30 листопада 2015

Міжнародно-правова кваліфікація дій Російської Федерації на сході України як акту агресії

 

1. Кваліфікація дій Росії на Донбасі як акту агресії

2. Кваліфікація дій Росії як акту непрямої агресії (аналогії Nicaragua case)

3. Реакція міжнародної спільноти на агресивні дії Росії на Донбасі

4. Перспективи кваліфікації дій Росії як акту агресії

5. Висновки

Вступ

На сході України вже два роки триває «гібридна» війна з Російською Федерацією. Українська влада кваліфікує дії Росії як акт прямої агресії та закликає всю міжнародну спільноту визнати факт агресії. Натомість Росія заперечує свою безпосередню участь у війні на сході України, заперечує здійснення нею акту агресії та вперто намагається переконати міжнародну спільноту, що в Україні розв’язана громадянська війна. У даному випадку доцільно звернутися до міжнародного права, завдання якого і полягає у вирішенні суперечок між державами та встановленні миру і безпеки. Першим кроком до правового врегулювання військового конфлікту з Росією на сході України є кваліфікація дій Російської Федерації на Донбасі як акту агресії на основі міжнародного права.

 

 

1. Кваліфікація дій Росії на Донбасі як акту агресії

У Статуті ООН статтею 2 визначено зобов’язання держав утримуватися у міжнародних відносинах від погрози силою чи її застосування проти територіальної цілісності та незалежності будь-якої держави.

Органом у системі ООН, що відповідає за підтримку міжнародного миру та безпеки, на підставі статті 24 Статуту ООН є Рада Безпеки. Саме до її повноважень входить встановлення наявності будь-якої загрози миру, його порушення та здійснення акту агресії згідно зі статтею 39. Проте сам Статут не містить визначення агресії, на підставі якого Рада Безпеки може кваліфікувати дії держави як акт агресії.

Визначення агресії було надано аж у 1974 році Резолюцією ГА ООН. У якості акту агресії визнаються наступні дії:

  1. Вторгнення, напад, військова окупація чи анексія збройними силами держави на територію іншої держави.
  2. Застосування зброї чи бомбардування збройними силами держави території іншої держави.
  3. Блокада портів чи узбережжя держави збройними силами іншої держави.
  4. Напад збройних сил держави на суходільні, морські, повітряні сили чи флот іншої держави.
  5. Порушення угоди застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держави, чи застосування збройних сил після припинення дії угоди.
  6. Співучасть в агресії у спосіб надання державою своєї території для здійснення іншою державою агресії проти певної держави.
  7. Заслання державою чи від імені держави озброєних банд, угруповань та регулярних сил або найманців, що здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави.

Визначення агресії, аналогічне тому, яке передбачене Резолюцією ГА ООН 1974р., міститься в Римському статуті Міжнародного кримінального суду. У 2010 році на конференції з перегляду Римського статуту в м. Кампала (Уганда) було ухвалено резолюцію, що формулює визначення «злочину агресії» та умови, за яких суд здійснює юрисдикцію щодо цього злочину. Проте резолюція набуде чинності тільки у 2017 році.

У Резолюції «Визначення агресії» силові дії Російської Федерації проти України на території її Донецької та Луганської областей підпадають під ознаки, визначені пунктами 1 (РФ здійснила збройний напад на територію України), 2 і 4 (застосовує зі своєї території різні види зброї проти України) та 7 (заслала на територію України озброєні банди, угрупування, найманців). Для підтвердження здійснення Росією таких актів агресії розглянемо ситуацію на сході України в травні-серпні 2014 року.

У травні 2014 року на території українського Донбасу озброєні групи проголосили створення «ДНР» та «ЛНР» та організували фіктивні референдуми.

Для цього на територію України були заслані розвідувально-диверсійні групи, очолювані кадровими офіцерами Головного розвідувального управління Генштабу Збройних сил РФ, воєнізовані формування російського козацтва та укомплектований чеченцями-громадянами Російської Федерації сумнозвісний батальйон «Восток», а також задіяні такі озброєні групи найманців, як «Русский сектор» та «Оплот». За їхньої участі захоплювались адміністративні будівлі у багатьох населених пунктах Донецької та Луганської областей, здійснювались напади на частини українських Сухопутних сил та техніку Повітряних сил України. Під контролем, управлінням і фінансуванням Російської Федерації збройні формування, що використовуються у агресивній війні проти України, регулярно поповнювались російськими найманцями з числа звільнених у запас військовослужбовців Збройних сил РФ. Їм постачалась зброя і військова техніка, включно з танками, артилерійськими системами, засобами протитанкової боротьби та сучасними зенітно-ракетними комплексами.

