|
Мирослав Степанович Дністрянський Український науковець в галузі політичної географії та геополітики, історичної географії, етно- і демогеографії. Доктор географічних наук. Доктор суспільно-економічних наук Українського Вільного Університету в Мюнхені. Професор кафедри географії України Львівського національного університету імені Івана Франка. В галузі етногеографії, історичної й політичної географії М. С. Дністрянський проаналізував формування державних кордонів, зміни етнічних меж на території України, обґрунтував загальні тенденції еволюції адміністративно-територіальних систем, суспільно-географічні принципи та критерії їхнього вдосконалення. Досліджуючи геополітичну проблематику, розробив концептуально-методологічні основи геополітики як наукової аналітики та загальні принципи конструктивної геополітичної діяльності. Обґрунтовує оптимальність системи національних держав та етнонаціональних федерацій для сучасного і майбутнього світоустрою, передумови зрівноваженого і безконфліктного розвитку територіально-політичних систем. |
«Російська пропаганда вмонтовувала думку, що Україна — це штучне тимчасове утворення, а тому так чи інакше виникне питання її розподілу»
— Мирославе Степановичу, Україна нині має вирішувати чимало нагальних проблем, причому, практично одночасно і за дуже непростих обставин. Одна з актуальних для неї тем — адміністративно-територіальний устрій (АТУ), який, я б сказав, стає аспектом внутрішньої та зовнішньої політики. АТУ — це система, яка визначає основні територіальні пропорції життєдіяльності суспільства. Він має виконувати певні функції, яких потребує держава. Спроба змінити нині в Україні цей устрій — це вимога часу, коли виникла потреба налаштуватися під довколишній світ, чи прагнення якогось руху «в ім’я руху»? Наскільки професійними виглядають ці процеси змін? І якщо ці зміни необхідні, то вони матимуть вигляд еволюційних чи революційних?
— Дійсно, питання зміни адміністративного територіального устрою є доволі актуальними, але це стосується не стільки проблеми змін територіального устрою, скільки зміни адміністративних повноважень та розподілу фінансів. Тобто, є потреба реформи адміністративної та податкової складових, а не безпосередньо територіального поділу на адміністративні одиниці. Водночас в пропозиціях територіальних змін дійсно проглядається прагнення до «змін задля змін», а не задля якогось покращення. Чому? Тому що існуюча система, за всіх її недоліків, дуже міцно укорінилася у суспільстві. Її докорінний злам може призвести до великого хаосу, у тому числі й масових невдоволень громадян. Не буде чогось помітно позитивного, лише виникне чимало проблем. З цього приводу серед політиків та управлінців є кілька поширених ілюзорних підходів, і вони простежуються в наших ЗМІ. Це, зокрема, установка на укрупнення низових адміністративних одиниць (сільрад, районів), можливо, навіть областей. В таких пропозиціях немає серйозного обґрунтування, і їх не можна назвати конструктивними, бо в них не передбачено наслідків укрупнення. А до чого воно може призвести? Віддалить адміністративні центри від населених пунктів, а збільшення цієї відстані розширюватиме таке соціальне явище як периферійність. Тобто, що більше населений пункт віддалятиметься від адміністративного центру, то більше у нього шансів стати депресивним, з усіма подальшими наслідками. Наприклад, якщо ми вдвічі збільшимо розміри району, то щонайменше в чотири рази збільшимо площі периферійних (віддалених) територій, які в народі ще називають глушиною. А периферійний розвиток — це передумова соціально-економічної відсталості. Тому загалом такий підхід до реформування АТУ є соціально деструктивним, а з огляду на те, що його реалізація викличе величезні невдоволення громадян, — й політично небезпечним.
Часом наводиться аргумент, що, мовляв, бідні сільради та райони не мають належних ресурсів, тому їм вигідно об’єднатися. Це також невірно, адже з механічного об’єднання двох бідних районів не можна буде зробити один заможний. Так само простий перерозподіл податків ще не зробить такі адміністративні підрозділи багатими. Лише зміцнення економічної бази низових адміністративно-територіальних одиниць через організацію виробництва і сфери послуг може покращити їхнє соціальне становище.
