Богдан Соколовський
Про зустріч міністрів закордонних справ України, Франції, Німеччини і Росії у Парижі 3 березня 2016-го року, де обговорювалися проблеми російської агресії в Україні, вже сказано і написано чимало. Зверталася увага, зокрема, на те, що причетні до цього питання сторони вже не наполягають на змінах до Конституції України, але зацікавлені у проведенні місцевих виборів на окупованих територіях Донбасу.
У цьому контексті, виходячи з підсумків зустрічі і заяв представників ФРН і Франції, варто відзначити послідовну позицію представника України міністра закордонних справ П. Клімкіна, зокрема, стосовно того, що згадані вибори можуть відбутися лише після відновлення повної безпеки, включно з демілітаризацією регіону і українським контролем над кордоном.
Водночас, представники Європи – міністри Франції та Німеччини однозначно підтвердили свою прихильність до справи залагодження проблем в Україні, пов’язаних із російською окупацією, і за рахунок України. Вони відверто показали, що більше зацікавлені у прибутковій співпраці з Росією, ніж у правах і свободах людини. А Україна їх не цікавить…
Привертає увагу те, що ця зустріч у так званому нормандському форматі фактично проходила на фоні невирішення питання про безвізовий режим для України і виступу Голови ЄК Жана-Клода Юнкера щодо відсутності перспектив для нашої держави у отриманні членства в ЄС та в НАТО протягом найближчих 20-25 років. Цікаво, що згадана заява була зроблена у Нідерландах практично за місяць до референдуму щодо асоціації України з ЄС. Мабуть, ці слова голови ЄК стануть дуже негативним сигналом для населення Нідерландів. Турбує і позиція ООН щодо документів, виданих українцям окупаційною владою. Насторожує і перебіг подій навколо Н. Савченко, зокрема те, що на її останній суд не з’явився ніхто з представників влади в Україні. Є й багато інших менш помітних явищ, що насторожують.
Усі згадані явища зайвий раз свідчать про те що ряд країн не є прихильними української нації – наша доля суто у наших руках. З іншого боку – це можна інтерпретувати, зокрема, як малоефективну українську діяльність щодо роз’яснення наших реалій серед народних мас, зокрема – у країнах Європи. Ми ніяк не можемо усвідомити, що у демократичному світі думка влади формується на основі переконань народу, а не навпаки, як було за часів СРСР.
Чи не вперше відверто прозвучало словосполучення «тиск на Україну». Очевидно, що ці слова вимагають відповідної реакції офіційного Києва.
