у травні цього року.
Все це змушує Росію поступово змінювати свої позиції в плані пошуку можливостей компромісів зі США та Європою, а також і Україною з дійсно важливих для них питань. У цьому плані привертають увагу оцінки російських експертів щодо можливого предмету «торгу» між США та Росією, які робилися до зустрічі Д. Трампа та В. Путіна у Гамбурзі. Так, поряд з можливістю «обміну» Криму на Донбас або України на Сирію, вперше була допущена можливість згоди Росії на вступ України до НАТО в обмін на визнання США російської належності Кримського півострова, а також суверенітету «ДНР» і «ЛНР».
Фактично, у такий спосіб Росією робиться зондаж сприйняття даного питання як західними країнами та міжнародними організаціями, так і керівництвом та суспільством України. Разом з тим, навіть наявність думок російських експертів щодо можливості членства України в НАТО, які публікуються у відомих російських ЗМІ, вже засвідчує певну зміну ставлення Москви до такої перспективи, яка раніше називалась абсолютно неприпустимою для Росії.
Певним свідченням цього є реакція Росії на засідання Комісії Україна-НАТО 10 липня ц. р. Так, в офіційній заяві прес-секретаря президента РФ Д. Пєскова була висловлена лише «стурбованість» (навіть не «неприпустимість») з приводу можливого членства України в НАТО. При цьому, за його словами, «…питання членства сусідньої країни у Північноатлантичному союзі не торкається Росії напряму».
Загалом, зазначені тенденції підтверджують дієвість західних політико-економічних санкцій проти Росії, що відкриває позитивні перспективи для України. В той же час можливі зміни у політиці Москви не означають відмови керівництва РФ від реалізації його геополітичних цілей щодо відродження «великої Росії», в т. ч. встановлення контролю над Україною. У свою чергу, це вимагає від України продовження та нарощування рішучих і послідовних зусиль з відстоювання своїх позицій перед Росією і Заходом на основі зміцнення Української держави та практичного наповнення заходів з її євроатлантичної і європейської інтеграції.
