Закерзоння. Частина 5. Закінчення
Операції психологічної війни
Операції психологічного плану українських повстанців на південному сході Польщі проводилися для підтримки стратегічного завдання на цих теренах: зберегти український етнічний характер Закерзоння і зміцнити його як невід'ємну частину українських земель.
Завдання близької перспективи: заручитися підтримкою місцевого населення, особливо українського; перешкодити депортації українського населення з Закерзоння; заручитись підтримкою і налагодити співпрацю з польським озброєним антикомуністичним підпіллям; підірвати довіру до комуністичного режиму, дискредитувавши його в очах населення, і позбавити підтримки місцевих жителів; вселити людям віру у перемогу.
Українські повстанці мали двофункціональне керівництво структурами агітації: ОУН, як і УПА, мали кожна окрему вертикаль пропагандистських підрозділів. В ОУН референт з питань пропаганди передбачався на кожному важливому щаблі організаційної структури. Коло його обов'язків визначалось тим адміністративним підрозділом ОУН, де він працював. УПА також мала кадрового офіцера (VI відділ) на кожному важливому рівні командування. Він, передусім, відповідав за агітаційну роботу з підтримки військових операцій УПА.
Крім традиційного штату пропагандистського апарату, були ще й офіцери-політвиховники в загонах обох, ОУН і УПА, структур. Діяльність їхня спрямовувалася в основному на повстанців (в лавах ОУН і УПА) і виходила за рамки традиційної пропагандистської роботи, зосереджуючись на ідеологічній мотивації учасників руху опору.
В українських сільських громадах Закерзоння практично не існувало такої загальної структури, яка б могла використовуватися з пропагандистською метою, оскільки всі масові організації, що могли діяти в той час, були під контролем комуністичного режиму Польщі. Однак члени інфраструктури, широке коло симпатиків, і серед них громадські лідери (приходські священики, вчителі місцевих шкіл, інша інтелігенція та старші за віком люди) виконували роль замінника масової організації.
Пропаганда ОУН і УПА була спрямована на місцеве українське населення, українських повстанців, місцевих польських жителів, польське збройне підпілля, легальну (політичну) організацію Польщі і членів польських спецслужб (головним чином армійських підрозділів, які на той час були менш за всіх ідеологічно підковані комуністами). Крім того, пропаганда також діяла поза теренами країни (на Заході) в тих межах, куди вона могла сягнути. Головну роль в поширенні пропагандистської інформації на Заході відіграли центри політичної еміграції в Західній Європі, які стали трибуною повстанців.
Основні теми, що використовувались для операцій психологічного плану: визначення цілей і прагнень повстанців і місцевого населення (як українського, так і польського); антикомуністична пропаганда; нелегітимність прокомуністичного Тимчасового уряду у Варшаві; протидія програмі переселення та депортації; спільність цілей та завдань українського і польського повстанських рухів та потреба у співпраці та взаємній координації; передбачення близької інтервенції з Заходу та неминучість війни між комуністичним та некомуністичним світами.
Засобами поширення інформації були передусім друковані видання (листівки, памфлети, газети підпілля, плакати, гасла), зустрічі з населенням (індивідуальні чи групою), фізична присутність повстанських загонів серед членів місцевих громад; особливі тактичні операції (наприклад, спільний напад польських і українських повстанців на місто Грубешув у травні 1946 року).
В українських повстанців операції психологічного плану ускладнювалися, чого зазвичай не буває у підтримуваних з-за кордону повстанців. Українці не мали зовнішньої матеріальної підтримки і їхня пропагандистська діяльність серйозно обмежувалася технічно (нестача відповідних радіоприймачів та передавачів, обмежений доступ до видавничого обладнання, брак кваліфікованого персоналу, відсутність україномовних місцевих газет або періодичних видань, тощо). Були й інші труднощі: українські повстанці етнічно відрізнялися від більшості населення Польщі, і ця ситуація ускладнювалась споконвічною ворожнечею між двома національними громадами.
Незважаючи на всі несприятливі обставини, пропагандистська кампанія ОУН-УПА досягала бажаної аудиторії. Про це свідчить активна підтримка українського населення, контрпропагандистська діяльність урядових кіл Польщі, а також співпраця, хоча й на низовому рівні, з польським повстанським рухом.
Підтримка населення
Оскільки українські повстанці за три роки своїх дій на південному сході Польщі не мали ніякої допомоги ззовні, то вони повністю залежали від підтримки місцевого населення. Значну роль у цьому відігравав національний, етнічний фактори. З одного боку, повстанців активно підтримували етнічні українці цього регіону, а з іншого — їм чинили настільки ж активний опір етнічні поляки, що тут проживали. (Ця ситуація найбільш яскраво проявилась на сході Краківського воєводства та на півдні Люблінського, де населення було етнічно змішаним — поляки і українці жили великими окремими громадами поруч одна одної). Крім того, коли розпочалась урядова програма депортації, українське населення почало сприймати повстанців як захисників, і таким чином краще усвідомлювало їхні мотиви. Завдяки підтримці місцевих жителів повстанці тривалий час змогли виживати і діяти, а також користуватися чималою кількістю бункерів, об лаштованих в українських селах під хатами і фермами. Вони не були викриті протягом тривалого періоду, аж поки війська держбезпеки не почали проводити операцій з пошуку і прочісування в сільських громадах. Місцеве населення постачало повстанцям продовольчі припаси, важливу розвідувальну інформацію та новобранців.
