Олексій Волович
Частина 2
Євроармія: бути чи не бути? Частина 1
ВТС між Україною та країнами Заходу
Після припинення військово-технічного співробітництва у серпні 2015 році між Україною і РФ, наша держава нарощує співпрацю у сфері ОПК з США, Канадою і країнами Євросоюзу. Цьому сприяє зростання витрат на потреби безпеки і оборони України протягом останніх трьох років — з 90 млрд грн. у 2015 році до 130 млрд грн. у 2017 році і згідно з проектом держбюджету-2018 — до 165 млрд грн. За прогнозами Уряду, у 2019 році цей показник становитиме 175 млрд грн, а у 2020 році — 187 млрд грн. На сьогодні держконцерн «Укроборонпром» об'єднує 105 підприємств ОПК, на яких працюють сотні тисяч кваліфікованих інженерів, техніків і робітників. На цих підприємствах європейські партнери могли б розмістити спільне з українськими компаніями виробництво ОВТ. На даний час підприємства «Укроборонпрому» співпрацюють з 20 країнами.
Одним з перспективних напрямів розвитку ВТС між Україною та східноєвропейськими країнами-членами НАТО є модернізація старої радянської військової техніки без використання комплектуючих і запчастин російського виробництва, у чому підприємства українського ОПК досягли значного прогресу. Україна могла б розміщувати західну електроніку на продукції вітчизняного ОПК, а також розгорнути центри експлуатації західної військової техніки на своїй території. Наша країна готова співпрацювати з європейськими країнами в розробці літака дальнього радіолокаційного виявлення на базі вітчизняного Ан-148, а також в ремонті і модернізації старих радянських зенітно-ракетних комплексів. За три з половиною роки «гібридної війни» на Донбасі Україна накопичила унікальний досвід, який можна було б поєднати з технологічними можливостями західних компаній.
Щоб мати успішну співпрацю з підприємствами ОПК Європи, підприємствам українського ОПК слід відкрити свої представництва в країнах Євросоюзу, а також пройти процедуру сертифікації виробів на відповідність стандартам Альянсу. Без відповідності українських ОВТ цим стандартам їх продаж в країни Європи практично неможливий. А Україні є що запропонувати Заходу. Наприклад, українська бронетехніка, транспортна авіація, ракетне озброєння, а також радіолокаційне обладнання за своїми характеристиками нічим не поступаються західним зразкам. Але для країн НАТО, куди входять лідери світового експорту озброєнь, Україна цікава насамперед як ринок, але не як постачальник ОВТ. З іншого боку, досить розвинений український ОПК дозволяє на 70–80 % забезпечувати сектор безпеки і оборони України сучасними ОВТ, що дає Україні підстави розраховувати на партнерські відносини із західним ОПК.
На початку 2017 року «Укроборонпром» оприлюднив плани з переведення до 2018 року всього обсягу виробництва українських ОВТ на стандарти НАТО, а це означає, що повернення до ВТС з Росією вже не може бути. Проте як не дивно, президент Росії В. Путін вважає за можливе «повернутися до кооперації з нашими українськими партнерами у сфері ВПК, важливо тільки, щоб були створені для цього відповідні умови». Про це він заявив у своєму виступі 25 квітня ц. р. на виїзному засіданні Військово-промислової комісії РФ у Рибінську. Під «відповідними умовами» В. Путін напевно мав на увазі реставрацію проросійської влади в Україні. Але не діжде.
Проект Євроармії і українсько-російська конфронтація
З початком агресії Росії проти України навесні 2014 року обговорення ідеї створення ОЗСЄ значно активізувалося як в різних структурах Євросоюзу, так і на рівні окремих країн, особливо в Німеччині і Франції, які є учасниками «нормандського формату» на переговорах з врегулювання ситуації на Донбасі. У період збройного конфлікту на Донбасі низкою держав-членів ЄС і НАТО Україні була надана значна військово-технічна і військово-політична допомога і підтримка. Зокрема, з весни 2014 року почалися поставки матеріально-технічної та гуманітарної допомоги, були спрямовані тренувальні місії для підготовки кадрів ЗСУ, Національної гвардії, Державної прикордонної служби та Національної поліції України. Польща, Велика Британія, Туреччина, Словаччина, Норвегія, Франція, Нідерланди, Іспанія, Чехія, Албанія, Литва, Латвія, Швейцарія і Данія надали Україні сумарну військово-технічну допомогу на суму близько 16 млн дол. Канада надала допомогу на суму 24 млн дол.