— А якщо доведеться в масштабі держави укрупнити області?
— Це взагалі буде катастрофа. По-перше, це призведе до негативних соціальних наслідків. Зростуть відстані до новоутворених центрів, погіршиться доступ населення до одержання адміністративних послуг, зростуть витрати на те, щоб до них дістатися. Також через втрату свого статусу занепадуть колишні обласні центри. Для прикладу: після об’єднання Дрогобицької і Львівської областей місто Дрогобич, яке до того мало соціально-економічний потенціал на рівні обласних центрів, опустилося до рівня звичайного районного центру. Так само сталося й з містом Ізмаїл після об’єднання Ізмаїльської та Одеської областей. Отож, замість того, щоб активізувати соціально-економічне життя в малих і середніх містах, ми, навпаки, ще більше позбавимо їх перспектив, а розвиватимемо лише кілька новоутворених центрів, знову ж таки розширюючи явище соціальної периферії. По-друге, є така геополітична закономірність: збільшуються розміри адміністративно-територіальних одиниць вищого рівня — зростають їхні претензії щодо розширення повноважень, а згодом — і вимоги щодо автономії чи федералізації держави загалом. Іноді за пропозиціями укрупнення областей також приховуються підступні плани створення територіальних умов федералізації. Адже до чого призведе укрупнення областей? До створення адміністративних одиниць вищого рівня, які відповідають розмірам середньої у Європі країни, що не характерно унітарним державам.
— То якими є Ваші пропозиції щодо вдосконалення адміністративно-територіального устрою? З урахуванням нинішніх подій в Україні…
|
|
Виходячи з сучасних реалій, докорінних адміністративно-територіальних змін в Україні на сьогодні проводити не можна!
— Виходячи з сучасних реалій, докорінних адміністративно-територіальних змін в Україні на сьогодні проводити не можна! Ще раз наголошую: недоцільно укрупнювати територіальні одиниці — ні сільради, ні райони, ні, тим більше, області. Можна дозволити лише деякі зміни, але в тому випадку, коли є потреба. І робити їх можна лише після того, як будуть враховані наслідки. Наприклад, якщо через демографічні чи економічні негаразди обезлюдніє якась місцевість, то очевидно, що дуже малі сільські поселення так чи інакше треба буде об’єднувати в одну сільраду. Для цього і зараз є необхідні механізми.
Хочу запропонувати й інший реальний варіант вдосконалення. Маю на увазі доцільність об’єднання в одну адміністративну одиницю міст обласного підпорядкування та адміністративних районів, центрами яких вони є, але до яких не належать. На сьогодні це дві адміністративні одиниці одного рівня (наприклад, місто Самбір і Самбірський район, місто Стрий і Стрийський район та ін.).
— І два різних керівництва?..
— Так, і два різних керівництва. В самій наявності таких адміністративних одиниць закладені суспільно-географічні суперечності: 1) місто та його прилегла округа є адміністративно відокремленими. А якщо зараз ставиться питання щодо надання більших економічних повноважень адміністративним одиницям, то виникає питання — як виживати сільським адміністративним районам, в яких немає міста — опорного центра? 2) центрами районів є населені пункти, які до цих районів не належать. Отже, враховуючи те, що відривати місто як центр від території, що обслуговується, взагалі не можна, то доцільність об’єднання міст обласного значення та відповідних адміністративних районів є логічним й економічно вигідним. Такі зміни однозначно сприяли б заощадженню державних коштів та покращенню взаємин центру та обслуговуючої території.
Водночас статус міст обласного підпорядкування доцільно зберегти за містами, які виконують особливі промислові, рекреаційні чи транспортні функції і не є районними центрами (наприклад, Трускавець, Моршин, Чоп, Червоноград та ін.).
Щодо розподілу повноважень, то необхідно ставити питання не стільки про децентралізацію, як про баланс інтересів. Тобто, розширюючи права місцевого самоврядування, не можна забувати і про необхідність вибудовування загальнодержавної вертикалі. Інакше відбудеться не лише децентралізація, але й повна втрата державного впливу на деяких територіях.
