Олег Махно
Другу частину відомого армійського прислів’я «Війна — війною, а обід — за розкладом» щодо ситуації у регіоні Каспійського моря озвучувати нині можна приблизно так: «...а економічні інтереси — понад усе». Адже це прислів’я, зрештою, навіть «виходить» за рамки армійського лексикону, оскільки будь-які воєнні дії у південній частині Кавказу служать, так би мовити, політичним фоном для вирішення «геоекономічних» проектів. Це підкреслюють і серпневі зустрічі очільників Ірану, Азербайджану, Вірменії та Росії. Хоча саму хронологію цих зустрічей, чесно кажучи, можна вважати демонстративною.
Згадаймо, на початку серпня у столиці Азербайджану місцеве вище керівництво зустрічало президента Росії В. Путіна, наступного дня після цієї зустрічі росіяни приймали президента Туреччини Р. Ердогана. А за кілька днів В. Путін у Москві спілкувався з президентом Вірменії С. Саргсяном про «ключові питання взаємодії в політичній, торговельно-економічній і гуманітарній областях, просування інтеграційних процесів на євразійському просторі». З усього видно, що Росія, зокрема, не відмовляється від ролі зацікавленого сусіда, спроможного підставити своє плече у справі усунення тамтешніх регіональних проблем. Адже «на кону» вищезгадані економічні інтереси: відновлення робіт з побудови газового «Турецького потоку», налагодження 7200-кілометрового міжнародного транспортного коридору «Північ-Південь», що пролягатиме з Індії, Ірану, країн Перської затоки через Азербайджан до Росії, Західної та Північної Європи тощо. По суті, для згаданих сторін це один з небагатьох реальних варіантів утримання «на плаву» своєї економіки. Росії — в умовах чинних економічних санкцій Заходу. Азербайджану — в бажанні вийти на світову економіку без посередників чи так званих помічників на кшталт ЄАЕС. Ну а про Іран, з якого зняті економічні обмеження, вже й згадувати нині зайве. Для нього зараз найважливіше — не наламати дров, щоб знову не стати на «санкційні граблі». (Чого лише варте відхрещування іранців від російських бомбардувальників на базі в Хамадані).
Передчасно розписувати палітру інтересів Туреччини на нинішньому етапі розвитку її внутрішньополітичних подій. У неї настав час так званої перебудови. Наголошую: перебудови. Що розпочалася з невдалого військового перевороту. Схоже, це перш за все означає, що «метода» утримання турецькою військовою кастою світськості своєї мусульманської країни себе вичерпала. Можна сказати: стала анахронізмом. Турецьке керівництво заходилося вичищати держустанови і армію від своїх супротивників. Азарт, з яким проводиться ця «чистка», схиляє до думки, що якби спроби такого перевороту не було, то його все рівно якось би спровокували. Не у класичному стилі, на зразок чилійського, а, як тепер кажуть, в «гібридному». Себто, подекуди піднялась би у небо авіація, з деяких казарм на міські вулиці вийшли б солдати, які були б тут же арештовані поліцією. Пара сотень роззброєних вояків була відлупцьована батогами своїми ж однополчанами, які «не підтримали заколот»... Сюжет, що нагадує сценарії для фільмів Кустуріци. Ці події можуть бути корисними турецькому керівництву лише в тому, що на них можна списати свої можливі економічні і політичні прорахунки. І якось пояснити логіку його наступних, можливо, невдалих чи необачних з точки зору ЄС кроків. Наприклад, примирення з Росією і обіцянка їй же таки будувати газопровід для придбання газу і подальшого його транспортування в обхід України. Чи участь турецьких танкових частин у бойових діях на території Сирії. Чи не нагадує це все нинішню Росію, де керівництво з останніх сил намагається зберегти своє «обличчя» в очах свого народу?
А ось щодо Азербайджану, то активізація його військових частин з метою визволення захоплених вірменами азербайджанських територій практично неможлива. По-перше, в Баку до цього практично не готові, аби як там не стверджували зворотне. Бо одна справа — закупівля зброї і військової техніки для своїх ЗС, зовсім інша — її практичне застосування без належного вишколу особового складу. Сутички на кордоні з Карабахом у «залік» не йдуть. По-друге, такий наказ на початок бойових дій так чи інакше має узгоджуватися з Москвою, на що та ніколи не погодиться навіть неофіційно. Вище російське керівництво постійно і недвозначно дає всім зрозуміти, що у регіоні Каспію запорукою спокою може бути лише її потужна військова сила. Отож, Азербайджан зможе тільки демонстративно проводити військові навчання, і не більше. По-третє, Азербайджан вимушений дещо підправляти вектор своєї політики, і від проблем зовнішньополітичних переключитися на внутрішні, що підтверджує нещодавнє розпорядження його президента щодо підготовки до референдуму про внесення змін до конституції. Тобто, акценти державної політики в очах народу зміщуються. Азербайджанців намагаються переконати, що потреба в цьому зміщенні нагальна через поточні події у світі і у Прикаспійському регіоні. Щоб запобігти небажаних явищ, які спостерігалися на початку року у суміжних країнах (скажімо, в Казахстані чи у Вірменії), чинна влада про всяк випадок вирішила подбати про «зміцнення суспільної дисципліни». Інакше кажучи, уникнути можливих виступів невдоволених сучасним станом справ у країні, що не спроможна повернути втрачену під час бойових дій наприкінці 80-х років п’яту частину азербайджанської території. У новій редакції конституції частини першої ст. 9 пропонується наступне: «АР с метою гарантування своєї безпеки і оборони створює ЗC. Збройні сили складаються з армії Азербайджану й інших збройних формувань».
