Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень "Борисфен Інтел" надає можливість аналітикам висловити свою точку зору стосовно конкретної політичної, економічної, безпекової, інформаційної ситуації в Україні та в світі в цілому, на основі особистих геополітичних досліджень та аналізу.
Зауважимо, що точка зору авторів
|
Валерій Швець,
доктор фізико-математичних наук, професор,
академік Академії наук вищої школи України
Передмова
Головна теза цієї статті: московській брехні про Україну слід протиставляти чисту правду про Московію. Правда — це наша найміцніша зброя в російсько-українській «гібридній» інформаційній війні, яку, за великим рахунком, ми поки що активно програємо.
У цій статті я також хочу наголосити, що не варто сподіватися від людини з температурою тіла за 40 градусів адекватної поведінки у повсякденному житті, в т. ч. у російсько-українських відносинах.
І ще одне: всі наші сьогоднішні життєві негаразди мають винятково штучний характер і фактично походять від температури московитського національного тіла за 40 градусів.
Основна частина
Останнім часом російські і закордонні засоби масової інформації досить активно поширюють інформацію про те, що Московія взялася за створення та підготовку спеціальних військових підрозділів інформаційної війни. Такі підрозділи існували раніше і в Радянському Союзі, є вони сьогодні й у складі армії США та деяких інших країнах, хоча й по-різному називаються.
Про що може свідчити такий крок московитів? Фактично, це практичний захід щодо подальшого розгортання військових дій Росії і не обов’язково лише проти України. Путін підвищує ставки у небезпечній грі з усім світом. Він все ще думає, що контролює процес ескалації військового протистояння в цьому світі, крок за кроком нарощуючи та посилюючи напругу. Насправді ж він вже не може зупинитись. Зупинка означає для нього політичну, а, можливо, й фізичну смерть у близькій перспективі як внаслідок зовнішніх, так і внутрішніх чинників, що діють у Московії. Продовження ж та посилення ескалації — також означає неминучу його політичну та фізичну смерть — у більш віддаленому майбутньому, але… вже разом з мільйонами невинних людей. Поки що Путін обирає останній шлях.
Московія і дотепер вкладала, і сьогодні вкладає колосальні кошти в інформаційну війну. Саме це дало їй змогу майже у мирний спосіб відібрати у нас Крим і створити криваву рану на тілі України в Донбасі. Інформаційна ефективність Московії на сьогодні настільки перевищує можливості України, яка демонструє цілковиту безпорадність у цій царині, що для підтримання нинішнього статус-кво у війні з Україною інформаційні війська Московії фактично й не потрібні. Тобто, ухвалене рішення щодо створення Московією спеціальних військових підрозділів інформаційної війни може свідчити тільки про одне — світові треба готуватися до гіршого.
Відомо, що ще на початку 30-х років минулого століття, за особистим наказом Й. Сталіна (сьогоднішнього кумира В. Путіна) з німецької на російську була перекладена одна «програмна книжка», яка називалась «Моя боротьба» (нім. — «Mein Kampf», транслітерація — «Майн Кампф») — книга Адольфа Гітлера, що стала ідеологічною основою німецького націонал-соціалізму (нацизму). Поряд з іншими книгами з військової стратегії і тактики вона увійшла до «Бібліотечки червоного командира». Багато сторінок цієї «ґрунтовної» книги було присвячено саме військовій пропаганді.
