7 лютого 2017

Ердоган — Асад: від дружби до ворожнечі

Олексій Волович

На початку 90-х років минулого століття роль Туреччини в якості форпосту НАТО на Близькому Сході, в Південно-Східній Європі і Чорноморсько-Каспійському регіоні почала поступово зменшуватися, а її самостійна активність в прилеглих до неї регіонах посилюватися. Після розвалу двополярного світового порядку геополітичні амбіції Анкари, які визначаються дослідниками як «неоосманізм» або «пан-туранізм», значно зросли. Відповідно до концепції «неоосманізму», зовнішня політика Туреччини передбачає її перетворення в провідну регіональну державу у спосіб посилення впливу в прилеглих до неї регіонах.

У зовнішньополітичній концепції Туреччини особлива увага приділяється формуванню зовнішнього пояса безпеки. Базовий принцип сучасної зовнішньої політики Туреччини: «нуль проблем із сусідами». Однак з більшою частиною сусідніх країн двосторонні відносини Туреччини досить далекі від стабільних, а з Іраком і Сирією вже кілька років Туреччина практично перебуває у стані війни. Особливе місце серед цих країн посідає Сирія, кордон Туреччини з якою становить понад 800 км. Відносини Туреччини з Сирією за останні 5 років зазнали кардинальної трансформації — від стратегічного партнерства до військової конфронтації. Спробуємо простежити і проаналізувати як це відбувалося, до чого це призвело і чим це може закінчитися.

 

Нормалізація турецько-сирійських відносин

Взаємна недовіра і підозри характеризували турецько-сирійські відносини у другій половині ХХ-го століття. Анкара звинувачувала Дамаск в пособництві вірменським терористам в їхніх акціях, спрямованих проти турецьких дипломатів за кордоном. Одним із джерел напруженості в двосторонніх відносинах стало будівництво Туреччиною греблі на річці Євфрат без попередніх консультацій із Сирією. Серед інших причин, що ускладнювали турецько-сирійські відносини в 90-х роках минулого століття, можна назвати і звинувачення Сирії з боку Анкари в наданні допомоги Курдській Робітничій Партії (КРП), а також грекам-кіпріотам. Підписання у лютому 1996 року турецько-ізраїльської угоди про військово-технічне співробітництво різко загострило і без того напружені відносини між Туреччиною і Сирією.

Після того, як у листопаді 2002 року до влади прийшла партія «Справедливість і розвиток», регіональна політика Туреччини зазнала значних змін, спрямованих на відродження лідируючої ролі Туреччини на Близькому Сході у спосіб зближення з арабськими країнами і деяким ослабленням турецько-ізраїльських зв'язків, оскільки колишній «стратегічний союз» між Ізраїлем і Туреччиною практично блокував активізацію цієї ролі.

Перший візит Б. Асада до Туреччини на початку січня 2004 року в обох країнах назвали «історичним». Під час візиту сторони заявили про прагнення розвивати співпрацю в різних сферах. На переговорах наголошувалося, що Туреччина і Сирія мають більше точок дотику, аніж розбіжностей, що складає міцне підгрунтя для подальшого розвитку добросусідських відносин. З цього моменту розпочалася дружба Реджепа Ердогана і Башара Асада, а також їхніх дружин. Вони дружили сім'ями і проводили відпустки і вікенди разом, як добрі сусіди...

В рамках створеної у 2009 році Ради стратегічної співпраці вищого рівня було підписано близько 50 угод в політичній, соціально-економічній та торговельній сферах. Товарообіг між Туреччиною і Сирією виріс з 730 млн дол. у 2000 році до 2,5 млрд дол. у 2010 році. Турецький щорічний експорт до Сирії з 2001 по 2010 роки зріс з 281 млн дол. до 1 млрд 845 млн дол. Турецькі інвестиції в Сирії у 2010 році досягли 1 млрд дол. У 2009 році Туреччина і Сирія підписали меморандум про об'єднання газотранспортних систем обох країн, що дозволяло Сирії в майбутньому отримувати природний газ з Ірану або Іраку через Туреччину в кількості 0,5–1 млрд куб. метрів протягом п'яти років, починаючи з 2011 року. Турецько-сирійські зв'язки зміцнювалися також на рівні пересічних громадян. Так, у 2010 році 750 тис. сирійців відвідали Туреччину і 1 млн 350 тис. турків побували в Сирії.

