Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень "Борисфен Інтел" надає можливість аналітикам висловити свою точку зору стосовно конкретної політичної, економічної, безпекової, інформаційної ситуації в Україні та в світі в цілому, на основі особистих геополітичних досліджень та аналізу.
Зауважимо, що точка зору авторів
|
|
Володимир (Зєев) Ханін
Співпрацює з радіо «Голос Ізраїля», «Радіо Свобода», Дев’ятим телеканалом Ізраїлю. |
Народився у Запоріжжі, закінчив аспірантуру Інституту Африки АН СРСР у Москві, доктор філософії (політичні науки). Після репатріації викладав у ряді навчальних закладів Ізраїлю, читав лекції в університетах Оксфорду і Лондону. Автор багатьох публікацій у світових ЗМІ, написав 9 книжок, співавтор і редактор низки колективних монографій.
Пуск есмінцями ВМС США Ross і Porter в ніч на 7 квітня 59 крилатих ракет Tomahawk по авіабазі сирійської армії Шайрат поблизу міста Хомс став офіційною американською відповіддю на атаку хімічною зброєю по району Хан-Шейхун в провінції Ідліб 4 квітня, наслідком чого стали загибель десятків і поранення/отруєння сотень людей. Відповідальність за це США і їх союзники поклали на режим сирійського президента Б. Асада, через що її авіація і стала об'єктом «операції відплати». У той же час сам Б. Асад, і Росія, що фактично забезпечує останніми роками дипломатичне, а з 2015-го, коли в Сирії з'явився російський військовий контингент — і військово-політичне виживання правлячого в Дамаску алавітського режиму, його причетність до хімічної атаки заперечують, покладаючи вину на супротивників офіційного Дамаска.
Дилеми американського інтересу
Дані про наслідки американського ракетного удару суперечливі. Міністерство оборони Росії офіційно заявляло про «низьку ефективність» атаки ВМС США (за даними прес-секретаря відомства «…лише 23 ракети з 59 долетіли до сирійської авіабази, а місце падіння решти 36 крилатих ракет невідоме»). Представники Пентагону, навпаки, повідомили, що 58 з 59 крилатих ракет вразили в Шайраті, щонайменше, 44 цілі, у т. ч. два десятки сирійських військових літаків, паливні резервуари, злітно-посадкові смуги, склади запчастин, боєприпасів і інші об'єкти. А глава оборонного відомства США James Mattis згодом уточнив, що під час атаки було знищено 20 % діючих сирійських одиниць ВПС, а решта втратили можливість заправки чи поповнення боєприпасів на цій базі на найближчу перспективу. Тим самим, на думку секретаря з оборони, «…Асад і Сирія дістали чіткий сигнал про неприйнятність використання ними хімічної зброї».
Ймовірно, ці обставини мав на увазі і Президент США, декларуючи, що «…ракетний удар по авіабазі в Сирії відповідає життєво важливим національним інтересам Америки». Так в чому ж полягає в даному випадку американський інтерес з точки зору нової адміністрації?
Очевидно, що Дональд Трамп в цьому питанні діяв згідно зі своєю лінією на ліквідацію зовнішньополітичної спадщини його попередника Барака Обами, чиї дії, на думку сьогоднішнього господаря Білого дому, призвели до суттєвої інфляції статусу США «великої держави» і завдали важкого удару по репутації країни. У близькосхідному контексті, на думку команди Трампа, частиною цього помилкового курсу були «прочавлена» Обамою «погана» угода великих держав з Іраном, яка фактично перетворила його в державу, що стоїть на порозі володіння ядерною зброєю, і настільки ж проблематична лінія щодо сирійського режиму Башара Асада.