|
Вперше книга «Mein Kampf» була опублікована в 1925 році в Німеччині. Як правило, при згадці про цю книгу переважно користуються транслітерацію «Майн Кампф» без перекладу назви книги. У СРСР книга «Майн Кампф» вперше була видана малим накладом на початку 1930-х років для вивчення керівництвом ВКП(б). У 1992 році вона була видана в Російській Федерації масовим тиражем. Після цього книга «Майн Кампф» перевидавалася російською мовою ще п’ять разів. |
Я пропоную проаналізувати та оцінити ряд цитат з неї, щоб довести, що нинішню московитську пропаганду можна цілком зрозуміти саме на їх основі, в проекції викладених засадничих принципів на ментальність нашого північного сусіда:
Перша цитата: «Будь-яка спроба здолати певну ідею силою зброї приречена на поразку, якщо тільки боротьба проти зазначеної ідеї сама не набере форми наступальної боротьби за новий світогляд. Лише у разі, якщо проти одного світогляду в ідейному всеозброєнні виступає інший світогляд, насилля відіграє вирішальну роль і принесе користь тій стороні, яка зуміє його застосувати з максимальною нещадністю і тривалістю».
Арсенал таких цілком хибних ідей, придатних для зовнішньої експансії, у Московії завжди був достатньо великим, наприклад: збирання руських земель; Москва — третій Рим; захист руського православ’я; очисна світова революція тощо.
Яка ідея протистоїть нам на Сході України і в Криму сьогодні?
— Ідея так званого «Руського світу». Як щодо тривалості застосування цієї універсальної ідеї (у кого б були сумніви?), так і щодо її нещадності (згадайте розстріл наших солдат і офіцерів при їх виході з «Іловайського котла» /10 серпня – 3 вересня 2014 року/ через «узгоджений» з московитами «коридор безпеки»!).
А що ж з нашого боку?
— Ідея європейського вибору України? Ідея захисту незалежності України? Ідея демократії і свободи? А може українська національна ідея або ідея «Українського світу»? Тоді решта є лише її складовими та похідними.
При цьому хибна ідея «Руського світу» звучить вагомо для пересічного «російського совка» і в Московії, і в Україні. Деталі для нього несуттєві. Ми ж постійно говоримо тільки про деталі, уникаючи короткого й вагомого значення — «Український світ».
Друга цитата: «Задача пропаганди полягає не в тому, щоб дати наукову освіту окремим особам, а в тому, щоб вплинути на масу, зробити доступним її розумінню окремі важливі, хоча й не чисельні факти та події, про які маса до того не мала уявлення».
Наведу кілька прикладів щодо «совка-московита».
«Киев — мать городов русских», — і спробуй йому пояснити, що він і його народ мають до стародавнього Києва таке ж відношення, як румуни до стародавнього Риму.
Або, «Украина — это окраина», причому, зрозуміло, його рідної Московії, — і спробуй йому втовкмачити, що ще за сотні років до заснування Москви Україна вже згадувалась у літописах. Ну а щодо Трипілля, Скіфії, Сарматії, історичної Русі-України не варто й починати розмову.
А чого варте сполучення слів: «хрест, хлопчик, розп’яття». І подіяло ж це словосполучення на всю Московію з Кримом і Донбасом на додачу, а також пролунало на весь світ.
А істеричні байки, про те, що кожному українському солдатові обіцяно по два раби з місцевого населення Донбасу? І ніхто не вибачився за цей глум над Україною. А ми (яка ганьба!) й не вимагали вибачення. А де ж тоді наші Міністерство закордонних справ, Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, Міністерство інформаційної політики, Генеральна прокуратура України?..
Третя цитата (про події Першої світової війни): «Військова пропаганда англійців і американців з психологічної точки зору була абсолютно правильною. Англійці і американці малювали німців у вигляді варварів і гунів; цим вони готували своїх солдат до всіляких жахіть війни».
Московити цілковито скористалися цією порадою стосовно українців. Особисто я вважаю, що наука, особливо гуманітарна, і культура — це також пропаганда, розрахована на вироблення саме наукового світогляду провідної верстви суспільства, але переважна маса громадян потребує значно простішого підходу. Особливо це стосується зони війни на сході України, звідки більшість свідомих громадян вже виїхала. Не можна шкодувати грошей на весь спектр пропагандистських заходів, адже суть сучасної війни, в першу чергу, в завоюванні душі і свідомості людей в зоні конфлікту.
