Б. Соколовський
Останнім часом через агресію Росії проти України і знущання над українськими політичними в’язнями, зокрема — Надією Савченко, дипломатичні відносини між Україною та Росією стають не нормальними, а швидше якимись «гібридними».
Сторони не наважуються розірвати двосторонні дипломатичні відносини і цим створюють прецедент у світі, коли жертва має розвинуту мережу дипломатичних установ у країни-агресора.
На перший погляд, ситуація для України виглядає просто: рекомендується розірвати (принаймні, серйозно скоротити) дипломатичні відносини з РФ, наприклад, задля їх розширення в країнах ЄС в умовах критичної економії коштів. Тим більше, що зараз у нас нема посла у РФ.
В разі таких дій з нашого боку РФ була б змушена сама скоротити своє диппредставництво, або ж таким чином була б штучно створена асиметрія, тобто умови для депортації з нашої території російських дипломатів.
Але це — «на перший погляд». А як бути насправді, зокрема, яким чином гарантувати права в РФ українських громадян, які не відчувають цю країну ворогом (адже, на жаль, серед нас є і опоненти, і прихильники РФ), не знає практично ніхто. Як забезпечити права нехай навіть невеликої кількості людей, які вважають себе українськими громадянами і мають право розраховувати на свою державу? Хоча, з іншого боку, не зрозуміло, чи мають можливість наші дипломатичні установи в РФ забезпечувати права українських громадян, тоді як навпаки — все гарантовано?
На всі ці питання також немає однозначної відповіді. Але, у будь-якому випадку ясно, що, за винятком консульських працівників, посади дипломатів, які мали б займатися економічним, науково-технічним, культурним співробітництвом тощо, можуть бути переведені до інших країн, оскільки таким дипломатам обох країн немає що робити.
Як здійснюються українсько-російські дипломатичні відносини саме тепер, під час агресії та переслідування українських громадян в Росії?
З першими особами представництва, здається, все ясно: російський посол представляє інтереси своєї держави у Києві, а ось українського немає взагалі, оскільки колишній посол давно покинув Москву. Та яке це має значення за теперішніх українсько-російських відносин, коли проти України повним ходом здійснюється російська агресія!
Чим займаються всі інші дипломати, які спеціалізуються на конкретних напрямках (економіка, наука, культура, інформація тощо), окрім консульських співробітників — не відомо, оскільки вони тепер не мають змоги ефективно співпрацювати з відповідними профільними установами, адже ставлення до них, у кращому випадку — не зовсім дружнє.
У країні, яка нині виступає агресором, принаймні, наші консульські співробітники, працюють у ненормальних умовах. Про це красномовно засвідчив, зокрема, ганебний випадок з начебто листом Президента України до Надії Савченко. Крім того, і тут, і там консульські установи часто пікетуються, що не сприяє роботі консульських працівників.
Отож українсько-російські дипломатичні відносини все більше набувають дивних і навіть зайвих ознак та функцій. Багато (або всіх) дипломатів (як наших в Росії, так і їхніх в Україні) просто не потрібно, бо від них нині зовсім нічого не залежить. Виходячи також з того, що в Україні і так не вистачає коштів для фінансування закордонних дипломатичних установ та й ми не визначилися з інтеграцією до ЄС тощо, доцільно на час агресії згорнути українсько-російські дипломатичні відносини на користь розширення дипломатичної діяльності саме в країнах ЄС. А наші інтереси в Росії можуть, наприклад, представляти дипломати інших держав — така практика відома. Коли ж настане час відновлювати дипломатичні відносини — великих проблем не буде, виходячи з наших національних інтересів, потреб та можливостей.
Можливо нам також доцільно скоротити (або, принаймні, зменшити) українську дипломатичну присутність у світі за рахунок її розширення в країнах ЄС, США та інших демократичних країнах — також у контексті раціонального використання коштів і забезпечення нашого руху до ЄС і взагалі до демократії?
Та й чи варто, за браком коштів, утримувати у світі понад 80 обмежених посольств? Чи не доцільніше мати хоча б і менше, але таких, що могли б повноцінно відстоювати українські національні інтереси? Те саме стосується і консульських працівників. Такий досвід інших країн відомий.