Головні претензії Трампа в цьому сенсі полягають у тому, що Обама публічно продемонстрував неприпустиму слабкість в підтримці встановлених самим Вашингтоном «червоних ліній» стриманості, головною з яких є застосування урядовими військами Сирії зброї масового ураження. Такий випадок мав місце в серпні 2013 року, коли жертвами бойових отруйних речовин стали сотні людей, в масі своїй, на погляд спостерігачів, мирних сирійських громадян. Всупереч спростуванням Дамаска і озвученим Москвою і Тегераном «сумнівам», причетність алавітського режиму до цих хімічних атак, згідно з декларацією Держдепу США і розслідуванням ООН (яка назвала ці атаки найбільш значним випадком застосування хімічної зброї проти цивільних осіб з моменту використання його Саддамом Хусейном в Халабаджа в 1988 році) була оголошена незаперечною. Проте, адміністрація США тоді замість обіцяного в такій ситуації застосування сили щодо режиму Асада воліла зважитись на домовленість з Москвою, підсумком якої стала згода Сирії «дослухатися до поради Росії», приєднатися до Конвенції щодо нерозповсюдження хімічної зброї та передати наявні у неї запаси під міжнародний контроль для подальшого знищення.
На думку Обами, в тій ситуації такий вихід був кращим з можливих — бо, не випустивши жодної кулі і жодної ракети, він домігся від Дамаска більшого, аніж можна було очікувати від будь-яких силових рішень — і саме на такій інтерпретації подій продовжували наполягати колишній президент і члени його команди і три роки по тому. Так, ще в січні 2017 року, Джон Керрі, який знаходився останні тижні на посаді Держсекретаря США, виступаючи в U.S. Institute of Peace, зачислив операцію з хімічного роззброєння Дамаску до числа ключових досягнень адміністрації Обами в сфері зовнішньої політики 2014 року — поряд зі «згодою Китаю допомогти в створенні механізму стримування КНДР, припиненням вогню в Південному Судані, проміжною угодою з Іраном, і прогресом у формуванні нового уряду Іраку». Притому, що особливих ілюзій щодо заяв Дамаска про передачу «100 % наявних у нього хімічних матеріалів військового призначення», про що тодішній глава Держдепу заявив в тому ж 2014 році, за даними американських ЗМІ, сам Керрі в той момент, схоже, не відчував.
Висловлена Трампом думка під час виборчої кампанії і після перемоги на президентських виборах була і залишається рівно протилежною: середньо- і довгострокові стратегічні видатки репутаційних втрат Сполучених Штатів Америки, які відмовилися дотримуватися власних ультимативно заявлених принципів, істотно перевершують оперативні вигоди від цієї угоди. У зв'язку з цим звертає на себе увагу висловлювання 94-річного патріарха арабсько-ізраїльської човникової дипломатії, колишнього Держсекретаря США в адміністрації Р. Ніксона, Генрі Кіссінджера, зроблене ним в інтерв'ю, опублікованому незадовго до виборів президента США впливовим американським щомісячником The Atlanic. «…Репутаційний статус (credibility) держави як характер людини: він дає гарантії, що на цю державу можуть впевнено покладатися друзі, а супротивники будуть серйозно сприймати його погрози. [Відновлення Америкою] такого статусу після очевидного психологічного розриву [останніх років] і має бути ключовим компонентом її стратегії».
Саме цей аргумент Кіссінджера (який, за деякими відомостями, є неофіційним зовнішньополітичним консультантом нового Президента США) був цілком сприйнятий Дональдом Трампом, тим більше, що він цілком відповідає лінії на відмову від тих компонентів зовнішньополітичної стратегії його попередника, які, на думку нинішнього господаря Білого дому, призвели до суттєвої інфляції статусу США як «великої держави».
Власне, це усвідомлювали і в команді Обами, хоча мало хто, подібно до міністра оборони в його адміністрації (в 2011–2013 рр.) Леона Панетта (Leon Panetta), були готові визнати, що зміст «хімічної» угоди з Асадом і, головне, контроль над її реалізацією дає досить «плутаний меседж» і Асаду, і сирійцям, і світу в цілому. І тому завдала збитків американській репутації (credibility). Ситуація, на думку Трампа, вимагала негайного виправлення. І, таким чином, реакція Вашингтона на події в сирійській в провінції Ідліб була не спонтанною.
