Одним із основних чинників стримування режиму В. Путіна в реалізації його планів щодо України на сьогодні постає чітка, послідовна та консолідована позиція західних країн і міжнародних організацій в їх тиску на Росію, а також підтримці нашої Держави (в низці західних та українських мас-медіа останнім часом з’явився з цього приводу досить влучний вираз — «Західний фронт»). Так, у відповідь на приховану воєнну агресію РФ проти України, США, ЄС і НАТО вдалися до комплексу міжнародних політико-економічних санкцій проти Російської Федерації, що вже призвели до суттєвих негативних для неї наслідків. Передусім це стосується підриву міжнародних позицій Росії, а також масштабного загострення проблем у російській економіці.
З огляду на критичний характер зазначених процесів для режиму Путіна, російська сторона намагається активно протидіяти США, ЄС і НАТО шляхом реалізації спроб послаблення єдності Західного світу («Західного фронту»), а також тиснучи на європейські країни та збільшуючи свій вплив на них. Головна увага керівництва РФ зосереджується на країнах Центрально-Східної та Південно-Східної Європи, що мають складну економічну ситуацію, високий рівень залежності від російських енергоносіїв та дуже зацікавлені у продовженні торговельно-економічної співпраці з Росією. Крім цього, Росія намагається грати і на економічних інтересах провідних членів ЄС, де існують потужні бізнесові кола, орієнтовані на Російську Федерацію.
Проявами таких підходів Москви стали: з одного боку — здійснення власних заходів тиску на США та країни ЄС, зокрема, шляхом введення «контрсанкцій», які, серед іншого, передбачають заборону на ввезення низки груп їх продукції (насамперед харчової) до Росії, а з іншого — демонстрація готовності до розвитку торговельно-економічного (перш за все енергетичного) співробітництва з окремими європейськими країнами, що демонструють певну лояльність до РосіїРФ, та надання «допомоги» для вирішенні їх економічних проблем.
Зокрема, в лютому ц. р. на тлі закриття російського ринку для молочної продукції Польщі (як одного з найбільш активних та послідовних союзників України), Росія уклала низку угод з Угорщиною (як країною, лояльною до РФ) у торговельній та енергетичній сферах, а також продемонструвала готовність надати фінансову допомогу Греції (після того, як до керівництва країною прийшли радикальні політичні сили проросійської спрямованості).
Аналогічним чином Росія використовує і залежність країн ЄС від російського газу (20-30 % у ФРН та до 80 % у країн ЦСЄ і Балтії). Так, нав’язуючи своїм європейським партнерам проекти побудови нових транспортно-енергетичних коридорів в обхід території України, режим Путіна постійно погрожує їм перебоями у газових поставках, а також застосовує практику скорочення обсягів постачання газу тим країнам ЦСЄ, які забезпечують реверс європейського газу до нашої Держави.
Аби збільшити тиск на країни ЄС та розпалити між ними суперечності, Москва використовує також ситуацію і довкола проекту спорудження газопроводу «Південний потік» по дну Чорного моря. Відсутність же коштів на його реалізацію Кремль подає як «блокування проекту з боку керівництва Європейського Союзу», що «завдає відчутних збитків країнам ЦСЄ та підриває їх енергетичну безпеку». Крім того, за рахунок деклараційно заанонсованої переорієнтації цього газопроводу на Туреччину (в рамках т. зв. «Турецького потоку») Росія по суті протиставляє її (Туреччину) Європейському Союзу.
Водночас керівництвом РФ вживаються активні заходи з розширення проросійського та антиукраїнського лобі в США та європейських країнах шляхом підкупу окремих політиків і експертів, а також створення фінансової підтримки проросійських, лівих, націоналістичних та «євроскептичних» сил (рухів) у їх політичному просторі. Зокрема, основними з таких сил на сьогодні є: «Національний фронт» у Франції, «Альтернатива для Німеччини» у ФРН; «Австрійська партія свободи»; «Комуністична партія Чехії та Моравії»; SMER у Словаччині; «Fidez» та «Jobbik» в Угорщині; «Злагода» та «Союз росіян» в Литві; «Болгарська соціалістична партія» та націоналістичний рух «Атака» в Болгарії; «кресові» (антиукраїнські) організації в Польщі. Крім того, в лютому ц. р., за прихованої участі та фінансуванні Російської Федерації, у Польщі була створена нова проросійська партія «Zmiana».
Ці політичні сили використовуються Росією для організації та впливу на позиції європейських країн в плані їх ставлення до РФ та України, а також для провокування напруженості як всередині Європейського Союзу, так і між США та ЄС.