Наприкінці серпня 2014 р. розпочалося масове вторгнення на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів російських збройних сил, зокрема тих, що входили до складу 9 окремої мотострілецької бригади, 76 та 98 дивізій Повітрянодесантних військ збройних сил Російської Федерації. Під час дії регулярних збройних сил РФ у збройній агресії проти України серед населення України поширювалися агітаційні листівки, зокрема, з такими закликами: «За жодних обставин не чиніть опір пересуванню російських військ (техніки та особового складу)». На засіданні Ради Безпеки ООН 29 серпня у зв’язку з агресією Російської Федерації представники України заявили: «Росія розпочала безпосереднє воєнне вторгнення на материкову Україну із застосуванням своїх регулярних збройних сил».

Отже, ці факти є прямими доказами здійснення Росією актів агресії, що підпадають під положення резолюції «Визначення агресії», як зазначалося вище. На основі цих підстав, посилаючись на Резолюцію ГА ООН 1974р., Верховна Рада України у січні 2015 року визнала Росію агресором.

 

2. Кваліфікація дій Росії як акту непрямої агресії (аналогії Nicaragua case)

Резолюція ГА ООН «Визначення агресії» від 1974 року чітко визначає непряму агресію як акт агресії, а саме: засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, нерегулярних сил або найманців, які реалізують акти застосування збройної сили проти іншої держави, які мають такий серйозний характер, що це дорівнює іншим, передбаченим у цій резолюції, актам агресії. Тобто йдеться про ведення неоголошеної війни з використанням не регулярних військ, а найманців, терористів, диверсантів тощо. Саме така війна проти України ведеться Росією.

В історії міжнародних відносин уже відомий факт непрямої агресії — конфлікт США-Нікарагуа. Саме Міжнародний суд ООН став арбітром у справі «Нікарагуа проти США» і визнав, що США несуть відповідальність «за планування, керівництво і підтримку» нікарагуанських бойовиків (контрас).

Рішення МС ООН у справі «Нікарагуа проти США» може слугувати базою для міжнародно-правової оцінки дій Росії на сході України. Адже рішення МС ООН визнаються джерелом міжнародного права відповідно до пункту «d» статті 38 Статуту МС ООН. І Україна, і Росія визнає практику МС ООН як джерело міжнародного права як на доктринальному, так і на політичному рівнях.

У своєму рішенні у справі щодо Нікарагуа МС ООН постановив, що:

  • засилання збройних угруповань може становити збройний напад (підтвердження визначення непрямої агресії);
  • допомога повстанцям, зокрема забезпечення зброєю, може становити погрозу застосування сили (матеріальна допомога бойовикам може визнаватися незаконним втручанням згідно з пунктом 195 рішення Нікарагуа).

МС ООН, дослідивши факти постачання зброї та техніки, навчання контрас, перебування серед них американських інструкторів, бойової підтримки у вигляді надання розвідданих, визнав США відповідальними за порушення норм міжнародного права, а саме: за підтримку контрас, їх терористичної діяльності проти та на території Нікарагуа, за втручання у внутрішні справи Нікарагуа, порушення її суверенітету.

Зробимо порівняльний аналіз конфліктів США-Нікарагуа та Росія-Україна для визначення спільних підстав кваліфікації дій США та Росії відповідно як актів агресії.

Таблиця 1. Порівняння дій непрямої агресії США та РФ

Форма підтримки

Нікарагуа

Східна Україна

Командування

Участь інструкторів США, можливо, напрямна роль ЦРУ

Чимало бойовиків, зокрема командирів, — росіяни та колишні військовослужбовці спецслужб РФ, наприклад, Гіркін-Стрєлков

Фінансування

Виділення коштів на підтримку контрас

Є свідчення про фінансування терористів компартією Росії

Навчання

Навчання контрас американськими інструкторами (ЦРУ); на території США тренувальних таборів не було.

Присутність російських спеціалістів безпосередньо серед терористів, але невизнання їх дій керованими РФ; навчання бойовиків у таборах Росії та Криму

Постачання зброї

Постачали зброю, амуніцію значною мірою США

Немає доведених фактів постачань, але терористи мають багато суто російської зброї та амуніції; шляхи потрапляння невідомі та недоведені

Засилання

З боку США — немає.

