Частина 1

До інциденту з російським бомбардувальником Су-24 ніщо не віщувало різкого ускладнення в російсько-турецьких відносинах стратегічного партнерства, хоча деякі проблеми, що виникли в останні місяці, все ж їх досить серйозно затьмарювали. Туреччина є другою після Китаю сусідньою з Росією державою за рівнем геополітичного впливу та економічної потужності. Надзвичайно вигідне географічне положення «в центрі світу», потужний економічний потенціал і великі людські ресурси Туреччини дозволяють їй бути унікальною сполучною ланкою між Сходом і Заходом, Півднем і Північчю, і проводити активну регіональну політику в суміжних регіонах.

Територія Туреччини в 22 рази менше території Росії, але її ВВП за паритетом купівельної спроможності у 2014 році за даними CIA-World-Factbook склав 1,515 трлн дол. — майже половину ВВП РФ — 3,577 трлн дол. При цьому населення Туреччини становить 81 млн проти 142 млн у Росії (за іншими даними — 128 млн). Турецькі збройні сили є другими в НАТО після США за своєю військовою потужністю і чисельністю (до 700 тис. військовослужбовців). За оцінками військових експертів, Чорноморський флот Туреччини за своїм бойовим потенціалом у 3-4 рази перевищує потенціал Чорноморського флоту РФ.

Співпадіння політичних пріоритетів Москви і Анкари

Необхідно відзначити, що до останнього часу масштабній економічній співпраці між РФ і ТР сприяло також певне взаєморозуміння і навіть ідентичність поглядів із багатьох питань міжнародної політики, незважаючи на те, що обидві країни належать до різних військово-політичних блоків, а також мають розбіжності в поглядах на ситуацію, що склалася навколо Сирії, Нагірного Карабаху, Абхазії та Криму. Москва і Анкара відіграють провідну роль в Організації чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС).

Донедавна розглядалося питання про вступ Туреччини до Шанхайської організації співробітництва (ШОС). Турецьке євразійство спрямоване на формування Євразійського співтовариства слов'янських і тюркських народів на противагу західному домінуванню, що є спільною платформою в процесі взаємодії турецького і російського євразійства. Уряд Туреччини виявив зацікавленість у створенні зони вільної торгівлі з ЄАЕС.

Елементи негативного ставлення до американської військової присутності на Близькому Сході і в Чорноморсько-Каспійському регіоні досі практично в однаковій мірі були притаманні зовнішній політиці як Росії, так Туреччини. Розміщення у 2006 році американських військових баз у Болгарії та Румунії було однаково негативно сприйнято в Москві і Анкарі. Спроба Пентагону поширити на Чорне море натовську операцію «Активні зусилля», яка проводиться з 2001 року в Середземному морі, була рішуче відкинута Туреччиною та Росією. Анкара також відмовила американцям в проханні розмістити на Чорноморському узбережжі Туреччини військово-морську базу. В Анкарі та Москві вважають, що чорноморські країни можуть самостійно забезпечити безпеку судноплавства і стабільність у Чорноморському регіоні.

У березні 2003 року парламент Туреччини не дозволив Збройним силам США увійти до Північного Іраку через турецьку територію, а також використовувати військово-повітряну базу США «Інджирлік» на півдні Туреччини для нанесення ударів по Іраку. Хоча антитерористичні операції очолюваної США коаліції почалися ще в кінці минулого року, Туреччина тільки у липні 2015 року дала згоду на використання цієї бази авіацією США для нанесення ударів по позиціях ІДІЛ в Сирії. До цього американським літакам доводилося долати близько 2000 км з американських військових баз і авіаносців у Перській затоці.

Підготовка на території Туреччини бойовиків-ісламістів, а також участь тисяч турецьких громадян у терористичних угрупованнях ІДІЛ, «Фронт ан-Нусра» і «Хизб ат-Тахрір» несхвально сприймалися у Вашингтоні. США також були проти планів Р. Ердогана завдати удару по урядовим військам Сирії. Пропозиції Туреччини створити в Північній Сирії буферну зону для розміщення сирійських біженців, формування Сирійської вільної армії і структур сирійської опозиції не були підтримані американською адміністрацією.

