Збройна агресія Росії проти України нині в центрі уваги українських й іноземних політиків, експертів та засобів масової інформації. При цьому, подаючи, так би мовити, фактурну інформацію про події довкола нашої країни, а також відповідні оцінки та прогнози, автори намагаються узагальнювати та концептуально осмислювати політику і кроки Російської Федерації на сучасному історичному етапі. Загалом, більшість експертів вважає, що Росія намагається по-новому реалізовувати власні геополітичні плани з відновлення своєї провідної ролі в якості впливового політичного центру сили світового рівня у спосіб ведення «гібридних війн» з суперниками, опонентами та супротивниками. Суть такого підходу — використання «м’якої сили», коли збройної сили відкрито не застосовується.
І це дійсно так. Експерти застерігають, що так Москва намагається приховувати свою участь у збройному конфлікті на Сході України та виправдати анексію Криму і таким чином зберегти свої позиції у світі та домогтися скасування західних санкцій. І обов’язково послабити роль США та Європи, як основних «гальмувальників» неоімперської політики російського керівництва. Щоправда, методи «гібридних війн» Росії не можна вважати чимсь новим ані у російській, ні у світовій практиці. До них надаються вже протягом тисячоліть, а їх концепцію чітко визначив ще древньокитайський ідеолог військового мистецтва Сунь-Цзи, який казав, що «найліпша війна — це зруйнувати замислене супротивником, потім — розбити його союзи, а вже після цього — розбити його військо».
В наш час ці ідеї дістали свій розвиток у працях західних та російських експертів і політологів, у т. ч. Френка Гофмана, Деніела Ласіка, Джорджа Девіса та Девіза Кілкаллена (США), Френка ван Каппена (Нідерланди), а також О. Дугіна (Росія).
2013 року, фактично перед початком російської збройної агресії проти України, концепцію сучасних «гібридних війн», як одного з ключових напрямів реалізації державної політики Росії, було викладено у доповіді начальника Генерального штабу ЗС РФ генерала армії В. Герасімова «Основні тенденції розвитку форм та способів застосування збройних сил Російської Федерації, актуальні завдання воєнної науки з їх вдосконалення». Доповідь було зроблено на загальних зборах Академії воєнних наук РФ, що саме і узагальнювала досвід колишніх таких війн та війн новітньої історії, в т. ч. російських. Давайте лише побіжно погортаємо сторінки історії застосування Росією методів «гібридних війн» протягом останніх ста років. Зокрема, до такої практики вона вдавалася під час громадянської війни 1917–1922 років. Намагаючись відновити свій контроль над новими незалежними, що відділилися від Росії після Жовтневої революції 1917 року державами, на їх території збурювалися прокомуністичні повстання, після чого проголошувалися альтернативні, підконтрольні Москві, органи влади. А потім такі «органи» кликали на допомогу Росію, що з готовністю поспішала на захист «трудового населення, а також законно обраних урядів та рад від буржуазних націоналістів». І все це на фоні активних інформаційних ідеологічних компаній з всебічної дискредитації ідей національного відродження та демократичного розвитку.
Саме так Росія повернула собі контроль над Україною, країнами Закавказзя та Центральної Азії. Саме в такий спосіб вона прагнула накрити своїм «крилом» Польщу, Фінляндію та країни Балтії. Однак наштовхнулася на жорстку протидію їх патріотичного керівництва та високий рівень національної свідомості місцевого населення.
З 1923 року, по закінченню громадянської війни, Росія «вподобала» аналогічні методи «гібридних війн» для організації комуністичних переворотів у сусідніх з собою країнах, реалізуючи плани «світової революції», як форми панування більшовицького Кремля над прилеглими регіонами, а у перспективі — і над усім світом. Згадаймо, як Росія «прикипіла» до Німеччини (охоплену революційними настроями внаслідок поразки німців у Першій світовій війні та, відповідно, політичним та економічним колапсом), а також зазіхнула на країни Центрально-Східної Європи (де також спостерігалися революційні тенденції) і Балканського півострова (найбільш нестабільний в той час регіон Європи). Підтримуючи ліві, проросійські, а в ряді випадків і відверто екстремістські сили, масово засилаючи свою агентуру, поширюючи підривну революційну літературу та формуючи озброєні загони бойовиків, Москва провокувала внутрішньодержавні конфлікти та заколоти, для реалізації яких використовувала Комінтерн, у «патронташі» якого облаштувалася більшість із наявних на той час комуністичних (робочих) партій. Саме вони були основною ударною силою кремлівських більшовиків, що практично втілювала ідеї «світової революції». Та ось питання: наскільки вдалими були ці намагання? чому вони якщо і були успішні, то лишень до певного часу? Відповідь на ці запитання проста — Радянському Союзу забракло ресурсів. Не зміг цей Союз і впоратися з контрзаходами провідних європейських країн, насамперед, Великобританії та Франції. І лише наприкінці 1930-х років, коли СРСР набрав сили, Москва змогла частково реалізувати свої плани, анексувавши країни Балтії, східні райони Польщі, Румунії та Фінляндії. І звернімо увагу: знову ж таки за допомогою методів «гібридних війн», що підкріплювались демонстрацією, а у випадку з Польщєю та Фінляндією, — і прямим застосуванням військової сили. Зауважте, оскільки Москва не спромоглася досягти бажаного в рамках перших двох постулатів Сунь-Цзи, вона реалізувала його третій постулат, що передбачає розгром військ супротивника.