З боку Росії — неперешкоджання потраплянню з її території на територію України бойовиків, техніки, озброєння; участь військовослужбовців РФ, однак, «добровільна»

Бойова підтримка

З боку США — розвідка, зокрема радіолокаційна; залучення бойових кораблів ВМС США до переміщення контрас та мінування ними портів Нікарагуа

З боку Росії — розвідка, зокрема радіолокаційна та постачання безпілотників, однак ці дії не доведено; останнім часом були свідчення про ракетні удари і навіть авіаудари з території Росії

Пропаганда, інші дії

Військові навчання збройних сил на кордоні, повідомлення про можливий напад, чим створювався тиск

Військові навчання збройних сил на кордоні, провокаційні порушення повітряного простору, повідомлення про можливий напад, чим створювався тиск

 

Стосовно використання зброї у пункті 91 МС ООН вказує, що контрас використовували для власних потреб літаки (не бойові), що надавали їм Сполучені Штати Америки. Є чимало свідчень використання терористами військової техніки російського походження, що надається самою Росією, хоча вона (РФ) зазвичай пояснює наявність у терористів схожої на російську зброї, викраденням її зі складів української армії на Донбасі. За словами одного з радників керівника та ідеолога «ДНР» та «ЛНР» Сергія Кургіняна, Росія постачала та постачає терористам сучасну зброю.

Щодо фінансового аспекту, то немає свідчень про безпосередню фінансову підтримку Росією терористів «ДНР/ЛНР». Принаймні, у ЗМІ (українських, російських) немає офіційних заяв, повідомлень про існування будь-яких фінансових програм з підтримки вказаних суб’єктів. У справі Нікарагуа таких свідчень було чимало. Зокрема, США визнавали контрас повстанцями та на законодавчому рівні виділяли їм допомогу в розмірі 100 мільйонів доларів. Це відбувалося в рамках загальної політичної підтримки повстанців, якими їх вважав уряд США. У цьому аспекті важко порівнювати дії Росії, оскільки ми не володіємо повною інформацією про державні бюджети її внутрішніх виконавчих органів. Але варто звернути увагу на участь КПРФ (однієї з найчисленніших партій в Росії) у фінансуванні «ДНР» та «ЛНР». Також українська сторона оприлюднювала факти, що свідчать про російське фінансування. СБУ повсякчасно повідомляє про переведення коштів з Росії на рахунки приватних осіб, які підтримують «ДНР» та «ЛНР». Інформаційна агенція Bloomberg у серпні поточного року, з посиланням на джерела в «керівництві ДНР», оприлюднила інформацію, що терористи із самопроголошеної «ДНР» щомісячно отримують з Росії 2,5 млрд рублів ($ 37 млн).

Щодо тренувань бойовиків, то МС ООН в рішенні щодо Нікарагуа поклав на США відповідальність за тренування контрас у спецтаборах. Також встановлено, що ЦРУ постачало озброєння та амуніцію для контрас. Нині є всі підстави стверджувати, що Росія також готує добровольців у таборах на своїй території та в Криму, а також сприяє в подальшому засиланню їх на Донбас.

Слід підкреслити, що МС ООН не встановив безпосередньої участі солдат, спецпризначенців США в діях на території Нікарагуа. Немає також свідчень про наявність у рядах контрас громадян США. Водночас у подіях на Східній Україні бере участь чимало російських громадян. А Росія не приховує загибелі значної кількості своїх військовослужбовців в діях на Донбасі. Проте офіційна позиція Москви щодо участі росіян у конфлікті — «добровільна участь». Парадокс у тому, що військовозобов’язані Російської Федерації не можуть без відома керівництва брати участь у збройних конфліктах поза її межами, навіть і під час відпустки. Один із найвідоміших епізодів, що свідчить про участь росіян у подіях на Донбасі, — доставка в Росію так званого «вантажу 200». Також загальновідомо, що 31 росіянин загинув внаслідок удару українських силовиків під час бою за Донецький аеропорт. Інформації про те, як і коли вони потрапили на територію України, немає.

Порівнюючи справи США-Нікарагуа та Росія-Україна, ми виокремили ідентичні та схожі форми підтримки США та Росією терористів відповідно в Нікарагуа та на сході України. Таким чином можемо вважати рішення МС ООН у справі «Нікарагуа проти США» базовим для визначення дій Росії на території України як збройного нападу на сусідню державу, порушення її територіальної цінності, втручання у внутрішні справи незалежної держави. МС ООН у своєму рішенні не використав термін «непряма агресія» для характеристики дій США, але в рішенні міститься його визначення і, по суті, підтвердження МС ООН даного пункту Резолюції «Визначення агресії». Україна може скористатися цим як міжнародно-правовою базою для кваліфікації дій Росії на сході як акту непрямої агресії.

