Частина 2

Можливі наслідки обмежувальних заходів Російської Федерації

Враховуючи ту обставину, що Росія і Туреччина займають протилежні позиції з питання врегулювання сирійського конфлікту, початок операцій російської авіаційної групи в Сирії викликав в Анкарі велику стурбованість і осуд, що негативно вплинуло на розвиток російсько-турецьких «відносин стратегічного партнерства», особливо після інциденту 24 листопада з російським бомбардувальником Су-24.

Керівництво РФ ухвалило цілу низку обмежувальних заходів і санкцій проти Туреччини. Указом В. Путіна від 28 листопада вводиться заборона або обмеження для турецьких організацій на виконання деяких видів діяльності в Росії. Введена заборона на ввезення до Росії окремих видів турецьких товарів. Обмежень на ввезення турецьких промтоварів поки не буде.

Російським роботодавцям забороняється залучати з 1 січня 2016 року до трудової діяльності турецьких громадян. З 1 січня 2016 року також призупиняється безвізовий режим з Туреччиною. Крім того, посилюється контроль над діяльністю турецьких автоперевізників на території Росії, і забороняються чартерні авіаперевезення між Росією і Туреччиною. При цьому слід зазначити, що обмежувальні заходи і санкції Кремля проти Туреччини були вибірковими і поки не торкнулися таких стратегічно важливих проектів як поставки російського газу та будівництво АЕС. Це свідчить про те, що відновлення двосторонніх відносин ще можливо.

7 грудня глава Мінекономрозвитку РФ О. Улюкаєв вже заявив, що розширення санкцій проти Туреччини не обговорюється і ті, що вже введені, є тимчасовими. За словами міністра, в залежності від розвитку ситуації ряд обмежень може бути знятий. Ця заява О. Улюкаєва, напевно попередньо погоджена з російським керівництвом, означає, що Кремль відпрацьовує можливість зробити «задній хід» у своєму шантажі Анкари.

Кремль відпрацьовує можливість зробити «задній хід» у своєму шантажі Анкари

Російським туроператорам рекомендується утриматися від роботи за турецьким напрямком. Втрати Туреччини від обмежень, введених для російських туроператорів, значні, але не критичні. Доходи від туризму в Туреччині становлять не більше 10 % від ВВП, при цьому російські тури становлять 15 % всього туристичного потоку. Втрати ж російських туроператорів, що працюють на турецькому туристичному ринку будуть просто катастрофічними. Авіаційне сполучення з турецькими аеропортами стрімко згортається. Турагенції отримали неофіційний сигнал не бронювати поїздки до Туреччини. Москва відмінила з Анкарою переговори про проведення спільного «року туризму». За словами керівника аналітичного департаменту QB Finance Д. Кіпи, «зовнішній туризм в Росії відчуває колосальні проблеми, і знаходиться на межі зникнення після заборони на продаж турів до Туреччини».

Віце-прем'єр-міністр Туреччини Мехмет Сімсек заявив, що російські санкції в гіршому випадку можуть призвести до збитків для країни на суму близько 9 млрд дол. На відміну від Росії, Туреччина не поспішає вводити «дзеркальні» санкції та обмежувальні заходи. Спочатку Анкара пропонувала розв’язати кризу за столом переговорів. Зокрема Р. Ердоган пропонував В. Путіну зустрітися 30 листопада в Парижі, але той відмовився.

30 листопада в Брюсселі турецький прем'єр-міністр Ахмет Давутоглу закликав Росію переглянути санкції проти Туреччини і відзначив, що Анкара «готова до діалогу з Москвою, щоб запобігти подібним інцидентам у майбутньому». Він також закликав російських громадян як і раніше відвідувати Туреччину, назвавши її «другим домом» для деяких російських туристів. Як заявив глава МЗС Туреччини Мевлют Чавушоглу, обмежувальні заходи вплинуть на економіку обох держав, і в результаті «російський народ відчує не менш негативні наслідки, а ніж турецький». М. Чавушоглу запропонував Москві замість ескалації напруженості «холоднокровно подолати період кризи і повернути відносини з Анкарою в колишнє русло». При цьому він запевнив, що Туреччина не закриє російським судам прохід через протоки Босфор і Дарданелли. На наш погляд, це могло б бути крайнім заходом, що межує з оголошенням війни.

Проте Кремль продовжує наполегливо ігнорувати примирливі жести з боку Анкари. При цьому слід зазначити, що Анкара готова до примирення аж ніяк не тому, що її позиції в російсько-турецькому конфлікті слабші. Якраз навпаки. Туреччина, яка перебуває у «центрі світу» і є енергетичним хабом, може досить швидко компенсувати втрату російського ринку, що буде значно важче зробити Росії. Просто турецьке керівництво менш амбітне і відчуває більше відповідальності перед своїм народом за можливі негативні наслідки розриву або значного погіршення турецько-російських відносин.