— Ви небезпідставно підкреслюєте, що АТУ має сприяти зміцненню територіальної єдності держави, робити більш оптимальними видатки на адміністративні послуги тощо. Чи можемо ми зараз провести ефективні адміністративні зміни? І чи не залежить їхнє проведення від позицій великих фінансово-бізнесових груп?
|
|
— Багато реформ в Україні треба проводити швидко і негайно. Це стосується охорони здоров’я, освіти, податків, ведення бізнесу та ін. Разом з тим, до адміністративно-територіальних змін треба підходити дуже обережно. Навіть у стабільних розвинутих державах на їхнє проведення відводилось кілька років. І ще стільки часу тривала підготовка. А чи загалом можливі у нас конструктивні зміни? Безперечно, що так. Але для цього треба відокремити політичну діяльність і бізнес. Тобто, в ухваленні рішень не має бути комерційної складової окремих бізнес-груп. Це дуже важливо у всіх сферах, у тому числі і у питаннях територіального управління. Так, ідеї самоврядування великих регіонів, які об’єднували б кілька сучасних областей, вигідні великим фінансовим економічним, олігархічним групам, які хочуть збільшити своє міжрегіональне значення. Це, зокрема, і донецькі, і дніпропетровські, і одеські великі бізнес-середовища, які прагнуть поширити свій вплив відповідно на весь Донбас, Придніпров’я чи Причорномор’я. Але такі їхні амбіції, як я уже зазначав, є небезпечними і щодо цілісності держави, і щодо соціально-економічної доцільності.
— А ось як в цьому контексті Ви розглядаєте спроби утворити на сході України так звані ДНР і ЛНР?
— ДНР і ЛНР — це насамперед проекти російських спецслужб, особливий інструмент тиску на Україну та її політику. Очевидно, що жодних об’єктивних підстав для їхнього виникнення не було. На якомусь етапі ці проекти підтримували й різні донецькі економічно-політичні середовища, але нині саме Кремль цілком контролює там ситуацію.
— У зв’язку з проблемою реформування територіального устрою України часто посилаються на досвід інших держав, наприклад Іспанії, Німеччини, Великобританії, де вже надано великі автономні повноваження регіонам. Росія також дозволяє собі давати поради Україні щодо нібито необхідності федералізації.
|
|
— В підходах до державно-територіальної організації необхідно насамперед враховувати ситуацію, що склалася у нашій країні. Тут не можна мислити за аналогіями, механічно переносячи без переосмислення чийсь досвід на українські реалії. У нас зовсім інші історико-географічні та етнополітичні передумови, ніж, скажімо, в Іспанії, ФРН чи Великобританії. Наприклад, такі автономні області Іспанії як Країна Басків чи Каталонія — це фактично окремі самобутні країни, і в етнокультурному, і в історичному аспектах. Тому їхня автономія є логічною. Водночас федеративний устрій Німеччини був нав’язаний країнами-переможцями Другої світової війни. Це ж стосується і Австрії. Тобто, це не було ініціативою цих країн. Їх зробили федеративними через побоювання щодо створення надмірно централізованої унітарної держави. У такий спосіб держави-переможці намагалися запобігти можливому реваншизму. Водночас у Великобританії свої передумови, відмінні від інших. Шотландія, наприклад, мала великий історичний досвід державності. Таких передумов в Україні немає. Тому всі ці варіанти не можна припасовувати до України. У нас інша ситуація, тому в підходах до територіального управління треба виходити з таких реалій, як розміщення населення і розташування населених пунктів, особливості шляхів сполучення тощо. Важливо зауважити, що Росія, наполягаючи на федералізації України, сама здійснює політику жорсткої централізації. А загалом зазначимо: всі розмови про федералізацію України є однозначно деструктивними. Очевидно, що цієї федералізації домагається насамперед Путін для того, щоб позначити межі наступного розколу і в перспективі забезпечити майже легальний розпад нашої держави. Так само я виступаю проти утворення адміністративних одиниць на основі історичних областей (Галичини, Волині, Слобожанщини, Таврії), бо їхнє виникнення було переважно наслідком зовнішнього втручання, а відновлення аж ніяк не сприятиме об’єднанню нації.
