НЕЗАЛЕЖНИЙ АНАЛІТИЧНИЙ ЦЕНТР ГЕОПОЛІТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Олексій Волович

 

Частина 2

Інформаційні провокації Москви 

У своєму виступі на прес-конференції по завершенні саміту G-20 в Антальї В. Путін звинуватив деякі країни «двадцятки» в укладанні нафтових угод з ІДІЛ. Так, кажучи про джерела фінансування джихадистів, В. Путін повідомив, що на супутникових знімках «ясно видно, яких масштабів набуває незаконна торгівля нафтою і нафтопродуктами». За словами російського президента, колони автоцистерн, що зображені на цих знімках, розтягнуті на десятки кілометрів. При цьому ніяких доказів того, що це паливо постачається саме країнам «двадцятки», глава РФ не надав, заявивши лише, що ІДІЛ отримує фінансування від 40 країн. 24 листопада, коментуючи атаку сирійських винищувачів на російський бомбардувальник Су-24, В. Путін звинуватив Туреччину у використанні нафти з родовищ, які знаходяться під контролем ІДІЛ. У російських ЗМІ стверджується, що другою країною за масштабами перепродажу нелегальної нафти є Йорданія, проте не відомо, чи обговорював В. Путін це питання з королем Абдаллою ІІ під час зустрічі з ним 24 листопада в Сочі. Раніше Анкара і Вашингтон звинуватили режим Б. Асада в закупівлях нафти в «Ісламської держави». Та в Москві і Дамаску на ці звинувачення ніяк не відреагували.

Але найдивніше, що в російських ЗМІ з'явилися звинувачення і України в закупівлях нелегальної нафти від ІДІЛ. Так, у статті «Київ фінансує ІД?», опублікованій на сайті російського інтернет-видання «Столетие»^[1] якийсь маловідомий автор Б. Вишневецький (під цим ім'ям в Інтернеті не вдається виявити жодної іншої статті), посилаючись на «дуже компетентних експертів» сайту «Одеса-антимайдан» (це російський домен JSC DBA RU - CENTER. Зареєстрований 2014-04-14. IP сервера 176.31.8.150. Це проксі в France , Alsace , Strasbourg), стверджує, що «через одеський порт, який знаходиться під повним контролем американського ставленика М. Саакашвілі, здійснюються нелегальні поставки нафти, що видобувається ІДІЛ». Далі в статті повідомляється, що нелегальна нафта ІДІЛ нібито з дозволу Туреччини поставляється в Одеський порт малими танкерами. Але при цьому нічого не говориться про те, в яких портах і яких країн йде завантаження цих українських «малих танкерів»? Про це російські дезінформатори чомусь не повідомляють. Та й хіба можна повідомити про те, чого немає насправді.

Через підконтрольні ЗМІ Кремль звинувачує Україну в поставках озброєнь терористам ІДІЛ за допомогою посередників. Повідомлялося про затримання ймовірно в середині листопада в Кувейті ліванця Усами Хаята, який нібито здійснював оборудки із закупівлі озброєнь в Україні, зокрема, переносних зенітно-ракетних комплексів (ПЗРК FN-6) китайського виробництва, і відправляв їх через Туреччину для бойовиків сирійської опозиції. Повідомлялося також про постачання терористам через Саудівську Аравію за участю польської компанії «Level 11» спарених 23-мм зенітних установок ЗУ-23-2. Деякі види озброєнь (гранатомети і телекомунікаційне обладнання) закуповувалося для сирійської опозиції і терористів нібито через компанію, зареєстровану в Україні, власником якої є також заарештований в Кувейті сирієць Абделькерім Салем.

20 листопада ц. р. концерн «Укроборонпром» офіційно заявив, що не причетний до постачання з України переносних зенітно-ракетних комплексів або іншої техніки «Ісламській державі». При цьому повідомлялося, що Україна ніколи не закуповувала у Китаю ПЗРК FN-6. Подібну заяву зробило також Міністерство оборони України, при цьому не виключалося, що згадані озброєння могли продавати і проросійські бойовики на Донбасі, яких Росія з надлишком забезпечує різноманітними сучасними озброєннями.

У російських ЗМІ постійно мусується тема співпраці українських націоналістів з арабськими терористами ще з часів війни в Чечні. Стверджується, що на даний час у лавах сирійської озброєної опозиції знаходиться кілька сот українських громадян, переважно кримських татар, членів партії Хізб ат-Тахрір.

Той факт, що кримські татари воюють в Сирії на боці опозиції, голова Меджлісу кримськотатарського народу М. Джемілєв визнав ще у вересні 2013 року. У той же час він підкреслив, що Меджліс не підтримує їх виїзд до Сирії і зазначив, що ті, хто поїхав воювати в Сирії, є прихильниками нетрадиційної для кримських татар течії в Ісламі.