Однак населення стало менш прихильним, коли зрозуміло безнадійність своєї ситуації. Воно збагнуло, що УПА не спроможна зупинити депортацію і переселення, а також усвідомило замкнутість кола причин і наслідків: адже повстання для захисту місцевих жителів і припинення переселення, насправді, викликало лише жорстокіші заходи з боку військ держбезпеки та прискорення програми депортації.
Ефективність допомоги місцевого населення в не меншій мірі залежала від професійних і організаторських дій мережі та інфраструктури ОУН. Саме тому найважливішим фактором, що призвів до поразки українського повстанського руху на Закерзонні, було вивезення українського населення з району їх операцій, що позбавило повстанців допомоги.
Висновки
До, під час і після Другої світової війни в Польщі було три основні передумови для виникнення повстань. А саме:
- готовність населення до повстання;
- наявність народних лідерів;
- усвідомлення народом мотивів дій повстанців.
Схильність населення Польщі до повстання мала два аспекти: а) нездійснені сподівання великої частини мешканців; б) наявність пригнобленої порівняно великої етнічної меншини.
Виникнення польського збройного підпілля та українського повстанського руху було виявом цієї схильності.
Новоутворені міжнародні кордони самі по собі були беззаперечною причиною повстання. Вони довільно розділили етнічно споріднене населення.
Щодо української національної меншини в Польщі, то дві безпосередні причини відіграли ключову роль на початку повстання:
а) спільне рішення радянського та польського режимів переселити відповідні національні меншини своїх країн;
б) наявність на території України дійової повстанської організації та її керівництва (ОУН та УПА).
Невблаганна логіка ходу подій при повстанні призвела до того, що місцеві жителі активно допомагали повстанцям, а ті, своєю чергою, сприймали кривду населення як свою власну.
Український повстанський рух у так званому Закерзонні використовував схему традиційних, чи «типових» повстань. Він розвивався поступово, етапами, від таємної організації (ОУН) до масового руху і, зрештою, до збройного спротиву (УПА). Але оскільки повстання було придушене, воно не досягло етапу консолідації.
Структурою і організацією український повстанський рух нагадував відому схему повстанських рухів: він мав політико-ідеологічну партію зі щаблями ієрархії і високою дисципліною (ОУН), що була джерелом лідерів і центром політичного контролю збройного повстання; він також мав військову організацію озброєних повстанців, яка була сформована за традиційними військовими канонами (УПА).
Сильні сторони українського повстанського руху на Закерзонні:
- Допомога місцевого українського населення, з яким повстанці були етнічно споріднені.
- Відповідність руху прагненням українського населення цього регіону і відданість його справі.
- Він мав чітко сформульовану політичну програму і обмежене число політичних і військових цілей.
- Він мав ефективну організацію: політичну партію, збройні сили та інфраструктуру.
- Він діяв у сприятливій для партизанських операцій місцевості.
- Він мав добру розвідувальну мережу, зорієнтовану на співпрацю з населенням.
- В русі були досвідчені, віддані і високодисципліновані бійці, які складали його ядро.
Слабкі сторони:
- Невдало вибраний момент для збройного виступу з огляду на умови зародження повстання, розклад міжнародних сил та міжнародне середовище. Все це не давало рухові можливості розвинутись на повну силу.
- Нереальність і недосяжність цілей далекої перспективи (незалежна Україна) і близької перспективи (перешкодити депортації української меншини) на той час, незважаючи на благородність задумів.
- Діяльність в надзвичайно несприятливому соціально-політичному оточенні: українська меншина — головна база підтримки повстанців — була етнічним анклавом серед переважаючого польського населення.
- Відсутність будь-якої (матеріальної, політичної і моральної) зовнішньої підтримки та обмеженість ресурсів місцевого населення.
- Неспроможність, за деякими винятками, та не з вини руху, налагодити ефективну співпрацю та скоординувати діяльність з польським антикомуністичним збройним підпіллям, незважаючи на наполегливі зусилля української сторони. Також невдача у здобутті симпатій місцевого польського населення — його шовінізм і традиційна ворожість до українців виявились сильнішими за політичний прагматизм часу (наприклад, спільної антикомуністичної позиції).
- Відсутність безпечного притулку в інших воєводствах Польщі чи в сусідніх Радянському Союзі або Чехословаччині (остання, як і Польща, була вже частково скомунізована).
- Передчасна військова поразка і здача зброї союзником українського визвольного руху, збройним польським підпіллям (зокрема, Армією Крайовою) у відповідь на оголошену урядом амністію.
- І, нарешті, позбавлення повстанців необхідної бази підтримки після депортації українського населення з території Закерзоння, що стало найважливішим фактором поразки повстанців.
Сам по собі український повстанський рух на той час не становив серйозної загрози польському урядові чи країні. Але разом з польським збройним підпіллям він складав потужну силу. Якби не захисна парасолька радянських збройних сил, під якою польські війська держбезпеки проводили операції проти повстанців, а також не відверта допомога СРСР, то повстанський рух міг стати значною загрозою комуністичному режимові в Польщі.
К І Н Е Ц Ь