У міжнародному праві є дві доктрини щодо відповідальності держави та фізичних осіб за дії третіх осіб, громадян іншої державі, тобто, по суті, за здійснення непрямої агресії. На підставі вищенаведеної справи «Нікарагуа проти США», а також на основі рішення Міжнародного суду було створено доктрину ефективного контролю. Цей шаблон згодом використовувався у справі «Боснія і Герцеговина проти Сербії» в 2007 р. Доктрина ефективного контролю передбачає, що держава та фізичні особи відповідають за діяльність третіх осіб у випадку, якщо вони здійснюють ефективний контроль над діяльністю цих третіх осіб, тобто безпосередньо надають їм інструкції та вказівки щодо планування та проведення операцій. Порівнюючи справи Росія-Україна та США-Нікарагуа, бачимо низку спільних рис, що свідчать про непряму агресію Росії, підтримку терористичних угруповань «ДНР» та «ЛНР», командують якими безпосередньо засланці з Росії, наявні факти дій на території України російських військовослужбовців. Таким чином, застосування доктрини ефективного контролю буде доцільне для встановлення відповідальності російських спецпризначенців за дії «ДНР» і «ЛНР».

Інша доктрина — доктрина загального контролю, що була застосована Міжнародним кримінальним трибуналом стосовно колишньої Югославії у справі Душко Тадіча. Вона передбачає, що держава та фізичні особи відповідають за діяльність третіх осіб у випадку, якщо вони здійснюють загальний контроль над діяльністю цих третіх осіб, наприклад, фінансують, озброюють, навчають. Як зазначено вище, Україна має докази про те, що Росія озброює та фінансує бойовиків «ДНР» та «ЛНР». Отже, для встановлення відповідальності Росії та її спецпризначенців доцільно використовувати обидві доктрини: ефективного та загального контролю.

 

3. Реакція міжнародної спільноти на агресивні дії Росії на Донбасі

Однією з перших політичних заяв на міжнародному рівні про визнання дій Росії на Донбасі агресивними є заява Генерального секретаря НАТО. Після надзвичайного засідання Комісії Україна-НАТО у серпні 2014 року у зв’язку з ескалацією збройного нападу Росії на сході України Генеральний секретар НАТО А. Расмуссен кваліфікував вторгнення Збройних сил Російської Федерації через східний російсько-український державний кордон як «серйозну ескалацію збройної агресії Росії проти України».

Україна на офіційному політичному рівні визнала Росію державою-агресором лише у січні 2015 році у спосіб ухвалення Верховною Радою України Постанови «Про Звернення Верховної Ради України до Організації Об’єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором».

У червні 2015 року Парламентська Асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію з приводу осіб, які зникли безвісти в Криму та під час українсько-російського конфлікту, де Росія визнана агресором і окупантом.

У липні 2015 року Парламентська Асамблея ОБСЄ ухвалила Резолюцію «Продовження очевидних, грубих і невиправлених порушень Російською Федерацією міжнародних норм і принципів ОБСЄ». В ній чітко визначено, що дії РФ в Криму і на Донбасі є актами військової агресії проти України.

Таким чином, не лише Україна на підставі міжнародного права кваліфікує дії РФ як агресію, а поступово і регіональні організації ухвалюють аналогічні рішення. Проте слід зазначити, що резолюції регіональних організацій, як і міжнародних, за визначеннями багатьох правознавців входять до так званого «soft law», тобто не мають обов’язкової юридичної сили для виконання, а є політичними документами, хоча факт їх прийняття вже свідчить про певні тенденції та позиції, що існують в колі держав стосовно певних питань.

 

4. Перспективи кваліфікації дій Росії як акту агресії

Кваліфікація дій Росії як акту агресії та вжиття примусових заходів є компетенцією саме Ради Безпеки на підставі статті 39 Статуту ООН. Лише Рада Безпеки може вирішувати, які дії держави є порушенням чи становлять загрозу миру, є актами агресії, та чи вживати військові примусові заходи на цих підставах. Її рішення мають юридичну, а не політичну силу. Проте з практики рішень Ради Безпеки слід зазначити, що вона жодного разу не визнавала жодну державу агресором, до того ж свого постійного члена. Вона тільки кваліфікувала дії держави як порушення миру, здійснення збройного тиску та вживала примусові заходи для відновлення міжнародного миру та безпеки.

