Ще кілька років тому ми святкували День Незалежності України — хто щиро і радісно, хоча й з присмаком смутку і розчарування, хто зловтішно і з прокльонами, хто байдуже і апатично. Цього року ми не будемо святкувати, цього року, як і минулого, ми маємо захищати нашу незалежністьвід внутрішніх і зовнішніх ворогів. Вже більш як півтора року кращі сини нашої Батьківщини віддають свої молоді життя за її свободу і незалежність…
Сьогодні багато хто з нас, а особливо ті, кому за 50, намагається знайти відповіді на питання: як так сталося, що майже через чверть століття після здобуття незалежності ми ризикуємо її втратити? Як так сталося, що ми сьогодні відкинуті на багато років назад і рівень життя в Україні значно нижчий, ніж він був у 1990 році? Як сталося, що ми, українці, дозволили підступним запроданцям і яничарам наживатися і продавати нашу Україну оптом і в роздріб? Чому ми дозволили, щоб на високі державні посади, зокрема в Службі безпеки і Збройних Силах України, призначалися колабораціоністи або російські громадяни — агенти Москви?
Чому ми промовчали, коли ще у квітні 2008 року під час зустрічі в Сочі після саміту НАТО в Бухаресті В. Путін сказав президенту США Дж. Бушу: «Ты же понимаешь, Джордж, что Украина — это даже не государство! Что такое Украина? Часть её территории — это Восточная Европа, а часть, и значительная, подарена нами!». Чому після цього ми дозволили В. Путіну приїздити в Україну? Чому ми не вимагали від В. Ющенка, як президента і «почесного гетьмана українського козацтва», заборонити ставити пам’ятники Катерині ІІ в Одесі і Сімферополі? Чому ми дозволили В. Януковичу підписати у Харкові у квітні 2012 року ганебну угоду про продовження базування російського Чорноморського флоту до 2042 року в обмін на 30-відсоткове зниження ціни на газ? Чому ми дозволили нашій Верховній Зраді прийняти у серпні 2012 року не менш ганебний закон про мови, який принижує кожного українця, але діє до цього часу?
Чому ми погоджуємося з П. Порошенком провести референдум щодо вступу України в НАТО аж через 6-7 років, а вже не цього року? І взагалі, навіщо нам проводити цей референдум, якщо цього не вимагають жодні процедури і механізми НАТО? Чому ми не чуємо від П. Порошенка реакції на пропозицію нового президента Польщі Анджея Дуди створити Балто-Чорноморський союз у складі України, Польщі, Литви, Румунії та інших східноєвропейських країн? Чи замислювалися ми над тим, що сьогодні Польща, територія якої менше від української майже вдвічі і природні ресурси якої значно бідніші від наших, за всіма основними економічними показниками далеко обійшла Україну? Чи не тому, що у Польщі немає жодного олігарха (мільярдера), а у нас їх близько 20, включаючи самого президента? і не тому, що Польща є членом Європейського Союзу і НАТО, а ми до цього часу лише мріємо про повернення до нашого «європейського дому», залишаючись бідними «сусідами Євросоюзу». І це, незважаючи на те, що географічний центр європейського континенту знаходиться в Україні. І це після того, як ми, українці, 800 років тому захистили Європу від монголо-татарської орди, а сьогодні наші воїни захищають не тільки Україну, а й всю Європу від агресивних посягань Москви.
Чому й сьогодні наші високопосадовці, називаючи Росію агресором, водночас не переривають з нею дипломатичних відносин, купують у неї газ, нафту, вугілля, уран і багато чого іншого? Чому у нас виявилося так багато корупціонерів і зрадників в міліції, СБУ і в Збройних Силах? 7 тисяч міліціонерів на Донбасі перейшли на бік терористів і сепаратистів. Чому із 18 тисяч українських військовослужбовців, дислокованих в окупованому Криму, лише 4 тисячі зберегли вірність присязі, в якій вони клялися захищати народ України? Чому ми здали Крим практично без спротиву? Чому замість того, щоб дотримуватись якихось незрозумілих Мінських угод, ми не женемо ворога з нашого Донбасу?
На жаль, таких «чому» ми можемо задавати собі ще багато. І ми, українці, особливо покоління, якому сьогодні за 50, маємо відверто визнати свою вину і відповідальність за те, що не зупинили ті злочини, які відбувалися в нашій країні протягом 24 років її «незалежності». Та й взагалі, — чи була у нас справжня незалежність, якщо ми, залежали і по сьогодні залежимо від товстосумів, які наживалися і наживаються, обкрадаючи нас? Саме ми відповідальні за те, що до цього часу сутність кланово-олігархічного режиму в Україні не змінилася, незважаючи на суспільно-політичні потрясіння, викликані Помаранчевою революцією, Євромайданом і вітчизняною національно-визвольною війною на Донбасі.
Але, незважаючи на всі тяжкі прорахунки і недоліки, не будемо втрачати бойового і робочого настроїв. Доля нашої України залежить від кожного з нас. Україна — це ми, і її незалежність — це також ми! Якщо кожен із нас не дбатиме особисто про свою державу і мовчазно чекатиме, що для нас зробить влада, то нічого доброго з цього не вийде. Якщо у нас не буде повноцінного громадянського суспільства, здатного ефективно і конструктивно впливати на владу, то ми й надалі залишатимемося аморфним «насєлєнієм», яким буде легко маніпулювати, як це робилося впродовж останніх 24 років. Якщо влада почуватиметься комфортно в нашій країні, то життя простих людей комфортним не буде ніколи. Ми маємо досягти такого стану, щоб у владу йшли на службу народу, а не на власне «кормлєніє». Якщо ми не змусимо владу служити народові, то народ і надалі обслуговуватиме владу, як це було протягом усіх років нашої квазінезалежності.
Сьогодні в Україні в горнилі Євромайдану і Вітчизняної війни (а не АТО!) на наших очах народжується справжня політична українська нація — сплав українців, росіян, представників інших етносів як на Заході, так і на Сході України. Цьому народу вже не потрібні поводирі, пророки, месії і вожді. Його не треба нікуди вести, бо відтепер він знає куди йому йти. І він сам буде обирати собі лідерів та визначати межі їх повноважень і обов’язків. Народ примусить їх служити собі і не буде обслуговувати правлячу «еліту», як це було до цього часу. Будівництво нової, дійсно незалежної України, народ бере у свої руки. Український народ об’єднує прагнення бути вільними людьми у вільній державі, жити в країні, де перед законом усі рівні. Він отримав внутрішню свободу, скинув зі своїх душ пута страху, покори та зневіри і завдяки цьому вивільнив свою титанічну творчу енергію будівничого. І в цьому запорука нашої перемоги над нашими ворогами.
Ми переможемо! Україна понад усе!
Слава Україні! Героям слава!
