24 січня 2015

Розвиток геополітичної ситуації у світі у 2014 році (3)

Частина 3. Особливості розвитку російсько-українського конфлікту і його вплив на військово-політичну обстановку у світі

3.1. Російська агресія проти України і її особливості

У 2014 році сталися радикальні зміни в українському суспільстві, що обрало курс на європейську і євроатлантичну інтеграцію, а також на об'єднання нації навколо єдиної національної ідеї. З іншого боку, стратегічні плани Російської Федерації з відродження свого статусу «великої світової держави» зробили минулий рік найважчим періодом в новітній історії України. А зараз їй загрожує втрата незалежності. І ця загроза надійшла від «братерської» держави, керівництво якої поставило перед собою (і послідовно втілює в життя) мету ослабити і децентралізувати Україну, зірвати її європейський курс і, врешті-решт, «повернути» українські території під свій контроль. На етапах реалізації своїх геополітичних цілей Російська Федерація (використовуючи нові методи «гібридних воєн») анексувала територію українського Криму, намагається дестабілізувати обстановку в інших регіонах країни, веде збройну агресію проти України на територіях Донецької і Луганської областей, а також активно демонструє військову силу Сполученим Штатам і країнами-учасницями НАТО.

Практично здійснюючи свої агресивні плани, Росія використовувала проти України нові методи «гібридних воєн» — масове інформаційне «зомбування» українського населення і російських громадян; формування «п'ятої колони» на території України у спосіб просування російських ставлеників в органи влади і силові структури; провокація соціально-економічної кризи; закидання в Україну диверсантів і найманців і створення незаконних збройних формувань; провокація масових безладів в окремих українських регіонах і захоплення місцевої влади. При цьому, на підготовчому етапі (до середини 2013 року), такі дії включали:

  • посилення російського впливу на керівництво України і прийняття з його допомогою вигідних для Росії рішень;
  • проведення масштабних заходів з дискредитації керівництва України і його європейського і євроатлантичного курсу;
  • дестабілізацію обстановки в Україні і поглиблення розколу в українському суспільстві на прихильників Заходу і прибічників Росії;
  • підрив української економіки згортанням торговельно-економічних зв'язків з Російською Федерацією і використанням енергетичного чинника як інструменту тиску на Україну (у т. ч. у рамках «газових війн»);
  • закріплення досягнень Російської Федерації в Україні і остаточна переорієнтація нашої держави на Росію у спосіб підкупу і корупції представників української влади (у т. ч. на вищому рівні); впровадження агентів російського впливу в керівні органи України; послаблення і деморалізація українських силових структур, в першу чергу в Криму (керівниками майже усіх силових відомств України за часів В. Януковича були громадяни Росії); посилення російської присутності в українській економіці; поширення ідей приєднання до російських інтеграційних ініціатив в обмін на кредити і економічні преференції; розгортання масштабних проросійських рухів в Україні і її окремих регіонах (в першу чергу на Кримському півострові і в східних і південних областях).

Наслідком такої політики Москви стала відмова керівництва України від підписання Угоди про асоціацію з ЄС в листопаді 2013 р. і переорієнтація на Росію і Митний союз, що спровокувало «Революцію Гідності».

Одночасно, масштабне «зомбування» як російського суспільства, так і українського населення ідеями «російського великодержавного» шовінізму створили передумови для реалізації наступних етапів «гібридної війни» проти України. При цьому, на завершальному етапі досягнення своїх цілей Росією здійснювалися наступні заходи:

в період підготовки до захоплення Криму і подальшої дезінтеграції України (з кінця 2013 р.):

  • розгортання масштабної інформаційної кампанії з дискредитації «Революції Гідності» в Україні (як «фашистського перевороту») і нової влади держави (як «військової хунти»), а також нав'язування ідеї про «необхідність захисту російськомовного населення» на українській території;
  • організація в Криму і на сході України «загонів самооборони» з числа місцевих жителів і російських громадян, в т. ч. співробітників спецслужб, військовослужбовців сил спеціального призначення, членів козачих і інших напіввійськових формувань;
  • створення угрупувань військ, призначених для вторгнення в АРК і демонстрації сили поблизу кордонів України під виглядом проведення навчань і забезпечення безпеки Зимових олімпійських ігор в Сочі в січні-лютому 2014 р.

При цьому активні дії на українській території в Криму Росія розпочала в найбільш слушний для себе момент. Він характеризувався послабленням української влади через об'єктивну тимчасову відсутність президента, прем'єр-міністра і керівників силових відомств (яких прихистила Росія), а також деморалізацією особового складу українських правоохоронних органів в умовах революційних подій в державі;

під час анексії Криму (лютий – березень 2014 р.):

  • захоплення російськими спецслужбами («невідомими особами») урядових будівель в Сімферополі і усунення від влади керівництва АРК;
  • розгортання в Криму «загонів самооборони» («зелених чоловічків»), що взяли під контроль владні структури півострова і ключові об'єкти його інфраструктури, і що блокували підрозділи силових структур України на території АРК;
  • введення російських військ в Крим під виглядом військових навчань і під прикриттям відповідних статей Угоди про умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України;
  • «легалізація» факту окупації Криму проведенням «референдуму» з питання статусу АРК, а також ухваленням відповідних рішень парламентом і президентом Російської Федерації про включення Криму до складу Росії як суб'єкта РФ;
  • остаточна ліквідація органів української влади в Криму, а також витіснення українських військ з території півострова.

