Кого історія вчить і кому вона не указ

Зараз дуже складно припустити, у якій сфері Азербайджану буде вигідна співпраця з Україною, і чим, зокрема, українські екс-президенти зможуть зацікавити свого азербайджанського колегу на економічному форумі у Баку.

Можливо, традиційним українським «космо-літако-с/господарським набором», підкріпленим продукцією ВПК? Так з цими пропозиціями ми запізнюємося, як мінімум, років на п'ятнадцять. Тему космосу Азербайджан уже розробляє із Заходом, аграрний сектор для нього дуже важливий, але перспективний ринок збуту для своєї сільськогосподарської продукції він бачить поки що у партнерській Росії, де готовий навіть частково замінити нещодавно витісненого звідти турецького постачальника. Сучасною українською авіапродукцією азербайджанські партнери можуть зацікавитися за умови її виняткової вигідності і технічної переваги над продукцією інших, перш за все західних виробників. Тим більше, що сьогодні успіх авіабудівників залежить від збігу багатьох обставин на міжнародному ринку.

Також у минулому місяці промайнуло повідомлення про те, що Азербайджан і Росія до кінця березня ц.р. організують в рамках розвитку Міжнародного транспортного коридору (МТК) «Північ-Південь» транзит вантажів до Ірану та Індії. Зараз вантажопотік з Індії в сторону європейської частини РФ забезпечується морськими перевезеннями (маршрут «A»), доставка займає 40 діб. На новому мультимодальному маршруті «Б» буде використовуватися морський, залізничний та автомобільний транспорти, який скорочує цей термін перевезення вдвічі. Зрозуміло, необхідним рухомим складом цю гілку «шовкового шляху» спроможна забезпечити російська сторона, яка не зацікавлена у розподілі такого ринку. Тим більше, з українцями.

Але Баку потребує зброю і військову техніку для своїх збройних сил, що регулярно мають прикордонні сутички з вірменськими військовослужбовцями. Тому українські пропозиції, можливо, зацікавлять Азербайджан, але у дуже крайньому випадку, так як він закуповує нині озброєння у росіян. Щоправда, торгівлі цим сегментом притаманні свої особливості, коли на кону, як правило, завжди стоїть прибуток торгуючих сторін і вигода тих, кому ця зброя призначається... До того ж Азербайджан паралельно намагається налагодити виробництво своєї зброї, про що вже згадувалося на початку цих нотаток. З огляду при цьому на гіркий досвід своїх казахстанських сусідів, що за допомогою третьої сторони якось вже невдало модернізували свою військову техніку і мали від цього мільйонні збитки…

Цікаво, що минулої п'ятниці до Баку раптом прибув на термінову зустріч з президентом Азербайджану віце-прем'єр Росії Д. Рогозін. Незапланований візит дуже жваво висвітлювався в ЗМІ, оскільки в московській команді були присутні і чиновники з «Рособоронекспорту» та Федеральної служби з військово-технічного співробітництва. Попередньо вони зустрілися з азербайджанськими військовими і обговорили проблеми в галузі ВТС, зокрема питання реалізації укладених раніше збройових контрактів. Азербайджан, нагадує російське видання «Комерсант», є великим гравцем на ринку озброєнь, і втрачати його Росія не має наміру.

Не дарма ж у відкритій пресі з'явилася інформація, що за укладеними раніше контрактами Баку отримав від російських партнерів зенітно-ракетні комплекси «Тор-2МЕ», майже сотню транспортних і бойових вертольотів, стільки ж танків Т-90 і БМП-3, два десятка самохідних артустановок «Мста-С», реактивних систем залпового вогню «Смерч». Як стверджується, більша частина заходів за контрактами вже виконана: у 2015 році азербайджанські військові отримали останні 6 з 40 замовлених у 2010 році вертольотів Мі-17В1.

Російським підприємствам залишилося поставити азербайджанцям ще кілька танків, БМП та артилерійських систем і отримати від замовника давно обіцяні за контрактом, але все ще не переведені кошти. Оскільки внаслідок чинних міжнародних санкцій скарбниця російська напівпорожня і сьогодні кожен рубель у Кремля на рахунку. До речі, у вересні минулого року так само несподівано у Баку з'явився міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров, який запропонував Азербайджану додатково придбати партію російської зброї. «Тепер, мабуть, Рогозін вирішив зробити «наїзд» і укласти крупнішу угоду» припускає вірменський lragir. Але азербайджанські експерти запевняють, що Рогозін прилетів не вибивати борг, а в якості представника російського керівництва нібито заспокоїти Баку, що різко відреагував на вірменсько-російське співробітництво «саме у антиазербайджанському напрямі».

Нагадаємо, що на наданий Росією 10 лютого ц.р. кредит в $200 млн для закупівлі російської зброї (терміном на 10 років з відтермінуванням виплат до початку 2018 року) Вірменія «придбає пускові установки реактивної системи залпового вогню «Смерч» і боєприпаси до неї, ЗРК «Игла-С» і ракети до нього, наземні комплекси радіотехнічної розвідки «Автобаза-М», важкі вогнеметні системи ТОС-1А з транспортно-заряджаючими машинами ТЗМ-Т, керовані ракети 9М113М, гранатомети РПГ-26, підривники B-429Е, снайперські гвинтівки Драгунова (СВД), бронетанкову техніку, бронеавтомобілі «Тигр», інженерні засоби і засоби зв'язку» і т. д. і т. п.