Однак певні розбіжності в підходах Анкари і Вашингтона до ситуації в Сирії і на Близькому Сході в цілому аж ніяк не означають наявність серйозних або системних антагоністичних протиріч між США і Туреччиною, що абсолютно виключає передумови для формування альтернативного стратегічного військово-політичного партнерства між Анкарою та Москвою.

Хоча Анкара офіційно не визнає приєднання Криму до Росії, але все ж досі уникала ускладнення відносин з Росією через російсько-українську конфронтацію. Поставки продуктів в окупований Крим здійснювалися турецькими судами, незважаючи на заборону Києва заходити в порти півострова. Всупереч антиросійським санкціям своїх партнерів по ЄС і НАТО, Туреччина вирішила скористатися протистоянням Заходу і Росії з метою розширення торгівлі та економічного співробітництва з РФ.

Стратегічні партнери

До того часу, як президент Російської Федерації В. Путін здійснив державний візит до Турецької Республіки (ТР) 1-го грудня 2014 року, російсько-турецькі відносини, за оцінками обох сторін, досягли рівня стратегічного партнерства. У 2014 році товарообіг між Росією і Туреччиною склав близько 31 млрд дол. За 9 місяців 2015 року товарообіг склав 18,1 млрд дол. З яких 15 млрд дол. припадає на експорт російського газу до Туреччини. 23 вересня, перебуваючи з робочим візитом у Москві, президент Туреччини Р. Ердоган заявив, що товарообіг Росії і Туреччини до 2023 року (сторіччя Турецької Республіки) повинен зрости до 100 млрд дол. Розмір взаємних інвестицій наблизився до 10 млрд дол.

Традиційно основна частина російського імпорту турецької продукції представлена машинами та обладнанням, текстилем і сільськогосподарськими продуктами. Туреччина є важливим торговельним партнером для Росії: у 2014 році в зовнішньоторговельному обороті РФ на Туреччину припадало приблизно 4,6 % або близько 18 млрд дол. Цього року Туреччина експортує до РФ продовольства і сільськогосподарської сировини на 1,3 млрд дол. (17 % від експорту); машин, устаткування — на 2,2 млрд дол. (30 % від експорту); текстилю, одягу, взуття — на 1,8 млрд дол. (23 % від експорту). Експорт Росії в Туреччину більш ніж на 80 % представлений мінеральними ресурсами і металами.

До теперішнього часу дві третини обсягів газу і третина нафти Туреччина імпортує з Росії. Російський газ надходить до Туреччини з підводного газопроводу «Блакитний потік» потужністю 16 млрд куб. м, а також по Трансбалканському газопроводу (через Україну, Румунію і Болгарію), проектною потужністю в 14 млрд куб. м. Обсяги російського газу, що поставляються до Туреччини, співставні з поставками до Німеччини (Туреччина закуповує у РФ 27,4 млрд куб. м газу, Німеччина — 38,7 млрд куб. м.).

За угодою, підписаною у 2010 році, російська державна корпорація «Росатом» почала у 2015 році будівництво в Туреччині АЕС «Аккую» потужністю 4800 МВт і вартістю 27 млрд дол. 14 квітня 2015 року відбулася закладка «першого каменя» на місці майбутнього будівництва морських гідротехнічних споруд АЕС «Аккую».

На даний час в Україні діє більше 100 великих турецьких будівельних компаній, на які припадає близько третини будівельного бізнесу в Росії. За 20 років присутності на московському ринку, турецькі компанії побудували близько 24 млн кв. м нерухомості. Серед великих проектів, у реалізації яких зайняті турецькі компанії, зокрема, спорудження будівель до Чемпіонату світу з футболу-2018. Близько 4 млн російських туристів щорічно відвідують курорти Туреччини. У 2014 році Туреччина заробила на російських туристах 3,7 млрд дол.

Під час вищезгаданого візиту В. Путіна до Анкари відбулося п'яте засідання російсько-турецької Ради співробітництва вищого рівня, в ході якого було підписано вісім двосторонніх документів з торговельно-економічного співробітництва. В енергетичній галузі було вирішено збільшити потужності підводного газопроводу «Блакитний потік» з 16 млрд куб. м до 19 млрд куб. м на рік і зменшити ціну газу на 6 % з 1 січня 2015 року і на 15 % — у 2016 році. В Анкарі В. Путін оголосив про своє сенсаційне рішення зупинити будівництво газопроводу «Південний потік» через «деструктивну позицію Єврокомісії та Болгарії» і перенаправити підводну частину газопроводу до узбережжя Туреччини під назвою «Турецький потік», який, за задумом стратегів Кремля, повинен звести до нуля український транзит російського газу в Європу. Передбачалося, що близько 14 млрд куб. м газу із запланованих 63 млрд куб. м для прокачування по газопроводу піде на турецький ринок, а решта — на європейський.