Дамаск і Анкара засуджували окупацію Іраку західною коаліцією на чолі зі США. На зустрічі лідерів арабських країн у Каїрі на початку березня 2003 року Б. Асад назвав американські плани щодо Іраку «розбоєм на великій дорозі». Засудження Анкарою американських дій в Іраку викликало захват в арабському світі. Залишаючись стратегічним союзником США і членом НАТО, Туреччина, тим не менш, не дозволила дислокувати американські війська на своїй території напередодні їх вторгнення до Іраку. Розвиток добросусідських відносин між Анкарою і Дамаском в умовах, коли Сирія піддавалася масованому тиску з боку США, було певним викликом США і Ізраїлю з боку турецького керівництва на чолі з Р. Ердоганом.

 

Відносини Туреччини та Сирії у 2011 році

Так звані «арабські революції» на початку 2011 року дали Туреччині додаткову можливість проявити свою активність в близькосхідних процесах. Прем'єр-міністр Р. Ердоган рішуче підтримав «революційний рух» у Тунісі, Єгипті, Ємені, Лівії та Сирії. У своєму виступі 1 лютого 2011 року Р. Ердоган заявив, що «Туреччина відіграє роль, яка змінить хід історії і допоможе перебудувати близькосхідний регіон з чистого аркуша». Керівництво Туреччини сподівалося, що у разі, якщо на зміну авторитарним режимам в арабських країнах прийдуть ісламісти, то це посилить посередницькі позиції Туреччини між новою владою в арабських країнах і Заходом.

З самого початку заворушень у Тунісі, Єгипті, Лівії, Ємені та Сирії Анкара виступала за необхідність мирного врегулювання конфліктів між владою і опозицією в арабських країнах. Керівництво Туреччини постійно наголошувало, що Анкара будує свої відносини з арабськими країнами не тільки на основі співпраці між урядами, а й перш за все на базі взаємодії і прямих контактів між народами, виходячи з того, що влада може змінюватися, а народи залишаються завжди. Турецьке керівництво неодноразово попереджало «за закритими дверима» керівників арабських країн про необхідність проведення реформ, щоб уникнути соціальних потрясінь.

Ще до початку 2011 року Анкара і Дамаск прагнули зробити свої відносини моделлю для співпраці Туреччини з іншими арабськими країнами. Але не так сталося, як гадалося. Демонстрації сирійської опозиції, що розпочалися в середині березня у місті Дер'а, незабаром перекинулися на центральні і північні міста країни Баніас, Ідліб, Алеппо, Хомс, Хаму, Латакію. Турецьке керівництво уважно стежило за розвитком ситуації в Сирії і неодноразово офіційно висловлювало своє занепокоєння. На відміну від західних країн Анкара спочатку уникала різких заяв щодо дій сирійського керівництва. Р. Ердоган підтримував постійний діалог з Б. Асадом, закликаючи його до проведення в Сирії ефективних політичних і економічних реформ.

Вже у квітні 2011 року в прикордонному з Сирією районі Туреччини в наметовому містечку було розміщено близько 250 сирійських біженців. (Сьогодні, за даними різних джерел, їх кількість зросла до 3 мільйонів). Рада національної безпеки Туреччини закликала Сирію «невідкладно здійснити реформи, спрямовані на забезпечення законних політичних, соціальних і економічних вимог сирійського народу». У заяві також підтверджувалася підтримка Туреччиною заходів керівництва Сирії у проведенні реформ. Однак уже на початку травня риторика Р. Ердогана щодо ситуації в Сирії істотно змінилася. 2 травня 2011 року Р. Ердоган піддав жорсткій критиці сирійське керівництво у зв'язку з інцидентом у Хамі, де загинула велика кількість антиурядових демонстрантів. Наприкінці 2011 року відносини між двома країнами вкрай загострилися і перетворилися з дружніх на ворожі.

 

Турецько-сирійська конфронтація після 2011 року

9 серпня 2011 року турецький міністр закордонних справ Ахмет Давутоглу відвідав Дамаск, щоб передати сирійському уряду «обурення Р. Ердогана нецивілізованими діями сирійського керівництва проти опозиції». Під час візиту А. Давутоглу оголосив про припинення всіх оборудок між Туреччиною і Сирією. 22 червня 2012 року Сирія збила розвідувальний турецький літак RF-4E поблизу турецько-сирійського кордону. За твердженням сирійських військових, літак порушив повітряний простір Сирії. Турецька сторона заперечувала це порушення.

3 жовтня 2012 року турецька армія атакувала сирійські війська після того, як сирійським мінометним снарядом було вбито п'ять осіб на території Туреччини. Після цього інциденту турецький парламент проголосував за можливе військове втручання в Сирію і фактично дав уряду Р. Ердогана карт-бланш на військову операцію на сирійській території. Ердоган і Асад не переставали обмінюватися «люб'язностями». Ердоган заявляв, що Асад повинен піти, тоді як Асад радив Ердогану не втручатися у внутрішні справи суверенної Сирії.

