НЕЗАЛЕЖНИЙ АНАЛІТИЧНИЙ ЦЕНТР ГЕОПОЛІТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень "Борисфен Інтел" надає можливість аналітикам висловити свою точку зору стосовно конкретної політичної, економічної, безпекової, інформаційної ситуації в Україні та в світі в цілому, на основі особистих геополітичних досліджень та аналізу.   Зауважимо, що точка зору авторів може не співпадати з редакційною

Олексій Волович

Всі, хто цікавився розвитком української оборонної сфери, знали про мізерне фінансування Збройних сил (ЗС) України, якого вистачало хіба що на виплату теж мізерного грошового забезпечення військовослужбовцям. Через брак коштів моряки не виходили в море, танкісти і артилеристи не вчилися стріляти з використанням боєприпасів, льотчики «літали» переважно на тренажерах. Офіцери і їхні сім’ї десятиліттями стояли у черзі на отримання житла. Військова служба перестала бути престижною. Багато молодих офіцерів, здобувши освіту, практично відразу звільнялися з військової служби і йшли працювати у бізнес-структури. Не тільки пересічні громадяни, але й військові були упевнені, що Україні ніхто і ніщо не загрожує: на Сході у нас «брати-росіяни», а на Заході — партнери, і всі вони до нас ставляться приязно.

В цілому ми знали про проблеми Збройних сил України, але не здогадувалися, що стан їх такий жахливий. Правду про них розкрили анексія Криму і бойові дії на Донбасі. Досі ми не могли собі навіть уявити, що наше теперішнє вище військове командування таке безпомічне у справах планування і проведення бойових операцій, забезпечення військових частин і добровольчих загонів не тільки озброєнням і військовою технікою, а й елементарним речовим майном та харчами. Якби не тисячі українських патріотів — добровольців і волонтерів, якби не відчайдушність українського народу, то путінські війська і терористичні банди окупували б щонайменше Лівобережну Україну.

Ми вже знаємо, що численні батальйони добровольців протягом перших п’яти місяців бойових дій на Донбасі практично були без важкої військової техніки. Бракувало її і підрозділам Збройних сил України. Ми покладали свої надії на Захід, на його допомогу озброєнням і військовою технікою (ОВТ) допоки не відновимо їх серійне виготовлення на підприємствах нашого оборонно-промислового комплексу (ОПК).

Збройні сили і ОПК України не були готові дати відсіч тисячам солдат російської армії, які вторглися на нашу територію з метою підтримати деморалізованих проросійських сепаратистів, терористів і бандитів. В такій ситуації керівництво України звернулось до країн НАТО з проханнями надати високоточне озброєння і важку військову техніку.

На самміті НАТО у Вельсі 4-5 вересня ц. р. Президент П. Порошенко намагався домовитися з главами держав країн Альянсу про військово-технічну співпрацю (ВТС), зокрема, про постачання Україні оборонного озброєння, але, на жаль, марно. Візит П. Порошенка до Вашингтону 18-19 вересня ц. р. також не мав бажаних результатів. Адміністрація США не поспішає надати Україні статусу основного союзника США поза рамками НАТО, що спростило б постачання ОВТ до України. Очевидно, лідери західного світу остерігаються, що таке постачання важкого озброєння може остаточно звільнити руки Путіну і послужити приводом для розв’язання з Україною повномасштабної війни, яка переросла б у третю світову. Вони твердять, що не можна припинити військовими засобами «український конфлікт», ігноруючи той факт, що з самого початку цей конфлікт набув цілком реального формату російсько-української війни. Не бажаючи при цьому бачити, що український народ, відстоюючи свою свободу і незалежність, водночас захищає європейські народи від посягань російських імперіалістів.

Цікаво, чи здатний український ОПК швидко перебудуватися з комерційного на військовий лад і забезпечити всім необхідним Збройні сили, Нацгвардію, МВС, СБУ, Держприкордонслужбу? Чи зможуть заводи українського ОПК в воєнних умовах налагодити випуск нової військової техніки, ремонтувати і модернізувати стару?

Спробуємо відповісти на ці питання.

 

Військовий спадок СРСР

До 1991 року на території України дислокувалося потужне військове угруповання СРСР чисельністю 720 тис. військовослужбовців, 6500 танків, 7150 БТР і БМП, 3400 артилерійських систем, 1430 бойових літаків, 285 бойових гелікоптерів. До 1996 року в Україні налічувалося 130 міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) УР-100Н (код НАТО — SS-19) і 46 МБР РТ-23 (SS-24) із 1652 ядерними боєголовками. На українських аеродромах базувалося 23 стратегічних бомбардувальники ТУ-95, переважно модифікації МС (ракетоносці), і 19 бомбардувальників ТУ-160, озброєних 460 авіаційними ядерними боєзарядами. Україна мала також до 3000 одиниць тактичної ядерної зброї. На її теренах було сконцентровано понад 18 % союзного військово-промислового комплексу. Станом на 1991 рік Україна виробляла 17 % всієї оборонної продукції Радянського Союзу^[1].