Країни, що не входять в ЄС і НАТО, Китай і Австралія надали сумарну допомогу на суму близько 10 млн дол. Найбільшу допомогу Україні надала Японія. Загальний пакет допомоги Україні з боку Японії у грудні 2016 року досяг 2 млрд дол. Значна частина цієї суми спрямована на зміцнення обороноздатності Збройних сил України. Станом на 2016 рік єдиною державою, що постачала в Україну елементи летальних озброєнь, була Литва, яка поставила 60 кулеметів КПВТ і 86 кулеметів ДШК, а також близько 150 тонн боєприпасів. В період 2014–2017 рр. в підготовці українських військовослужбовців і фахівців взяли участь інструктори з США, Канади, Великої Британії, Німеччини, Франції, Швеції, Польщі, Литви та Естонії.
У період з 2014 по 2016 рр. США надали допомогу Україні на суму понад 600 млн дол., з них 111 млн дол. на поставки нелетального спорядження, обладнання та військової техніки. 19 вересня ц. р. Сенат Конгресу США схвалив виділення 500 млн дол. (близько 13 млрд грн.) для підтримки України у сфері безпеки й оборони. Згідно з цим законопроектом США вперше поставлять Україні летальні озброєння оборонного характеру, зокрема протитанкові комплекси FGM-148 Javelin, прилади протиповітряної оборони і спостереження, військово-морські протимінні засоби і кораблі берегової охорони. Крім того, передбачається, що українські військові зможуть проходити реабілітацію в американських медичних закладах.
Президент України П. Порошенко, який в цей день брав участь в роботі 72-ї сесії Генасамблеї ООН у Нью-Йорку, зазначив, що надання Україні оборонного озброєння не зупинить російську окупацію на Донбасі, але зможе зберегти життя багатьом українським солдатам і «підвищити вартість» можливої широкомасштабної російської агресії проти України.
Ми часто чуємо заяви єврочиновників різних рівнів про те, що питання про вступ України в НАТО є передчасним, оскільки, мовляв, ні Україна, ні саме НАТО до цього сьогодні не готові і навряд чи будуть готові в найближчі 5–7 років і більше. Так, 3 березня 2016 року у своєму виступі на 14-х читаннях імені Норберта Шмельцера глава Європейської комісії Ж-К. Юнкер заявив, що Україна не зможе в найближчі 20–25 років стати членом Євросоюзу і НАТО. Подібні заяви ми чуємо досить часто, однак, українці — терплячий народ і такі заяви західних політиків нас аж ніяк не бентежать. Ніхто і ніщо нас уже не зверне зі шляху євроатлантичної євроінтеграції. Ситуація у світі змінюється дуже швидко. Мало хто з європейських політиків міг передбачити 4 роки тому, що Росія анексує Крим і окупує частину української території на Донбасі.
У цій ситуації виникає питання: якщо вище керівництво Євросоюзу визначає зону відповідальності майбутньої Євроармії в радіусі 4 тис. км від кордонів Євросоюзу, то можна сподіватися, що територія всієї України потрапить у цю зону. До того ж у багатьох документах НАТО і Євросоюзу зафіксовано, що головне завдання НАТО і майбутньої Євроармії полягає в тому, щоб захистити насамперед Європу. Хотілося б нагадати при цьому стратегам НАТО і Євросоюзу, що географічний центр європейського континенту знаходиться в районі міста Рахова на Західній Україні.
Ми були б дуже вдячні нашим європейським партнерам, якби вони допомогли нам провести невелику спецоперацію — повернути контроль українських прикордонників над 410-кілометровою ділянкою українсько-російського кордону в районі Донбасу. Якщо кордон з Росією буде надійно закритий, то кризова ситуація на Донбасі буде швидко врегульована, оскільки припиняться поставки російських озброєнь і боєприпасів проросійським сепаратистам і терористам, руками яких Росія веде свою проксі-війну проти України. Якщо ж наші західні партнери не мають наміру при взаємодії з українськими Збройними силами захищати Україну, побоюючись ризику зіткнення з Росією, то про яку тоді «європейську безпеку» взагалі може йти мова? Який сенс тоді мають слова президента Єврокомісії Ж-К. Юнкера, сказані ним у березні 2015 року в інтерв'ю німецькій газеті Die Welt про те, що «єдина армія ЄС могла б служити стримуючим фактором, корисним під час кризи в Україні, і в майбутньому захистити від загрози військового вторгнення країни, які не входять до НАТО і до Євросоюзу»?
