НЕЗАЛЕЖНИЙ АНАЛІТИЧНИЙ ЦЕНТР ГЕОПОЛІТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Олексій Волович

Державний візит президента Російської Федерації В. Путіна до Турецької Республіки 1-го грудня знову привернув увагу світової спільноти до російсько-турецьких відносин у контексті агресивних дій Росії проти України. Опинившись «всерйоз і надовго» майже в повній політичній і економічній ізоляції в Європі, президент Росії В. Путін з одного боку намагається внести розкол у стосунках як між деякими європейськими країнами, так і між Євросоюзом та США, а з іншого боку — налагодити союзницькі відносини з такими великими сусідніми державами, як Китай і Туреччина.

Щодо Китаю, то тут марні зусилля хоча б тому, що товарообіг між КНР і США становить понад 600 млрд дол., в той час як між РФ і КНР — всього лише 88 млрд дол. — тобто майже у 7 разів менше. Якщо порівнювати ВВП Росії (2,5 млрд дол.), США (16,72 млрд дол.) і Китаю (13,39 млрд дол.), то бачимо, що сьогодні у світі є лише дві наддержави — це США і Китай. Вочевидь рівень економічної співпраці Китаю з США набагато вищий, ніж з Росією, отож йому не має потреби створювати військово-політичний союз з Росією проти США.

Туреччина є другою після Китаю сусідньою з Росією державою за геополітичною і економічною потугою. Співпраця з нею надзвичайно важлива для Москви, адже це може допомогти їй вийти із міжнародної політичної та економічної ізоляції. Як казав турецький експерт Хасан Аксай, Туреччина — це країна, втратити яку Росія не може собі дозволити. Цікаво, що основою економічного базису відносин Росії як з Китаєм, так і з Туреччиною, є постачання російських енергоносіїв. При цьому енергоринки Китаю і Туреччини сьогодні розглядаються Москвою як альтернативні ринку європейському, на якому останнім часом у неї виникли значні ускладнення і не в останню чергу через її агресивні дії проти України. Зокрема, цю тенденцію можна було спостерігати і під час останнього візиту В. Путіна до Туреччини.

Велика регіональна держава

Надзвичайно вигідне географічне розташування, потужний економічний потенціал і чималі людські ресурси Турецької Республіки дають їй змогу бути унікальною сполучною ланкою між Сходом і Заходом, Півднем і Північчю, і проводити активну регіональну політику в прилеглих регіонах — в Південно-Східній Європі, на Кавказі, в Центральній Азії, на Близькому Сході і в Середземномор’ї. Геополітична і економічна роль сусідньої Туреччини настільки значна, що від неї багато в чому залежить характер глобальних політичних і економічних процесів на величезному просторі від Алтаю до Балкан і від Перської затоки до України.

Останнім часом Туреччина значно зміцнила свою роль на міжнародній арені, ставши членом групи країн «Великої двадцятки». Територія Туреччини в 22 рази менша за територію Росії, а ось її ВВП (1,167 трлн. дол.) всього приблизно вдвічі менший за ВВП РФ (2,553 трлн дол.). При цьому населення Туреччини складає 81,6 млн проти 142,4 млн — в Росії (за іншими даними — 128 млн). Якщо будуть збереженні її нинішні темпи економічного розвитку (3.8 % у 2013 р.), то вона спроможна стати великою регіональною державою світового рівня. Частка промислової продукції в експорті Туреччини невпинно зростає. Туреччина посідає шосте місце у Європі за випуском автомобілів і четверте місце у світі за будівництвом морських суден.

Турецькі збройні сили є другими в НАТО після США за чисельністю (до 700 тис. військовослужбовців) і за своєю військовою міццю. За планами керівництва країни, до 2020 року національний ВПК на 90 % забезпечуватиме потреби збройних сил Туреччини в озброєннях і військовій техніці. Зокрема, планується налагодити серійне виготовлення танків, військових гелікоптерів і літаків, крилатих ракет. Чорноморський флот Туреччини за своїм бойовим потенціалом в 3-4 рази перевищує потенціал Чорноморського флоту Росії.