Чи наша пропаганда носить на сході України і в Криму наступальний характер? Війна йде вже четвертий рік, а в знаменитій Авдіївці, що по наш бік лінії фронту, ще й досі не приймають українське телебачення. А що вже говорити про окуповану територію? А про прилеглу до кордонів України територію Московії? Російсько-український кордон на всій своїй протяжності, фактично, проходить етнічною територією України. Невже нам байдужі етнічні українці по той бік кордону, що є одночасно запіллям нашого ворога?
Така байдужість не властива жодному європейському народу. Але ж ми прагнемо в Європу. Велику «радість» викликає той факт, що нарешті на четвертому році війни завершується будівництво радіовежі в Чонгарі Херсонської області на кордоні з Кримом. Ще років десять війни і ми побудуємо телевежу, так щоб нас у Криму не тільки чули, але й бачили. А за тиждень московити її підірвуть, бо, на відміну від нас, розуміють згубну для себе її дію.
І коли ми вже зрозуміємо, що ефектна картинка значно вагоміше впливає на свідомість людини, аніж вибух снаряду. Одна телевежа значно дешевша за один танк, а зона її ураження — це тисячі або й сотні тисяч квадратних кілометрів. Ми воюємо тільки за території чи також, і передусім, за людей? Якщо за людей, то між кількістю танків і кількістю телевеж має бути певний паритет, достатній для виграшу інформаційної війни: «…Бо пропаганда є тією ж зброєю боротьби, а в руках професіонала — найстрашнішою зброєю».
Ось вам і інформаційні війська. Тобто, московити взяли на озброєння весь арсенал інформаційної (психологічної) війни, а українці до цієї роботи, фактично, ще й не бралися.
Четверта цитата: «Народні почуття не складні, навіть дуже прості і одноманітні. Тут немає місця для особливо тонкої диференціації. Народ говорить «так» або «ні»; він любить або ненавидить. Правда або кривда. Народ розмірковує прямолінійно. У нього немає половинчастості».
«Сприйняття маси дуже обмежене, коло її розуміння дуже вузьке, зате забудькуватість дуже велика. Вже через це всяка пропаганда, якщо вона хоче бути успішною, має обмежуватись лише небагатьма пунктами і викладати їх слід лаконічно, ясно і зрозуміло, у формі гасел, що легко запам’ятовуються, повторюючи їх до тих пір, поки вже не буде жодного сумніву, що найвідсталіший слухач напевно засвоїв те, що ми хотіли.
Як тільки ми відмовимося від цього принципу і спробуємо зробити нашу пропаганду всебічною, вплив її почне розсіюватись, оскільки широка маса не в змозі ні перетравити, ні запам’ятати весь матеріал».
Тому в московитів: «Русский мир», «Святая Русь», «Киев — мать городов русских», «Русская Анна — королева Франции» і крапка.
Боюсь, що у московитів справа з інформаційними військами складатиметься якнайкраще. Бо саме вони є послідовними спадкоємцями інформаційно-пропагандистських інструментів і традицій колишнього Радянського Союзу.
Чим є інформаційна війна, що доведена до свої крайніх форм, можна прослідкувати також на прикладі колишнього гасла «Убий німця!».
Так, у витоків інформаційної кампанії, що прокотилась у 1942 році всіма радянськими фронтами і Радянським Союзом стояв один із найвідоміших письменників тих часів, лауреат Нобелівської премії (з літератури 1965 року) Михайло Шолохов, який у своєму оповіданні «Наука ненависти» вперше висунув і обґрунтував це гасло. Його широко і активно підтримав увесь багатотисячний пропагандистський апарат армії й країни.
Певне уявлення про напругу цієї кампанії дають уривки з творів двох не менш відомих, аніж Михайло Шолохов, письменників тих часів: Костянтина Симонова та Іллі Еренбурга (див. — мовою оригіналів).
«…Так убей же немца, чтоб он,
А не ты на земле лежал,
Не в твоем дому чтобы стон —
А в его — по мертвым стоял.