Найбільшу активність тут проявляє угорська парламентська націоналістична партія «Jobbik», що виступає за відміну політико-економічних санкцій ЄС проти Росії, підтримує її дії щодо України (в т. ч. визнає анексію Росією Криму та т. зв. Донецьку і Луганську народні республіки), а також вимагає надання автономії районам у Закарпатській області, де компактно мешкають етнічні угорці (з перспективою їх відокремлення від України). Водночас «Jobbik» підтримує сепаратистські рухи у середовищі етнічних угорців на румунській і словацькій територіях, через що виникають чутливі проблеми у відносинах між Угорщиною та Словаччиною і Румунією.
Активну антиукраїнську політику проводять і польські «кресові» організації, які використовуються Росією для внесення розколу між Польщею та Україною. Подібним чином діють також і ліві та націоналістичні сили Болгарії, вимагаючи від свого уряду припинити підтримку санкцій ЄС проти Російської Федерації, а також не посилювати угруповання військ НАТО на болгарській території.
Окрема увага приділяється Росією відновленню своїх позицій в країнах Балтії, що має особливе значення для Москви з точки зору їх входження до колишньої Російської імперії та СРСР. Зокрема, Росія має додаткові претензії до Литви, яка разом із Польщею займає найбільш непримиримі позиції щодо Російської Федерації та активно підтримує Україну. Режим Путіна нарощує зусилля на Балтійському напрямку, фактично застосовуючи підступні та провокаційні методи «гібридної війни», які були опрацьовані в Україні. Зокрема, такі методи включають підтримку проросійських сил в Литві, Латвії та Естонії («п’ятої колони»), а також методи дезінтеграції цих країн у спосіб поширення сепаратистських настроїв у середовищі їх російськомовного населення (становить 30-40 % від загальної чисельності громадян).
До аналогічних методів вдається Росія, провокуючи виникнення проблем між Литвою та Польщею, зокрема, підбиваючи етнічних поляків, які проживають на литовській території, на сепаратизм.
Своєю чергою, російські інтереси у провідних країнах ЄС головним чином просуваються і через окремих впливових політиків, а також представників великого бізнесу, зорієнтованих на Росію. Зокрема, основними лобістами кремлівської політики в зазначених країнах є: у ФРН — колишній Федеральний канцлер ФРН Г. Шредер; у Франції — колишній Президент країни Н. Саркозі; в Італії — колишній прем’єр-міністр країни С. Берлусконі; у Великобританії — низка партнерів російських олігархів серед правлячої Консервативної партії країни.
В рамках «великої політики» Росія нав’язує керівництву Європейського Союзу різноманітні ініціативи щодо відновлення співпраці сторін «без врахування українського питання» (в т. ч. щодо створення зони вільної торгівлі Росія-ЄС та побудови «спільного безпекового простору»). Одночасно Москва виступає проти участі США у російсько-європейських форматах вирішення європейських проблем, включно з конфліктом на Сході України.
А ще Росія намагається відволікти увагу США, ЄС і НАТО від України та розпорошити їх зусилля у спосіб провокування і прихованої підтримки конфліктів в інших регіонах світу, зокрема, в країнах Близького Сходу та Північної Африки (в т. ч. за рахунок надання допомоги режиму Б. Асада в Сирії). Останнє може використовуватись Росією також і для стимулювання зростання світових цін на нафту.
Всі ці заходи Російської Федерації підкріплюються практичними кроками з демонстрації сили перед США та Європою в рамках розширення масштабів маневрів і навчань ЗС РФ (включно з їх стратегічним ядерним компонентом) на Західному напрямку та надання їм агресивної (наступальної, часто провокаційної) спрямованості, а також нарощування угруповань військ та підвищення військової активності сил в Балтійському, Північноатлантичному і Чорноморському регіонах. Вони супроводжуються цілеспрямованими провокаціями проти країн Балтії та Північної Європи з порушенням кордонів їх виключних економічних зон бойовими літаками і кораблями російських збройних сил.
Дії Російської Федерації супроводжує масована інформаційна кампанія в російських ЗМІ та західних мас-медіа як за допомогою підкуплених журналістів, політологів і експертів, так і через європейські супутникові канали. Вона спрямована на: виправдання політики Москви щодо України; «наведення доказів непричетності» РФ до подій на Сході нашої Держави; нав’язування думки європейським країнам щодо «недієвості» їх санкцій проти Росії та «шкідливості» такої політики для самого Європейського Союзу; протиставлення інтересів СШA й ЄС, а також всебічну дискредитацію України та її зовнішньої і внутрішньої політики. Для прикладу: завдяки європейським супутниковим операторам, зокрема тільки компанії GlobeCast (Франція), улюблений телеканал Путіна RT (RUSSIA TODAY) транслюється російською, французькою, англійською, німецькою, іспанською, арабською та іншими мовами через більш ніж 10 супутників, надаючи «дяді Вові» дуже широку аудиторію в світі. Чи не на часі замислитись Європейському Союзу й про свою інформаційну безпеку?