Порівняльна таблиця економічного потенціалу РФ, Туреччини і України станом на 2013 р. за даними CIA World Factbook

К р а ї н и	Площа	Населення	ВВП в доларах	Ріст ВВП	Дохід на душу населення
Російська Федерація	17 млн км²	142,4 млн	2,553 трлн. 7 місце	1,3 %	18,1 тис. дол.
Турецька Республіка	783,5 тис. км²	81,6 млн	1,167 трлн. 17 місце	3,8 %	15,3 тис. дол.
Україна	603,5 тис. км²	44,2 млн	337,4 млрд 42 місце	0,4 %	7,4 тис. дол.

 

Неоосманізм, неопантюркізм і турецьке євразійство

На що нам сподіватися, коли зблизяться Росія і Туреччина, і наскільки вони будуть «дружити проти України»? Очевидно, шукаючи відповідь на це питання, нам не обійтися без усвідомлення основних векторів і тенденцій зовнішньої політики сучасної Туреччини. Нинішнє турецьке керівництво вважає, що Туреччина має ефективно використовувати свої геополітичні переваги, свій історичний досвід часів Османської імперії і перетворитися на один із центрів сил у світі. Останніми роками неоосманізм поступово стає ідеологічним підґрунтям внутрішньої і зовнішньої політики Туреччини. Ідеологію неоосманізму започаткував екс-президент Туреччини Тургут Озал (1989-1993 рр.). Сьогодні головним ідеологом геополітичної концепції неоосманізму є нинішній прем’єр-міністр (а донедавна міністр закордонних справ) Туреччини Ахмет Давутоглу.

Згідно з концепцією неоосманізму, зовнішня політика Туреччини ґрунтується на кількох принципових положеннях: активна дипломатична і економічна політика з метою перетворення Туреччини на провідну регіональну державу; посилення впливу на мусульманські країни для набуття ролі «модернізатора» і посередника між Сходом і Заходом. В умовах нинішніх глобальних суспільно-політичних трансформацій в Арабському Світі Туреччина намагається позиціонувати себе в якості моделі держави, в якій «ліберальний» або поміркований Іслам органічно поєднується з західними демократичними цінностями.

Ідеологія неоосманізму доповнюється неопантюркізмом, головною метою якого є залучення тюркомовних народів — від Китаю до Адріатичного моря — в одне міжнародне співтовариство. Неоосманізм і пантюркізм, по суті, є взаємодоповнюючими геополітичними концепціями, кінцевою метою яких є турецьке євразійство, спрямоване на примирення колишніх імперій — Туреччини і Росії — з метою формування Євразійського співтовариства слов'янських і тюркських народів на противагу західному домінуванню. Таким чином, турецький проект Євразійського співтовариства може розглядатися в якості спроби формування альтернативної Євросоюзу структури у разі провалу євроінтеграційного курсу Туреччини. Саме антизахідна спрямованість є спільною платформою в процесі взаємодії турецького і російського євразійства.

На наш погляд, та обставина, що ані російське, ані турецьке євразійство не може бути прийнятною для України геополітичною перспективою, значною мірою ускладнює, принаймні, у світоглядному і цивілізаційному вимірі, взаємодію нашої держави як з Росією, так і з Туреччиною. Втім, турецька євразійська доктрина розглядається навіть її авторами скоріше як гіпотетична альтернатива, яка не виключає євроатлантичної інтеграції, що розпочалася для Туреччини понад 50 років тому, у вересні 1963 року, підписанням договору про асоціацію з Європейським економічним співтовариством. Так, в одному зі своїх недавніх виступів А. Давутоглу наголосив, що «виключення з трансатлантичного партнерства є неприйнятним для Туреччини, а економічні відносини, які ми вибудовуємо з сусідньою нам Росією, не є альтернативою будь-якому іншому економічному партнерству». За словами А. Давутоглу, пріоритетом Туреччини залишається повноправне членство в ЄС з метою доступу до трансатлантичного інвестиційного та торговельного партнерства.

Анкара між Вашингтоном і Москвою

Нинішнє турецьке керівництво вважає, що орієнтація Туреччини після Другої світової війни переважно на стратегічну співпрацю із США і Європою порушила рівновагу зовнішньої політики Туреччини, завдала шкоди її національним інтересам, оскільки здійснювалася за рахунок зниження її зовнішньополітичної активності на регіональному рівні.

Тому, намагаючись збалансувати протягом останніх років свою зовнішню політику, Туреччина виходить не стільки із блокової солідарності в рамках НАТО, скільки зі своїх національних інтересів.