У 1991 році на території України функціонували 3594 підприємства оборонного та подвійного призначення, на яких працювало щонайменше 3 млн осіб. У суто військовому виробництві були задіяні майже 700 підприємств, у т. ч. 205 виробничих об’єднань і 139 науково-виробничих об’єднань (НВО), в яких було зайнято 1,45 млн осіб. Сьогодні понад 65 % ОВТ є морально застарілими і за своїми тактико-технічними і бойовими характеристиками не відповідають критеріям сучасних засобів збройної боротьби. В критичному стані знаходяться авіаційна техніка та озброєння ВМС і ПС, а також засоби зв’язку і радіоелектронної боротьби. Близько 65 % авіаційної техніки та 77 % бойових кораблів, катерів та суден забезпечення експлуатуються понад 15-20 років, терміни придатності ракетного озброєння (авіаційні, зенітні та протитанкові керовані ракети) вже вичерпалися або вичерпаються в найближчі 2-3 роки.

У 1990-х роках Україна впевнено обіймала місце в першій десятці країн щодо продажу озброєнь і військової техніки, оскільки головним чином розпродувався надлишок ОВТ, що залишався в Україні з радянських часів. Після 2000 року, коли вже практично були вичерпані запаси радянської зброї і військової техніки, український ОПК почав нарощувати випуск техніки нової, але у Збройні сили України вона практично не надходила, бо продавалася на зовнішньому ринку. Донедавна до 97 % нової військової продукції йшло на експорт.

 

Український ОПК сьогодні

Нині, в порівнянні з 1991 роком, кількість оборонних підприємств в Україні зменшилась у 5 разів, а кількість працюючих на них скоротилась майже у 7 разів. Станом на 2012 рік у складі ОПК України було 160 різних підприємств та організацій, більшість з яких підпорядковувалася Державному концерну «Укроборонпром». Щоправда, до 50 % підприємств ОПК у 2012 році були збиткові. Низка таких підприємств має великі борги за енергоносії, комунальні послуги тощо. В період з 2011 по 2013 роки оборонні програми з розвитку ОПК фінансувалися на третину від передбаченого державними програмами. За аналітичною доповіддю Національного інституту стратегічних досліджень, інвестиції в інфраструктуру ОПК у 2006 році становили 21,6 % від загального фінансування армії, у 2009–2010 рр. — 7 %, у 2012 році — 14,5 %^[2].

Наприкінці 1990-х років через обмежене фінансування Міністерства оборони і ОПК України було припинено виконання близько 90 % науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), кількість яких ще у 1995 році становила майже 600. Понад 50 % загальної кількості підприємств ОПК, змінивши форму власності, стали приватними. Виробнича база підприємств ОПК потребує значного оновлення. Фізичне зношення основних фондів становить понад 70 %^[3]. Коефіцієнт оновлення основних виробничих фондів дуже низький і складає не більше 2,5 % на рік, що свідчить про зростаюче технологічне відставання від провідних країн світу^[4].

Невдале багаторазове реформування органів управління ОПК призвело до зниження його науково-технічного потенціалу, технологічної відсталості і старіння виробничих потужностей, втрат висококваліфікованих кадрів. Як приклад, можна згадати про створене у серпні 2008 р. (на базі Департаменту оборонно-промислової політики та військово-технічного співробітництва і Департаменту розвитку та функціонування оборонно-промислового комплексу Мінпромполітики України) Агентство з питань оборонно-промислового комплексу. Воно було ліквідовано у квітні 2011 р., оскільки не мало дієвих механізмів для реалізації заходів щодо реформування оборонної галузі.

Для підвищення ефективності функціонування ОПК у 2011 році був створений ДК «Укроборонпром». Він об’єднав 134 підприємства. Станом на 2013 рік, завдяки вдалим першим двом рокам діяльності концерну, ключові показники підприємств ОПК суттєво покращилися. Так, у 2013 році заводи концерну погасили 46 % заборгованості з зарплат. Обсяг виробництва концерну у 2013 році склав 13,2 млрд гривень, що на 24 % більше, ніж у 2012 році. Експорт ОВТ зріс на 52 %, чистий прибуток становив 475 млн гривень. При цьому низка збиткових заводів почали приносити прибуток^[5].

Як свідчить світовий досвід, вкладенні в ОПК кошти дають колосальні дивіденди, проте в Україні розвиток ОПК ніколи належно не фінансувався з державного бюджету. На відміну від ОПК більшості інших країн, які мають таку підтримку, український ОПК цим похвалитися не може. Російському ВПК, наприклад, протягом останніх років виділяється близько $70 млрд щорічно. Український ОПК до останнього часу взагалі залишався без держзамовлень. Тому не дивно, що до недавнього часу підприємства ОПК були суто комерційними і практично не мали жодних зобов’язань перед державою і її Збройними силами.