На сьогоднішній день головним наслідком таких зусиль Російської Федерації стало фактичне посилення розбіжностей всередині Європейського Союзу щодо можливості збереження та подальшого нарощування санкцій проти Росії. Зокрема, за проведення більш жорсткої політики щодо РФ після порушення нею Мінських домовленостей від 12 лютого ц. р. (насамперед захоплення м. Дебальцеве) виступають ФРН, Великобританія, Польща та Литва. І зовсім протилежна позиція у Угорщини та Греції.
Крім того, незважаючи на підтримку європейської інтеграції України, більшість західних країн досить скептично ставиться до можливості швидкого її вступу до ЄС та НАТО. При цьому посилаються як на «неготовність» України до членства у цих організаціях, так і на обов’язкову негативну реакцію Росії, яка може набути «непередбачуваних» масштабів і форм. Аналогічним чином, саме через «непередбачуваність» реакції Москви, більшість західних країн виступають і проти надання «оборонної» (летальної) зброї нашій Державі для розгрому російсько-терористичних угруповань на Сході України.
Ще одним «досягненням» режиму Путіна можна вважати збереження позицій низки проросійських, лівих та «євроскептичних» політичних сил в окремих європейських країнах: Угорщині, Чехії та Греції. Зокрема, про це свідчать відверто проросійські позиції прем’єр-міністра Угорщини В. Орбана, президента Чехії М. Земана, а також прихід до влади в Греції «Коаліції радикальних лівих» (СІРІЗА, як і більшість радикальних партій Європи, підтримує Росію в російсько-українському протистоянні), очолюваної 40-річним політиком Алексісом Ципрасом (неодноразово заявляв, що виступає за скасування міжнародних санкцій проти Росії). Досить показовий характер має також відновлення останнім часом роботи деяких грецьких компаній в Криму, що є прямим порушенням санкцій ЄС щодо окупаційного режиму Кримського півострова.
Наведені «успіхи» Росії мають винятково локальний характер і не дозволяють досягти бажаного на стратегічному рівні. Так, США, ЄС та НАТО єдині у своїй політиці тиску на Росію. При цьому авторитет США та Європейського Союзу дає змогу впливати на позиції окремих країн, у яких спостерігаються проросійські тенденції. Зокрема, такий вплив на керівництво Угорщини спостерігався, коли США запровадили санкції проти низки угорських державних діячів та бізнесменів, а також коли Європейська комісія взялася за розслідування порушень угорським урядом прав іноземних інвесторів в країні.
Підтвердженням переваг європейських цінностей для більшості населення країн Центрально-Східної та Південно-Східної Європи стала і впевнена перемога проєвропейських політиків на президентських виборах у Словаччині — А. Кіски (в березні 2014 р.) та в Румунії — К. Йоханніса (у листопаді 2014 р.). Внаслідок цього змінилося ставлення даних країн до Росії та України, зокрема, словацька сторона збільшила обсяги реверсних поставок газу до нашої Держави. Аналогічні зміни можливі також в Чехії та Угорщині, де поширюються масштаби протестів проти проросійської політики окремих їх лідерів.
Як бачимо, фактично, це все свідчить про реальну поразку провокаційної зовнішньої політики Кремля на «Західному фронті», що дозволяє США, ЄС та НАТО і в майбутньому послідовно посилювати тиск на Російську Федерацію, завдаючи все більш нищівних та відчутних ударів по режиму Путіна.
Але на сьогодні чимало як західних, так і українських політиків та експертів ставлять питання: чи достатньо цього для перемоги України у протистоянні з Росією? Чи вже повністю вичерпав свої можливості «Західний фронт»? Чи вже може досить чергових висловлювань окремих західних політиків щодо своєї «глибокої стурбованості і занепокоєності» кривавими подіями довкола підступної і цинічної російської агресії проти України? Скільки ще має загинути українців, щоб в США, ЄС і НАТО зрозуміли: наступними будуть Молдова, Грузія, країни Балтії, Польща? Чи все ж таки «Західний фронт» буде відкритий?
Провідні як західні, так і українські політики та експерти сьогодні єдині у своїх оцінках і прогнозах щодо подальшого наповнення змістом «Західного фронту» для того, щоб відчутно натиснути на Путіна та зупинити російську агресію проти України, а саме:
- зберегти та посилити міжнародні політико-економічні санкції проти Російської Федерації з одночасним проведенням в Україні дієвих реформ;
- ввести в зону конфлікту миротворчі сили під егідою Європейського Союзу та/або ООН;
- надати Україні «оборонну» (летальну) зброю Сполучених Штатів Америки, а також інших країн ЄС та НАТО;
- надати Україні чіткі гарантії та узгодити терміни щодо вступу нашої Держави до ЄС та НАТО;
- допомогти в прискоренні процесів реформування Збройних Сил та оборонно-промислового комплексу України за західними стандартами, а також у створенні та запровадженні цілісної системи державної інформаційної безпеки та інформаційної протидії в Україні.
Так чи варто сподіватися, що будуть зміни на «Західному фронті»?
А якщо варто, то коли саме?
