С. Дяченко
Початок будівництва газопроводу «Південний потік» сигналізує Україні, що у неї залишається обмаль часу для реформування своєї енергетики і, відповідно, для пошуку свого місця у європейському енергетичному секторі.
Рушійна сила проекту — Російська Федерація — відносить газопровід до стратегічних, закріпивши це у відповідних документах і наполегливо просуваючи його, не зважаючи на всі зауваження щодо його доволі сумнівного значення для європейської спільноти. У Європи ж є свій пріоритет — «Набукко Вест», і спільно з Азербайджаном та Туреччиною вона підтримує проект TANAP. Отож, що необхідно мати на увазі Україні при опрацюванні своєї позиції?
По-перше, російський проект не відповідає задекларованим цілям — диверсифікація маршрутів постачання російського газу до європейських країн. Адже диверсифікацaія, по суті, означає збільшення можливостей вибору. Якщо після реалізації проектів (маю на увазі північний та південний газові потоки) потреба в українській ГТС відпадає, то кількість маршрутів постачання не збільшується, а просто відбувається заміна одного напрямку транспортування на інший. Зауважу, що напрям досить ризиковий, якщо брати до уваги відсутність належних обсягів ПСГ по маршруту обох потоків. Посилання на перспективи збільшення обсягів постачання російського газу до європейських країн виглядають вельми сумнівними, оскільки поточна ситуація свідчить про протилежне.
По-друге, проект «Південний потік» відповідає інтересам РФ та компаніям-учасникам тих країн, через територію яких він пролягає, і які його підтримали. В той же час проект не співпадає з інтересами європейської спільноти в цілому, оскільки для його реалізації необхідні величезні кошти (адже трубопровід прокладати потрібно не тільки в Чорному морі, по території Балкан, але й зводити низку магістралей по території Росії, що, зрештою коштуватиме понад 35 млрд. євро). Аналогічне збільшення пропускної спроможності українськими напрямком набагато дешевше. Щодо операційних витрат при експлуатації «Південного потоку», то вони також будуть вищі, ніж в української ГТС. При цьому компенсувати ці витрати можна буде тільки високими цінами на транспортні послуги, що автоматично перекладатимуться на європейських споживачів.
Українська ГТС набагато надійніша з технічної точки зору. За всі роки її експлуатації не було жодної серйозної аварії, яка б призвела до зриву постачань газу до європейських споживачів. До того ж її диверсифікованість дозволить навіть у такому випадку компенсувати тимчасову втрату пропускної здатності на одній з ділянок. А ось відмова (аварія) підводної частини «Північного потоку» (1220 км на глибині до 200 м) чи «Південного потоку» (900 км на глибині до 2000 м) призведе до припинення транспортування газу на значний період (можливо, навіть доведеться будувати нову підводну ділянку).
Завдяки значним потужностям газосховищ українська ГТС набагато надійніша за «Південний потік» в питанні покриття коливань попиту за аномальних погодних умов.
Рентабельність Української ГТС (за нинішньої транзитної ставки) забезпечується за обсягів транспортування до 62 млрд. куб. м. газу. Подальше зменшення цих обсягів вимагатиме від України або різкого збільшення транзитної ставки, або зупинки експлуатації газотранспортної системи.
Таким чином «Південний потік» є по суті політичним проектом, спрямованим на позбавлення України транзитного статусу та на створення конкуренції проекту «Набукко Вест». При цьому за фінансово-економічними характеристиками та значенням для створення нової європейської архітектури він набагато поступається конкурентам та задовольняє інтереси лише окремої групи господарюючих суб`єктів та країн.
За цих умов Україна має об’єктивні підстави для відстоювання своєї позиції щодо «Південного потоку» та перспектив української ГТС перед ЄК та Енергетичним співтовариством, в якому вона з 2010 року набула повноправного членства. На жаль, цього вона не робить. Очевидно, через відсутність діалогу належного рівня.
Україна, після набуття членства в Енергетичному співтоваристві, повинна дотримуватися певних вимог щодо своїх прав та обов’язків. Їй необхідно провести ринкові реформи енергетичного сектора, що дасть можливість інтегрувати його в європейський енергетичний простір.
В стратегічному плані Українська ГТС та електроенергетична система можуть відігравати важливу роль в енергозабезпеченні Європи, сприяючи збільшенню його надійності та ефективності. Але, на жаль, темпи енергетичних реформ в країні далекі від бажаних. Тут дуже завинили державні органи, які не спроможні швидко віднайти ефективні шляхи реформування. Але існують перешкоди і об`єктивні. Наприклад, вже тепер зрозуміло, що Україна не зможе до 2018 року привести викиди парникових газів на теплових електростанціях до європейського рівня, як цього вимагає імплементоване законодавство ЄС. За експертними оцінками, для цього потрібно 12-17 млрд. дол. США, які в зазначені терміни країна не зможе ні знайти, ні освоїти. Також важко буде створити насправді ліберальний ринок газу без диверсифікації джерел його постачання до країни, а також модернізувати енергосистему для переходу на паралельну роботу з ENTSO-E за нинішнього рівня зношеності основних фондів.
Все це свідчить, що Україна для проведення реформ потребує допомоги. Це стосується і індивідуального підходу до вирішення деяких завдань, і пошуку коштів на модернізацію, і, що найважливіше, підтримки стратегічних для енергетики країни проектів. Очевидно, що модернізація та подальша інтеграція до європейської енерготранспортної системи української ГТС є таким проектом. Дуже сподіваюсь, що в цьому питанні Україна матиме таку підтримку.
