Військова агресія Росії проти України
Початок мирного врегулювання ситуації на сході України в рамках Мінських домовленостей від 6 вересня ц.р. дає змогу зробити перші висновки щодо наслідків доленосних подій, що відбуваються останнім часом в нашій державі. Це стосується, насамперед, революційного способу зміни української влади на початку ц.р., а також подальшої військової агресії з боку Російської Федерації.
Оскільки Україні випало бути у центрі цих подій, то логічно поцікавитися, до яких саме наслідків їй, як державі, необхідно готуватися? Так, з одного боку Україна, як держава, в дуже складній ситуації. Вона — об’єкт агресії, втратила частину своїх земель (Крим), на її території розв’язаний збройний конфлікт (що пов’язаний з самопроголошеними Донецькою та Луганською народними республіками), у якого немає реальних перспектив швидкого вирішення.
Крім того, розпочаті Росією торговельно-економічна та енергетична війни проти України, а також бойові дії на сході нашої держави завдали суттєвих збитків українській економіці, по суті, наблизивши її до межі широкомасштабної кризи. Зокрема, зачинені російські ринки для товарів українського виробництва, припинене постачання російського газу, знищується промислова, енергетична, транспортна й соціальна інфраструктура Донецької та Луганської областей. В цей же час Україні необхідно зробити значні фінансові видатки для відновлення державних силових структур, фактично знищених режимом В.Януковича, та протидіяти російській військовій агресії.
За оцінками експертів, всі ці проблеми, а також висока ймовірність подальших агресивних дій Російської Федерації проти нашої країни у вигляді широкомасштабного військового вторгнення на українську територію, не тільки «ставить хрест» на перспективах європейської та євроатлантичної інтеграції України. Під сумнівом саме її існування як суверенної держави.
Що ж, залишимо такі застереження на совісті окремих «експертів» і спробуємо поглянути на ситуацію з іншого боку. Попри всі щойно названі проблеми, ще навесні ц.р. нам вдалося зламати плани Росії щодо повного знищення України у спосіб організації масових заворушень на сході та півдні, де в подальшому мала самопроголоситися так звана «Новоросія». По суті, не мали повного успіху й спроби російської сторони реалізувати згаданий сценарій в обмеженому варіанті лише у Донецькій та Луганській областях. Для Росії став несподіванкою опір силових структур України, а також відсутність масштабної підтримки дій Російської Федерації місцевим населенням.
Натомість, як це не парадоксально, кількамісячна військова агресія Росії зробила те, чого не змогла зробити наша Держава протягом всіх 23 років свого існування. Адже вперше в своїй новітній історії українське населення об’єдналось в рамках єдиної нації проти спільного ворога, яким виступає Росія, а конкретно — режим В.Путіна з його неоімперською та фашистсько-шовіністичною ідеологією. При цьому окупація Росією Криму та частково Донецької і Луганської областей, а з тим і відокремлення від України носіїв російських ідей лише посприяло такому процесу.
До речі, це нарешті поклало край українській «багатовекторній» політиці, яка насправді була лише намаганням України балансувати між Заходом та Сходом, що гальмувало будь-який її розвиток. Від’єднавшись через військову агресію від Росії, Україна повернулася в орбіту західної цивілізації. Відтепер США, ЄС та НАТО, а не Російська Федерація, постають у ролі стратегічних партнерів України, гарантів і захисників її інтересів.
Надзвичайно велике значення має прихід до влади в Україні сильного та згуртованого державного керівництва. Воно налаштоване по-справжньому рішуче діяти, на відміну від того, як свого часу це робили лідери «помаранчевої» революції, які курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію України лише декларували, а реалізувати його на практиці так і не спромоглися. Вже сьогодні свідченням таких змін стали оперативні та адекватні обставинам рішення українського керівництва, що зупинили російські провокації на сході та півдні України, припинили там безлад, блокували розповзання сепаратизму в Донецькій і Луганській областях.
Зміцненню української влади сприяє і реалізація законів про люстрацію, що вилучають з керівних органів України осіб, які залишилися нам у спадщину від колишнього СРСР та комуністичної партії, а також кримінально-олігархічних угруповань.
По суті, вперше в своїй історії ми маємо дійсно українську владу. В більшості своїй вона складається з українських патріотів-прихильників демократичного та європейського вибору. Вперше після розпаду Радянського Союзу ми маємо принципово нові обставини, коли об’єднуються усі гілки нашої державної влади для вирішення найбільш важливих для нас державних питань.