— А тепер кілька запитань щодо внутрішньої й зовнішньої політики. Зокрема, зараз багато говорять про блокування прогресивних змін з боку фінансово-олігархічних груп. Як Ви ставитесь до цієї проблеми?
— Проблема дійсно є, бо вплив фінансово-олігархічних груп на політичне життя надто великий. Це стосується і контролю за засобами масової інформації, політичними партіями і навіть державними структурами. Але усі ці питання також не можна гіперболізувати. І тут я залишаюся оптимістом. Очевидно, що задля інтересів нашої держави їхній вплив необхідно обмежувати, у тому числі й в економічному житті, але все ж не можна ставити питання про руйнування їхнього бізнесу, бо за ним стоїть реальний сектор економіки. Тому, використовуючи усі важелі впливу інститутів громадянського суспільства, великий бізнес треба поставити в такі рамки, щоб він працював в інтересах всього суспільства. Тобто, щоб кошти не переводились в офшори, належним чином платились податки, здійснювались інвестиції, проводилась відповідна соціальна політика. Паралельно треба піднімати середній та малий бізнес. Але проблема реформ пов’язана не лише з великим бізнесом. Турбує і те, що зараз немає необхідних позитивних імпульсів до оздоровлення загальної суспільної ситуації в Україні ні з боку Верховної Ради, ні з боку Уряду.
— Як Ви оцінюєте внутрішньо-геополітичну ситуацію в Україні?
— Попри низку позитивних моментів, пов’язаних із спільною протидією російській агресії, проблема цілісності українського суспільства, його консолідації залишається актуальною. І це все зумовлено тим, що державою упродовж усього періоду незалежності не велася політика культурного, соціально-політичного зближення різних регіонів. Навпаки, розпочинаючи з двотисячного року, вживались цілеспрямовані дії щодо поглиблення міжрегіонального відчуження. У засобах масової інформації постійно спекулювали на культурних особливостях різних регіонів України для того, щоб їх віддалити, протиставити один одному. На численних політичних шоу надавали трибуну маргінальним політикам, насамперед проросійським, які систематично проголошували деструктивні гасла, які роз’єднували суспільство. Штучно мусувалися теми, які викликають різну реакцію у суспільстві.
— Ну, вони і намагалися, щоб реакція була саме такою, яка їх задовольняє.
— Наприклад, говорили, що у нас настільки різний історичний досвід, різні традиції у регіонах, що фактично неможливо знайти якісь спільні цінності. Але ж це велика неправда! Той, хто знається на історії, скаже, що більшість історичних подій якраз об’єднують Україну. Так, дійсно, регіони розвивалися у складі різних держав, але визначальним було прагнення до суверенітету й об’єднання в одну країну. Це спостерігалося і на Волині, і у центральній Україні, і Закарпатті, і на Сході, і на Півдні. Згадайте, і Харків був не раз центром культурно-політичного піднесення українців і у ХІХ і ХХ ст. Фактично, у нас єдиний історичний процес за наявності однакових поглядів на більшість моментів історії. Наприклад, в історії ніхто не заперечує ролі Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Всі позитивно оцінюють видатний феномен українського козацтва. Усе суспільство підтримує українських діячів культурного відродження ХІХ ст. — Т. Шевченка, І. Франка, Лесю Українку, які представляли різні історичні регіони. Думаю, з цього приводу ні в кого немає жодних застережень. Так само більшістю позитивно трактується створення УНР, возз’єднання УНР та ЗУНР, проголошення Карпатської України. Таких суттєвих засад було цілком достатньо для вироблення загальнонаціонального погляду щодо розуміння історії та державних інтересів у цьому питанні. Означені єдині цінності необхідно було розвивати і покласти в основу інформаційної політики щодо консолідації держави. Але у нас, навпаки, постійно мусували окремі моменти Другої світової і поспішали робити спекулятивні висновки. Причому, і перемога в Другій світовій подавалася як звеличення сталінського режиму, хоча насправді це була перемога насамперед українського народу над нацизмом.
Отже, якщо б різні політичні сили, насамперед проросійські, не створювали якихось штучних перепон, протиставлень, то на сьогодні ми мали б зовсім інший результат.