Наслідком таких дій Росії стала анексія Криму і «легалізація підстав» для його інтегрування до складу Російської Федерації;

під час створення «Новоросії» і розв'язування збройного конфлікту на сході України (з лютого 2014 р. по теперішній час):

  • дестабілізація східних і південних областей України у спосіб організації масових антиурядових («антимайданівських») акцій протесту, зіткнень з правоохоронними органами і прихильниками єдності України, а також захоплення адміністративних будівель;
  • реалізація «кримського» сценарію в Донецькій і Луганській областях у спосіб взяття під контроль частини їх територій, формування «загонів ополченців» з числа представників російських спецслужб, кримінальних елементів, правоохоронних органів і місцевих проросійських сил;
  • здійснення Російською Федерацією політичного і економічного тиску на Україну, а також нарощування угрупування ЗС РФ поблизу українського кордону;
  • надання Росією всебічної підтримки сепаратистам, в т. ч. фінансування їх діяльності, підготовка бойовиків і забезпечення їх зброєю, військовою технікою і боєприпасами, а також введення регулярних російських військ на територію Донецької і Луганської областей;
  • дискредитація військової операції України проти російсько-терористичних угрупувань і дезінтеграція країни, спроба представити цю операцію як «каральну проти власного населення»;
  • «легалізація» т. зв. Донецької і Луганської народних республік (ДНР і ЛНР) проведенням «референдумів і виборів місцевих органів влади»;
  • різноманітні заходи, що мають на меті примусити українську владу визнати сепаратистів «стороною переговорного процесу» і розпочати з ними переговори на російських умовах.

«Гібридна війна» Росії проти України трансформувалася в неоголошений збройний конфлікт

Проте Росія не змогла у повному обсязі досягти своїх цілей на сході України і, більше того, сама потрапила у вкрай скрутну ситуацію. Це стало можливим завдяки своєчасним заходам нового керівництва України з недопущення поширення масових безладів на інші регіони країни, різкому зростанню патріотизму української нації, що усвідомила необхідність відбиття військової агресії Росії, і самовідданості великої кількості добровольчих батальйонів, а також початку процесу відродження українських Збройних Сил. Усе це не було передбачено Росією, яка переоцінила свої сили і привабливість «російської ідеї» в Україні, що змусило її вдатися до дій з «заморожування» конфлікту на сході України. Активна протидія України, в т. ч. із застосуванням військової сили, призвели до того, що «гібридна війна» Росії проти України трансформувалася в неоголошений збройний конфлікт між ними із залученням збройних сил двох сторін. При цьому, незважаючи на спроби приховати участь російських регулярних військ в цьому конфлікті, цей факт визнаний переважною більшістю світової спільноти.

Таким чином, розвиток ситуації навколо України минулого року неспростовно доводить, що єдиною гарантією безпеки держави є створення потужних збройних сил, розвідувальних і інших спеціальних служб, здатних запобігти і нейтралізувати зовнішню агресію в будь-якому з її проявів. Крім того, першочергового значення для України набуває необхідність отримання надійних і справжніх союзників, як на двосторонньому рівні, так і входженням в західні системи колективної безпеки.

3.2. Вплив російсько-українського конфлікту на військово-політичну обстановку у світі

Протягом 2014 року, внаслідок активної реалізації Росією своїх геополітичних планів з відновлення контролю над пострадянським простором, сталися радикальні зміни в розвитку військово-політичної обстановки у світі і навколо України. Окупація Криму Російською Федерацією, військова агресія на сході України і загострення протистояння Росії із західними країнами безпосередньо позначилися на політичних, економічних і оборонних процесах в Європі і Євразії.

Конфлікт в Україні «реанімував примари холодної війни»

Як заявив на початку січня цього року Генеральний секретар ООН Пан Гі Мун, конфлікт в Україні загострив ситуацію з безпекою і стабільністю в Європі і «реанімував примари холодної війни». Головним об'єктом в протистоянні Росії і США-НАТО-ЄС стала Україна, яка, з одного боку, є основною ціллю російської експансії Росії, а з іншого — має принципово важливе значення для Заходу з точки зору стратегічного стримування Росії. Агресивна російська політика на європейському континенті повернула у світову політику поняття «війни» як інструменту не лише для вирішення політико-економічних проблем, але і для перегляду територіальних державних кордонів. При цьому основні інститути міжнародного управління (ООН і її Рада безпеки) не змогли відповісти на нові виклики. Усі елементи системи європейської безпеки (НАТО/ЄС, ОБСЄ, ПАРЄ і інші структури) також виявилися не готовими гарантувати стабільність на континенті.