Слід зазначити, що турецько-російський конфлікт має значний міжнародний резонанс і багато хто, особливо сусідні з Туреччиною і Росією країни, змушені визначити свою позицію: підтримати Росію чи Туреччину, зайняти нейтральну позицію чи виступити посередником між ними. На мій погляд, Азербайджан і всі тюркомовні країни пострадянської Середньої Азії лінгвістично, культурно, ментально і навіть економічно тяжіють до Туреччини значно більше, а ніж до Росії. Тому в російсько-турецькій конфронтації вони безсумнівно будуть на боці Туреччини, незважаючи на членство деяких з них в ОДКБ. У всякому разі, вони ніколи не будуть воювати проти своїх єдинокровних братів-турків.

28 листопада, в день, коли В. Путін підписав указ про застосування спеціальних економічних заходів щодо Туреччини, «найближчий союзник Росії» Китай спільно з Туреччиною, Казахстаном, Азербайджаном і Грузією заснували консорціум з транспортування вантажів Транскаспійським транспортним маршрутом «Китай-Туреччина-Європа» в обхід Росії. Відповідна угода була підписана представниками великих транспортних компаній у Стамбулі. У рамках цього проекту протягом 2016 року заплановано транспортувати через територію Грузії перші кілька тисяч контейнерів з Китаю в напрямку Туреччини та Європи. Сторони також планують розпочати наступного року перевезення вантажів через Україну в Північну і Східну Європу.

Раніше розглядався проект створення міжнародного транспортного коридору «Європа-Західний Китай», більша частина якого мала пройти територією Росії. Але схоже, що учасники консорціуму зробили свій вибір і вирішили поки обійтися без Росії. Деякі російські коментатори вже встигли звинуватити Китай у «зраді»... У липні цього року Китай «зрадив ще раз», відмовившись від будівництва газопроводу «Алтай» («Сила Сибіру-2»). Пекін не влаштувала висока ціна, яку «Газпром» встановив для будівництва «Алтаю». Якщо ще й Туреччина відмовиться від російського газу, то Росія матиме проблеми з його продажем. До речі, 5 грудня Р. Ердоган заявив, що Туреччина замінить поставки енергоносіїв з Росії і знайде інших постачальників, зокрема, Катар і Азербайджан.

Від стратегічного партнерства до конфронтації?

Крайній прагматизм і твердість у відстоюванні інтересів країни є характерною рисою політики нинішнього турецького керівництва, яке не зупиняється, в разі необхідності, перед погіршенням відносин з впливовими країнами, включаючи США, Росію, Ізраїль, Іран, Ірак, Саудівську Аравію, Єгипет, Грецію, Кіпр та інші країни.

Здається, стратегія Анкари у взаєминах з Москвою сьогодні має на меті наступне: уникати масштабної конфронтації; максимально використовувати економічне співробітництво з Росією для нарощування економічного потенціалу Туреччини; жорстко відстоювати інтереси Туреччини в тих сферах, де відбувається зіткнення політичних та економічних інтересів двох країн.

На наш погляд, у міру здобуття Туреччиною нових лідируючих позицій на міжнародному та регіональному рівнях, політична та економічна конкуренція між ТР і РФ посилюватиметься, однак, вона навряд чи переросте у відкриту ворожнечу, враховуючи стратегічну важливість нормальних політичних і економічних відносин для обох країн. За словами турецького експерта Хасана Аксая, «Туреччина — це країна, втратити яку Росія не може собі дозволити». Таким чином, Туреччина і Росія «приречені» на мирне співіснування і взаємодію. Це якщо міркувати розсудливо і реалістично. Але схоже, що в Кремлі беруть верх «яструби», для яких великодержавні амбіції важливіше насущних інтересів більшості російських громадян.

Схоже, що Москва ризикнула «спалити всі мости» з Анкарою. Інакше як можна розглядати ту частину послання В. Путіна до Федеральних Зборів РФ 3 грудня ц. р., в якій він назвав керівництво Туреччини «правлячою клікою»? Як можна назвати «правлячою клікою» турецьке керівництво, яке досить успішно править Туреччиною протягом останніх 12 років і на всіх виборах за нього голосує переважна більшість турецьких виборців? Чи знає В. Путін, що на президентських виборах 10 серпня 2014 року Р. Ердоган набрав 51,79 % голосів виборців, а на парламентських виборах 1 листопада 2015 року його партія ПСР набрала 49,50 % голосів виборців, отримавши більшість місць у парламенті — 315 мандатів із 550? При цьому В. Путін дуже тепло вітав свого «стратегічного партнера» Р. Ердогана з його перемогами.

