Олексій Волович
Очевидно багато хто не раз слухав «Турецький марш» Моцарта, написаний ним у 1783 році. На той час ця мелодія набула в Австрії неймовірної популярності, незважаючи на те, що австрійці і турки були давніми ворогами і воювали з перервами з 1521 р. по 1791 р. В цей період між Австрією і Османською імперією відбулося 13 воєн, в яких були вбиті десятки, якщо не сотні тисяч турків і підданих Австрійської імперії. Незважаючи на таку тривалу ворожнечу, австрійці виявляли великий інтерес до турецької культури взагалі, і до турецької музики зокрема.
Примітно, що музику Моцарта дуже люблять і в Туреччині. У Стамбулі проводиться щорічний Фестиваль класичної музики імені Моцарта. Це що стосується музики. Однак зовсім інша ситуація спостерігається сьогодні в політиці. Так, у відповідь на заяву канцлера Австрії Крістіана Керна про те, що переговори про вступ Туреччини в ЄС — це «дипломатична фікція», міністр закордонних справ Туреччини Мевлют Чавушоглу заявив, що сучасна Австрія — це «столиця радикального расизму». Однак перепалки між австрійськими та турецькими політиками не заважають тисячам австрійців відпочивати в Туреччині, а 300 тисячам турецьких іммігрантів жити і працювати в Австрії, де багато хто з них отримує австрійське громадянство. У сусідній Німеччині проживає близько 3 млн етнічних турків, які стали громадянами ФРН. Всього ж в країнах Європи проживає близько 16 млн етнічних турків, проте Туреччина вже 53 роки чекає рішення про її прийняття до Євросоюзу…
Туреччина після путчу
21 липня за ініціативою президента Р. Ердогана в країні на 3 місяці введено надзвичайний стан, припинено дію Європейської конвенції з прав людини, розглядається можливість відновлення смертної кари, скасованої у 2004 році, що викликало гостру критику в країнах ЄС. На даний час здійснюються заходи з метою внесення змін до Конституції, що передбачають перехід Туреччини від парламентської до президентської республіки.
Хвиля репресій охопила в основному ті верстви турецького суспільства, які є інтелектуальною опозицією. Міністерство освіти Туреччини відсторонило від роботи 15 тисяч вчителів шкіл і приватних навчальних закладів, щодо яких розпочато судове розслідування. Закрито 1045 приватних шкіл і близько 300 приватних поліклінік, 15 найпрестижніших приватних вузів. Рада з вищої освіти ухвалила відправити у відставку 577 університетських деканів.
Провину за спробу перевороту Р. Ердоган покладає на нібито існуючу терористичну організацію проповідника і опозиціонера Фетхуллаха Ґюлена (FETO або «паралельна держава»), який мешкає в США. На мій погляд, відносини між Р. Ердоганом і Ф. Ґюленом нагадують протистояння між Й. Сталіним і Л. Троцьким. І Ґюлен, і Ердоган характеризуються фахівцями-ісламознавцями як помірковані ісламісти. Обидва є прихильниками політичного ісламу в тій чи іншій формі, але розійшлися в деяких питаннях теорії і методах її втілення на практиці. Присутній також елемент особистого суперництва цих лідерів, які співпрацювали і дружили у своїй молодості.
Р. Ердоган стверджує, що його Партія справедливості і розвитку — аналог європейських християнських демократів, яка виступає за консервативні цінності. Кажуть, що Ф. Ґюлен проповідує діалог цивілізацій — християнської, іудейської та мусульманської, служіння суспільству і неприйняття екстремізму в Ісламі — салафізму. Ф. Ґюлен засудив спробу перевороту і подякував своїм прихильникам — членам забороненого в Туреччині руху «Хизмет» (Служіння) — за те, що вони зберегли вірність ідеології ненасильства і пацифізму. Турецька влада вимагає від Вашингтона видати Ф. Ґюлена як «гіршого турецького терориста», проте американська адміністрація не бачить для цього достатніх підстав.
Після придушення спроби військового перевороту 16 липня в Анкарі та Стамбулі майже щодня проходять маніфестації лоялістів, на яких звучать бравурні турецькі марші, під які люди не марширують, а танцюють, радіючи перемозі над путчистами, опозиціонерами і незгодними, яких, за деякими даними, набирається добра половина 80-мільйонного населення Туреччини.
7 серпня в Стамбулі пройшла масова маніфестація на підтримку демократії, в якій взяли участь близько 1 млн турецьких громадян. Звичайно, при бажанні та можливостях можна зібрати на мітинг і 5 мільйонів лояльних маніфестантів, але все ж більшість населення залишиться за межами мітингу і очевидно далеко не всі з них підтримують мітингувальників і нинішню владу. У своєму виступі на мітингу Р. Ердоган підкреслив, що підпише закон про введення смертної кари, якщо це підтримає народ і схвалить парламент. Начальник генштабу збройних сил Туреччини Хулусі Акар подякував цивільне населення за його роль в придушенні перевороту і підкреслив, що національна армія в повному складі захищала демократичні засади турецького суспільства.
Туреччина–Захід: розбіжності наростають
Відносини Туреччини із Заходом (США і Європа) ніколи не відрізнялися стабільністю і повним взаєморозумінням. Анкара завжди була важким партнером для Заходу. І сьогодні багато європейських політиків, державних діячів і чиновники Євросоюзу засуджують дії турецької влади за невиправдані репресії проти десятків тисяч інакомислячих. За оцінками багатьох західних політологів, Туреччина сьогодні рухається в бік зміцнення авторитарного режиму. Однак це не зупиняє Р. Ердогана, а розглядається ним як недружня політика західних партнерів.