Баку з цього приводу офіційно, на рівні МЗС, висловив Москві своє невдоволення. «Можливо, Рогозін прагне винести військово-технічне співробітництво між Азербайджаном і Росією на більш високий рівень?» — припускає голова азербайджанського Центру політичних інновацій і технологій, політолог Мубаріз Ахмедогли. І ось, як після таких слів не згадати відомий вираз, що «рушниця, що висить у першому акті на стіні, обов'язково має вистрілити в останньому акті». Тобто, для зосередженого в Прикаспійських країнах озброєння рано чи пізно настане час «Ч». І привід може бути найнеймовірніший, але обов'язково у дусі сучасних «гібридних» війн. На майбутній зустрічі міністрів закордонних справ Азербайджану, Ірану та Росії цій темі буде приділено належну увагу. У перспективі тема буде обговорюватися і на більш високому рівні згаданих сторін. З'являться, як мінімум, спільні меморандуми. Але, знову ж таки, це все — політична гра і геополітика.

А ось деякі, хоча і опосередковані, але факти: з лютого поточного року військовослужбовці збройних сил Азербайджану беруть участь у піврічних курсах для вищого командування та для командирів і штабних офіцерів у Стамбулі. І факти вже прямі: у цьому році загін російських бойових кораблів Каспійської флотилії відвідає порти Ірану, Азербайджану і Казахстану. Відзначимо нинішні пріоритетні завдання російської флотилії — участь у спільних міжнародних військово-морських казахстансько-російських навчаннях і в командно-штабних стратегічних навчаннях «Кавказ-2016». Їх озвучив командувач Каспійської флотилії контр-адмірал Ігор Осипов. За його словами, загони бойових кораблів відвідають порти Бендер-Ензелі Ісламської Республіки Іран, порт Актау Республіки Казахстан, а також порт Баку Республіки Азербайджан «для участі у міжнародній військово-морській виставці «Адекс-2016». Ясна річ, Росія переконана, що тільки її військова перевага може служити гарантією мирного співіснування країн Каспійського регіону. Але якось кострубато у неї це виходить з так званим примусом сторін до мирного співіснування, якщо за її мирної «вирубки лісу» летять не просто «тріски» — вириваються з коренем «колоди» державності цілих народів. Фактів в історії більш, ніж достатньо.

Цікаво, що оприлюднені нещодавно деякі припущення українських аналітиків про можливе у недалекому майбутньому військове протистояння між Москвою і Баку азербайджанські експерти сприйняли з помітною часткою скепсису і навіть з подивом. Фінансово-економічні «сутички» сторін, пояснюють вони, будуть автоматично узгоджуватися і усуватимуться, щойно почнуться зростати ціни на нафту. У політичних питаннях — справи налагоджуватимуться, тільки-но до Азербайджану повернуться захоплені Вірменією (чи Росією?) землі. Це — по-перше.

По-друге, у Баку глибоко переконані, що без нього Кремль не налагодить практичної взаємодії з Близькосхідним ісламським світом.

Та й Каспійське море — не Чорне з його Кримським півостровом, де нещодавно виникла необхідність у «референдумі» за присутності ввічливих «зелених чоловічків». Це — по-третє.

Тобто, азербайджанські експерти вважають, що у майбутньому їх країні нічого не загрожує. Але, задоволені політикою свого керівництва всередині країни і на зовнішній арені, вони не кажуть або не бажають казати, що Азербайджан нині неначе опинився на стику двох світів, а також неначе виконує роль прошарку між християнською Росією і мусульманським Близьким Сходом, де у розпалі бойові дії світового масштабу.

За великим рахунком, він знаходиться між коаліціями, що переслідують різні цілі. І так чи інакше, але йому доведеться вирішувати, чия сторона йому більш прийнятна, так як за всієї своєї обережності, за всіх своїх геополітичних «зигзагів» і заяв про самостійний шлях розвитку Азербайджану не вдасться, за прикладом Швейцарії, зберегти добрі стосунки з усіма партнерами одночасно. У кожного з цих партнерів — свої плани і свої амбіції, через що досягнуті навіть на найвищому рівні домовленості, як правило, недовготривалі і фактично умовні. Як стали умовними для України Будапештський меморандум та Мінські домовленості.

Можливо, це й малося на увазі, коли Леонід Макарович Кравчук обіцяв підготувати українські пропозиції для Баку? Однак непогано було б при цьому нагадати бакинським колегам, що підписані меморандуми щодо роззброєння — це не що інше, як здача на милість явного чи потенційного ворога. І лише підписаний договір, що не забороняє оснащення озброєнням та військовою технікою, корисний для країни і дійсно розширює коло її друзів, однодумців та союзників.