Переговори міністра закордонних справ Росії С. Лаврова з його турецьким колегою М. Чавушоглу пройшли в Белграді в кулуарах зустрічі міністрів закордонних справ країн ОБСЄ 3 грудня, в день виступу В. Путіна перед Федеральними Зборами РФ. Тому в принципі від неї не можна було очікувати зрушень у бік врегулювання конфлікту між Москвою та Анкарою, навіть незважаючи на те, що М. Чавушоглу висловив С. Лаврову співчуття у зв'язку із загибеллю пілота збитого російського бомбардувальника Су-24. С. Лавров заявив, що «не почув нічого нового» на зустрічі зі своїм турецьким колегою.

Для Росії конфронтація з однією із найсильніших країн НАТО не принесе нічого доброго, оскільки Туреччину будуть підтримувати 27 країн Альянсу. 30 листопада під час спільної прес-конференції в Брюсселі з турецьким прем'єр-міністром А. Давутоглу, генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг заявив: «Усі союзники повністю підтримують право Туреччини захищати цілісність своєї території і свій повітряний простір». Крім того, без узгодження своїх дій в Сирії з Туреччиною і в цілому з НАТО російські збройні сили не зможуть виконати ті завдання, які їм поставив В. Путін для боротьби з ІДІЛ і надання підтримки режиму Б. Асада. Більше того, вже зараз можна сказати, що в результаті бодай навіть короткочасної кризи у відносинах між Москвою та Анкарою, військові операції Росії в Сирії не можуть бути повноцінними і успішними. І, тим більше, врятувати режим Б. Асада Москві навряд чи вдасться. Через російсько-турецьку кризу під загрозою зриву опинився і процес мирного політичного врегулювання сирійського конфлікту, про який домовились у Відні 14 листопада в результаті багатосторонніх переговорів за участю міністрів закордонних справ 17 держав, включаючи ТР і РФ.

На наш погляд, взаємні погрози і ультиматуми між Москвою та Анкарою носять в основному декларативний характер і навряд чи будуть повністю реалізовані. Занадто великими будуть втрати для обох країн у разі розриву відносин між ними. Тому двостороннє економічне співробітництво буде поступово нормалізовуватись. На це може піти як мінімум декілька місяців. Однак політичні відносини на довгий час залишаться на рівні, близькому до нуля. Колишньої, і як виявилося більше показової, теплоти у відносинах лідерів двох країн вже не буде. Відносини між Росією і Туреччиною будуть ще більш прагматичними, стриманими і конкурентними. Про плани «вирвати» Туреччину з НАТО кремлівським стратегам доведеться забути. Більш того, можна сказати, що своєю недалекоглядною і необдуманою політикою щодо Грузії, України і Туреччини В. Путін дав НАТО «друге дихання» і можливість подальшого розвитку та посилення як мінімум на найближчі 20 років. І Україну від вступу до НАТО вже ніхто й ніщо не зупинить.

Нинішня криза в російсько-турецьких відносинах в черговий раз продемонструвала, що навіть масштабне економічне співробітництво при наявності серйозних політичних розбіжностей не може гарантувати реального, а не декларативного стратегічного партнерства. Тому не випадково турецький експерт Бюлент Араз назвав турецько-російські відносини «конкурентними», а його колега Мустафа Айдин — «парадоксальним партнерством». Після того як В. Путін обізвав керівництво Туреччини «правлячою клікою», виникає питання: чи пройдена вже «точка неповернення» в конфронтації між Москвою та Анкарою чи компроміс між сторонами ще можливий? Очевидно це буде залежати від готовності Москви йти на діалог і пошук компромісу. Все поки говорить про те, що на відміну від Анкари, Москва до цього ще не готова і продовжує собі ж на шкоду нагнітати антитурецьку істерію, яка інколи набуває парадоксальних форм.

Так, віце-прем'єр РФ Д. Рогозін, виступаючи нещодавно на ток-шоу одного з російських телеканалів, заявив: «Ми завжди підозрювали, що українці й турки — брати. Навіть їхній Бендера — з османців». Ну що можна сказати на це пану віце-прем'єру? По суті, Д. Рогозін своєю заявою не зробив антропологічного відкриття. Українці, турки і кримські татари дійсно близькі народи. Про це свідчить хоча б той факт, що в українській мові налічується близько 4 тисяч тюркських слів. І в російській мові їх не менше, а може й більше, оскільки в сучасній Росії налічується 20 тюркських народів і народностей. До відома пана Рогозіна, з 12 млн населення Москви тільки 3 млн етнічні росіяни — 20 %, решта мешканців російської столиці — переважно представники тюркських народів, серед яких тільки одних азербайджанців півтора мільйона і волзьких татар один мільйон.