10 жовтня 2012 року винищувач F-16 турецьких ВПС перехопив сирійський Airbus A320, що летів з Москви в Дамаск, і змусив його приземлитися в міжнародному аеропорту Есенбога за 28 кілометрів на північний схід від Анкари. На борту літака було виявлено вантаж зброї російського виробництва. Сирія звинуватила Туреччину у повітряному піратстві і закрила свій повітряний простір для турецької цивільної авіації. 23 березня 2014 року Туреччина збила сирійський військовий літак поблизу спільного кордону. Сирія засудила турецькі дії, стверджуючи, що літак переслідував сили збройної сирійської опозиції, не порушуючи повітряного простору Туреччини.

У листопаді 2012 року за активного сприяння Туреччини в Досі (Катар) було сформовано опозиційне сирійське об'єднання — Національна коаліція сирійських революційних і опозиційних сил (НКРОС), до якого увійшли 16 організацій. Главою НКРОС став Ахмед Джарба. Як «законного представника сирійського народу» коаліцію визнали шість арабських монархій Перської затоки, Туреччина, Франція, Велика Британія і США. Головними фінансовими спонсорами сирійської опозиції стали Саудівська Аравія і Катар. Основна частина організованої сирійської опозиції («Сирійська національна рада») базується на території Туреччини.

Оцінивши шанси свого колишнього «друга» Б. Асада на виживання як мінімальні, Р. Ердоган почав підтримувати сирійську опозицію. У серпні 2011 року турецька влада облаштувала на своїй території табір для формування і підготовки збройних підрозділів так званої «Вільної сирійської армії» (ВСА), що складається з дезертирів, на початковому етапі близько 300 офіцерів і десяти тисяч солдатів. ВСА очолив сирійський полковник-дезертир Ріяд аль-Ас'ад.

Крім сирійців на території Туреччини формувалися також загони з радикальних ісламістів з Іраку, Лівії, Саудівської Аравії, Афганістану, Єгипту, Сомалі, Чечні та багатьох інших країн, включно з європейськими, яких навчали військові інструктори із західних країн. За даними турецької «Газети Північної Анатолії» («Kuzeyanadolugazetesi»), турецька держава надавала також «всебічну підтримку» терористичній організації «Джабхат ан-Нусра» та іншим радикальним ісламістським угрупованням, які ведуть бойові дії на території Сирії.

 

Війна Ердогана проти Асада

24 серпня 2016 року Туреччина розпочала військову операцію «Щит Євфрату» на території Сирії в районі міста Джараблус з метою очистити прикордонні території від бойовиків ІДІЛ і збройних формувань сирійських курдів, яких Туреччина вважає терористичними і афінованими з Робочою партією Курдистану (РПК). При цьому Туреччина за посередництва Росії попередила Дамаск про початок операції. Операція ЗС Туреччини на півночі Сирії була запланована задовго до серпня 2016 року, проте крайнє загострення російсько-турецьких відносин через збитий 24 листопада 2015 року російський бомбардувальник Су-24 змусило Туреччину відкласти військову операцію на 10 місяців.

Сирія назвала військову операцію Туреччини на своїй території «вторгненням і порушенням сирійського суверенітету». У Дамаску заявили, що сирійські засоби ППО збиватимуть будь-які літаки ВПС Туреччини, щойно вони з’являться у повітряному просторі САР. 24 листопада сирійські ВПС вперше завдали удару по турецьким військам з моменту початку їх операції «Щит Євфрату» на півночі Сирії, і кілька турецьких солдатів було вбито та поранено.

Вашингтон виступив за негайне припинення боїв між ЗС Туреччини і формуваннями сирійських курдів на півночі Сирії. 29 серпня глава Пентагону Е. Картер заявив, що Туреччині слід зосередитися на боях з бойовиками ІДІЛ, а не з курдами. 4 вересня під час зустрічі зі своїм турецьким колегою Р. Ердоганом президент США Б. Обама піддав критиці просування Туреччини на південь Сирії та бойові дії проти курдських «Сил демократичної Сирії» (СДС), яких підтримували США. Анкара назвала подібні заяви неприйнятними і як такі, що не відповідають союзницьким відносинам між Анкарою і Вашингтоном.

Карта розселення курдівКарта розселення курдів

Судячи з офіційних заяв, компромісу так і не було досягнуто і сторони залишилися при своєму. Глава генштабу ЗС Туреччини, генерал армії Хулусі Акар в своїй заяві підтвердив, що військова операція на півночі Сирії «Щит Євфрату» буде тривати «до ліквідації останнього терориста». Турецьке керівництво неодноразово заявляло, що розглядає сирійських курдів як свого стратегічного супротивника і негативно ставиться до американських планів використовувати їх у війні проти терористичної організації ІДІЛ. Під час свого виступу в ООН 23 вересня 2016 року Р. Ердоган піддав різкій критиці підтримку Вашингтоном курдських збройних формувань з Партії демократичного союзу (ПДС).