Останніми роками Анкара все наполегливіше намагається грати незалежну роль в суміжних регіонах, все більше дистанціюючись від США та зближуючись із Росією. Москва і Анкара відіграють провідну роль в Організації чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС). Водночас обидві країни однаково критично ставляться до діяльності ОДЕР-ГУАМ як до ініційованого Вашингтоном «антиросійського проекту». На даний момент розглядається питання про вступ Туреччини до Шанхайської організації співробітництва (ШОС), хоча це й не дуже корелюється з її членством в НАТО.

Подібний розвиток подій вигідний Москві, яка прагне утримувати свої відносини з Туреччиною на рівні стратегічного партнерства, при цьому не зважаючи на розбіжності у поглядах на ситуацію, що склалася навколо Сирії чи Нагорного Карабаху. Як відомо, у Москви і Анкари протилежні погляди на питання легітимності президента Сирії Б. Асада. Турецький уряд також формально виступає за територіальну цілісність України і офіційно не визнає приєднання Криму до Росії, хоча утримується від антиросійської риторики.

Вступ у 2004 році Румунії і Болгарії до НАТО, а також створення у 2006 році американських військових баз на їх території з великим занепокоєнням було сприйняте не лише Москвою, а й Туреччиною, яка перестала виконувати роль єдиного члена НАТО в Чорноморському регіоні. Як і Росія, Туреччина виступає проти посилення військово-політичної присутності США в Чорноморському регіоні, в тому числі і в період після нелегітимного приєднання Криму до Росії

Характер відносин Росії з Туреччиною визначається взаємозалежністю. Дві третини споживчого газу і третину нафти Туреччина імпортує з Росії. У 2013 році товарообіг між Росією і Туреччиною становив 33 млрд дол., зрівнявшись з обсягом товарообороту у 2008 році. (Для порівняння: між Україною і Туреччиною — близько 6 млрд дол.). Москва і Анкара розглядають можливість відмовитись у двосторонній торгівлі від долара і перейти на розрахунки в рублях і лірах. До речі, вже зараз взаєморозрахунки між двома країнами на суму до 1,5 млрд дол. виконуються в національних валютах. Турецькі будівельні компанії отримують великі замовлення в Росії, зокрема, вони будували Олімпійський комплекс в Сочі. В даний час в Росії працює близько 100 турецьких будівельних компаній.

У 2013 році Росія поставила Туреччині 26,6 млрд куб. м газу по підводному газопроводу «Блакитний потік» і Трансбалканському газопроводу, який бере початок в Україні і проходить по території Румунії і Болгарії. (Для порівняння: у 2013 році «Газпром» поставив Україні 25,8 млрд куб. м газу, а з початку цього року — близько 14 млрд куб. м). За угодою, підписаною ще у 2010 році, у березні 2015 року російська державна корпорація «Росатом» має розпочати в Туреччині будівництво АЕС «Аккую» потужністю 4800 МВт і вартістю 27 млрд. дол. При цьому цей проект виконується за моделлю BOO (build-own-operate). Не виключено також, що газопровід «Південний потік» може бути переналаштований з Болгарії до Туреччини.

Російські туристи — велика стаття доходів для турецької економіки. Близько 4,3 млн російських туристів щорічно відвідують курорти Туреччини. За перші дев’ять місяців 2014 року Туреччину відвідали 4,1 мільйона російських туристів. Це на 300 тисяч більше, ніж за аналогічний період 2013 року.

Товарообмін між Туреччиною і США протягом останніх кількох років не перевищував 20 млрд дол. і у 2013 році склав 18,7 млрд дол., з них 2/3 — імпорт зі США. У загальному обсязі зовнішньої торгівлі Туреччини (334 млрд дол.) частка США складає 4,7 %. Американські інвестиції в Туреччині становлять близько 10 млрд дол., а турецькі в США — менше 2 млрд дол. У Туреччині працює приблизно 1200 американських компаній, проте за їх кількістю США значно поступаються Німеччині, Великобританії та Голландії. Кілька років тому «Турецька національна нафтова компанія» (TPAO) уклала угоди з американськими компаніями світового рівня — ExxonMobil, Chevron Corp., Toreador Resources Corporation, Stratic Energy Corporation про розвідку і видобуток енергоносіїв на турецькому шельфі Чорного моря.