За таких умов воєнна агресія Росії стимулює відновлення та зміцнення силових структур України, що цілеспрямовано знищувались режимом В.Януковича, в т.ч. у спосіб розкрадання їх матеріальної бази, впровадження завідомо антиукраїнських програм «військового будівництва», а також призначення на керівні посади осіб з російським громадянством — представників ФСБ та ГРУ ГШ РФ.
Сьогодні на їх місце прийшли патріоти України, що вже дало змогу будувати дієздатні Збройні Сили, які протистоять воєнній агресії Москви, а також перенацілити військову складову нашої Держави на протидію реальним російським загрозам, а не вигаданим з боку Румунії (як це колись практикувалось Міністерством оборони та Генеральним штабом ЗС України). На протидії Росії нарешті й зосереджуються основні зусилля України в оборонній сфері, коли відбувається передислокація українських військ із заходу на схід і південь країни.
У вищенаведеному контексті важливе значення для України має також і розгортання в зоні конфлікту на сході нашої Держави місії ОБСЄ, яка складається як з міжнародних військових спостерігачів, так і військових контингентів країн-членів НАТО, відповідальних за їх безпеку. З цією метою на Донбас планується направити щонайменше 200 німецьких військовослужбовців. З часом на їх основі можливе розгортання на українській території військових баз США та НАТО, що радикально змінить воєнно-політичну обстановку в регіоні.
І, нарешті, що стосується економічних проблем України. Вони дійсно дошкуляють нашій Державі, однак мають винятково тимчасовий характер. Кредити західних країн та міжнародних фінансових інституцій, відкриття європейського та американського ринків для українських товарів, а також проведення реальних економічних реформ в нашій країні вже незабаром дадуть змогу відновити українську економіку та забезпечити її зростання, як це сталося в інших країнах Центрально-Східної Європи після обрання ними курсу на інтеграцію в ЄС.
А ось закриття Росією свого ринку для України, а також припинення постачання газу активували ті процеси, які обов’язково призведуть до торговельно-економічної та енергетичної незалежності нашої Держави від Російської Федерації, в т.ч. за рахунок переорієнтації українських товарів на ринки інших країн та організації газових поставок з Європи. Саме так здобувала справжню незалежність Грузія від Росії після російсько-грузинського конфлікту 2008 року.
Необхідно зауважити, що Росія (особливо в очах пересічного російського громадянина) ніби й отримала перемогу над Україною, анексувавши Кримський півострів і створивши довготривалий конфлікт на українській території, та продемонструвала свою рішучість перед Заходом і країнами колишнього СРСР, застерігаючи в першу чергу останніх про можливі наслідки їх намагань протиставити себе російським інтересам. Але «здобутки» після такої «перемоги» специфічні: стрімко зріс рейтинг В.Путіна в РФ, посилилися шовіністичні настрої у російському суспільстві, які й без того свідомо нагнітались російським керівництвом останніми роками. Але разом з тим Росія остаточно втратила свій світовий авторитет і фактично опинилася в міжнародній ізоляції, як країна-агресор з безвідповідальною, авантюристичною та непередбачуваною міжнародною політикою. Росію, наприклад, вилучили з «великої вісімки», з нею припинили співрпрацю більшість провідних країн світу та впливових міжнародних організацій, в т.ч. ЄС та НАТО. По суті, дії Росії проти України були підтримані лише кількома країнами-ізгоями на кшталт Венесуели чи Сирії, а повноцінні стосунки з Російською Федерацією зберігають лише окремі країни «третього світу», зокрема, Аргентина. Навіть найближчі союзники Росії — Білорусь та Казахстан — не у захваті від політики Москви щодо України. А остання надія Кремля — Китай обрав нейтральну позицію стосовно російсько-українського конфлікту й не планує створювати з РФ будь-які антизахідні союзи.
Ще більш болючі, а по суті, катастрофічні наслідки забезпечили для Росії санкції США, ЄС та їх союзників через анексію Криму та підтримку терористів на сході України. З весни ц.р. основними з таких санкцій стали: заборона на в’їзд до США й ЄС та блокування банківських рахунків широкого кола осіб, причетних до військової агресії РФ проти України; фактичне закриття доступу російського уряду, банків та підприємств до американських і європейських кредитів та інвестицій; обмеження можливостей для роботи російського бізнесу у західних країнах; припинення військово-технічної та енергетичної співпраці з Росією (зокрема, в частині, що стосується передачі російській стороні сучасних технологій у згаданих вище сферах).