Так хотел он, его вина —
Пусть горит его дом, а не твой,
И пускай не твоя жена,
А его пусть будет вдовой.
Пусть исплачется не твоя,
А его родившая мать,
Не твоя, а его семья
Понапрасну пусть будет ждать.
Так убей же хоть одного!
Так убей же его скорей!
Сколько раз увидишь его,
Столько раз его и убей!»
Из стихотворения Константина Симонова «Убей его!» от 18.07.1942 г., «Красная звезда»
«…Мы поняли: немцы не люди. Отныне слово «немец» для нас самое страшное проклятье. Отныне слово «немец» разряжает ружьё. Не будем говорить. Не будем возмущаться. Будем убивать. Если ты не убил за день хотя бы одного немца, твой день пропал. Если ты думаешь, что за тебя немца убьёт твой сосед, ты не понял угрозы. Если ты не убьёшь немца, немец убьёт тебя. Он возьмёт твоих [близких] и будет мучить их в своей окаянной Германии. Если ты не можешь убить немца пулей, убей немца штыком. Если на твоем участке затишье, если ты ждёшь боя, убей немца до боя. Если ты оставишь немца жить, немец повесит русского человека и опозорит русскую женщину. Если ты убил одного немца, убей другого — нет для нас ничего веселее немецких трупов. Не считай дней. Не считай верст. Считай одно: убитых тобою немцев. Убей немца! — это просит старуха-мать. Убей немца! — это молит тебя дитя. Убей немца! — это кричит родная земля. Не промахнись. Не пропусти. Убей!».
Из статьи Ильи Эренбурга «Убей», от 24.07.1942 г., «Красная звезда»
Через три роки війна ще тривала, але радянські війська вже були на території Німеччини. Чи мало якісь наслідки гасло «Убий німця!»? Пропоную звернутись до оригіналів спогадів очевидця тих подій.
Сайт «Патріоти України» (http://patrioty.org.ua/) надає читачеві можливість ознайомитися з витягами (фрагментами) з мемуарів російського художника і живописця Леоніда Миколайовича Рабічева, який пройшов Велику Вітчизняну війну з листопада 1942 року по травень 1945 року на посаді командира взводу 100-ї окремої армійської роти ВНОС (повітряного спостереження, оповіщення та зв'язку) 31-ї загальновійськової армії Західного фронту і нагородженого орденом Червоної Зірки. Помер 20 вересня 2017 року під Москвою на 94 році життя.
У своїй книзі «Война все спишет» Леонід Рабічев ділиться з нами його баченням жахів війни. Далі — мовою оригіналу.
«Февраль 1945 года. Восточная Пруссия»
«…Снимаем с повозки мертвого солдата, вынимаем из кармана его военный билет, бирку. Его надо похоронить. Но сначала заходим в дом. Три больших комнаты, две мертвые женщины и три мертвые девочки, юбки у всех задраны, а между ног донышками наружу торчат пустые винные бутылки. Я иду вдоль стены дома, вторая дверь, коридор, дверь и еще две смежные комнаты, на каждой из кроватей, а их три, лежат мертвые женщины с раздвинутыми ногами и бутылками. Откуда это садистское желание — воткнуть бутылки? Ну, предположим, всех изнасиловали и застрелили. Подушки залиты кровью. Но откуда это садистское желание — воткнуть бутылки? Наша пехота, наши танкисты, деревенские и городские ребята, у всех на Родине семьи, матери, сестры. Я понимаю — убил в бою, если ты не убьешь, тебя убьют. После первого убийства шок, у одного озноб, у другого рвота. Но здесь какая-то ужасная садистская игра, что-то вроде соревнования: кто больше бутылок воткнет, и ведь это в каждом доме. Нет, не мы, не армейские связисты. Это пехотинцы, танкисты, минометчики. Они первые входили в дома…»
