Журнал «Військо України», № 5/2008 рік
Своє перше інтерв’ю на посаді начальника Головного управління розвідки МО України полковник Віктор Гвоздь погодився дати для «Війська України» напередодні Міжнародного дня миротворців ООН. Тож наша розмова не випадково почалася з запитання про «український слід» в історії миротворчої діяльності світової спільноти.
— На мою думку, участь України у миротворчих зусиллях Організації Об’єднаних Націй є унікальним явищем у світовій практиці. Шістнадцять років тому, фактично на початку свого існування, наша держава зробила дуже сміливий крок — разом з іншими країнами взяла на себе частину відповідальності за збереження миру і стабільності у світі. З того часу понад 20 тисяч українських військовослужбовців брали участь в миротворчих операціях під егідою ООН. І фактично на сьогодні Україна стала визнаним експортером миру.
— Вікторе Івановичу, як відомо, біографії розвідників обростають легендами. Про Вас кажуть, що Віктор Гвоздь є тією людиною, яка причетна до встановлення Дня миротворців ООН…
— Мені справді випала честь бути одним з перших українських «блакитних шоломів». З 1993 по 1995 рік я обіймав посаду в головному штабі військ ООН в колишній Югославії, а згодом був призначений військовим аташе в Хорватії, Боснії і Герцеговині. Ця робота тісно перепліталася з виконанням миротворчих завдань, оскільки тут знаходилися наші підрозділи, і в функціональні обов’язки військового аташе входило забезпечення їхньої діяльності.
У 2000 році я був призначений на посаду представника Міністерства оборони в постійному представництві України при ООН. На той час, як відомо, Україна стала тимчасовим членом Ради безпеки ООН і значно посилила свою миротворчу діяльність, розгорнувши за півроку потужні підрозділи в Сьєрра-Леоне та Лівані. Працюючи в штаб-квартирі ООН, я брав участь у засіданнях Ради безпеки, співпрацював з департаментом миротворчих операцій і відповідав за постійний зв’язок нашого представництва з відповідними структурами цієї міжнародної організації. Тож мені пощастило стати не лише свідком, а й учасником подій, пов’язаних зі встановленням Міжнародного Дня миротворця.
Сталося це у 2001 році. Під час візиту до США тодішнього міністра закордонних справ України Анатолія Зленка в українській місії відбулася нарада. Керівник вітчизняного зовнішньополітичного відомства запропонував внести пропозиції, втілення яких показало б світовій спільноті активну роль України в структурі Ради безпеки ООН. Так з’явилася ідея відзначати День миротворців.
На жаль, спочатку ставлення деяких країн до того, що саме Україна вийшла з такою пропозицією, було вкрай негативне. Очевидно, багатьох не влаштовувало, що саме наша молода держава висунула ідею, яка, як-то кажуть, лежала на поверхні. Втім, нам вдалося домовитися, і наступного року на Генеральній асамблеї рішення про встановлення Дня миротворця було прийнято. Так що цього року ми святкуємо 60 років миротворчої діяльності Організації Об’єднаних Націй і вшановуємо тих, хто віддав своє життя заради збереження миру і чиї імена викарбовано на стіні в штаб-квартирі ООН. Серед них, на жаль, є й українські прізвища…
— Ваша нинішня робота також тісно пов’язана з миротворчою діяльністю…
— Звичайно. Жодне рішення вищого військово-політичного керівництва держави щодо відправки вітчизняних миротворчих контингентів не приймається без глибокого аналізу тієї інформації, яку ми надаємо. Більше того, Головне управління розвідки постійно моніторить ситуацію в зонах відповідальності наших місій і робить все для того, щоб українські контингенти діяли в безпечних умовах.
— Зазвичай керівники спецслужб неохоче йдуть на контакт з пресою. Тому нашим читачам цікаво буде дізнатися, хто такий Віктор Гвоздь...
— Дійсно, в роботі розвідника мало місця для публічності. Тому про себе часом доводиться чути і читати чимало небилиць. Наприклад, в деяких виданнях пишуть, що Головне управління розвідки очолила людина, яка нібито жодного уявлення про цю структуру не мала. Тож спробую внести ясність.
Народився я на Тернопільщині. У 1981 році закінчив Київське вище загальновійськове командне училище, і з того часу фактично все моє життя з деякими перервами було пов’язане з розвідкою.