Все це, а також закриття Росією своїх ринків для продукції західних і українських виробників, вже створило низку суттєвих проблем саме для неї. Так, на макроекономічному рівні найбільш негативне значення для Росії мають: відтік іноземних капіталів через втрату довіри інвесторів до РФ (за різними оцінками — від 80 до понад 200 млрд. дол. США з початку ц.р.); необхідність виділення значних коштів для підтримки російського рубля (вже витрачено близько 60 млрд. дол. США без видимих результатів), інтеграція Криму до Росії та продовження агресії проти України; збитки російських банків та компаній (лише ВАТ Газпром втратив третину своїх доходів); неспроможність уряду РФ та російського бізнесу отримати іноземні кредити (в т.ч. на обслуговування зовнішніх боргів). Останнє ставить Росію на межу банкрутства в зв’язку з майже двократним перевищенням її зовнішніх державних зобов’язань (близько 720 млрд. дол. США) над золотовалютними резервами (до 450 млрд. дол. США).
На цьому тлі додатковою для Росії проблемою макроекономічного характеру стали скоординовані дії США та Саудівської Аравії зі зниження світових цін на нафту, як основного експортного продукту Російської Федерації та головного джерела наповнення її державного бюджету. За оцінками російських експертів, масштаби цієї проблеми можуть перевищити наслідки санкцій західних країн і міжнародних організацій проти Росії та завдати їй збитків в обсязі понад півтрильйона рублів протягом року.
Як наслідок, стрімко погіршився стан російської економіки, зокрема: уповільнилися темпи економічного розвитку РФ (за попередніми оцінками, у 2014 році становитиме не більше 0,2 %); падає курс рубля (з початку ц.р. впав на 20 %); зростає рівень інфляції (очікується не менше 8-10 % за рік); зупиняються підприємства та збільшується кількість безробітних; фактично унеможливлюється освоєння нових родовищ нафти та газу у важкодоступних регіонах; скорочуються соціальні програми; знижуються реальні доходи населення.
Такі проблеми ускладнюють стан справ на регіональному рівні Росії: скорочується кількість регіонів-донорів; збільшуються обсяги дефіциту та боргу регіональних бюджетів; знижуються доходи більшості суб’єктів Росії внаслідок скорочення виробництва на їх території; погіршуються соціальні умови місцевого населення.
Це, зрозуміло, не може не призвести до зростання негативного ставлення російських громадян до політики чинної влади, а також до загострення міжнаціональних та міжконфесійних суперечностей.
Загалом, так створюються реальні передумови для повернення Росії в ситуацію 90-х років минулого століття, які характеризувалися розпадом російської економіки, політичним хаосом в країні та зростанням відцентрових тенденцій в її регіонах. Наприклад, вже відомі ідеї створення в Росії так званих Сибірської, Уральської, Калінінградської та інших народних республік, які оприлюднювалися влітку ц.р. Хоча ці спроби були більш декларативними й не мали широкого успіху, та вони продемонстрували ставлення російського населення до федерального центру.
А на «східному порозі» Росії бовванить Китай, чекаючи слушної нагоди для встановлення свого контролю над Сибіром та Далеким Сходом РФ. При цьому, як засвідчив російсько-український конфлікт, незважаючи на колосальні військові видатки, Росія не змогла впоратись з не готовою до відсічі Україною. Адже у РФ немає сьогодні достатніх сил та засобів.
Все вищезазначене дозволяє зробити наступні концептуальні висновки:
Свободи без боротьби не буває. Незважаючи на жертви та економічні проблеми, Україна відстояла своє право на незалежність та суверенітет, вийшла з-під контролю Росії, виплекала свою національну ідею та повернулася до лона Західної цивілізації. Разом з тим, реалізація європейського вибору нашої Держави все ще потребуватиме значних зусиль та часу задля подолання негативних наслідків радянського минулого, діяльності кримінально-олігархічних груп та військової агресії з боку РФ.
Час Росії минув. Вона може захопити схід та південь України, Київ та Львів, однак це жодним чином її не врятує. У сучасному світі головними інструментами геополітики є інтелект, ефективна економіка та вміння передбачати наслідки своїх кроків у найближчій і подальшій перспективі, а не груба сила, нехай навіть у вигляді прихованих «гібридних» війн. Головними помилками Москви стали переоцінка власних можливостей та недооцінка супротивників, що й створило передумови для катастрофи Російської Федерації, а з нею й поховало всі її сподівання на відновлення колишньої імперії.
Як свідчить досвід, Росія не є нездоланною силою. З нею можна боротися, відстоювати свої інтереси, її можна перемогти, як на тактичному, так і на стратегічному рівнях. Однак, до моменту остаточної зміни Російської Федерації як тоталітарної, агресивної та неоімперської держави, вона буде суттєво загрожувати безпеці не тільки своїм сусідам (включно Україні), але й всьому цивілізованому світові.