Перебуваючи 14 жовтня ц. р. на заводі «Мотор Січ» у Запоріжжі, Президент України П. Порошенко заявив, що «держава надаватиме підтримку українському виробнику і допомагатиме виходити на світові ринки». Як приклад П. Порошенко назвав державне замовлення цьому підприємству на виготовлення 10-ти гелікоптерів Мі-8 для Збройних сил і 3-х для Національної гвардії. Президент висловив упевненість у тому, що переозброєння і переоснащення, яке відбувається в українській армії сьогодні завдяки роботі підприємств оборонного комплексу, «значно підвищить її обороноздатність і оновлена армія буде здатна нас захистити»^[6].

В середині січня 2014 р. уряд України схвалив Концепцію чергової Державної цільової програми реформування та розвитку оборонно-промислового комплексу на період 2014–2017 рр., яка передбачала реалізацію проектів реструктуризації оборонних підприємств для приведення їх технологічних та виробничих можливостей до сучасного рівня, забезпечення конкурентоспроможності продукції та послуг, а також підвищення експортного потенціалу ОПК. Для реалізації цієї програми планувалося виділити 19 млрд гривень, при цьому із бюджету лише 2,9 млрд, решта — це кредити і приватні фінансові інвестиції, а також кошти з прибутку держпідприємств ОПК та від продажу зайвого майна деяких підприємств. При цьому слід зазначити, що попередня програма розвитку ОПК завершилася провалом у 2013 році через хронічне недофінансування.

Потенційні можливості ОПК України дозволяють організувати виробництво ракетних комплексів, систем і засобів ППО і ПРО, переносних зенітно-ракетних комплексів (ПЗРК), керованих ракет класів «повітря-повітря» і «повітря-земля», реактивних комплексів залпового вогню, протитанкових ракетних комплексів (ПТРК), бойових літаків і гелікоптерів, літаків військово-транспортної авіації, бронетанкової техніки, танкових двигунів, газотурбінних двигунів для кораблів і корветів, радіолокаційних станцій, окремих видів артилерійського і стрілецького озброєння, засобів радіотехнічної, оптичної та акустичної розвідки, авіаційних засобів навігації, посадки, зв’язку та забезпечення безпеки польотів, деяких видів боєприпасів тощо.

Україна є одним зі світових лідерів у виробництві навігаційних приладів, головок самонаведення для ракет «земля-повітря» (особливо для ПЗРК), систем лазерного наведення різних модифікацій для ПТРК, станцій пасивної радіолокації, станцій радіотехнічного контролю, звукометричних систем артилерійської розвідки, складних систем управління, апаратури радіозв’язку, радіотехнічної і радіоелектронної боротьби, авіаційних і ракетних систем прицілювання.

 

Експорт озброєнь і військової техніки

Головним уповноваженим спецекспортером ДК «Укроборонпром» є створена у 1996 році Державна компанія «Укрспецекспорт». Протягом 18-ти років діяльності компанія налагодила експортно-імпортні поставки озброєнь та продукції військового й спеціального призначення з майже сотнею країн, зарекомендувала себе надійним та відповідальним постачальником, відіграючи важливу роль в системі ВТС України. На даний час головним завданням ДК «Укрспецекспорт» є імпорт озброєння, боєприпасів, військової й спеціальної техніки, комплектуючих виробів до неї для виробництва озброєння, необхідних для забезпечення потреб частин і підрозділів Збройних сил, Національної гвардії та Прикордонної служби в зоні Антитерористичної операції (АТО).

Створене у 1993 році ДП «Укроборонсервіс» є дочірнім підприємством ДК «Укрспецекспорт», основним напрямком діяльності якого є експорт та імпорт військової продукції, а також надання послуг військово-технічного та спеціального призначення. Підприємство встановило ділові контакти з компаніями і фірмами понад 30 країн.

Різні науково-дослідні центри надають різні дані щодо обсягу фінансових надходжень, отриманих Україною від продажу ОВТ протягом останніх років. Так, за даними Стокгольмського міжнародного інституту досліджень проблем миру (SIPRI), у 2012 році експорт основних озброєнь з України становив $1,34 млрд, а у 2008-2012 рр. вона була на 9-му місці серед експортерів цієї продукції. Згідно з оцінками Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння (ЦДАКР), у 2013 році наша країна експортувала ОВТ приблизно на $2 млрд За підрахунками групи «Інформаційного спротиву», у 2013 році Україна поставила іншим країнам військових товарів на суму $2,38 млрд, з яких на $1 млрд — до Росії (майже 40 % від загальних обсягів поставок)^[7].

Продукція українського ОПК нині експортується до понад 60 країн. Найбільшим попитом на світових ринках озброєння користуються українська авіатехніка, бронетанкова техніка, протитанкові ракетні комплекси, радіолокаційні засоби. У 2011 році експорт ОВТ з України вперше перевищив $1 млрд, а портфель замовлень ОВТ з України на найближчі 4-5 років перевищує $5 млрд Основними споживачами української оборонної продукції залишаються країни Азії (45 %) і Африки (30 %). У структурі поставок перше місце посідає авіатехніка (43 %), друге — техніка сухопутних військ (36 %), третє — засоби ППО (10 %).