Україна і турецько-російська конфронтація

У грудні минулого року на сайті Аналітичного центру «Борисфен Інтел» була опублікована моя стаття «Туреччина і українсько-російська конфронтація». Тоді я не міг собі уявити, що вже через рік після «тріумфального» візиту В. Путіна до Анкари я писатиму про турецько-російської конфронтацію і позицію України стосовно неї.

Агресивні дії Росії об'єднали українські та турецькі інтереси. Безсумнівно, той факт, що Україна і Туреччина стали сторонами конфліктів з Росією, певною мірою зближує Київ і Анкару. У результаті обмежувальних заходів і санкцій Росії проти Туреччини, очевидно з'являться додаткові можливості в українсько-турецькому співробітництві, зокрема у сфері торгівлі.

Агресивні дії Росії об'єднали українські та турецькі інтереси

У листопаді — на початку грудня ц. р. відбулася серія контактів між керівництвом України і Туреччини. 5 листопада П. Порошенко привітав телефоном Р. Ердогана з перемогою «Партії справедливості та розвитку» на дострокових парламентських виборах, які відбулися 1 листопада 2015 року. У ході бесіди президенти обговорили стан реалізації домовленостей, досягнутих під час останнього засідання міждержавної Стратегічної ради високого рівня 20 березня 2015 року в рамках візиту президента Р. Ердогана до Києва.

30 листопада в кулуарах кліматичного саміту ООН в Парижі П. Порошенко і Р. Ердоган провели зустріч, під час якої була досягнута домовленість про візит президента України до Туреччини в першому кварталі 2016 року. У рамках майбутнього візиту до Анкари П. Порошенко має намір продемонструвати «ряд напрацювань в політичній, економічній і оборонній сферах між Україною і Туреччиною». Під час зустрічі в Парижі була також досягнута домовленість щодо активізації співробітництва України та Туреччини, зокрема про проведення десятого засідання Міжурядової українсько-турецької комісії з торговельно-економічного співробітництва.

3 грудня в рамках засідання в Брюсселі Комісії Україна-НАТО на рівні міністрів закордонних справ відбулася зустріч глави МЗС України П. Клімкіна з міністром закордонних справ Туреччини М. Чавушоглу, в ході якої обговорювалися питання двосторонньої співпраці в різних галузях.

За даними Держкомстату України, обсяги двосторонньої торгівлі між Україною і Туреччиною товарами і послугами за 2014 рік склали 5,1 млрд дол., на 15,5 % менше порівняно з 2013 роком. При цьому експорт склав 3,7 млрд дол., а імпорт — 1,5 млрд дол. Близько 60 % українського експорту до Туреччини склали чорні метали та ще 20 % припадає на продукцію АПК. Під час візиту Р. Ердогана до Києва у березні ц. р. була поставлена мета — збільшити товарообіг між Україною і Туреччиною до 10 млрд дол до кінця 2017 року та до 20 млрд у 2023 році. Перебуваючи у Києві, Р. Ердоган заявив, що поважає територіальну цілісність України і оголосив про рішення надати Україні кредит у розмірі 50 млн дол., а також виділити 10 млн дол. гуманітарної допомоги у вигляді пожертвувань на потреби вимушених переселенців.

Найбільшою складовою українського експорту до Туреччини є продукція АПК, зокрема зерно і соняшникова олія. За десять місяців 2015 року Україна експортувала до Туреччини агропромислової продукції на 566 млн дол., що на 12 % перевищує минулорічні показники. Обмеження, які РФ ввела на імпорт української і турецької продукції АПК, можуть стати потужним стимулом для інтеграції українського і турецького агропромислового ринків.

Довідка:

У серпні ц. р., у відповідь на приєднання України до санкцій ЄС щодо Росії, уряд РФ встановив заборону на ввезення сільгосппродукції України, який набере чинності у разі застосування урядом України економічної частини угоди про асоціацію з Євросоюзом з 1 січня 2016 року у вигляді створення зони вільної торгівлі. За попередньою оцінкою, втрати від російського ембарго на українську сільгосппродукцію складуть близько 600 млн дол. на рік. Як зазначив президент П. Порошенко, «…позиція України та ЄС чітка — зона вільної торгівлі запрацює з 1 січня 2016 року. Ми не піддамося на шантаж Москви».