ООН, МЗС Росії та Ірану також висловили «глибоку стурбованість» діями турецьких збройних сил в Сирії. 15 вересня начальник генштабу РФ В. Герасимов вказав на незаконність дій турецької армії в Сирії, і на ризики у разі затягування операції «Щит Євфрату». Однак демарші Вашингтона і Москви не зупинили Анкару. До середини жовтня 2016 року турецькі війська і союзні з ними угруповання повстанців створили 10-кілометрову «зону безпеки» на сирійській території уздовж 800-кілометрового сирійсько-турецького кордону. Пізніше Туреччина заявила про свою готовність розширити «зону безпеки» з 10 до 50 км вглиб Сирії. 18 жовтня Анкара повідомила, що за два місяці операції «Щит Євфрату» формування ВСА за підтримки турецьких військ очистили від бойовиків ІДІЛ територію площею 1250 кв. км. 11 грудня формування ВСА за підтримки ЗС Туреччини зайняли місто Ель-Баб за 36 км від Алеппо.

Заява Р. Ердогана, зроблена ним 29 листопада 2016 року на симпозіумі міжпарламентської Єрусалимської платформи у Стамбулі, про те, що Туреччина розпочала операцію «Щит Євфрату» у Сирії, «з тим, щоб покласти край правлінню тирана Асада, який тероризує населення», викликала явне сум’яття і обурення у Кремлі, який зажадав пояснень від Р. Ердогана. С. Лавров, який перебував 1 грудня у Туреччині з офіційним візитом, заявив, що «вимога відставки президента Сирії Б. Асада є неприйнятною, оскільки таких домовленостей ніхто не укладав». Згадана заява Р. Ердогана свідчить, що Анкара, незважаючи на формальні домовленості з Москвою, переслідує в Сирії свої цілі, які явно не співпадають з російськими, особливо щодо долі президента САР Б. Асада.

13 жовтня 2016 року в інтерв'ю «Комсомольской правде» Б. Асад висловив надію, що Росія зможе вплинути на Анкару, щоб та змінила свою політику щодо Дамаска і сирійського конфлікту. Однак у відповідь на неодноразові звернення Москви до турецької сторони встановити діалог з Дамаском глава турецького МЗС А. Чавушоглу заявив, що нормалізація відносин між Туреччиною та Росією «не означає зміну позиції Анкари щодо Сирії і Асада». За його словами, Туреччина не вела і не буде вести будь-яких переговорів з президентом САР Б. Асадом.

* * *

Про історію і міжнародні відносини не прийнято говорити в умовний спосіб, але все ж якби Туреччина зберігала нейтралітет і, відповідно до міжнародного права, не втручалася у внутрішній сирійський конфлікт, то видається, що таких його руйнівних і трагічних наслідків не було б. Втім, це стосується не тільки Туреччини, але і багатьох інших країн, які втрутилися в сирійський конфлікт, переслідуючи насамперед свої геополітичні амбіції, а не інтереси сирійського народу. Однак саме Туреччина стала, на жаль, основним плацдармом зовнішньої інтервенції проти суверенної Сирії.

Скільки б війни не тривали, але вони все ж колись закінчуються, хоча і не завжди так, як цього хотіли б їх учасники. Цілком очевидно, що турецьке керівництво і його союзники повністю виключають подальше перебування Б. Асада на посаді президента післявоєнної Сирії. Однак цього не тільки не виключають інші країни (РФ, КНР, ІРІ, Ірак, Єгипет), а й вважають за необхідне, щоб Б. Асад залишався президентом Сирії протягом перехідного періоду і зберігав право брати участь у майбутніх президентських виборах. Але це має вирішувати тільки сирійський народ, а не зовнішні сили. Обов'язок міжнародного співтовариства полягає у тому, щоб забезпечити і гарантувати сирійському народові право вільного волевиявлення. А кого саме сирійці оберуть на посаду президента — це вже їхня справа.

23–24 січня в столиці Казахстану Астані були розпочати прямі переговори між представниками сирійської влади і частиною сирійської опозиції. Хотілося б сподіватися, що сторони нарешті домовляться про мирне врегулювання сирійської кризи. Але навіть за умови, якщо сирійська криза буде мирно врегульована, колишньої дружби між Ердоганом і Асадом вже не відродити. Точка неповернення вже пройдена. Та особисті стосунки двох лідерів не настільки важливі. Лідери приходять і йдуть. Важливо, щоб турецький і сирійський народи жили в мирі, злагоді і добросусідстві. І цей час неодмінно настане.

 

www.reliablecounter.com