Свободу не спинити!
«Оксамитова» революція у Вірменії в квітні ц. р. засвідчила неспроможність Росії зупинити розвиток демократичних процесів в країнах, що перебувають у сфері її впливу на пострадянському просторі. Так, масові акції протестів вірменських громадян зірвали плани правлячого режиму країни зберегти свою владу шляхом призначення екс-президента Вірменії С. Саргсяна на посаду глави уряду держави з розширенням його повноважень.
На відміну від національно-демократичних революцій в Україні в 2004 та 2013–2014 роках, Грузії — в 2003 році та Молдові — в 2009 році, акції протестів у Вірменії не мають на меті вихід країни зі сфери російського впливу та спрямовуються на вирішення суто внутрішніх проблем. Насамперед це стосується забезпечення можливості демократичної зміни вірменської влади, яка фактично була узурпована корумпованим режимом на чолі з С.Саргсяном.
Разом з тим, події у Вірменії підтвердили тенденцію поглиблення кризи всієї інтеграційної системи, яка будується Росією на території колишнього СРСР у рамках розширення т. зв. «Руського світу». Свідченням цього є зміни у зовнішній політиці союзників Росії по Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ) та майбутньому Євразійському Союзу (ЄАС), які набувають все більш очевидного характеру.
Зокрема, 30 березня ц. р. на фоні чергового загострення відносин між Росією та Заходом, президент Білорусі О. Лукашенко виступив з відкритою заявою щодо необхідності пошуку альтернативи російському ринку для білоруських товарів. Заява О. Лукашенко була конкретизована міністром закордонних справ республіки В. Макейєм, який висловив наміри Мінська активізувати розвиток зв’язків з Європейським Союзом, США та іншим світом. Тим самим Білорусь по суті поставила себе в певну опозицію до Росії, яка навпаки перейшла до відкритої конфронтації із західними країнами та міжнародними організаціями.
Аналогічну позицію займає й Казахстан, який також вважається одним із найближчих партнерів Росії. Так, у посланні президента Казахстану Н. Назарбаєва народу країни в лютому ц. р. одним із основних пріоритетів зовнішньої політики республіки називається поглиблення співробітництва з Європейським Союзом, у т. ч. в рамках Стратегії ЄС–Центральна Азія. Водночас набуває активізації розвиток співробітництва між Казахстаном та США. Наміри Астани вивести відносини між двома країнами на якісно новий рівень були підтверджені Н. Назарбаєвим під час зустрічі з президентом США Д. Трампом 16 квітня ц. р. у Вашингтоні. Водночас була зроблена низка резонансних кроків у цьому напрямі. Зокрема, Н. Назарбаєв схвалив дії США, Великобританії та Франції з нанесення ракетного удару по хімічних об’єктах Б. Асада в Сирії, а відразу ж після цього 23 квітня ц. р. парламент Казахстану ратифікував угоду зі США щодо можливості використання казахстанських портів «Актау» та «Курик» для транзиту спеціальних вантажів до Афганістану. Слід також відмітити дії керівництва Казахстану щодо виходу із культурного та інформаційного просторів Росії, зокрема за рахунок переведення національного алфавіту з кирилиці на латиницю (планується до 2025 року) та розширення вивчення англійської мови у казахстанських навчальних закладах як альтернативи російській. Тим самим був зроблений прямий виклик Росії та її інтересам.
Ставку на ЄС робить також і Киргизстан. У рамках стратегії ЄС–Центральна Азія планується підписання нової Угоди про партнерство між Киргизстаном та Європейським Союзом. Дане питання обговорювалось під час візиту президента країни С. Жеенбекова до Брюсселю 11 квітня ц. р. При цьому він висловив зацікавленість Бішкеку у збільшенні європейських інвестицій у провідні галузі киргизької економіки.
Фактично зазнали провалу і зусилля Москви щодо встановлення свого контролю над Молдовою шляхом сприяння обранню президентом країни лідера Партії соціалістів Республіки Молдова І. Додона восени 2016 року. Так, проєвропейська правляча коаліція у парламенті Молдови та прозахідний уряд країни повністю нівелюють всі спроби І. Додона змістити вектор зовнішнього розвитку країни з Європи на Росію. Зокрема, з цією метою І. Додон періодично відсторонюється від влади Конституційним судом республіки з передачею його повноважень спікеру парламенту або прем’єр-міністру Молдови, які і приймають всі ключові рішення.