Як зазначив міністр аграрної політики України О. Павленко, вітчизняний АПК може як мінімум удвічі збільшити експорт зернової продукції і соняшникової олії на ринок Туреччини. Проте зробити це буде не так просто, оскільки турецький ринок досить конкурентний, і крім України знайдеться ще чимало інших країн, які захочуть зайняти російську нішу на турецькому агропромисловому ринку. Це насамперед Австралія, Канада і США. До того ж, схоже, що Москва поки не поспішає скасовувати постачання російського зерна до Туреччини. За деякими даними, «Россільгоспнагляд» поки не збирається вживати обмежувальних заходів щодо експорту сільгосппродукції, у тому числі зерна до Туреччини.

Великі можливості українсько-турецького співробітництва можуть бути реалізовані у сфері будівництва. За останні 20 років турецькі будівельні компанії здійснили проектів в Україні на 4,5 млрд дол. і мають намір продовжувати цю діяльність, зокрема у відновленні інфраструктури Донбасу, зруйнованої в результаті російської агресії. Є надія на досягнення позитивного рішення щодо будівництва українськими компаніями турецьких газосховищ і вільного проходу танкерів зі скрапленим газом для України через турецькі протоки Дарданелли і Босфор.

Значні потенційні можливості існують у сфері військово-технічного співробітництва (ВТС) між Україною і Туреччиною. Це питання було предметом обговорення в ході візиту до Києва президента Туреччини Р. Ердогана у березні ц. р. Під час міжнародної конференції Turkey Defence Week-2015, що пройшла 10-12 листопада в Анкарі, представники оборонних відомств України і Туреччини підтвердили плани щодо розширення двостороннього ВТС. Як заявив заступник голови «Укроборонпрому» Д. Гурак, сторони планують спільні проекти для посилення рівня безпеки в акваторії Чорного моря. Цей напрямок буде одним із основних аспектів співпраці.

В якості перспективних напрямів двостороннього ВТС розглядаються танкобудування, виробництво авіадвигунів, радіолокація, навігація, зв'язок і ракетне озброєння. Україна може також взяти участь у низці оборонних програм Туреччини зі створення окремих видів озброєнь, включаючи створення турецького основного бойового танка (ОБТ) третього покоління Altay, а також турецького винищувача. Анкара ставить за мету збільшити до 2032 року обсяги експорту турецьких озброєнь до 25 млрд дол. Завдяки нарощуванню військово-технічного співробітництва з Туреччиною оборонно-промисловий комплекс України зможе істотно скоротити терміни створення своїх сучасних озброєнь, які відповідають стандартам НАТО.

Cоюз українського і турецького народів — запорука нашого успіху в боротьбі з імперськими домаганнями Росії

Якщо нам дійсно вдасться підняти відносини з Туреччиною на рівень відносин стратегічного партнерства, це значно зміцнить наші позиції в нав'язаній нам Кремлем конфронтації з Росією. Тому майбутній візит президента П. Порошенка до Анкари має, я б сказав, доленосне значення для України. Для підготовки цього візиту залишилося щонайбільше два-три місяці. Цей візит матиме успіх лише за умови, якщо всі державні структури України, які мають безпосереднє відношення до його підготовки, поставляться з належною відповідальністю. Крім того, щоб місія П. Порошенка в Анкарі була успішною, нам як повітря потрібна суспільно-політична стабільність, а це залежить від всіх українських громадян і всіх політичних сил, яким не байдужа доля України.

На наш погляд, союз українського і турецького народів — запорука нашого успіху в боротьбі з імперськими домаганнями Росії. Але навіть успішні і міцні двосторонні українсько-турецькі політичні та економічні відносини не можуть гарантувати безпеки України. Для гарантії безпеки України необхідно, щоб Україна і Туреччина належали до одного геополітичного міждержавного об'єднання — Євросоюзу та НАТО. Однак в умовах, коли перспективи вступу України до ЄС і НАТО, а Туреччини до ЄС досить сумнівні і примарні, на наш погляд, в даний час з'явилася можливість створення Балто-Чорноморського союзу у складі Польщі, України і Туреччини в якості субрегіонального компонента Європейського союзу та НАТО.

Як відомо, президент Польщі Анджей Дуда виступає ініціатором створення «партнерського альянсу держав» від Балтійського до Чорного й Адріатичного морів. На наш погляд, керівництво України має рішуче підтримати цю ініціативу президента Польщі. Тільки перебуваючи у складі Балто-Чорноморського союзу, Україна зможе захистити свій суверенітет і незалежність від агресивних зазіхань з боку Росії.