Протягом багатьох десятиліть Вашингтон традиційно розглядав Туреччину в якості провідника американського політичного впливу в регіоні, хоча в останні роки ця роль Туреччини значно локалізувалася. Більше того, схоже, що на даний час американську адміністрацію більше турбують певні дії Анкари на міжнародній арені, зокрема, на Близькому Сході, які об'єктивно вступають у протиріччя з деякими зовнішньополітичними акціями Вашингтона і НАТО. Так, між Вашингтоном і Анкарою існують певні розбіжності щодо ситуації в Сирії та Іраку, зокрема, щодо протидії терористичному угрупованню «Ісламська держава Іраку і Леванту» (ІДІЛ).

У жовтні ц. р. віце-президент США Джо Байден заявив, що на початку громадянської війни в Сирії створенню ІДІЛ сприяла саме Туреччина, пропускаючи ісламістів через кордон. Спроби Туреччини створити в Північній Сирії буферну зону для розміщення сирійських біженців, формування так званої Сирійської вільної армії і структур сирійської опозиції не були підтримані американцями. Підготовка на військових базах Туреччини бойовиків-ісламістів, а також участь тисяч турецьких громадян у таких терористичних угрупованнях як «Джабхат ан-Нусра», «Хізб ат-Тахрір», ІДІЛ також викликає занепокоєння у Вашингтоні. Зі свого боку Анкара не дозволяє США бомбардувати бази бойовиків ІДІЛ в сусідніх Іраку і Сирії з американських авіабаз на території Туреччини в Ізмірі та Інджирліку, і сама не має наміру брати участь у таких бойових операціях.

Незадоволення Р. Ердогана відмовою Вашингтона завдати удару по урядовим військам Сирії було настільки відвертим, що він публічно заявив про своє небажання мати особисті контакти з Б. Обамою, що, звісно, дуже засмутило останнього. На разі достеменно невідомо, чи вдалося віце-президенту США Джо Байдену налагодити діалог між американською адміністрацією і турецьким керівництвом під час його візиту до Анкари у листопаді ц. р.

Реакція Туреччини на анексію Криму

Слід зазначити, що керівництво Туреччини досить стримано сприймає революційні події в Україні, надаючи перевагу стабільності і еволюційному шляху розвитку. Втім, після окупації Криму міністр закордонних справ Туреччини Ахмет Давутоглу прибув до Києва, де заявив про свою підтримку територіальної цілісності та суверенітету України і висловив стурбованість порушенням прав кримсько-татарського народу самозваною адміністрацією Криму.

Офіційна Анкара засудила заборону на в'їзд до Криму лідерам кримсько-татарського народу М. Джемілєву і Р. Чубарову, однак нічого не зробила для того, щоб врегулювати цю проблему з Москвою. 25 листопада 2014 року в Анкарі перебувала делегація Меджлісу кримсько-татарського народу на чолі з М. Джемілєвим і Р. Чубаровим, яку прийняв президент ТР Р. Ердоган та прем’єр-міністр ТР А. Давутоглу. Вони обговорювали проблеми, пов’язані із порушенням прав кримських татар в окупованому Криму.

Взагалі офіційна Анкара досить помірковано виступила проти російської анексії Криму, сподіваючись, що Москва поважатиме національні права кримсько-татарського народу і сприятиме підвищенню їх ролі в Криму після його приєднання до Росії. Деякі аналітики пояснюють цю обачність Анкари, проводячи паралель між російською анексією Криму і захопленням Туреччиною у 1974 році північної частини Кіпру, заселеної етнічними турками.

20 жовтня посол Туреччини в Україні Йонет Джан Тезель заявив, що «Туреччина діятиме в рамках міжнародних законів і не підтримає жодних дій, що порушують територіальну цілісність України». При цьому він підкреслив, що позиція Туреччини однозначна: Крим є українською територією. Коментуючи повідомлення про те, що літаки турецьких авіаліній перетинають повітряний простір Криму, а морські судна Туреччини заходять в територіальні води і порти півострова, посол запевняв, що цього не відбувається.