— А чому Ви обрали саме цю професію?
— Важко сказати. Мабуть тому, що в дитинстві мене захоплювала романтика військової служби, до того ж було бажання вивчати іноземні мови. У школі я неодноразово перемагав в олімпіадах з англійської. Саме це й привело мене до навчального закладу, в якому поєднувалися обидві мої пристрасті. В училищі я вивчав китайську…
— І саме тому потрапили на Далекий Схід?..
— Майже. Спочатку в Забайкалля, а потім у Монголію. В тих краях я прослужив п’ять з половиною років — у складі розвідувального батальйону перекладачем, потім на командних посадах. Це була звичайна служба в розвідувальному підрозділі танкової дивізії. Однак від служби на території Союзу вона відрізнялася тим, що по декілька місяців ми несли бойове чергування на китайському кордоні.
— На той час Ви вже були одружені?
— Одружився я через півроку після початку служби у Монголії. Одному витримати в тих умовах було практично неможливо, тож відтоді фактично все життя поряд зі мною моя дружина. Суворе життя загартовує і перевіряє. Жили ми там і в будинках барачного типу, і в так званих помешканнях «з підселенням». Тобто життя звичайної родини радянського офіцера.
Після повернення з Монголії пощастило — потрапив до Прикарпатського військового округу. Був командиром розвідроти мотострілецького полку, потім очолив розвідувально-десантний підрозділ. Фактично це була рота глибинної розвідки — підрозділ спеціального призначення. І мені пощастило вдруге: у 1988 році я переміг у конкурсі на кращого командира роти спецназу. З того часу моя кар’єра пішла по іншій лінії — був переведений в розвідуправління штабу ПрикВО на аналітичну роботу. У Львові закінчив юридичний факультет державного університету. Потім була служба в миротворчій місії на Балканах, в ГУР та у воєнно-дипломатичному управлінні Міністерства оборони.
— Отже, фактично за всю історію вітчизняної воєнної розвідки Ви стали першим її керівником-розвідником за освітою. Маючи такий багатий професійний досвід, яким є Ваше бачення місця і ролі воєнної розвідки в системі національної безпеки України?
— Справа в тому, що на кожному етапі розвитку нашої спецслужби її очолювала людина, яка, на мій погляд, була необхідна саме тоді. Спочатку це був Олександр Олександрович Скіпальський — людина з величезним досвідом і авторитетом. На щастя, йому вдалося започаткувати функціонування Головного управління. Це було надзвичайно складно. Адже не було ані кадрового складу, ані матеріально-технічної бази, ані навчальних закладів. Він зробив дуже багато.
Потім були інші, але, дійсно, ніхто не був розвідником за освітою. Однак я прийшов не на порожнє місце. Завдяки моїм попередникам сьогодні ГУР — це добре зорганізована структура, яка функціонує і має авторитет. Але вона потребує, як-то кажуть, свіжого струменя, має змінитися сама філософія організації розвідувальної діяльності. І моє особисте завдання — вивести воєнну розвідку на якісно новий рівень.
— Тобто?..
— Йдеться про те, що розвідка повинна працювати ефективніше. Я переконаний — патріотична спецслужба повинна бути агресивною, і аж ніяк не пасивною. Це аксіома — в нинішньому високотехнологічному світі розвідка мусить діяти адекватно. Нам життєво необхідно мати надзвичайно розвинуті компоненти космічної, радіо-, радіоелектронної і, звичайно ж, агентурної розвідки. Це має бути ефективна організація, спроможна покривати весь спектр існуючих викликів.
— І якими були Ваші перші кроки на цій посаді?
— Спочатку розібрався в реальних умовах діяльності Головного управління. Потім визначився з тим, що потрібно зробити задля виходу на той рівень, якого вимагає час, з’ясував морально-психологічний стан особового складу. І маю сказати: якби не міністр оборони Юрій Єхануров, на цьому першому етапі говорити про ефективну, наступаючу роль розвідки навряд чи довелося б.
На початок року ми були профінансовані всього на 58 відсотків від нашого бюджетного запиту. А це означало, що ГУР не міг забезпечити своїх військовослужбовців навіть фінансово. Тому з огляду на ситуацію, яка складалася в парламенті, коли очікувати на прийняття змін до бюджету означало лише втрачати час, Юрій Іванович знайшов можливість допомогти нам. На щастя, в Головному управлінні розвідки поставилися до цих проблем з розумінням.