Все це є наслідком глибоких розбіжностей інтересів Російської Федерації та її союзників і партнерів, які набули особливої гостроти з початком збройної агресії режиму В. Путіна проти України. Такі дії Москви, а також перехід Заходу до політики жорсткого стримування Росії повністю змінили ставлення до неї інших країн колишнього СРСР. Насамперед, це стосується таких аспектів:
по-перше — більшість із пострадянських країн втратили довіру до Росії як надійного партнера та впевнились у реальності загроз з її сторони, в т. ч. політичного, економічного та військового характеру;
по-друге — негативний вплив західних санкцій на російську економіку підірвав привабливість Росії як економічного партнера;
по-третє — на відміну від Росії, Європейський Союз, США та інші країни, насамперед Китай, відкривають значно більш широкі та вигідні перспективи для розвитку торговельно-економічного співробітництва з ними. Прикладом цього стала Україна, яка вже змогла переорієнтувати свої зв’язки на ЄС. У свою чергу, країни Центральної Азії успішно переорієнтовуються на Китай.
Крім того, політика Кремля з нав’язування країнам колишнього СРСР ідей «Руського світу», які по суті передбачають збереження їх у сфері впливу Росії, самоізоляцію та протистояння із зовнішнім світом, а також консервацію тоталітарних та корумпованих правлячих режимів, викликає все більш негативну реакцію населення пострадянського простору (в т. ч. і самої Російської Федерації). Фактично, як і в період розпаду СРСР, ідеї власного національного розвитку починають домінувати над ідеями інтеграції довкола Москви.
За таких обставин єдиними інструментами Росії зі збереження свого впливу на просторі колишнього СРСР залишаються підтримка проросійських сил (режимів) у колишніх радянських республіках та проведення через них російських інтересів, а також застосування методів шантажу та політико-економічного тиску на інші країни, включаючи елементи торговельних та енергетичних війн. Проявами цього є маніпулювання Росією енергетичними питаннями у відносинах з Білоруссю (в т. ч. обмеження поставок енергоносіїв та підняття цін на них), а також закриття російського ринку для окремих видів білоруських та казахстанських товарів. Так, 31 березня ц. р. «Россельхознадзор» заборонив ввезення до Росії молочної продукції низки білоруських підприємств без оголошення конкретних причин.
При цьому, як показує досвід агресій Росії проти Грузії в 2008 році та України в 2014 році, вона не зупиниться перед застосуванням військової сили також і проти її союзників по ОДКБ та ЄАС. Сценарії подібних дій відкрито відпрацьовувалися та відпрацьовуються Росією у ході військових навчань серії «Захід» та «Центр».
Зокрема, один із елементів сценарію стратегічного командно-штабного навчання (СКШН) «Захід-2017» ЗС Росії та Білорусі передбачав залучення російських військ для надання допомоги білоруській владі у придушенні виступів опозиції. В свою чергу, сценарії СКШН серії «Центр» включають вирішення завдань попередження можливості виходу країн Центральної Азії зі сфери впливу Росії шляхом їх фактичної окупації під виглядом проведення контртерористичних операцій. До речі, казахські експерти вже висловлюють занепокоєння можливістю анексії Росією північного Казахстану під приводом «захисту» російськомовного населення регіону.
З огляду на відсутність антиросійських мотивів у вірменських подіях, Росія поки що утримується від прямого втручання у ситуацію в країні. Разом з тим, за оцінками вірменських експертів, у випадку виникнення загроз російським інтересам у Вірменії, Москва може застосувати військову силу для їх захисту. Тим більше, що російські війська вже знаходяться на вірменській території. На підтвердження цього наводиться факт анексії Росією Криму за участю сил Чорноморського флоту РФ, які базувалися на півострові.
По мірі подальшого посилення відцентрових тенденцій у сфері впливу Росії на теренах колишнього СРСР та втрати нею своєї економічної привабливості і потенціалу, Москва все активніше звертатиметься саме до силових методів збереження контролю над її інтеграційними об’єднаннями. В результаті цього виникатимуть нові «зони напруженості» та збройні конфлікти на Євразійському просторі з тенденцією їх можливого поширення і на власне російську територію.
Реальність таких перспектив викликає все більше занепокоєння в країнах-сателітах Росії. Зокрема, свідченням цього стали акції протестів в Білорусі у минулому році проти проведення в країні СКШН «Захід-2017» та розміщення російських військових баз в республіці під показовими гаслами: «там де Росія — там війна!».