Уряд Туреччини не бачить нічого поганого в тому, щоб всупереч санкціям своїх партнерів, скористатися протистоянням Заходу і Росії в своїх інтересах. Незважаючи на заяви Туреччини про невизнання підсумків псевдореферендуму 16 березня в Криму, Анкара не поспішає приєднуватися до санкцій ЄС проти Росії. В турецьких урядових колах вважають, що від Росії не можливо чогось домогтися за допомогою штрафних санкцій. Виступаючи в середині жовтня в Європарламенті, міністр Туреччини у справах ЄС Волкан Бокзир заявив, що Анкара не буде приєднуватися до європейських санкцій проти Росії. В. Бокзир також зазначив, що «Туреччина має добрі відносини з Росією, які приносять економічну вигоду, тому немає необхідності приєднуватися до санкцій». Турецький міністр заявив про необхідність співпраці з Росією з урахуванням її впливу і ролі в Раді Безпеки ООН.

Схоже, що Анкара уникає конфлікту з Росією з приводу українсько-російської конфронтації. При цьому слід зазначити, що в усіх заявах турецького МЗС події в Криму і на Донбасі кваліфікуються виключно як внутрішня проблема України, і Росія в цих заявах практично не згадується, не кажучи вже про повну відсутність осуду її агресивних дій. На думку багатьох аналітиків, така поблажлива позиція турецького керівництва стосовно агресивних дій Москви проти України у повному дисонансі з політикою НАТО і ЄС.

Туреччина стала чи не єдиною країною-членом НАТО, яка не запровадила санкції проти Росії. Тому не випадково, 1 грудня, коли В. Путін перебував в Анкарі, Генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг висловив свої сподівання, що Туреччина приєднається до економічних санкцій ЄС проти Росії через її агресивні дії проти України.

Візит В. Путіна до Туреччини

Державний візит В. Путіна до Анкари 1 грудня розпочався з тригодинної зустрічі тет-е-тет з Р. Ердоганом, в перебігу якої основну увагу було приділено міжнародній ситуації в Чорноморсько-Каспійському регіоні, на Близькому Сході та в Україні. За підсумками переговорів в рамках п’ятого засідання російсько-турецької Ради співробітництва вищого рівня було підписано вісім спільних документів, половину з яких склали меморандуми про взаєморозуміння: з торговельно-економічної співпраці, в галузі енергоефективності, енергозбереження та відновлюваних джерел енергії, з підготовки кадрів для атомної галузі та суміжних галузей, про співробітництво у сфері праці, соціального забезпечення та зайнятості та ін. Сторони висловили намір довести обсяг товарообороту у 2020 році до 100 млрд дол. У енергетичній галузі було вирішено збільшити потужності підводного газопроводу «Блакитний потік» з 16 млрд куб. м до 19 млрд куб. м на рік і зменшити ціну газу на 6 % з 1 січня 2015 р. і на 15 % — у 2016 році.

На підсумковій прес-конференції В. Путін оголосив своє сенсаційне рішення припинити будівництво газопроводу «Південний потік» через «деструктивні позиції Єврокомісії та Болгарії» і замість Болгарії перенаправити підводну частину газопроводу до узбережжя Туреччини паралельно вже існуючому підводному газопроводу «Блакитний потік». Далі газопровід планується прокласти по території Туреччини до турецько-грецького кордону, де планується створити газовий хаб для Південної Європи, від якого європейські країни можуть будувати розвідні газопроводи на свій розсуд. Передбачається, що частина (близько 14 млрд куб. м.) із запланованих 63 млрд куб. м. газу для прокачування по газопроводу «Південний потік», піде на турецький ринок, а решта — на європейський.

На вищезгаданій підсумковій прес-конференції президент Туреччини Р. Ердоган заявив: «Що стосується української кризи, то, звичайно ж, ми заявляємо про те, що українська криза має бути вирішена обов'язково в рамках міжнародного права і з дотриманням всіх домовленостей Мінської угоди. І ми маємо єдину думку»...

У день візиту В. Путіна до ТР на центральній площі Анкари «Кизилай» пройшов мітинг протесту проти агресивної політики Росії та на підтримку суверенітету і територіальної цілісності України. Мітингувальники озвучили заяву з закликом до турецького уряду застосувати санкції проти країни-агресора.