Навіть в умовах війни «Укроборонпром» продовжує експортувати ОВТ за кордон за раніше підписаними замовленнями. Однак якщо Держслужба експертного контролю вважає, що техніка, яка поставляється за кордон, потрібна і українській армії, то її експорт блокується і техніка направляється війську. Якщо різко припинити експорт ОВТ за кордон, то потім знадобляться роки, щоб відновити співпрацю з партнерами. Крім того, експорт ОВТ необхідний також для того, щоб отримати фінансові кошти для забезпечення роботи підприємств концерну, оскільки бюджетних коштів явно не вистачає. До того ж уряд постійно затримує кошти за поставлене «Укроборонпромом» ОВТ Збройним силам. Так, станом на вересень ц. р. заборгованість перед підприємствами концерну склала понад 200 млн гривень^[8].

 

Нижче подаємо експрес-аналіз діяльності підприємств українського ОПК стосовно видів Збройних сил України:

1. Сухопутні війська

Одним з найбільших досягнень українського ОПК є замкнутий цикл виробництва бронетехніки — танків і бронетранспортерів. Бронетехніку в Україні виготовляють в основному на трьох заводах — Харківському заводі ім. В. Малишева, Харківському бронетанковому ремонтному заводі, а також Миколаївському ремонтно-механічному заводі. Ремонтують бронетанкову техніку на Львівському і Житомирському бронетанкових ремонтних заводах, які в даний час працюють у три зміни і вже відремонтували сотні танків і бронетранспортерів.

За даними «Білої книги — 2012 р.», на озброєнні Сухопутних військ ЗС України налічувалось до 700 танків. Основними танками бронетанкових військ України є радянські Т-64, яких у 1991 році Україна мала до 2000. На даний час їх значна частина (понад 1100 танків) зберігається і практично буде придатна для використання тільки після капітального ремонту. Є також 80 модернізованих танків Т-64, які мають назву Т-64БМ «Булат».

Найсучаснішим українським танком є БМ «Оплот», створений конструкторами ХКБМ ім. О. Морозова на базі танка Т-80УД. За своїми експлуатаційними і бойовими показниками цей танк вважається одним з кращих у світі. Танк «Ятаган» — радикально модернізована модель танка Т-84 і є версією танка «Оплот», адаптована до стандартів НАТО. Згідно з держпрограмою переозброєння, до 2018 року Збройні сили України мають отримати всього 50 таких танків (напевно, тільки для участі в парадах). До сучасних зразків можна віднести танки Т-80, Т-84, а до відносно сучасних — бронетранспортери БТР-80, які потребують удосконалення конструкції, зокрема, посилення броньованого захисту.

В Сухопутних військах ЗС України налічується близько 1000 радянських бронетранспортерів (БТР-60ПБ, БТР-70, БТР-80), бронетранспортерів вітчизняного виробництва (БТР-3, БТР-4, БТР-4МВ, БТР-7) та бойових машин піхоти (радянського виробництва — БМП-1 та БМП-2, й вітчизняного — БМПВ-64, БМП-55, БВМП-84). Технічною новинкою українського оборонпрому є бронеавтомобіль «Дозор-Б». Танки Т-64 і бронетранспортери БТР-60 фізично і морально застаріли і потребують заміни. Невисокі техніко-експлуатаційні характеристики мають БМП-1, БМД-1, БРМ-1К, які становлять більше половини загальної кількості бойових машин піхоти. Технічні можливості модернізації цих машин досить обмежені. Не відповідають сучасним вимогам танки Т-72, бронетранспортери БТР-70, бойові машини піхоти та десанту БМП-2 і БМД-2.

В Сухопутних військах ЗС України налічується до 550 реактивних систем залпового вогню «Град», «Ураган», «Смерч», а також оперативно-тактичних ракетних комплексів (ОТРК) радянського виробництва 9К79 «Точка». На основі БМ-21 «Град» харківські спеціалісти створили українську «Катюшу» − БМ-21К, дальність точного ураження якої збільшена вдвічі (з 20 до 40 км) завдяки супутниковій системі наведення і спостереження.

Київське ДП «Луч» випускає високоточні протитанкові комплекси. У 2010 році Міністерство оборони України замовило лише 10 таких комплексів. У 2013 році підприємство продавало протитанкові комплекси деяким європейським країнам та Ізраїлю.

В арсеналі ЗС України налічується до 20 станцій радіоелектронної розвідки «Кольчуга». До недавнього часу донецький завод «Топаз» випускав модернізовані «Кольчуги-М», але на озброєнні ЗС України цих станцій, на жаль, до цього часу немає.

За ініціативою Президента П. Порошенка черкаський НВК «Фотоприлад» був включений в державне оборонне замовлення на 2015 рік для виготовлення партії сучасних приладів нічного бачення, оптичних прицілів та тепловізорів, які не поступаються якістю іноземним аналогам, але коштують набагато дешевше^[9].