— Вважаєте, що не було зроблено позитивних результативних кроків? Чи зроблено, але недостатньо?
|
|
— По-перше, був великий тиск Росії. Адже зі своїм приходом до влади Путін обрав курс на відновлення СРСР. Пропаганда цього курсу проводилась жорстко і цілеспрямовано, були організовані залежні політичні сили, які безпосередньо виконували накази з Кремля. Їм давалась основна установка — розколоти наше суспільство. З цією метою здійснювався шалений інформаційний тиск.
Ну і, по-друге, безвідповідальність українського політикуму стала тим підґрунтям, на якому успішно розквітла антиукраїнська пропаганда. Про це я неодноразово писав у своїх друкованих виданнях.
— В сучасній Україні можна ще виділити ідеології та політичні сили, які були б здатні консолідувати суспільство?
— Може скластись враження, що українське суспільство настільки різне, що знайти якусь ідеологічну основу майже неможливо. Насправді це не так. Дійсно, Україна зараз помітно політично диференційована. Але це не стільки наслідки об’єктивних процесів, як цілеспрямованого впливу російських спецслужб та підривних ідеологічних центрів впродовж 14 останніх років, які прагнули створити, з одного боку, великий проросійський блок, з іншого — українське радикально-націоналістичне угрупування, що локалізоване лише на Заході. Разом з тим, розвиток подій наприкінці 80-х та початку 90-х років засвідчив велику впливовість національно-демократичних сил (Руху, республіканської та демократичної партій), а також деяких центристських та ліво-центристських партій, які знаходили підтримку в усіх регіонах України. На жаль, в наступний період ці політичні сили різними методами були фактично усунуті з політичної арени. Але це підтверджує, що національно-демократична та патріотична ліво-центристська ідеології все ж спроможні консолідувати українське суспільство.
— На Ваш погляд, про які культурно-інформаційні пріоритети України сьогодні можна вести мову?
— Створення нової якості української державності потребує нової інформаційно-культурної революції. Першорядне завдання — вилучення з українського інформаційного простору російських ідеологічних стереотипів, і насамперед — історичних. Неприпустимою є антиукраїнська пропаганда, включно з кіно і навіть гумором. Причому, редакційна політика має стосуватися не лише сучасних російських, але й радянських фільмів. Є гостра необхідність в українських різножанрових виданнях, підготовлених на високому інтелектуальному рівні. Важливо не лише відстежувати ворожі щодо України інформаційні провокації, але й працювати на випередження. Пропагуючи різномовний український патріотизм, треба водночас доводити, що ідентичність і самобутність України визначається насамперед українською культурою. Аргументованою має бути популяризація природного, не насильницького переходу русифікованих етнічних українців в українське мовно-культурне середовище з тим, щоб розширити у великих містах україномовні культурні осередки.
— Гортаючи Вашу «Політичну географію та геополітику України», надруковану ще у 2010 році, знайшов чимало цікавого, що можна назвати політичним передбаченням теперішніх поточних подій. Навіть на обкладинці ілюстрація співпадає з нинішніми військовими мапами, де позначені різноколірно наші Донеччина, Луганщина і… Крим. Мирославе Степановичу, це навчальне видання варто було б вручити кожному нашому народному депутатові, кожному члену уряду, військовослужбовцю Генштабу ще чотири роки тому і вони б, можливо, були б готові до розвитку теперішніх подій! І навіть більше, ми б не мали сьогодні воєнних дій, уникнули б багатьох серйозних проблем. Ось лише одна фраза: «Найбільш загрозливий характер має пропаганда безпідставних ідей федералізації України та створення великих адміністративних регіонів, яка постійно проштовхується різними бізнесово-політичними угрупуваннями кількох найбільших регіональних центрів і яку час від часу озвучують різні політологи та економісти»…
— Дякую за таку добру оцінку книги. Насправді і багато інших експертів і публіцистів відстежували різні небезпеки, які виходили з Росії, але, на жаль, їх не почули. Все тонуло в кон’юнктурній боротьбі за мандати, посади тощо. На превеликий жаль…
— Зараз можна з жалем констатувати, що ми не прагнули миру, бо не готувалися до війни. Точніше, готувалися якось однобоко, боячись чимсь роздратувати росіян. Ось, наприклад, розташування військових формувань відповідно до безпекових державних завдань, реформування військового управління — це тема, яка не потребує додаткового пояснення. Про це у Вашій книзі також йдеться.