«…Да, это было пять месяцев назад, когда войска наши в Восточной Пруссии настигли эвакуирующееся из Гольдапа, Инстербурга и других оставляемых немецкой армией городов гражданское население. На повозках и машинах, пешком — старики, женщины, дети, большие патриархальные семьи медленно по всем дорогам и магистралям страны уходили на запад. Наши танкисты, пехотинцы, артиллеристы, связисты нагнали их, чтобы освободить путь, посбрасывали в кюветы на обочинах шоссе их повозки с мебелью, саквояжами, чемоданами, лошадьми, оттеснили в сторону стариков и детей и, позабыв о долге и чести и об отступающих без боя немецких подразделениях, тысячами набросились на женщин и девочек. Женщины, матери и их дочери, лежат справа и слева вдоль шоссе, и перед каждой стоит гогочущая армада мужиков со спущенными штанами. Обливающихся кровью и теряющих сознание оттаскивают в сторону, бросающихся на помощь им детей расстреливают. Гогот, рычание, смех, крики и стоны. А их командиры, их майоры и полковники стоят на шоссе, кто посмеивается, а кто и дирижирует — нет, скорее, регулирует. Это чтобы все их солдаты без исключения поучаствовали. Нет, не круговая порука, и вовсе не месть проклятым оккупантам — этот адский смертельный групповой секс. До горизонта между перевернутых повозок трупы женщин, стариков, детей. Вседозволенность, безнаказанность, обезличенность и жестокая логика обезумевшей толпы…»
«…Потрясенный, я сидел в кабине полуторки, шофер мой Демидов стоял в очереди, а мне мерещился Карфаген Флобера, и я понимал, что война далеко не все спишет. А полковник, тот, что только что дирижировал, не выдерживает и сам занимает очередь, а майор отстреливает свидетелей, бьющихся в истерике детей и стариков.
— Кончай! По машинам! А сзади уже следующее подразделение. И опять остановка, и я не могу удержать своих связистов, которые тоже уже становятся в новые очереди, а телефонисточки мои давятся от хохота, а у меня тошнота подступает к горлу. До горизонта между гор тряпья, перевернутых повозок трупы женщин, стариков, детей…»
«…Шоссе освобождается для движения. Темнеет. Слева и справа немецкие фольварки. Получаем команду расположиться на ночлег. Это часть штаба нашей армии: командующий артиллерии, ПВО, политотдел. Мне и моему взводу управления достается фольварк в двух километрах от шоссе. Во всех комнатах трупы детей, стариков и изнасилованных и застреленных женщин. Мы так устали, что, не обращая на них внимания, ложимся на пол между ними и засыпаем…»
«…Весна, на земле первая зеленая трава, яркое горячее солнце. Дом наш островерхий, с флюгерами, в готическом стиле, крытый красной черепицей, вероятно, ему лет двести, двор, мощенный каменными плитами, которым лет пятьсот. В Европе мы, в Европе! Размечтался, и вдруг в распахнутые ворота входят две шестнадцатилетние девочки-немки. В глазах никакого страха, но жуткое беспокойство. Увидели меня, подбежали и, перебивая друг друга, на немецком языке пытаются мне объяснить что-то. Хотя языка я не знаю, но слышу слова «мутер», «фатер», «брудер». Мне становится понятно, что в обстановке панического бегства они где-то потеряли свою семью. Мне ужасно жалко их, я понимаю, что им надо из нашего штабного двора бежать куда глаза глядят и быстрее, и я говорю им: — Муттер, фатер, брудер — нихт! — и показываю пальцем на вторые дальние ворота — туда, мол. И подталкиваю их. Тут они понимают меня, стремительно уходят, исчезают из поля зрения, и я с облегчением вздыхаю — хоть двух девочек спас, и направляюсь на второй этаж к своим телефонам, внимательно слежу за передвижением частей, но не проходит и двадцати минут, как до меня со двора доносятся какие-то крики, вопли, смех, мат. Бросаюсь к окну.