 

2. Повітряні сили

За даними «Білої книги — 2012 р.», в українських ПС налічується 160 бойових і 25 транспортних літаків ще радянського виробництва. Всі вони − спадщина радянських часів, незначна частка модернізована. Серед бойових машин − фронтові винищувачі МіГ-29, багатоцільові винищувачі МіГ-29, Су-27, фронтові бомбардувальники Су-24М, розвідники Су-24МР, штурмовики Су-25 та військово-транспортні літаки (Ан-26, Ан-30, Ан-72; Ту-134А, Ту-154; Іл-62, Іл-76МД). До 17 % бойових літаків ВПС і 25 % ЗРК України було втрачено під час російської окупації Криму. Ремонтують і модернізують авіаційну техніку на авіаційно-ремонтних заводах в Білій Церкві, Конотопі, Миколаєві, Львові, Луцьку, Чугуєві, Запоріжжі та Одесі. Після анексії Криму Україна втратила авіаремонтні заводи в Севастополі та Євпаторії.

Україна входить до елітної дев’ятки країн, що мають замкнутий технологічний цикл створення і виробництва авіатехніки. ДП «Антонов» є гордістю українського літакобудування. За 60 років свого існування на цьому підприємстві побудовано понад 100 типів і модифікацій пасажирських, транспортних і спеціалізованих літаків у кількості понад 22 тис. одиниць. ДП «Антонов» є одним з небагатьох підприємств, що реалізують повний цикл проектування, будівництва і випробування переважної більшості літаків. Проте у виробництві військової авіаційної техніки Україна не має замкнутого циклу і до недавнього часу співпрацювала з підприємствами російського ВПК.

На підприємстві побудовані найбільші у світі вантажні літаки Ан-124-100 «Руслан» і Ан-225 «Мрія», а також унікальний вантажний літак Ан-70 (спільно з РФ)^[10]. За оцінками фахівців, літак Ан-70 випереджає свої зарубіжні аналоги C-130J «Геркулес-2» (США), Iл-76 (Росія), A-400 «FLA» (Західна Європа) на 8-10 років. На підприємстві розроблено понад 80 зразків літаків спеціального призначення, в тому числі і військового. Серед них морські патрульні літаки Ан-72П і Ан-74МП, що оснащені сучасним устаткуванням і озброєнням для несення служби в системі берегової охорони, а також медичний Ан-74ТК-100С. Незважаючи на те, що Україна вважається однією з небагатьох країн, де виробляються транспортні літаки, в українських ПС сучасних зразків такої техніки досі немає. Серійне виробництво нових військово-транспортних літаків Ан-140, Ан-148 і особливо − Ан-70 для ВПС ЗС України досі не передбачене. На озброєнні є старі транспортні літаки Ан-24Б, Ан-26, Ту-134, Іл-76МД, а також радянські багатоцільові гелікоптери Мі-8МТ.

Заснований у 1923 році Харківський авіаційний завод є найстарішим авіабудівним підприємством в Україні. За 90 років існування тут виготовлено понад 4 тис. літальних апаратів. Із середини 1980-х років основною продукцією заводу є літаки, розроблені в АНТК ім. О. Антонова, зокрема, легкі транспортні літаки АН-72, Ан-74 і Ан-140.

Гелікоптерами Мі-6, Мі-8, Мі-24 і Мі-26, що становлять близько 65 % усієї наявної їх кількості у ЗС України, укомплектовані Сухопутні війська. У більшості з них вже закінчується чи закінчився технічний ресурс експлуатації і вони підлягають заміні. В Україні на заводах АТ «Мотор-Січ» і ДП «ЗМКБ «Прогрес» налагоджене серійне виробництво і модернізація турбовентиляторних двигунів ТВ3-117 для військових літаків і гелікоптерів російського виробництва Мі-28 і Ка-50, які використовуються майже в 60-ти країнах.

ППО Збройних сил України має у своєму розпорядженні зенітно-ракетні комплекси (ЗРК) дальньої дії С-200В, середньої дії С-300ПТ/ПС, С-300В1, С-75М3 та малої дії «Бук-М1», С-125М1 (реально С-75М3 та С-125М1 в ЗСУ не використовуються, хоча офіційно ще не зняті з озброєння), але значна частина з них потребує регламентне технічного обслуговування і ремонту, які не проводяться з причин відсутності потрібних ремкомплектів, запасних частин та відповідного інструменту. На озброєнні протиповітряної оборони Сухопутних військ ЗСУ знаходяться ЗРК «Куб», «Оса-АК», «Тор», «Стріла-10», зенітні гарматно-ракетні комплекси «Тунгуска», ПЗРК «Ігла» та зенітні гармати КС-19, С-60^[11], ЗСУ-23-4 «Шилка».

Казенне підприємство «Науково-виробничий комплекс «Іскра» у Запоріжжі є провідним розробником і виробником наземної радіолокаційної техніки. Серед останніх розробок підприємства можна назвати РЛС 79К6 «Пелікан», мобільні РЛС 80К6М та 36Д6-М, рухомий автономний вторинний радіолокатор (РАВР) «Траса-1».

Київське ДП «Луч» розробило нову багатофункціональну ракету «Альта» класу «повітря-земля», в якій використовується дворежимний спосіб наведення, здатний вражати броньовані цілі по лазерному променю, а також за допомогою режиму самонаведення^[12].