— Але ж воно не може бути безмежним…
— Це також одне із моїх завдань як керівника — зберегти кадри і забезпечити інституційну пам’ять поколінь. Адже справді, головне в розвідці не гроші і не техніка, а люди. Інколи одна людина може зробити більше, ніж ціла дивізія. Розуміння цього має бути і в тих, хто приймає закони, і в тих, хто працює у виконавчій владі. Головне, що наші проблеми, як і армії в цілому, розуміє керівник держави. Це вселяє надію щодо незворотності цього процесу. І тому ним було прийнято рішення: воєнну розвідку має очолювати не просто військова людина, а розвідник-професіонал.
— А наскільки запропонована Вами нова філософія розвідки відповідатиме євроатлантичним устремлінням України?
— Як представник спецслужби я розумію — Україна не може залишатися осторонь процесу загальної глобалізації і самотужки протистояти викликам, що загрожують нашій державі. Тому, на моє глибоке переконання, суспільству варто усвідомити, що в сучасному світі більшість країн прагнуть забезпечити власні національні інтереси через приєднання до колективних систем безпеки. В цьому контексті з існуючих воєнно-політичних об’єднань найбільш ефективним є Північноатлантичний союз. Саме тому вже зараз ми активно співпрацюємо з розвідками країн НАТО, вивчаємо їхній досвід. З 2006 року представники ГУР беруть участь у засіданнях робочої групи Україна — НАТО з питань цивільного контролю над розвідувальним сектором. Нами ретельно вивчається досвід спецслужб країн, які нещодавно стали членами Альянсу, особливо що стосується переходу на стандарти блоку.
Тому наша філософія цілком співпадає з євроатлантичним курсом керівництва держави — українська воєнна розвідка насамперед повинна працювати в національних інтересах. Як це відбувається на практиці? Наприклад, воєнна спецслужба Угорщини має компонент національний, який здійснює інформаційне забезпечення вищого державного керівництва і водночас компонент, який співпрацює з такими ж структурами НАТО. Тому конфлікту інтересів не виникає.
— Нині, на тлі відомих заяв з боку Росії, багатьох турбує питання збереження добросусідських відносин нашої держави з північним сусідом. Чи виправдані, на Вашу думку, побоювання тих, хто займає у цьому питанні песимістичну позицію?
— Я людина військова і не хотів би перетинати межу, яка відділяє політику від військової служби. У нас є певні інституції, які зобов’язані відповідно реагувати — це міністерство закордонних справ. І його реакція була досить різкою. А що стосується воєнної розвідки — то ми працюємо у звичайному режимі.
— Інша фобія, з якою пов’язують натовську тему, — це підвищення рівня терористичної загрози для України. Чи спроможна буде наша держава протистояти такому виклику?
— Тут важко щось передбачити, адже загроза тероризму не залежить від перебування України в тому чи іншому блоці. Як правило, небезпека криється в чинниках загальної геополітичної ситуації, яка склалася в регіоні. І я, можливо, повторюся: членство України в колективній системі безпеки, яка має потужні розвідувальні служби, лише сприятиме ефективній протидії загрозам.
— Деякий час тому було прийнято рішення про створення у Збройних Силах України Сил Спеціальних операцій. Передбачалося, що, окрім інших завдань, ССО виконуватимуть антитерористичні функції. Чи не могли б Ви докладніше розповісти про ці формування і причини, що спонукали до їх створення?
— Вони створені на основі підрозділів розвідки комплекту сухопутних військ. Це полки спеціального призначення, які мають негайно реагувати на виклики, що можуть виникнути або загрожуватимуть безпеці українських громадян в будь-якій частині світу. На сьогодні підрозділи ССО є найбільш боєздатними у наших збройних силах. Це дуже важливий компонент воєнної розвідки, який фінансується за окремою Державною програмою, яка, до речі, чітко виконується. Спецназ поступово отримує нове озброєння, сучасні технічні засоби тощо. Тобто нині держава робить все від неї залежне, аби утримувати ці підрозділи у відповідності з їх статусом.
— Вікторе Івановичу, а якою Ви бачите нашу розвідку в найближчій перспективі?
— Через два–три роки я хотів би бачити її такою, як змалював з самого початку — активною, дієвою, високотехнологічною. І головне — вона має бути патріотичною.