Ліберали і консерватори
Те, що з таким підходом в США погоджуються далеко не всі, подиву не викликає. Більш цікаве інше: розмежування з приводу ревізії обамівського «нового прочитання» американських інтересів вийшло за рамки традиційних розбіжностей між демократами і республіканцями. Так, дії нової адміністрації несподівано підтримав в статті, опублікованій в рупорі ліволіберальної табору США, газеті New York Times, колишній заступник Держсекретаря США в адміністрації Б. Обами Антоні Блінкен (Antony Blinken). Втім, стверджуючи при цьому, що «удар відплати» повинен бути не початком масштабної військової кампанії, а «прологом» до нового оберту мирних переговорів. А колишній керівник Блінкена, Джон Керрі не просто привітав силові кроки нової адміністрації в Сирії, але й висловив задоволення швидкістю реакції і пропонував продовжити удари до отримання «позитивних зрушень».
Очевидне протиріччя між нинішнім і наведеними вище заявами Керрі, на його думку, легко пояснити тим, що «Обама насправді ніколи не відходив від намічених ним «червоних ліній» і був готовий розбомбити Сирію в разі застосування Асадом хімічної зброї». Тобто, натякнув на те, що Трамп, на його думку, чинить в Сирії у повній відповідності з лінією колишньої адміністрації, викликавши цим поясненням критику знову як лівого, так і правого флангів американського спектра політичних сил. Але якщо американські «ліві» (в основному, представники партії демократів) заперечують проти самого факту прямого військового втручання США в сирійський кризу, представники правоконсервативних кіл не погоджуються саме з суттю декларації Керрі.
Сумніви коментаторів, які виступили від імені цих кіл, в тому, що Обама в нинішній ситуації зробив би те ж саме, що сьогодні робить Трамп, базуються на тому, що колишній Президент США, по суті, «заплющив очі» на неповне виконання умов угоди, що стосується сирійських бойових отруйних речовин (БОР). В руках режиму Асада, на їхню думку, залишалося чимало подібного озброєння і після оголошеного Керрі в 2014 році завершення його вивезення зі складів сирійської армії, ці боєприпаси, хоча і в обмежених масштабах, продовжували епізодично використовуватися протягом наступних трьох років. Але головне, з точки зору «правих» критиків стратегії Обами в Сирії, полягає навіть не в цьому.
Дана лінія Білого дому, на їхню думку, «змусила міжнародне співтовариство, вперше після початку сирійської кризи, примиритися з фактом, що режим Б. Асада буде залишатися довгостроковим суб'єктом процесу і партнером по переговорах. Вона ж змусила «помірні» сунітські режими регіону, що як і раніше вважають, що «Асад повинен піти» — активізувати, за відсутності іншої дієвої опозиції режиму, підтримку озброєних ісламістів. І, нарешті, спровокувала пряме військове втручання в конфлікт Росії, лідери якої вважають для себе правильним заповнити геостратегічний вакуум.
Тому, якщо прийняти логіку аргументів коментаторів «зправа», Трамп сьогодні змушений діяти в рамках не стільки «позитивно прийнятої», скільки нав'язаної йому цієї військово-політичної та дипломатичної реальності. Втім, розбіжностей з приводу обраної Трампом в цій ситуації лінії чимало і в самому правоконсервативному таборі. В якості прикладу наведемо дискусію двох вельми помітних в цих колах експертів — Данила Пайпса (Daniel Pipes) і Грега Романа (Gregg Roman), відповідно — президента і генерального директора НУО «The Middle East Forum» (MEF), авторитетного філадельфійського think-tank консервативної (і, відповідно, проізраїльської і антиісламістської) орієнтації.
Данило Пайпс, який очолює також засновану ним НУО «Campus Watch», зайняту боротьбою з упередженим відображенням арабсько-ізраїльського конфлікту і радикально-антисіоністською і антисемітською пропагандою у ВНЗ західного світу, а також викриттям зв'язків академічних східнознавських центрів з фондами, які спонсорують також радикально-ісламістські, в тому числі терористичні організації, назвав атаку ВМС США на сирійську базу «помилковим ходом» Білого дому. Його аргументи були викладені в статті, опублікованій в інтернет-версії двотижневика National Review, який має репутацію авторитетної ідеологічної трибуни консервативного табору і «голосу американських правих».