Знайшлися певні підстави для змін у майбутній конституції стосовно прав людини на рівність. Слово «національність» пропонується замінити на «етнічна приналежність» у першому реченні і слово «національний» словом «етнічний» в другому реченні, що на думку фахівців, відповідатиме Міжнародній конвенції і знівелює поняття про націоналізм. Пропонуються зміни і щодо прав на приватну власність, захисту власної інформації, трудового права, права на об’єднання, механізму захисту прав. Президентський термін правління пропонується (увага!) збільшити з 5-ти до 7-ми років, а президент у разі потреби зможе оголосити позачергові вибори глави держави. Словом, так звана мода на зміцнення і централізацію влади, що нещодавно охопила прикаспійські країни, не оминає і Республіку Азербайджан. Адже саме ця централізація, на погляд теперішнього азербайджанського керівництва, є запорукою міцності і авторитету РА. А авторитет у Азії ототожнюється з сильною рукою очільника держави, який контролює вірнопідданих, в будь-який момент готовий поставити на місце впертого сусіда, яким у даному випадку для РА є Вірменія. І рано чи пізно ладний повернути згадану вище втрачену частину своєї території.
До речі, щодо «рішучої» позиції Росії в питанні врегулювання карабаського конфлікту, то, наприклад, західні аналітики вважають, що «...Росія переглянула свою позицію — замість замороженого конфлікту їй тепер вигідне його остаточне врегулювання. Для цього можливе деяке зближення Москви і Баку. Якщо Росія розглядатиме Вірменію і Азербайджан в якості своїх союзників, то це внесе зміни до ситуації в регіоні». Це погляд американського аналітика Майкла Рубіна. Сам же В. Путін у своєму порівняно нещодавньому інтерв’ю одній із азербайджанських агенцій окреслив теперішню свою позицію: «Ми усвідомлюємо, яка відповідальність лежить на плечах керівництва Азербайджану і Вірменії. Вітаємо конструктивне налаштування, яке домінувало на останньому саміті з врегулювання конфлікту 20 червня поточного року у Санкт-Петербурзі. Кінцевою метою врегулювання має стати домовленість, за якою жодна зі сторін не була б ані переможцем, ані переможеним, поступки були б взаємними, вигоди для кожної зі сторін стали ясними для суспільної думки і в Азербайджані, і у Вірменії. Своєю чергою Росія готова підтримати той варіант вирішення проблеми, що влаштує всі залучені сторони, виступити разом з іншими посередниками гарантом врегулювання... Сторони повинні домовлятися самі, без тиску зовні, знайти свої рішення, що задовольнять усіх. Це наша тверда позиція».
Позицію російського президента можна викласти по-іншому словами одного з азербайджанських військових експертів, який сказав буквально наступне: «Якщо на початку квітня сторони втратили кілька десятків загиблих і поранених, то наступного разу їх буде значно більше, так як накопичено чимало зброї і техніки... В цілому Росія поводить себе не зовсім щиро стосовно Азербайджану...».
Щоправда, скільки аналітиків — стільки може бути і поглядів на конкретну ситуацію. Наприклад, інший американський аналітик Джон Хербст вважає, що карабаський конфлікт у замороженому вигляді для Росії дуже вигідний, отож перспективи врегулювання досить туманні; і США не будуть активізувати процес врегулювання через майбутні президентські вибори.
До речі, здивованому нещирістю Росії азербайджанському експерту досить лише об’єктивно вивчити її участь в подіях на сході України, щоб усвідомити для себе очевидну істину: Кремль лише на словах декларує своє взаємовигідне партнерство. І тут же про нього забуває, коли справа торкається прибутків компаній, що належать російським олігархам. Якби Кремль по-справжньому переймався проблемами охоплених воєнними діями регіонів, не був причетний до ведення цих воєнних дій, то без зайвих умов підтримав би зусилля світової спільноти щодо відновлення миру і на півдні Кавказу, і на сході України.