У той же час, різка реакція західних країн і міжнародних організацій на конфлікт в Україні стали несподіванкою для Москви. Вона сподівалася на повторення ситуації 2008 року, коли її напад на Грузію викликав лише символічну реакцію у відповідь США, НАТО і ЄС. На відміну від подій на Кавказі, збройна агресія Російської Федерації проти України була сприйнята Заходом як порушення усієї системи світової і регіональної безпеки, а також як загроза своїм інтересам. Враховуючи це, США, НАТО і ЄС розпочали реалізацію комплексу заходів зі стратегічного стримування Російської Федерації в політичній, економічній сферах і сфері безпеки, а також з політичної і фінансово-економічної підтримки України.

Вжиті заходи протидії Росії  нагадують ті, що призвели до розпаду Радянського Союзу

Вжиті західними країнами масштабні заходи протидії Росії багато в чому нагадують ті, що свого часу призвели до розпаду Радянського Союзу. При цьому активно і послідовно використовувався інструмент політико-економічних санкцій — припинення співпраці з Росією у рамках «великої вісімки», Ради «РОСІЯ-ЄС», Ради «РОСІЯ-НАТО», ПАРЄ і низки інших організацій; відмова від співпраці у військовій і військово-технічній сферах; обмеження доступу РФ до західних кредитів, інвестицій і технологій; заборона на в'їзд до західних країн широкому колу російських чиновників, причетних до збройної агресії проти України, і блокування їх рахунків; блокування роботи на американському і європейському ринках низки банків і підприємств, наближених до керівництва Російської Федерації (передусім в енергетичному і оборонному секторах). Економічний тиск на Росію значно посилився після того, як США (спільно з Саудівською Аравією) спровокували стрімке падіння цін на нафту, що є основним експортним продуктом РФ, а також джерелом наповнення її бюджету і валютних надходжень.

Зі свого боку Росія у відповідь вжила комплекс заходів дії і тиску на США і ЄС — стала жорсткішою російська політика відносно Заходу; були вжиті контрсанкції щодо продуктів харчування американського і європейського виробництва; робляться активні спроби внести розкол в стосунки як між деякими європейськими країнами, так і між Євросоюзом і США; посилився енергетичний шантаж Європи (погрози переорієнтовувати газові потоки на східний (китайський) напрям і демонстративна відмова від реалізації проекту «Південний потік»). Для компенсації своїх втрат від скорочення співпраці зі США і ЄС в торговельно-економічній і кредитово-інвестиційній сферах, а також для запобігання міжнародній ізоляції, Москва активізувала стосунки з іншими країнами, передусім з КНР, Індією, Бразилією, Аргентиною, Туреччиною і Венесуелою.

Посилилося протистояння між США, НАТО, ЄС та Росією і у сфері безпеки. Внаслідок того, що Російська Федерація для досягнення своїх зовнішньополітичних цілей вирішила вдатися до військових методів, західні країни і міжнародні організації, надаючи підвищену увагу питанням безпеки Європи, підготували відповідні зміни в завданнях і характері діяльності НАТО і оборонної складової ЄС. Було також вирішено наростити військову присутність США і Північноатлантичного союзу в країнах Центрально-Східної Європи, Балтійському і Чорноморському регіонах. Своєю чергою, Росія розпочала посилювати угрупування своїх військ на Західному напрямі, а також активізувала провокаційну діяльність проти країн Балтії і Скандинавії із застосуванням ударної авіації (у т. ч. стратегічних бомбардувальників) і бойових кораблів. На тлі об'єднання НАТО і країн Європейського Союзу навколо ідеї протидії зростаючій російській загрозі, посилилися протиріччя між країнами колишнього СРСР і, незважаючи на гучні реляції, загострилися проблеми в «проросійських» інтеграційних об'єднаннях.

Усе це разом узяте призвело до посилення напруженості у військово-політичної обстановці у світі, Європі і безпосередньо навколо України, а також позначилося на інших аспектах міжнародних відносин, в т. ч. позиціях і діях провідних країн світу. При цьому велика частина світової спільноти підтримала Україну і засудила анексію Криму, що фактично призвело до міжнародної ізоляції режиму В. Путіна. Так, на відміну від інших міжнародних конфліктів, коли Китай традиційно підтримував Росію (в лівійському, сирійському, іранському і інших питаннях), офіційний Пекін виступив за збереження територіальної цілісності України і не визнав російську анексію Криму. Більшість провідних країн т. зв. «третього світу», в т. ч. Бразилія, Аргентина, ПАР і Туреччина також підтримали територіальну цілісність України, проте не відмовилися від співпраці з Росією. І навіть більше, скориставшись ситуацією, що склалася, ці країни активізували торговельно-економічні зв'язки з Російською Федерацією. В той же час дії Росії проти України (у т. ч. анексію Криму) підтримали лише деякі країни, що традиційно перебувають у сфері російського впливу і мають розбіжності в стосунках зі США і ЄС, зокрема, Венесуела і Сирія.