…А потім запалала Друга світова війна
Та не тільки Росіяоблюбувала«гібридні війни». Згадаймо резонансні події останніх років, зокрема, революції та збройні конфлікти в країнах Північної Африки, Близького Сходу та колишнього СРСР. Основні творці міжнародної політики, замість проведення задля досягнення своїх геополітичних цілей класичних військових агресій, вдавалися до таких прихованих дій, що переважно проводяться у політичній, економічній, інформаційній і спеціальній сферах. На початковому етапі свого застосування збройні сили вирішують лише окремі завдання (з транспортної блокади супротивника, завдання ударів по найбільш важливих об’єктах тощо). Сутністю таких дій є не фізичне знищення супротивника в рамках масштабної війни, а включання його до сфери свого впливу чи ліквідація як держави (дезінтеграція) засобами так званої «м’якої сили».
Під час «гібридних війн», як Росія, так і інші країни-нападники, вдаються до агресії без офіційного оголошення війни; приховують свою участь в конфлікті; масштабно використовують нерегулярні збройні формування (в т. ч. під прикриттям мирного населення); нехтують міжнародними нормами ведення бойових дій та чинними угодами і домовленостями; вдаються до взаємних заходів політичного та економічного тиску (за формального збереження зв’язків між двома країнами); ведуть активну пропаганду та контрпропаганду, застосовуючи «брудні» технології; протистоять у кібернетичному просторі.
Саме до такого вдавались США, ЄС, Ізраїль та їхні партнери, тиснучи на Іран у зв’язку з його ядерною програмою. Згадаймо політико-економічні санкції проти Ірану, підтримку виступів опозиційних сил проти його офіційної влади, кібернетичні атаки на іранські ядерні об’єкти, «несподівану» смерть провідних науковців-ядерників, демонстрацію військової сили та погрози її застосувати. І Іран вимушено поступився своїм опонентам, виконуючи вимоги РБ ООН та МАГАТЕ щодо забезпечення міжнародного контролю над іранською ядерною програмою та припинення робіт зі збагачення урану до збройового рівня.
Але ми знаємо чимало фактів, коли все це закінчується збройним протистоянням. Наприклад, відкрита військова агресія Росії проти Грузії 2008 року чи міжнародна військова операція в Лівії «Об’єднаний захисник» 2001 року.
До таких же заходів сьогодні Росія вдається у своїй війні з Україною, — «гібридних» за формою та «асиметричних» за змістом, як «логічного» продовження своєї «гібридної політики» щодо України. Цю війну Москва розпочала відразу з отриманням Україною незалежності, намагаючись повернути її до сфери свого впливу. Зрозуміло, методи такої війни відрізняться від методів 20-х років минулого століття. Але лише стосовно інформаційних технологій та того, що Москва комуністичну ідеологію замінила на російсько-шовіністичну в контексті реалізації планів побудови «русского мира» та інтеграції євразійського простору.
Та Росії тут не вдалося досягти бажаного «гібридною війною» чи прихованими діями своїх військ в Криму та на Донбасі. Тому вона веде підготовку до масштабного застосування збройної сили, як це свого часу робилося щодо Польщі, Фінляндії та Грузії. Росіяни розгортають потужне угруповання військ чисельністю в 100 тис. військовослужбовців біля східного кордону України під виглядом стратегічних командно-штабних навчань «Кавказ-2016». Тобто, Москва знову слідує за третім постулатом Сунь-Цзи.
А що ж далі — Третя світова війна?
Як бачимо, форми і методи «гібридної війни» в історичному плані завжди актуальні і Росія їх застосовує проти України, але при цьому змінюються умови та інструментарій їх практичної реалізації, що пояснюється як виникненням новітніх технологій, так і значно більш широким спектром способів їх реалізації. У цьому контексті більш коректно було б казати про «гібридні війни» як «війни нового покоління», або «війни нової генерації», про що наголошує у своїх дослідженнях президент американського Фонду «Потомак» Філіп Карбер. При цьому «гібридні війни» тісно пов’язані із застосуванням збройної сили і в багатьох випадках переходять у пряме збройне протистояння сторін.
Отож, розмірковуючи про «гібридні війни», не варто намагатися знову «відкривати Америку» чи «винаходити велосипед». Необхідно опиратись на вже наявний досвід з використання форм і методів таких воєн Росією чи іншими країнами, беручи до уваги винекнення дійсно нових підходів. Тоді публікації, оцінки та прогнози з цієї тематики будуть дійсно наукового характеру та матимуть реальну практичну цінність.