— Так, у книзі згадуються і деякі проблеми організації Збройних Сил. І хоча я не фахівець з військових питань, але з позицій політичної географії подавав навіть пропозиції щодо реформування військового управління, оптимізації розміщення військових частин. Висловлював стурбованість і щодо надмірного скорочення нашого війська, що тривало протягом останніх десятирічь. Не міг погодитися зі зменшенням української військової сили на стратегічно важливих напрямках, зокрема, російському. Відзначив сформовану асиметрію у військових співвідношеннях на нашому півдні, навіть на Кримському півострові. Писав також і про небезпеку безпосереднього військового вторгнення Росії. Але на той час це чомусь серйозно не сприймалося.
— Мене зацікавила Ваша думка у книзі, що Президентом України має бути представник східних українських регіонів. Ви про це писали у 2010 році. Нині Ваші погляди на це питання не змінилися? До речі, нещодавно один з наших аналітиків у своєму інтерв’ю згадував, що такої думки був і В. Чорновіл.
|
|
— Ми повинні шукати різні можливості для міжрегіонального зближення. І консолідація різних частин України навколо постаті президента України є вкрай необхідною. Очевидно, що в цих процесах має значення і його регіональне походження. Тому, враховуючи історично-географічні передумови та територіальні співвідношення, я і висловив думку про доцільність та оптимальність такого формату: президент є вихідцем з центрально-східних регіонів, прихильником української національно-демократичної ідеології і соціально-ринкової політики.
— У таких складних для сучасної України умовах важливою є позиція інших держав, зокрема, сусідніх. А тут ми іноді чуємо про прямі чи непрямі територіальні претензії. Що в основі цих претензій найважливіше: історія, національний склад населення, економіка?
— Відповім так: одним з джерел територіальних претензій до України з боку політичних сил сусідніх держав була і, частково, ще є невіра в її добре майбутнє. Російська пропаганда вмонтовувала думку, що Україна — це штучне тимчасове утворення, а тому так чи інакше виникне питання її розподілу. І, відповідно, «добрі сусіди», висуваючи територіальні претензії, хотіли «застовпити» свої інтереси, очікуючи моменту дезінтеграції. Об’єктивних ж підстав для територіальних претензій до України немає. А зняти їх остаточно зможе лише всебічне зміцнення України. Треба ставати авторитетом, якого будуть не лише поважати, але й побоюватись його негативної реакції.
— Вважаєте, на сьогодні зовнішня підтримка України є достатньою?
— Зовнішня підтримка України є масштабною і суттєвою. Але не завжди достатньою, оскільки і впливові політичні сили, і навіть керівництво низки держав безпосередньо заангажовані російськими спецслужбами. Не зовсім відповідним з самого початку було розуміння небезпек з боку Кремля. Тому, якби Захід відразу з вторгненням в Крим застосував проти Росії радикальні економічні санкції, то ми б не мали таких численних жертв. Але ефективних санкцій було дуже мало, лише «висловлювання стурбованості».
— І на завершення кілька слів про наші перспективи в протистоянні з Росією.
|
|
— Мої пропозиції не дуже оригінальні, бо можливостей не так уже й багато. Зараз головне — втримати ситуацію. А це реально, якщо зміцнити силові структури, економіку, навести елементарний порядок у владі. А далі — зробити все для консолідації всіх регіонів держави, використовуючи великий, ще фактично не задіяний, потенціал інформаційної політики, у тому числі і на зовнішній світ. І розраховувати треба насамперед на власні сили. І якщо в Україні відбудуться позитивні економічні зрушення, а також і культурне піднесення, ми зможемо успішно протистояти російському імперіалізму. А повернення окупованих українських територій має відбутися внаслідок розпаду Росії, яке забезпечать економічні санкції та національно-визвольні рухи неросійських народів.
— Вдячний Вам, Мирославе Степановичу, за відповіді на мої запитання.
Записав Олег МАХНО