Ухвалення рішення Радою Безпеки щодо визнання Росії агресором та вживання примусових дій проти неї є, по суті, неможливими, оскільки Росія в цьому випадку скористається правом вето. Тим не менше, стаття 27 Статуту ООН чітко вказує: «Країна, що є стороною конфлікту, має утримуватися при голосуванні цього питання в Раді Безпеки». Але парадокс в тому, що для того, щоб визнати Росію стороною конфлікту в рамках цієї ж статті, теж потрібно вдатися до голосування, і Росія застосує право вето. Таким чином, діє подвійне вето. Така замкнутість цієї процедури демонструє кризу в Раді Безпеки. Адже вона не може сьогодні вирішити покладені на неї Статутом ООН питання миру та безпеки. Отже, попри можливість констатації формальної відповідності дій Російської Федерації визначенню агресії, сьогодні немає рішень Ради Безпеки ООН з цього приводу, що унеможливлює реалізацію міжнародної відповідальності Російської Федерації у формі застосування санкцій Радою Безпеки ООН.

Генеральна Асамблея ООН може ухвалити політичне рішення про визнання Росії агресором. Адже Асамблея уповноважена обговорювати будь-які питання, що належать до компетенції ООН, тобто і питання підтримки міжнародного миру та безпеки. Відповідно до пункту 2 статті 11, Генеральна Асамблея ООН може вдатися до трьох варіантів дій при реалізації цього права: провести тільки обговорення, надати рекомендації чи повідомити про необхідність вжиття певних заходів. Водночас варто зазначити, що сьогодні резолюції Генеральної Асамблеї ООН залишаються у сфері так званого «м’якого права» та не мають обов’язкового характеру, тобто не створюють правових наслідків.

Однак варто нагадати про Резолюцію ГА ООН № 377 1950-го року, що створила процедуру «Єднання заради миру». Вона полягає в тому, що, якщо існують підстави щодо загрози миру, його порушення чи акт агресії, а Рада Безпеки не може ухвалити рішення через розбіжності у поглядах між постійними членами, питання виноситься на розгляд позачергової спеціальної сесії Генеральної Асамблеї, що скликається протягом 24 годин після висунення такої вимоги не менш як 7 будь-якими членами Ради Безпеки чи більшістю членів Генеральної Асамблеї. У цьому випадку до компетенції Асамблеї входить прийняття рекомендацій щодо колективних дій, а у разі порушення миру чи акту агресії — застосування військових сил для підтримки і відновлення міжнародного миру і безпеки.

Постійний представник України при ООН Юрій Сергєєв коментує перспективи обминання Ради Безпеки в прийнятті рішення щодо України: «Є інша опція, яка теж теоретично можлива — прямувати через Генеральну Асамблею, для цього потрібно 2/3 голосів відповідно до Резолюції 377». У той же час, за його словами, якщо навіть Україну і підтримають більше ста країн, потім постане інша проблема: де брати кошти для виконання рішення Генасамблеї, наприклад, для розгортання миротворчої місії. Але питання визначення дій Росії як акту агресії можна вирішити, оминаючи Раду Безпеки через Генеральну Асамблею ООН.

До компетенції Міжнародного суду ООН відноситься ухвалення рішень щодо спорів між державами та винесення консультативних висновків на прохання Ради Безпеки, Генеральної Асамблеї та інших органів ООН за наявності на це згоди Генеральної Асамблеї. Перспективи розгляду справи України проти Росії є практично нереальними, оскільки остання не дасть на це згоду. Згідно зі Статутом МС ООН, його компетенція може застосовуватися тільки на основі згоди держав. Така згода може бути факультативною, коли держава робить заяву про те, що на неї поширюється така компетенція. Також згода може бути виражена на підставі договору між державами, що містить положення про обов’язковість юрисдикції суду чи на підставі конвенції, учасником якої є держава, але в цьому випадку МС ООН має визнати, що така ситуація відповідає сфері дії зазначеної конвенції.