У вищезгаданій статті Б. Вишневецького стверджується, що екс-міністр МВС України В.Захарченко нещодавно нібито зробив наступну «сенсаційну» заяву: «Як стало відомо днями з документів, отриманих мною за неофіційними каналами, РНБОУ, очолювана головним організатором державного перевороту в Україні у 2014 році О. Турчиновим, 13 жовтня 2015 року ухвалила рішення відправити до Сирії, в лави збройної опозиції, українські добровольчі батальйони. Про це рішення секретар РНБО О.Турчинов поінформував у своєму листі від 16.10.2015 року, № 417/9-8-7 міністра внутрішніх справ А. Авакова, міністра оборони С. Полторака і командира Добровольчого Українського корпусу «Правий сектор» А. Стемпицького». Але виникає питання: навіщо О. Турчинову інформувати А. Авакова і С. Полторака про прийняті в РНБО рішення, якщо вони є її членами?

Авторові цього наскрізь фальшивого «документу» слід було б знати, що українське законодавство забороняє громадянам України брати участь у збройних конфліктах за кордоном. Зокрема, статтею 447 Кримінального кодексу України передбачено покарання за найманство на термін від 5 до 10 років. І потім, навіщо нам посилати добровольців на Близький Схід, коли у нас є створений Росією свій «близький схід» на Донбасі?

Що ж, ми вже звикли до того, що однією із складових «гібридної війни» Росії проти України є інформаційно-психологічні операції Кремля, але схоже, що фантазія їх розробників вичерпується, оскільки ці операції стають щораз більш примітивними і все менше людей, як українців, так і росіян, потрапляють в їх діряві мережі...

 

Спроба відвернути увагу росіян від економічних проблем

Основна мета Путіна підняти рейтинги своєї популярності, в умовах, коли десятки мільйонів росіян страждають від наростания соціально-економічних проблем, посилених міжнародними санкціями та ізоляцією. У разі успішного результату військових операцій і дипломатичних маневрів РФ в Сирії, в Кремлі сподіваються якщо не на повне зняття міжнародних санкцій, то хоча б на їхні послаблення. А санкції і зниження цін на нафту на світовому ринку вже принесли Росії вельми відчутні втрати і збитки. За даними консалтингової фірми McKinsey у Москві, сьогодні Росія переживає більш важку фінансову та економічну кризу, ніж у 1998 і 2008 роках.

Як випливає зі звіту Міністерства фінансів РФ про виконання бюджету за I-е півріччя поточного року, економічний спад в Росії у другому кварталі 2015 склав 4,6%, доходи від продажу газу і нафти в бюджеті вперше з 2010 року знизилися на суму 727 млрд рублів. Основною причиною цього є падіння ціни на нафту на світовому ринку майже вдвічі — з 107,3 дол. до 57 дол. за барель. Загалом доходи федерального бюджету скоротилися на 2,5 % ВВП, що в грошовому вираженні складає приблизно 650 млрд рублів.

Згідно з прогнозами Центру розвитку ВШЕ РФ, якщо ціна на нафту в найближчі 3 роки збережеться на рівні 50 дол., то Резервний фонд РФ вичерпається вже в першому півріччі 2017 року.^[2] Однак це може статися значно раніше, оскільки за різними прогнозами ціни на нафту можуть зменшитися навіть до 20 дол. за барель. Для Росії це буде просто катастрофою.

На думку багатьох експертів та оглядачів, санкції США і ЄС проти Росії є поки що досить «м'якими», проте в економічному секторі Росії ці заходи вже завдали вельми відчутних втрат. За оцінками експертів, через міжнародні санкції Росія втратила 98 млрд. євро: 23 млрд у 2014 році і 75 млрд у 2015 році станом на перше вересня. За час дії міжнародних обмежень, капіталізація фондового ринку Росії впала з 766 млрд до 498 млрд дол., а курс рубля упав удвічі.^[3]

Проте соціально-економічна ситуація в Росії стала критичною ще задовго до зниження цін на нафту і введення санкцій. Просто досі вдавалося зводити кінці з кінцями завдяки надприбуткам від реалізації величезних сировинних ресурсів Росії і насамперед енергетичних. 2013 рік був цілком сприятливим для російської економіки, проте вже тоді вона перебувала в стані тривалої стагнації. В якості ілюстрації наведемо деякі дані з доповіді голови Комітету оборони Держдуми РФ В. Комоєдова «Що загрожує Росії», з яким він виступив 14 лютого 2013 на науково-практичній конференції «Військова безпека Росії: ХХI століття». У своїй доповіді В. Комоєдов так характеризує соціально-економічну ситуацію в Росії станом на 2013 рік:

«Сучасна Російська Федерація, на жаль, являє собою сировинний придаток чужої економіки. У нас величезні вимираючі території… Росія переживає духовну і моральнукризу. Це реальна небезпека майбутньому країни, її державності, положенню у світі та ролі у світовій цивілізації. Держава сьогодні не має загальнонаціональноїідеї, що скріплює суспільство. Двадцять років бурхливих перетворень так і не врятували Росію від принизливої сировинної залежності. Наша теперішня економіка значною мірою ігнорує потреби людини. Вітчизняний бізнес не винаходить і не створює, а торгує сировиною або імпортними товарами». На жаль, ситуація в Росії мало чим відрізняється від ситуації в Україні.

Далі у доповіді В. Комоєдова читаємо: «Тільки 25 млн із 140 млн (реально 128 млн — О. В.) населення Росії зайнято у виробничій сфері, решта 100 млн лише споживають продукти виробництва. На кожного працюючого у виробництві припадає 67 споживачів. За останні роки 40 тис. російських сіл обезлюдніли. За офіційними даними у 2011 році налічувалося 4 млн бомжів і 40 млн алкоголіків — третина населення країни (!!!). На даний час в Росії понад 1 млн ув'язнених, більше ніж у 1937 році. Середня тривалість життя становить — 64,8 років. Навіть на Кубі вона становить 79 років. На 1000 шлюбів — 600 розлучень. За останні роки кількість чиновників зросла на 70 %. Наукові дослідження скоротилися на 40 %, а кількість наукових співробітників — на 50 %».

Ці дані дають чітку відповідь на питання — що і хто загрожує Росії? Росії загрожує антинародний клептократичний режим, але аж ніяк не НАТО, не США і тим більше не «українські бандерівці», якими нині лякає росіян московська влада. Замість того, щоб наводити лад у себе вдома, Кремль вливає величезні кошти в роздутий військовий бюджет (за даними SIPRI у 2015 р — 84,5 млрд дол.), в Крим, «Лугандонію», а тепер вже і в проведення військових операцій в Сирії, які обходяться російській скарбниці по 4 млн дол. на день.

Відволікати увагу населення Росії від жалюгідного стану російської економіки за рахунок брязкання зброєю і вдавання до різних зовнішніх авантюр занадто довго неможливо. Рано чи пізно В. Путіну доведеться відповідати за результати своєї економічної політики протягом останніх 15 років. Як, наприклад, він зможе пояснити, що Росія — така величезна країна-континент з багатющими природними ресурсами посідає сьоме місце у світі за обсягом ВВП (3,5 трлн дол.), пропустивши перед собою Китай (18,0 трлн дол.), США (17,3 трлн дол.), Індію (7,4 трлн дол.), Японію (4,7 трл. дол.) і Німеччину (3,7 трлн дол.)?

 Сирія не стане козирем для торгу

Якщо поставити риторичне питання — який фронт для В. Путіна важливіший — український чи сирійський?, — то, на моє переконання, безсумнівно український. Як сказав російський політолог А. Піонтковський, «поки Путін при владі, до останнього дня, до останнього подиху свого політичного життя він буде продовжувати спробу придушення України всіма засобами, які будуть у нього в розпорядженні». І ось чому. Втрата контролю над Україною, надання Україні можливості стати цивілізованою європейською державою являє для клептократичного режиму В. Путіна смертельну загрозу, у той час як втрата впливу на Дамаск такої загрози природно не становить. Тому українська і сирійська авантюри Путіна тісно взаємопов'язані, при цьому сирійська авантюра відіграє допоміжну роль як можливості торгу за рахунок поступок Заходу в питанні про суверенітет України.

 В. Путін буде готовий зробити поступки в питанні щодо Сирії, замість поступок Заходу з питання щодо України. Які поступки готовий зробити В.Путін з питання про Сирію? Враховуючи, що основною суперечністю в питанні мирного врегулювання сирійської кризи є подальша доля і роль президента Б. Асада, то видається, що В.Путін здасть його «ничтоже сумняшеся», якщо Захід закриє або хоча б прикриє очі на дії В. Путіна в Україні і зніме санкції чи зробить їх номінальними і формальними. Рано чи пізно В. Путін змушений буде здати Асада, оскільки у нього не вистачить сил і ресурсів для того, щоб залишити його при владі ще на кілька років. До того ж, за всіма ознаками Захід навряд чи погодиться, щоб Б. Асад взагалі був допущений до майбутніх президентських виборів в нещодавно окресленому у Відні процесі мирного врегулювання, тим більше, що він і так вже є президентом Сирії протягом 15 років. Передбачаючи неминучість цього результату, Москва вже давно контактує з «поміркованою сирійською опозицією», сподіваючись, що їй вдасться знайти заміну Б. Асаду і зберегти свою присутність і вплив у Сирії.