Наростання негативних тенденцій у 2015 році

Торкаючись питання розвитку двосторонніх російсько-турецьких відносин протягом останнього року, після візиту В. Путіна до Анкари 1-го грудня 2014 р. слід зазначити, що інцидент зі збитим турками 24 листопада російський бомбардувальником Су-24 був скоріше кульмінацією погіршення двосторонніх відносин, ніж його першопричиною. У відносинах Москви і Анкари накопичилося досить багато проблем як економічного, так і політичного характеру. Розбіжності в «сирійському питанні» лише оголили назріваючі негативні тенденції.

Незважаючи на масштабне економічне співробітництво і досить активні політичні контакти президентів В. Путіна і Р. Ердогана, рівень довіри між ними залишався досить низьким, що визначається різними підходами до багатьох регіональних проблем. Як відомо, в сирійському конфлікті РФ і ТР займають протилежні позиції: Росія підтримує режим Б. Асада, а Туреччина вважає його головним винуватцем сирійської трагедії, що забрала життя більше 300 тис. сирійців. У Карабахському конфлікті Росія підтримує Вірменію, а Туреччина — етнічно близький їй Азербайджан. Існують великі відмінності у відносинах Москви і Анкари до «Ісламської держави». Крім того, Анкара підтримує ворожі Москві чеченську імміграцію і кримськотатарську шестимільйонну діаспору в Туреччині. Виступаючи на Всесвітньому конгресі кримських татар, що проходив в Анкарі з 31 липня по 2 серпня ц. р., Р. Ердоган заявив, що «Туреччина ніколи не визнає анексію Криму». Триває суперництво Москви і Анкари за вплив на пострадянські тюркомовні країни Прикаспію, Кавказу і Середньої Азії.

У 2012 році була прийнята «Середньострокова програма торговельно-економічного та науково-технічного співробітництва між РФ і ТР на 2012-2015 роки», яка визначала напрямки двосторонньої взаємодії в енергетиці, промисловості, сільському господарстві, туризмі, регіональному співробітництві, транспорті, фінансово-банківській сфері. Однак за оцінками російських експертів ця програма практично повністю не виконана.

За даними Мінекономрозвитку, досягнутий у 2013 році обсяг російсько-турецького товарообігу знизився на 4,5 % порівняно з 2012 роком. Спад товарообігу на 4,6 % спостерігався в 2014 році і продовжував знижуватися в першій половині нинішнього року. Турецький експорт у Росію у 2014 році скоротився на 14,6 %, а імпорт — майже на 35 %. Єдина товарна категорія, де присутність турецьких товарів відчутна — це фрукти і овочі, на які припадає 15 % і 20 % всього імпорту відповідно. Експорт турецьких товарів в РФ з січня по жовтень 2015 року впав на 38,9 % (у вартісному вигляді — до 3 млрд дол.) у порівнянні з аналогічним періодом минулого року.

Досі російські політики захоплювалися мудрістю турецького керівництва за те, що «Анкара не приєдналася до антиросійських економічних санкцій і не пішла у фарватері політики Вашингтона». Проте насправді позиції США і Туреччини з даного питання повністю збігаються. Справа в тому, що Туреччина і США зацікавлені в посиленні залежності Росії від сировинного експорту і її ослабленні як виробника високотехнологічної продукції. Саме з цієї причини турецьке керівництво цілком можна назвати мудрим.

Проект газопроводу «Турецький потік» повинен був стати заміною «Південному потоку», однак відносини між Москвою та Анкарою ускладнилися і перспективи реалізації цього проекту виявилися під великим сумнівом ще задовго до інциденту з російським бомбардувальником. «Газпром» пропонував побудувати чотири нитки газопроводу, однак турецькі партнери заявили, що для Туреччини достатньо однієї. «Газпром» мав намір перекачувати по «Турецькому потоку» 63 млрд куб. м газу, тоді як Анкара погоджується тільки на 28-30 млрд куб. м. Крім того, Анкара і Москва досі не узгодили ціну на російський газ.