На ступеньках дома стоит майор А., а два сержанта вывернули руки, согнули в три погибели тех самих двух девочек, а напротив — вся штабармейская обслуга — шофера, ординарцы, писари, посыльные.
— Николаев, Сидоров, Харитонов, Пименов… — командует майор А.
— Взять девочек за руки и ноги, юбки и блузки долой! В две шеренги становись! Ремни расстегнуть, штаны и кальсоны спустить! Справа и слева, по одному, начинай! — майор А. командует, а по лестнице из дома бегут и подстраиваются в шеренги мои связисты, мой взвод.
А две «спасенные» мной девочки лежат на древних каменных плитах, руки в тисках, рты забиты косынками, ноги раздвинуты — они уже не пытаются вырываться из рук четырех сержантов, а пятый срывает и рвет на части их блузочки, лифчики, юбки, штанишки. Выбежали из дома мои телефонистки — смех и мат. А шеренги не уменьшаются, поднимаются одни, опускаются другие, а вокруг мучениц уже лужи крови, а шеренгам, гоготу и мату нет конца. Девчонки уже без сознания, а оргия продолжается. Гордо подбоченясь, командует майор А. Но вот поднимается последний, и на два полутрупа набрасываются палачи-сержанты. Майор А. вытаскивает из кобуры наган и стреляет в окровавленные рты мучениц, и сержанты тащат их изуродованные тела в свинарник, и голодные свинки начинают отрывать у них уши, носы, груди, и через несколько минут от них остаются только два черепа, кости, позвонки. Мне страшно, отвратительно. Внезапно к горлу подкатывает тошнота, и меня выворачивает наизнанку. Майор А. — боже, какой подлец! Я не могу работать, выбегаю из дома, не разбирая дороги, иду куда-то, возвращаюсь, я не могу, я должен заглянуть в свинарник. Передо мной налитые кровью свинные глаза, а среди соломы, свиного помета два черепа, челюсть, несколько позвонков и костей и два золотых крестика — две «спасенные» мною девочки…»
|
| Автор мемуарів Леонід Рабічев |
Замість висновків
Тобто, можна констатувати, що витоки і спадщина для російсько-української інформаційної війни походять від московитів і сьогодні залишаються страшними, жорстокими та загалом — нелюдяними.
Сьогодні гасло московитів-нелюдів «Убий німця!» поступово, але неухильно трансформувалося для російсько-української інформаційної війни у гасло «Убий українця!» та «Убий бандерівця!».
«Убий українця!» і тобі нічого не буде, так як такої країни, такого народу, такої мови і такої культури, на переконання Путіна і його апологетів, взагалі не існує. І навпаки — начебто існують міфологічні «Новоросія» («Союз народних республік») або «Малоросія» («Мала Русь»), або ще яка-небудь «Дебілоросія» путінського формату (Захарченка і Плотницького).
«Убий бандерівця!» і тобі нічого не буде, так як Друга світова війна, за даними апологетів Путіна, не завершилася; вона продовжується і вже поступово трансформується в Третю світову війну, а «бандерівці» як були, так і залишаються основними ворогами «Великоросії» («Великої Русі»).
Отже, ми в жодному випадку не маємо права програти цю війну. У нас страшний ворог-нелюд — Московія. А сучасна «гібридна війна» Росії проти України і загалом проти всього цивілізованого світу — це тотальна війна з її надважливою інформаційною складовою.
Сьогодні надзвичайне напруження російсько-української інформаційної війни занадто вже нагадує роки Другої світової війни. А як багато брудної правди ще вилізе назовні, варто лише тільки копнути справжню історію останніх 100 років існування Московії — імперії червоного терору.
Наша симетрична відповідь у цій безкомпромісній війні — це адекватне та скоординоване використання найбільш затребуваних в цих умовах професійних сил високоінформаційної розвідки і цілеспрямованої контрпропаганди в їх діях на упередження.