 

3. Аерокосмічна промисловість

Україна входить до п’ятірки країн, що мають замкнутий цикл виробництва космічних ракет. На сьогодні в ОПК України збереглися підприємства ракетно-космічної галузі, продукція яких відповідає світовому рівню. До них можна віднести ракети-носії «Зеніт-3SL» та «Циклон-4», що призначені для запуску супутників в рамках міжнародних проектів «Dnepr», «Sea Launch» та «Global Star».

За даними Державного космічного агентства, Україна забезпечує ракетами-носіями в середньому більш ніж 10 % світового ринку пускових послуг щороку. Так, у 2013 році було здійснено 4 успішних пуски українських ракет-носіїв, які вивели на орбіту 25 космічних апаратів із 16-ти країн. План запусків на 2014 рік виготовлених в Україні (а також за її участю в США та ЄС у рамках міжнародної кооперації) ракет-носіїв, передбачає 11 пусків, зокрема виведення на орбіту першого українського телекомунікаційного супутника зв'язку «Либідь».

Незважаючи на збройну конфронтацію між Росією і Україною, 19 червня 2014 р. в рамках російсько-української програми «Дніпро» з пускової бази «Ясний» (Оренбурзька область, РФ) відбувся пуск конверсійної ракети-носія «Дніпро», створеної на базі міжконтинентальної балістичної ракети РС-20 (SS-18 «Сатана»). Вона вивела на орбіту 33 космічні апарати 17-ти країн-замовників, в тому числі український наносупутник «PolyITAN-1»^[13].

Згідно із Загальнодержавною цільовою науково-технічною космічною програмою України, у 2013-2017 рр. передбачається створення системи геоінформаційного забезпечення, запуск 3-х космічних апаратів, створення національної супутникової системи зв'язку «Либідь», створення космічного ракетного комплексу «Циклон-4» на пусковому центрі Алкантара в Бразилії^[14], розвиток міжнародного співробітництва з країнами ЄС, США, Канадою, Бразилією, Білоруссю, Казахстаном та РФ, розширення співпраці з Європейським космічним агентством (ЄКА)^[15].

 

4. Військово-морські сили

До 1991 року кораблебудування Радянського Союзу забезпечувало третину світового воєнного кораблебудування. На суднобудівну галузь в колишньому СРСР припадало 30 % світового обсягу суднобудування по тоннажу і 40 % — за кількістю суден. Після розпаду СРСР на території України залишилась потужна суднобудівна база — 11 суднобудівних заводів, що давали близько 30 % суднобудівної продукції СРСР. Якщо ще кілька років тому українське воєнне кораблебудування приблизно на 50 % залежало від кооперації з Росією, то на даний час за багатьма позиціями Україні вдалося створити замкнутий цикл виробництва.

Найпотужніші вітчизняні суднобудівні заводи — АТ «Миколаївський суднобудівний завод «Океан», ДП «Суднобудівний завод ім. 61 комунара» та найбільше суднобудівне підприємство України і всієї Європи — АТ «Чорноморський суднобудівний завод» (ЧСЗ). На ці три підприємства припадає понад 50 % суднобудування в Україні. Планами воєнного кораблебудування передбачається будівництво на ЧСЗ до 2018 року кількох (до 4-х) корветів проекту 58250. На разі у Миколаєві вже будують головний корвет нового типу «Володимир Великий», закладений 27 травня 2010 р. Стан його готовності на середину 2014 року приблизно 12 %. Проте в умовах нестачі державних замовлень і глибокої кризи в суднобудуванні, з метою виживання ЧСЗ змушений переорієнтовується на виробництво обладнання та комплектуючих для підприємств металургійної галузі.

Анексована в Криму Феодосійська суднобудівна компанія «Море» спеціалізувалася на випуску протичовнових кораблів на підводних крилах (останній такий був побудований у 1991 році за проектом Зеленодольського (Татарстан, РФ) КБ під керівництвом О. Кунаховича), швидкохідних патрульних катерів, кораблів на повітряній подушці різноманітного призначення.

У складі ВМС України до анексії Криму служило до 15 тис. військовослужбовців, на озброєнні було 4 корвети, 2 ракетних корвети, 1 фрегат, 1 підводний човен, 26 допоміжних кораблів і катерів (кораблі управління, морські тральщики, розвідувальні, десантні, рятувальні, буксирні та інші спеціалізовані судна), 35 літаків, 8 протичовнових гелікоптерів. В частинах берегової оборони налічувалось 40 танків, 170 бойових броньованих машин, 50 артилерійських систем калібром понад 100 мм^[16].

Анексуючи Крим, загони російського спецназу захопили до 80 % кораблів, катерів і допоміжних суден. Під українським прапором залишилися тільки 10 бойових кораблів, включно флагман ВМС України — фрегат «Гетьман Сагайдачний», середній десантний корабель «Кіровоград», корвет «Вінниця», рейдовий тральщик «Генічеськ», ракетний катер «Прилуки», артилерійський катер «Скадовськ».

Захоплення кораблів ВМС України супроводжувалося насильством і жорстоким поводженням із командами кораблів, а також пошкодженням їх матеріальної частини. Ремонт і відновлення боєздатності кораблів потребуватиме видатків у сотні мільйонів гривень. З військовослужбовців українських ВМС третина залишилися служити в Україні, ще третина звільнилася, решта перейшла на бік окупантів.

