В березні ц. р. експерти Незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел» звернули увагу наших читачів на російсько-турецькі домовленості про створення нового газогону «Турецький потік» (по якому російський природний газ через Туреччину мав постачатися до Європи в обхід України), що стало однією з головних тем для обговорення учасниками світового енергетичного ринку.
Зокрема, за підсумками низки зустрічей глави «Газпрому» О. Міллера і міністра енергетики та природних ресурсів Туреччини Т. Йилдиза (у січні – лютому ц. р.), було визначено маршрут нового газопроводу, а також розглянуті попередні підсумки техніко-економічних розрахунків по ньому. Сторони домовились вийти на підписання міжурядової угоди про газопровід «Турецький потік» у другому кварталі поточного року.
І що ж сталося?
Проблеми відкрилися вже в травні, коли міністр енергетики і природних ресурсів Туреччини Танер Йилдиз через телеканал TRT Haber офіційно повідомив, що Туреччина не буде брати участі у будівництві газопроводу «Турецький потік». Водночас турецькою стороною було задекларовано намір про створення спільної російсько-турецької компанії для зберігання газу на території Туреччини (в провінції Едірне).
Незважаючи на це, Російська Федерація самостійно (без погодження з турецькою стороною) продовжила заходи з реалізації проекту «Турецький потік» і вже в червні міністр енергетики Росії О. Новак та міністр енергетики Греції П. Лафазаніс підписали меморандум щодо будівництва на території Греції газопроводу в продовження «Турецького потоку».
Першу скрипку в анонсуванні цього кроку було люб'язно надано пану Панайотісу Лафазанісу, який достатньо оптимістично завірив, що цей газопровід буде відігравати стабілізуючу роль у регіоні, а реалізація проекту не спрямована проти когось...
І ці (грецько-російські) заяви були зроблені на тому фоні та в той час, коли Греція вже перебувала у глибокій економічній кризі, а Росія — в умовах збереження/продовження міжнародних політико-економічних санкцій (тобто, по суті, в умовах міжнародної політико-економічної ізоляції) і на сьогодні вона не має ні технологій, ні труб, ні фінансів для реалізації «Турецького потоку».
Крім цього, керівництво Росії також, ймовірно, не звернуло уваги на цьогорічну заяву віце-президента Єврокомісії з питань Енергетичного союзу Мароша Шефчовича, який чітко дав зрозуміти, що плани Росії побудувати новий газопровід через Туреччину в обхід України як транзитної країни для транспортування газу в Європейський Союз не спрацюють.
А ще й була офіційна заява компанії-оператора South Stream Transport B. V. (дочірньої компанії ВАТ «Газпром») про розірвання контракту з італійським підрядником Saipem на будівництво першої нитки морської ділянки газопроводу «Південний потік», на базі якого планується будувати «Турецький потік». Скільки часу знадобиться тепер «Газпрому», щоб знайти нового підрядника для будівництва проекту такого рівня?
Тому не дивно, що умови, за якими грає неоімперська амбіційна Росія на енергоринку зі своїми «партнерами», не відповідають європейським та світовим вимогам чесної гри, оскільки вигідні тільки їй самій в порушення всіх економічних законів та норм міжнародного права.
За таких обставин керівництво Туреччини було шоковане безпардонністю російської сторони, а саме: по-перше, яка без погодження з турецькою стороною самостійно розпочала заходи з реалізації проекту «Турецький потік»; по-друге, яка і не збиралася знижувати ціну на газ для Туреччини (у 2015 році середня ціна для неї складає 420-425 дол. США за 1 тис. куб. м); по-третє, тільки зараз усвідомило, що Росія використовує її лише як транзитну країну. Про це нещодавно зазначив міністр енергетики та природних ресурсів Туреччини Т. Йилдиз, чим створив патовий стан для енергетики Російської Федерації.
Саме тому Туреччина й відмовилася проводити транзит російського газу, оскільки, на думку міністра, «Турецький потік» повинен відповідати інтересам двох країн. А його заява, що односторонні поступки в реалізації «Турецького потоку» можуть створити загрозу інтересам Туреччини, говорить тільки про одне — для неоімперської Росії, як і прогнозувалося, ця шахова партія була «блискуче… програна».
Заслуговують на увагу ще кілька моментів довкола позиції Туреччини з даного питання.
Що керувало Путіним: політична безпардонність чи дипломатична безграмотність (або навіть відчуття безкарності та вседозволеності), коли фактично напередодні остаточного затвердження проекту будівництва «Турецького потоку» він назвав 24 квітня 1915 року «…скорботною датою, пов’язаною з однією з найстрашніших і драматичних подій в історії людства — геноцидом вірменського народу»?
Ну, а що стосується майбутніх поставок газу до Туреччини, то у неї є ще цілий ряд перспективних та діючих джерел, а саме: Азербайджан, Іран, Нігерія, Алжир тощо.
До речі, Туреччина вперше бере участь у багатонаціональних міжнародних навчаннях, які проходять в Україні на Львівщині (на Яворівському полігоні) з 20 по 31 липня ц. р.
Таким чином, після «турецького гамбіту», вдаючись до мови шахів (у т. ч. «політичних шахів»), для Росії безпосередньо настає «цугцванг» — безпорадний стан, — коли будь-який її наступний крок з питання постачання природного газу до Європи в обхід України призведе до ще більшого погіршення ситуації. Суто для Росії.