У цьому тексті Пайпс, як він це вже робив колись, застеріг адміністрацію від безпосереднього військового втручання в триваючу вже 6 років громадянську війну підтриманого Туреччиною, Катаром і Саудівською Аравією різношерстого, як він висловився, набору арабських сунітських повстанців ісламістського забарвлення, з патронованим Іраном, і набагато більш згуртованим проурядовим блоком шиїтів, алавітів і частини християн. Оскільки скоре домінування і огидного режиму Асада, і ісламістських сунітських фанатиків є однаково поганим рішенням для Сирії, то краще, якщо слідувати за логікою Пайпса, що може в цій ситуації зробити адміністрація Трампа — це надати обом сторонам можливість самим з'ясовувати стосунки. Без того, щоб застосовуючи військову силу, де-факто ставати союзником однієї з протиборчих і однаково малосимпатичних вільному світу сил. В якомусь сенсі аргументом на користь такого розуміння є реакція сирійської опозиції, яка, вітаючи американську атаку, закликала поширити подібні кроки на всі аеродроми урядових військ, а також встановити «no-fly zone» для того, щоб запобігти бомбардуванню опозиційних сил військово-повітряними силами супротивника.
Навіть не кажучи про те, що подібний проект, який міг би бути до 2014 року реалізований адміністрацією Обами, після появи в Сирії повітряно-космічних сил Росії стає малореальним, заклик опозиції набагато більше нагадує звернену до США вимогу про виконання ними односторонньо взятих союзницьких зобов'язань, ніж прохання про послугу. Тому ресурси Вашингтона, вважають Пайпс і його прихильники, замість одноразових військових атак, які не передбачають, наскільки можна судити, подальшої ескалації, і тому стримуючий ефект яких в будь-якому випадку буде обмежений, повинні бути спрямовані на надання гуманітарної допомоги та запобігання страждань цивільного населення.
Як максимум, США, на думку Пайпса, можуть дозволити собі надати непряму підтримку озброєннями і розвідданими найслабшій зі сторін (якою в 2013–2014 рр. був проасадівський блок, а сьогодні — опозиція Асаду) в очікуванні появи в Сирії помірної і тверезої «третьої сили», з якою Захід зможе мати справу. (Зрозуміло, якщо це не буде суперечити стратегічним інтересам і моральним принципам США). Відповідно, доходить висновку Пайпс, утримання Обами від прямого втручання в сирійський громадянський конфлікт було вірною стратегією, ефективність якої в той же час була підірвана безглуздим, на думку президента MEF, накресленням тих чи інших «червоних ліній», які колишня адміністрація в жодному разі не збиралася виконувати.
Грег Роман надав принципово інше бачення ситуації. У статті, опублікованій вашингтонським напівофіціозом The Hill («[Капітолійський] пагорб»), що доставляється до офісів практично всіх конгресменів, сенаторів і чиновників Адміністрації США і Білого дому, і як прийнято вважати, що справляє неабиякий вплив на осіб, причетних до ухвалення політичних рішень, Роман енергійно підтримав удар по Сирії. Причому, приблизно з тих самих міркувань, якими в оточенні нинішнього президента керуються критики Обами — необхідність відновлення ультимативного потенціалу стримування, який мали у своєму розпорядженні США до початку реалізації колишнім Президентом США його нової близькосхідної стратегії. І втрата якого, на думку Романа, і проявилася в «беззубій» реакції Вашингтона на демонстративне порушення Асадом в 2013 році і пізніше узгоджених «червоних ліній» дій режиму і його супротивників в Сирії.
Швидкі, автономні й несподівані дії Трампа, в різкому контрасті з лінією попередньої адміністрації, що тягнула час під приводом необхідності отримання спочатку підтримки Конгресу, потім — згоди союзників по НАТО, вважає експерт, «дозволили змити пляму» фіаско «червоних ліній» Обами». І тим самим «відновити престиж і реноме США як надійного і передбачуваного союзника» — про що, на думку Романа, свідчить «шокуюче позитивна», як він висловився, реакція і західного, і помірного арабського світу. І саме «сміливому американському лідерству і рішучим діям», чого дуже довго очікували близькосхідні союзники США, доходить висновку Роман, слід надати перевагу перед громіздкими і малоефективними багатосторонніми конструкціями, і малоусвідомленому дипломатичному маневруванню.
Далі буде…