Росія спочатку планувала привласнити всі захоплені кораблі і включити частину з них до свого флоту. Але шляхом переговорів вдалося повернути більшу частину кораблів. Станом на 10 червня Росія повернула 35 кораблів, але в Криму до цього часу залишаються близько 20 українських бойових кораблів, катерів і допоміжних суден, включно підводний човен «Запоріжжя», корабель управління «Славутич», великий десантний корабель «Костянтин Ольшанський», морські тральщики «Чернігів» і «Черкаси», корвети «Луцьк», «Хмельницький» та «Тернопіль», ракетний корвет «Придніпров’я».

Через російську агресію Україна втратила в Криму ключові військово-морські бази, розвинену інфраструктуру, а також 13 підприємств «Укроборонпрому» та ще кілька приватних суднобудівних і судноремонтних заводів. Після анексії Криму головною базою ВМС України стала Одеса^[17].

 

Все — для фронту, все — для перемоги

ОПК України спроможний виробляти ОВТ, які не поступаються за своїми характеристиками кращим світовим зразкам. Але український ОПК донедавна працював переважно на зовнішній ринок, а не для зміцнення ЗС України. Згодом ми могли б налагодити власне масове виробництво ОВТ і на 90 % задовольнити потреби нашої армії. Тому сьогодні нам більш потрібна тимчасова фінансова підтримка Заходу, щоб налагодити масове військове виробництво. А для цього потрібно чимало часу — місяці і роки. Наприклад, повний цикл виготовлення бойового танка «Оплот» становить більше року, високоточних ракетних систем дальнього радіусу дії − 2 роки. В умовах війни Україні залишається сподіватися на закупівлю в екстреному порядку імпортного озброєння, як це змушена була робити Грузія під час російської інтервенції у серпні 2008 р.

На даний час головним завданням «Укроборонпрому» є поставки ОВТ та військового спорядження в зону бойових дій на Донбасі. За деякими даними, на сьогодні «Укроборонпром» забезпечує потреби Міноборони на 80-90 %. Виїзні ремонтні бригади концерну часто під кулями в фронтових умовах ремонтують озброєння і техніку в зоні АТО. Станом на вересень там працювало до 30 ремонтних бригад. Протягом останнього тижня вересня виїзні бригади «Укроборонпрому» відремонтували 150 одиниць бронетехніки, 14 артилерійських систем та 20 автомобілів. За перший тиждень жовтня ці бригади відремонтували 115 одиниць техніки — танків, бойових машин піхоти та бронетранспортерів. Крім того, було відремонтовано 11 артилерійських систем та 5 автомобілів. За другий тиждень жовтня відремонтовано 12 танків, 23 бойові машини, 11 БТР, 1 артилерійська система та 4 одиниці автомобільної техніки^[18].

За словами прем’єр-міністра України А. Яценюка, станом на 10 жовтня ц. р. для Збройних сил і Нацгвардії України було відновлено до 13 тис. одиниць військової техніки. Тільки підприємствами «Укроборонпрому» додатково виготовлено і відновлено 1 тис. одиниць військової техніки. До кінця поточного року «Укроборонпром» поставить ще 250 одиниць техніки для потреб Міністерства оборони^[19].

Наступним важливим завданням є забезпечення держоборонзамовлення і постачання з-за кордону військової техніки, яка поки що не виготовляється в Україні. Головне — усунути тимчасовий дефіцит ОВТ на фронті. З початку бойових дій в зону АТО доправлено близько 1 тис. бронетранспортерів, танків, артилерійських систем та інших видів озброєнь. Паралельно ведеться робота з розробки нових технологій, зокрема, легких броньовиків, хоча після призупинення військово-технічного співробітництва з Росією виникають труднощі з постачанням комплектуючих частин. Так, зокрема, в процесі виробництва бронеавтомобілів «Дозор-Б» виникли труднощі з постачанням двигунів, оскільки західні партнери відмовилися їх поставляти, побоюючись «політичних ризиків».

Модернізація застарілих озброєнь і, тим більше, налагодження серійного виготовлення нових зразків озброєнь «з нуля» триває місяцями. Наприклад, завод ім. В. Малишева випускає 5-10 нових танків «Оплот» протягом місяця, що, звичайно, дуже мало в умовах війни. Втім, танків Т-64, які в основному є на озброєнні в українській армії, можна випускати значно більше. Ремонтується техніка значно швидше. Наразі ремонтні підприємства «Укроборонпрому» ремонтують в стаціонарних умовах 30-40 одиниць важкої військової техніки за добу. При цьому слід зазначити, що через припинення військово-технічної співпраці з Росією, а також захоплення терористами багатьох підприємств, що випускали військову продукцію в Донецьку, Луганську та в інших містах Донбасу, зруйновані існуючі десятиліттями технологічні цикли і виробничі зв’язки.