На жаль, ми є свідками того, що за резонансними заявами деяких європейських топ-політиків досить часто не відбувається жодних реальних дій. І ми маємо дуже сумний приклад, коли 5 грудня 1994 року у Будапешті великими державами було підписано «Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї», який Росія безкарно порушила у 2014 році і порушує до сьогодні, роздмухуючи пожежу війни в центрі Європи.
У проекті створення ОЗСЄ більшість російських експертів не вбачають «ничего хорошего» для інтересів Росії на європейському континенті, оскільки, на їхню думку, основною метою Євроармії буде не Африка, а Росія і сусідні з нею країни, в яких компактно проживає значна кількість етнічних росіян. Російські експерти вважають, що все ускладнюється тим, що Євросоюз, на відміну від НАТО, не пов'язаний з РФ ніякими, навіть суто формальними «розмежувальними» угодами у військовій сфері. До того ж, сьогодні атмосфера у відносинах між країнами ЄС і РФ не сприяє досягненню будь-яких угод і домовленостей у воєнно-політичній сфері. Російські експерти також «побоюються», що у разі початку повноцінного функціонування ОЗСЄ, в країнах Східної Європи можуть з'явитися військові бази Євросоюзу без будь-яких складних узгоджень з НАТО. Але при цьому вони чомусь «забувають», що сьогодні вздовж західних кордонів України Москва вже зосередила сотні тисяч російських військ і саме Росія вперше після закінчення Другої світової війни анексувала частину суверенної європейської держави — України, і вже більше трьох років веде проти неї бойові дії в окупованих нею районах Донбасу.
Висновки
Агресія Росії проти України активізувала і прискорила процес формування спільної оборонної політики ЄС поза рамками НАТО. Посилення оборонного потенціалу країн Євросоюзу відповідає національним інтересам України, особливо в умовах політичної і військової конфронтації з Росією, в якій більшість європейських країн є союзниками і партнерами України. У разі створення ОЗСЄ можливості України у сфері військово-технічного співробітництва з країнами ЄС ще більше розширяться крім його нарощування з НАТО. Проте ми не можемо чекати до 2025 року, коли, за словами Ж-К. Юнкера, буде створено «повноцінний Європейський оборонний союз», тому Україні варто співпрацювати у військово-технічній сфері з окремими країнами Євросоюзу вже сьогодні.
ОЗСЄ ніколи не зможуть стати альтернативою НАТО хоча б тому, що сукупний військовий бюджет країн Євросоюзу навряд чи коли-небудь досягне рівня військового бюджету США. А найголовніше — ядерний потенціал США навряд чи коли-небудь буде перевершений країнами Євросоюзу, які ніколи до цього не прагнули і прагнути не будуть, сподіваючись на могутню «ядерну парасольку» США.
ОЗСЄ цілком можуть доповнювати НАТО на регіональному і локальному рівні, зокрема у форматі миротворчих операцій, в той час як НАТО було і залишиться військовою силою глобального рівня, перш за все головним фактором стримування у світовому масштабі. Керівництво НАТО і США не бачать загрози для своїх інтересів від оборонних проектів Євросоюзу, оскільки вони служать доповненням ролі НАТО на європейському континенті. Сильна європейська політика безпеки і оборони слугуватиме подальшому зміцненню НАТО.
На початковому етапі створення ОЗСЄ можуть брати участь не більше 5–6 провідних держав Євросоюзу, насамперед ФРН і Франція. Хотілося б сподіватися, що це будуть об’єднанні збройні сили не тільки країн Євросоюзу, а й країн усієї Європи, що дозволило б Україні брати в них участь, тим більше, що такий прецедент вже є у форматі Литовсько-польсько-української міжнародної миротворчої бригади (LitPolUkrBrig), створеної у вересні 2014 року, оскільки Литва і Польща є членами Євросоюзу і НАТО. З іншого боку, LitPolUkrBrig могла б стати основою майбутніх об’єднаних збройних сил країн-членів Балто-Чорноморського союзу у разі його створення.
На наш погляд, підрозділи європейських миротворців мають більше шансів виконати миротворчу місію на Донбасі, ніж миротворці ООН, оскільки Росія ніколи не погодиться на встановлення миротворцями ООН контролю над 410-кілометровою ділянкою українсько-російського кордону, використовуючи право «вето» в РБ ООН. Якщо ж миротворці будуть введені на Донбасі за рішенням Європейської Ради і згідно з мандатом ОБСЄ, то Росія не зможе перешкодити реалізації цього рішення.