19 липня ц. р. міністр енергетики і природних ресурсів Туреччини Танер Йилдиз заявив, що його країна не піде на поступки «Газпрому» в питаннях реалізації проекту «Турецький потік». Тому турецька сторона відклала підписання основних документів з будівництва та експлуатації газопроводу «Турецький потік» і 27 жовтня подала до арбітражного суду Міжнародної торгової палати позов з претензіями до ціни російського природного газу. До того ж, як пише польське видання Nowa Europa Wschodnia, Анкара не поспішає допомогти Москві енергетично ізолювати і «принизити» Україну, так як сама змагається з Росією з низки міжнародних питань.

Довідка:

Ще у 2012 році Туреччина звернулася з позовом проти Ірану щодо ціни на іранський газ до Міжнародного арбітражного суду в Женеві, але у листопаді 2014 року цей суд виніс рішення на користь Ірану. Враховуючи, що Іран поставляє до Туреччини газ значно дорожче — 490 дол. за 1 тис. куб. м, ніж Росія — 425 дол., то цілком можливо, що Росія також виграє в суді у Туреччини. «Братський» Азербайджан поставляє до Туреччини газ за ціною 335 дол. за 1 тис. куб. м.

До всього Анкара підтримує конкурентний «Турецькому потоку» проект «Південного газового коридору» (ПГК) для постачання до Європи азербайджанського, туркменського, а в перспективі — іранського, іракського та єгипетського газу через територію Туреччини. Зокрема проект ПГК передбачає розширення існуючого Південнокавказького газопроводу (Баку-Тбілісі-Ерзурум), а також спорудження у Туреччині газопроводу TANAP і його продовження в Європу — газопроводу ТАР (через Грецію, Албанію і Адріатичне море до узбережжя Італії), загальною довжиною близько 3500 км.

3 грудня ц. р., у рамках візиту прем'єр-міністра Туреччини Ахмета Давутоглу до Азербайджану, було досягнуто домовленості щодо прискорення будівництва газопроводу TANAP і введення його в дію до 2018 року. А. Давутоглу заявив, що Туреччина шукає альтернативи російському газу і може наростити експорт газу з Ірану, Азербайджану і в перспективі — з Туркменії.^[1] Таким чином, можна сказати, що «Турецький потік» швидше мертвий, а ніж живий, і це сталося ще задовго до інциденту зі збитим російським бомбардувальником 24 листопада. Сьогодні ж перспективи його реалізації ще більше погіршилися.

Дотепер реалізація проекту будівництва АЕС «Аккую» на березі Середземного моря в провінції Мерсін йшла за планом, відповідно до якого спорудження АЕС має розпочатися у 2016 році і АЕС почне роботу у 2020 році, а повністю буде введена в експлуатацію у 2023 році, до 100-річчя Турецької Республіки. Перша турецька АЕС буде оснащена чотирма реакторами типу ВВЕР, потужністю кожного енергоблоку станції 1200 МВт.

Хоча Міністерство навколишнього середовища та містобудування Туреччини схвалило звіт з оцінки впливу будівництва АЕС на навколишнє середовище, тим не менш, турецькі активісти «Грінпіс» та інших екологічних організацій виступають проти будівництва АЕС, проводячи акції протесту в Стамбулі, Мерсіні та інших містах. Різні екологічні організації подали судові позови проти планів будівництва АЕС.

За угодою Росія взяла на себе всі витрати з будівництва АЕС «Аккую». Передбачається, що після пуску АЕС усі витрати Росії будуть компенсовані за рахунок тарифів на продану електроенергію. Якщо будівництво атомної електростанції буде анульовано, то Росія може втратити 3 млрд дол., вже вкладених в її будівництво. Про можливість анулювання цього проекту 8 жовтня вперше висловився Р. Ердоган, заявивши, що Анкара може почати пошуки інших партнерів для поставок природного газу та будівництва своєї першої АЕС. Після інциденту 24 листопада про можливість анулювання проекту будівництва АЕС заявив також глава Мінекономрозвитку РФ О. Улюкаєв.

Далі буде…

[1] Турция и Азербайджан договорились ускорить строительство Трансанатолийского газопровода // http://gordonua.com/