Україна і Туреччина на крутому геополітичному повороті

Незважаючи на те, що Україна і Туреччина належать до різних цивілізацій, проте є чимало чинників однаково притаманних обом країнам. Назвемо хоча б один із них. Серед схожих внутрішньополітичних процесів у Туреччині і в Україні можна виділити проблему розмежування населення країн за ідеологічно-політичними ознаками по лінії Схід-Захід. Якщо турецьке суспільство поділяється на прихильників «вестернізації» і «ісламізації», то українське суспільство поділяється на прихильників європейської і євразійської інтеграції. При цьому пропорції цього розподілу суттєво відрізняються: в Туреччині більше «ісламістів-традиціоналістів», у нас — прихильників євроінтеграції.

Звісно, утримання Туреччини від застосування санкцій проти Росії не може дуже тішити українців, але якщо ми сподіваємось на санкції від Туреччини чи якоїсь іншої країни, то, напевно, маємо в першу чергу самі дотримуватись цих санкцій. Проте, цього насправді не відбувається. Російський бізнес в Україні до цього часу почувається досить комфортно. Незважаючи на те, що закон «Про санкції» ухвалено Верховною Радою ще 14 серпня ц. р., однак кардинальних обмежень щодо діяльності російського бізнесу в Україні досі не запроваджено. В Україні досі діють філіали російських банків. Український парламент донедавна обслуговувався відділенням російського «Альфа-банку». Завод «Південмаш» не припиняє обслуговування російських стратегічних ракет-носіїв ядерних боєголовок, а завод «Мотор Січ» постачає через посередників мотори для російських військових гелікоптерів. Пропозиції ще першого Уряду А. Яценюк щодо обмежувальних заходів щодо 209 компаній та понад 1000 фізичних осіб, які представляють російський бізнес, досі в повному обсязі не реалізовані. Крім газу і нафти, ми купуємо в Росії вугілля, електроенергію, ядерне паливо та багато іншого.

Крім цього, якщо у нас офіційно АТО, а не війна з Росією, то формально ми не можемо сподіватися, що усі країни світу стануть на наш бік. Якщо у нас АТО, то чому до цього часу Мін’юст України не спромігся подати до Міжнародного суду ООН в Гаазі позов на Росію за порушення нею Європейської конвенції про боротьбу з тероризмом? Кажуть, що Мін’юст нібито збирається це зробити, але щось дуже довго збирає необхідні докази про підтримку Росією терористів на Донбасі.

Але тут виникає питання: якщо ми повністю припинимо усі економічні зв’язки з Росією і офіційно визнаємо війну з нею — чи буде це краще для України? Чи можемо ми розраховувати на перемогу у повномасштабній війні з третьою армією у світі (після американської і китайської) за своїм бойовим потенціалом? Напевно, що ні. Результатом повномасштабної війни з Росією для нас може бути перетворення усієї України на руїни і знищення мільйонів людей. Отже, ми маємо зробити все можливе і неможливе, щоб уникнути повномасштабної війни з Росією. Але наша збройна боротьба може завершитися перемогою лише при допомозі світової спільноти і порядних громадян самої Росії. Міжнародні санкції і падіння ціни на нафту — це та сила, з якою Путіну не впоратися. З іншого боку, можливо двосторонні українсько-російські економічні зв’язки все ж якось стримують переростання локального конфлікту на Донбасі в повномасштабну війну з Росією? Коли вороги торгують, то залишається надія, що вони колись помиряться, щоб ворожнеча не заважала торгівлі. Можливо, не все так однозначно у цьому світі і не всі перемоги здобуваються силою зброї. Деякі перемоги можна здобути лише силою розуму. І українсько-російська асиметрична чи «гібридна» війна — це саме той випадок?

І ще один, на мій погляд, суттєвий момент. За великим рахунком, Туреччина співпрацює не з Путіним, а з Росією. Думаю, якби не було ні Путіна, ні Ердогана, то російсько-турецькі відносини суттєво б не змінилися, оскільки спільні інтереси країн і народів важливіші за амбіції лідерів. До того ж повністю ізолювати Путіна, в руках якого є «ядерна скринька з червоною кнопкою», вкрай необачно. Очевидно, слід залишати йому «доступ до кисню», інакше у разі, коли Путіну нічого буде вже втрачати, він може остаточно «з’їхати з глузду» і кинути світ у прірву третьої світової війни, цього разу вже ядерної. На мій погляд, у стосунках з Путіним слід дотримуватися дуже непростого, але необхідного балансу тиску і діалогу.