Перспективи врегулювання ситуації між Україною та Росією розглядом справи у МС ООН є практично нереальними

Росія не є державою, що заявила про відкритість для неї компетенції МС ООН. Тут знову можемо порівняти зі справою «Нікарагуа проти США»: звернення Нікарагуа було можливим, оскільки США на момент подачі справи до МС ООН дали згоду на компетенцію для них суду. Також між Україною та Росією немає договору, який містить положення про можливість звернення до МС ООН. А застосування певної конвенції як підстави звернення до суду потребує детального аналізу провідними фахівцями-правознавцями, оскільки складність полягає у тому, що відповідна сфера дії конвенції має не тільки включати предмет спору — у нашому випадку агресивні дії Росії, порушення нею українського кордону, втручання у внутрішні справи України, порушення прав людини — але й містити статті про врегулювання спорів, які відсилають сторони до МС ООН. Адже Росія визнає юрисдикцію МС ООН згідно з тими конвенціями, які вона уклала з іншими державами, якщо у них є статті про врегулювання спорів, які відсилають сторони в МС ООН, як зазначає суддя Леонід Скотников. Тому перспективи врегулювання ситуації між Україною та Росією розглядом справи у МС ООН є практично нереальними.

До того ж слід зазначити, що МС ООН у своїх рішеннях не може замість Ради Безпеки ухвалювати рішення про визнання держави агресором та вжиття військових примусових заходів, оскільки це належить виключно до компетенції Ради Безпеки. Також МС ООН після ухвалення ним рішення не може зобов’язати Раду Безпеки ухвалити відповідне рішення. Знову ж таки звернімося до справи «Нікарагуа проти США», де, за рішенням МС ООН, США не визнані агресором, хоча їх дії на підставі Резолюції «Визначення агресії» можна було кваліфікувати як непряму агресію. Натомість США були визнані порушником принципів погрози силою та її застосування, невтручання у внутрішні справи Нікарагуа.

МС ООН також може винести консультативний висновок щодо дій Росії в Україні. Проте з таким запитом до МС ООН має звернутися повноважний орган ООН. У разі винесення такого консультативного висновку суд встановить авторитетну позицію щодо правового розуміння російсько-українського конфлікту, але це не матиме юридичної сили.

У перспективі Міжнародний кримінальний суд буде уповноважений розглядати питання агресії, проте його юрисдикція не поширюється ані на Україну, ані на Росію, оскільки жодна з них не приєдналися до Римського статуту. До того ж ще не набрали чинності положення Римського статуту про визначення агресії (були внесені резолюцією у 2010 р. в Кампалі), і станеться це аж у 2017 році, тобто питання військової агресії ще не входять до юрисдикції суду. Але навіть якщо Україна (уже будучи учасником Римського статуту) подала б скаргу на ситуацію, що виникла на Донбасі внаслідок російської агресії, МКС тоді б розглядав лише справи щодо вчинення фізичними особами воєнних злочинів, злочинів проти людяності і встановив би персональну відповідальність правопорушників.

 

5. Висновки

На даний момент існує беззаперечна правова основа кваліфікації дій Російської Федерації на сході України як акту агресії. Верховна Рада України ухвалила постанову, де визнала Росію агресором. Також ухвалені політичні рішення міжнародної спільноти щодо кваліфікації дій Росії на Донбасі як агресії, зокрема відповідні резолюції ухвалили Парламентські асамблеї Ради Європи та ОБСЄ. Однак такі постанови не створюють правових наслідків для держави-агресора.

Потрібно або реформувати Раду Безпеки, або апелювати до інших інструментів вирішення конфлікту

Тому для вирішення цього питання необхідне кваліфіковане рішення Ради Безпеки, покликаної гарантувати мир та безпеку. Таке рішення не може бути ухвалено через право вето Росії як постійного члена. У такому випадку потрібно або реформувати Раду Безпеки, або апелювати до інших інструментів вирішення даного конфлікту. Оминути Раду Безпеки можна за допомогою ухвалення резолюції Генеральною Асамблеєю ООН на підставі процедури «Об’єднання заради миру».

Теоретично можливим є звернення України до Міжнародного суду ООН, хоча на практиці навряд чи вдасться це зробити. Тим не менше, правовою основою для кваліфікації дій Росії як акту непрямої агресії може слугувати рішення Міжнародного суду ООН у справі «Нікарагуа проти США», де міститься схожий предмет спору. Перспективи звернення до Міжнародного кримінального суду вимагають від України, у першу чергу, приєднання до Римського статуту, адже вони є способом притягнення до відповідальності окремих осіб, а не прийняття рішення щодо держави. До того ж злочини агресії ще до 2017 року не входитимуть у юрисдикцію Міжнародного кримінального суду.

 

Автор:

Довбенко М., аналітик-стажер FVІАС

Джерело: Інформаційно-аналітичний центр ІАС