 

Засоби підвищення ефективності ОПК України

Нинішня ситуація в ОПК України характеризується значним скороченням або припиненням виробництва важливих для національної безпеки зразків ОВТ, відсутністю замкнених циклів виробництва більшості зразків основних видів ОВТ, старінням матеріально-технічної бази науково-виробничих структур, серйозним розривом відносин між наукою і виробництвом, важким станом галузевих науково-дослідних інститутів.

Ситуація з розробкою і виробництвом ОВТ значною мірою ускладнена втратою низки базових технологій оборонної галузі, обмеженістю замкнутих циклів виробництва основних видів ОВТ, різким скороченням номенклатури виробів, особливо електронної техніки, неякісними вітчизняними комплектуючими і матеріалами, невиправданим зростанням їх вартості. Фінішне виробництво ОВТ в Україні значною мірою залежить від імпортних поставок комплектуючих виробів, вузлів, агрегатів, матеріалів і сировини. Для деяких зразків ОВТ ці поставки сягають 80 % і більше.

Першочерговим завданням ОПК у сфері зміцнення національної обороноздатності має бути реалізація проектів розробок і виробництва озброєння, військової та спеціальної техніки у відповідності до державних програм реформування та розвитку ЗС України. Основною метою реформування українського ОПК має стати збереження оптимальної кількості наявних потужностей, які становитимуть основу оборонної промисловості паралельно з поступовим нарощуванням впровадження нових виробництв з урахуванням потреб Збройних сил, бюджетних можливостей держави, стану і перспектив розвитку експорту тощо. Всі економічно і технологічно безперспективні підприємства мають бути перепрофільовані або закриті.

Світовий досвід свідчить, що шляхом модернізації тактико-технічні характеристики значної частини ОВТ можуть бути доведені до сучасного рівня, а фінансові витрати зменшені у кілька разів в порівнянні з виготовленням нової техніки. У багатьох країнах модернізація розглядається як один із основних способів технічного забезпечення обороноздатності збройних сил. Отже, при ухваленні рішення про необхідність розробки та виробництва нових систем озброєння необхідно передусім враховувати можливості модернізації зброї, що експлуатується.

З урахуванням скасування позаблокового статусу України і поновлення курсу нашої держави на вступ до НАТО, а також відповідно до вимог нової редакції Стратегії національної безпеки та Воєнної доктрини, має бути оновлена Державна цільова програма реформування та розвитку ОПК на період до 2017 р. Важливим напрямом роботи є вдосконалення нормативної бази у сферах формування та реалізації оборонно-промислової політики, здійснення державного оборонного замовлення, управління та функціонування ОПК, регулювання інвестиційної та інноваційної діяльності у сфері ОПК тощо.

В процесі реструктуризації підприємств ОПК в компетенції державних органів мають залишатися наступні важелі регулювання і контролю:

• формування державного замовлення з відповідним фінансуванням;
• визначення норм і правил економічної діяльності для всіх суб'єктів у сфері ОПК;
• проведення антимонопольної політики;
• формування та реалізація стратегії діяльності підприємств ВПК;
• здійснення тарифної політики, оподаткування та ліцензування виробничої діяльності;
• інформаційно-аналітичне забезпечення;
• державна підтримка експорту та експортний контроль.

 

У сфері формування та реалізації оборонно-промислової політики, з метою підвищення ефективності ОПК необхідно здійснити наступні заходи:

• припинити військово-технічну співпрацю з Росією, яка на сьогодні становить основну загрозу для національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України;
• вивчити і запровадити кращий світовий досвід у сфері функціонування ОПК;
• активізувати військово-технічну співпрацю з країнами НАТО, Китаєм, Японією, Південною Кореєю, Австралією, країнами Перської затоки та Ізраїлем за умови максимального збереження вітчизняного ОПК і нарощування його потужностей;
• поступово передислокувати найбільш важливі підприємства ОПК, в першу чергу що зруйновані під час бойових дій на Донбасі, в центральні і західні області України;
• максимально перевести підприємства ОПК України з приватної в державну власність в рамках державних холдингових компаній, промислово-фінансових груп, лізингових компаній та консорціумів, що дозволить більш послідовно проводити оборонно-промислову політику і уникати саботажу з боку деяких приватних власників цих підприємств;
• з метою успішного проведення реструктуризації підприємств ОПК Кабінет Міністрів має створити сприятливі умови для товаровиробників, забезпечити надійні гарантії іноземним і вітчизняним інвесторам, здійснювати державну підтримку провідних підприємств і організацій ОПК;
• активізувати розробку і впровадження довготермінових державних програм у сферах ОПК і ВТС з метою підвищення їх ефективності, що, своєю чергою, дозволить отримувати до $2 млрд щорічно;
• розробити державну програму стимулювання експорту новітніх українських озброєнь з метою максимального використання отриманих коштів для розвитку вітчизняного ОПК, який має самотужки себе фінансувати, як мінімум, на 50 %;
• вдосконалити маркетингову політику підприємств ОПК з просування вітчизняних товарів військового призначення на світові ринки в умовах жорсткої конкуренції;
• створити потужний державний координаційний інформаційно-аналітичний центр при РНБО України чи «Укроборонпромі».