 Виходячи з вищесказаного, немає ніяких підстав вважати, що В. Путін загрузне в Сирії і залишить у спокої Україну. На жаль, цього не буде. Коротке перемир'я на Донбасі у вересні та жовтні служило лише поліпшенню іміджу В. Путіна як «миротворця» перед його виступом на Генеральній асамблеї ООН. На даний момент, коли для Європи і всього світу головною проблемою став тероризм і увага світової громадськості дещо ослабла по відношенню до українсько-російської конфронтації, Кремль може запустити новий виток агресії з боку ДНР і ЛНР і таким чином зірвати навіть не вигідні і принизливі для Києва Мінські угоди з метою заморозити конфлікт і в кращому випадку зберегти існуючий статус-кво.

 Нехай у В. Путіна не вийшло поки що з реанімацією або створенням «Новоросії», але він має тепер плацдарм для виснаження України з можливістю розширення цього плацдарму при слушній нагоді, наприклад, якщо з опорою на п'яту колону вдасться послабити центральну владу у Києві. До того ж, до тих пір поки на окупованих територіях України в Криму і на Донбасі будуть знаходитися російські окупаційні війська ані про вступ до ЄС, ані в НАТО не може бути й мови.

У цих умовах об'єктивно Росія не зацікавлена в мирному врегулюванні в Сирії якщо не буде гарантії подальшого перебування при владі Б. Асада або йому подібного проросійського політичного діяча. З іншого боку, враховуючи, що Захід буде прагнути привести до влади прозахідні сирійські політичні сили, то громадянська війна в багатостраждальній Сирії може тривати ще невизначено довго, скажімо, як в Іраку, де вона триває вже 12 років, чи в Ізраїлі, де конфронтація між палестинцями та ізраїльтянами триває вже 70 років.

Почавши військові операції в Сирії, кремлівські стратеги розраховують, що імідж сильної Росії, що грає вагому роль у розв’язанні міжнародних конфліктів, буде позитивно сприйнято більшістю населення країни. Швидше за все це так і буде. Але якщо В. Путін вчасно не зупиниться і не виведе свій військовий контингент з Сирії, то тривале військове втручання Москви в Сирії може засмоктати її в трясовину війни на довгі роки і привести до вельми драматичних і сумних наслідків, як це було під час радянської інтервенції в Афганістані.

В. Путін також розраховує, що участь російських Повітряно-космічних сил у боротьбі проти ІДІЛ буде «гідно» оцінена Заходом і в якості «винагороди» він отримає послаблення в питанні про ситуацію на Донбасі. Однак цим розрахункам В. Путіна не судилося здійснитися. Так, 19 листопада заступник помічника президента США з національної безпеки Бен Родс чітко заявив, що координація дій США та РФ у боротьбі проти ІДІЛ аж ніяк не вплине на позицію Вашингтона щодо ситуації в Україні. «Ми не бачимо ніякого зв'язку між українським питанням і ситуацією в Сирії. Санкції на Росію були накладені не через Сирію, а через Україну і за те, що Росія порушує суверенітет і територіальну цілісність України». Виступаючи 17 листопада на саміті АТЕС в столиці Філіппін, Б. Обама заявив, що Росія «повинна припинити підтримку сирійського диктатора Б. Асада і переключитися на боротьбу з ІДІЛ». За словами Б. Обами, «російські авіаудари в Сирії тільки допомогли терористам ІДІЛ».

 

Таким чином, ставка В. Путіна на співпрацю зі США в питанні спільної боротьби проти ІДІЛ взамін виходу з ізоляції і зняття або хоча б послаблення санкцій, не виправдалася. Крім Б. Обами про зобов'язання В. Путіна з мирного врегулювання ситуації на сході України йому на саміті G-20 в Туреччині нагадали також канцлер ФРН А. Меркель, прем'єр-міністр Великої Британії Д. Кемерон, прем'єр-міністр Канади Дж.Трюдо і прем'єр-міністр Італії М. Ренці.

У кулуарах саміту G-20 лідери країн Заходу в Туреччині домовилися про продовження санкцій проти Росії ще на шість місяців — до липня 2016 року. Офіційне рішення про продовження санкцій Євросоюзу проти Росії буде прийнято на саміті ЄС 18 грудня. Торгувати Україною з В. Путіним ніхто не буде. Лідери провідних західних країн чітко продемонстрували, що в питаннях санкцій вони не підуть на перегляд своєї політики щодо українсько-російського конфлікту на Донбасі під впливом ситуації в Сирії.