Для нас, як і для Росії, Турецька Республіка є одним із найважливіших торговельних партнерів. Під час третього засідання Стратегічної ради високого рівня 19 жовтня в Анкарі сторони заявили про свої наміри укласти угоду про зону вільної торгівлі і збільшення товарообігу між обома країнами до 20 млрд дол. до 2020 року. За обсягами реалізації вітчизняного експорту ТР традиційно посідає друге місце після РФ. Обсяг торгівлі товарами у 2013 році склав 5,658 млрд дол., що на 0,4 % більше, ніж у 2012 році. Якщо у період з 2011 по 2013 роки у торгівлі між Україною та ТР мало місце зростання товарообороту, то з початку 2014 року експорт уповільнився, а також різко впав імпорт з Туреччини.

Інвестиційна співпраця між Україною і Туреччиною нині на досить низькому рівні. Станом на 31 грудня 2013 року прямі інвестиції з Туреччини в економіку України становили всього 215,5 млн дол. У 2014 році спостерігається відтік турецьких інвестицій із України. Офіційної інформації щодо обсягів інвестицій нашої держави до ТР немає. В Україні діє близько 600 турецьких підприємств, а в Туреччині — 300 українських.

Останніми роками часто можна було почути, що Україну і Туреччину поєднують відносини стратегічного партнерства. Але, насправді, це було швидше бажанням, ніж реальністю. Можливо, двосторонні українсько-турецькі відносини мають можливість колись піднятися на рівень стратегічних, але це якщо і станеться, то не так швидко, як хотілося б. На наш погляд, відносини стратегічного партнерства можуть бути лише між рівноправними в економічному і геополітичному вимірі партнерами, чого не можна казати про Україну та Туреччину. Досить нагадати, що ВВП Туреччини в 3,5 рази більше за ВВП України. Станом на грудень 2012 року золотовалютний запас Туреччини становив 93,3 млрд дол., а України — 27 млрд дол. Особливо цінним для України є досвід Туреччини у стратегічному плануванні й мобілізації усіх ресурсів для розвитку національної економіки, що дало змогу цій країні у відносно стислий період досягти рівня великої регіональної держави.

На мій погляд, незважаючи на усі складнощі і проблеми, ми маємо зберегти з Туреччиною добрі стосунки і співпрацювати з нею. Кремлівська камарилья тільки й чекає, коли ми пересваримося з сусідніми державами і, передусім, з Туреччиною. І не тільки чекає, а й підбурює їх виставити Україні територіальні претензії. Але марно.

Підсумки зустрічі президентів України і Туреччини 4 вересня в кулуарах саміту НАТО в Уельсі дають підстави сподіватися, що українсько-турецькі відносини і надалі розвиватимуться по висхідній. Під час зустрічі Р. Ердоган наголосив на стратегічному характері співробітництва двох країн і запевнив у підтримці територіальної цілісності та суверенітету України, а також мирного плану П. Порошенка. Щодо розвитку двосторонніх відносин, то президенти домовилися провести на початку 2015 року засідання Стратегічної ради високого рівня. Р. Ердоган запевнив, що турецькі авіакомпанії не виконуватимуть прямі рейси до Криму. Р. Ердоган назвав неприпустимим той факт, що лідерам кримсько-татарського народу М. Джемілєву і Р. Чубарову нелегітимна влада Криму не дозволяє повернутися на батьківщину.

10 листопада ц. р. відбувся візит в Україну міністра закордонних справ Туреччини М. Чавушоглу, головною метою якого були переговори щодо підготовки до ІV засідання українсько-турецької Стратегічної ради високого рівня за участі президентів двох держав, яке може відбутися у Києві на початку 2015 року. П. Клімкін і М. Чавушоглу обговорили широке коло питань двосторонньої співпраці в різних сферах, зокрема, в аерокосмічній, енергетичній та військово-технічній. Торкаючись ситуації на Сході України та в Криму, М. Чавушоглу наголосив на безумовній підтримці України, її територіальної цілісності і недоторканості кордонів. Міністри також обговорили питання зміцнення безпеки в Чорноморському регіоні, яка суттєво підірвана агресивними діями Росії проти України. М. Чавушоглу зустрівся з президентом України П. Порошенком.

Сьогодні Україна і Туреччина опинилися на крутому геополітичному повороті, і для нас дуже важливо не дати українсько-турецьким відносинам потрапити на узбіччя магістрального шляху прогресу, модернізації і європейської інтеграції обох країн.