Чиновники Євросоюзу пообіцяли Туреччині безвізовий режим в обмін на готовність Туреччини прийняти назад нелегальних іммігрантів, що прибувають з її території. Обіцяючи скасувати візи, ЄС також зажадав, щоб Туреччина змінила свої закони по боротьбі з тероризмом, відповідно до яких було заарештовано і засуджено велику кількість журналістів і активістів. Однак Р. Ердоган відмовився це зробити.
Глава Вільної демократичної партії Німеччини Крістіан Лінднер порівняв Туреччину в період правління президента Р. Ердогана з нацистською Німеччиною 1933 року. На думку Лінднера, спроба держперевороту в Туреччині була організована зверху, як і пожежа Рейхстагу у 1933 році, для посилення законів, скасування більшості конституційних прав і свобод та початку репресій проти представників опозиції. Тому, вважає Лінднер, турецький президент «не може бути партнером для Європи». Він також піддав критиці «безхребетну» політику канцлера А. Меркель і висловив обурення тим, що переговори з Туреччиною про вступ до ЄС досі не припинені.
У багатьох заявах лояльних до президента Р. Ердогана політиків містяться звинувачення США і країн Євросоюзу в тому, що вони не надали нинішній турецькій владі достатньої, щирої і негайної моральної підтримки в момент скоєння спроби військового перевороту, і протягом деякого часу нібито навіть «вичікували результату протистояння путчистів і турецької влади».
29 липня Р. Ердоган звинуватив деяких американських генералів, зокрема главу Центрального командування Збройних сил США Джозефа Вотела, в підтримці військового путчу у Туреччині 16 липня. При цьому він нагадав, що США дали притулок «головному натхненнику путчу» — Ф. Ґюлену, екстрадиції якого домагається Анкара. 2 серпня, виступаючи на економічному форумі в Анкарі, Р. Ердоган прямо звинуватив західні країни в підтримці бунтівників, заявивши, що сценарій перевороту був підготовлений на Заході.
Спроба військового перевороту в Туреччині вийшла за рамки внутрішніх подій і призвела до зміни геополітичних пріоритетів: Путін знову друг, а США і країни НАТО — «ненадійні союзники», з якими все частіше виникають розбіжності і все менше залишається взаєморозуміння. Рекомендації Заходу про дотримання демократичних правил і законів дратують Р. Ердогана і просто ним ігноруються. У відповідь на критику лідерами ЄС введення надзвичайного стану у Туреччині, Р. Ердоган відповів: «мене не цікавить те, що говорять європейські лідери, і я до них не прислухаюся».
Р. Ердоган звинуватив чиновників Євросоюзу в тому, що вони вже протягом 53 років «продовжують морочити нам голову» з питання про вступ до ЄС, постійно висуваючи все нові умови і вимоги. За словами Р. Ердогана, Туреччина за свій рахунок вже кілька років утримує 3 млн іракських і сирійських біженців, витративши на це близько 20 млрд дол., без фінансової допомоги з боку ЄС. Р. Ердоган звинуватив Захід у тому, що він «займається підміною понять, натякаючи на спроби Туреччини змінити свій світський характер».
Мотиви примирення Анкари і Москви
Р. Ердоган вирішив поступитися політичними амбіціями заради відновлення взаємовигідних економічних зв'язків з Росією. Президенти РФ і ТР не раз заявляли про своє прагнення збільшити товарообіг між двома країнами до 100 млрд дол. У 2013 році товарообіг між Росією і Туреччиною склав 33 млрд дол., а в першій половині 2016 року всього 6 млрд дол. Туреччина споживає близько 60 % російського газу і близько 30 % російської нафти від своїх потреб. До грудня 2015 року в Росії працювало близько 100 турецьких будівельних компаній. У 2014 році Туреччину відвідало близько 5 млн російських туристів. У 2016 році їх кількість різко скоротилася на 95 % в порівнянні з минулим роком, що завдало істотної шкоди турецької туристичної індустрії.
Якщо до спроби перевороту 16 липня в прагненні Р. Ердогана нормалізувати відносини з Москвою превалювали економічні мотиви, то після нього виникли також геополітичні мотиви на тлі погіршення відносин між Туреччиною і Заходом. Деякі турецькі автори (Ердал Карагёль) стверджують, що зустріч Р. Ердогана з В. Путіним 9 серпня в значній мірі відбулася через «дворушну позицію західних друзів Туреччини після спроби перевороту і необхідність показати, що вона не одна і здатна розробляти нові альтернативи в своїй зовнішній політиці». Проводячи 9 серпня «примирливу» зустріч з В. Путіним, Р. Ердоган не в останню чергу хотів продемонструвати Заходу, що він не відчуває браку альтернативних партнерів, які не намагаються нав'язати йому свої умови взаємодії.
Тюрколог Марина Воротнюк вважає, що навіть коли у листопаді 2015 року російсько-турецькі відносини різко загострилися через збитий російський літак Су-24, вже тоді можна було передбачити, що з часом вони нормалізуються. На її думку, це була просто «гра м'язами» Москви і Анкари, розрахована лише на публіку, і повернення до «бізнесу як зазвичай» було неминучим.
На наш погляд, правлячі режими в Росії і Туреччині мають багато спільного за своїм характером, що не дозволяє їм занадто довго ворогувати. До того ж, конфлікт мав лише характер зіткнення амбіцій двох лідерів і по суті не є наслідком глибинних протиріч і конфронтації на міждержавному і міжнаціональному рівні.
8 серпня напередодні візиту в РФ Р. Ердоган дав інтерв'ю представнику ТАСС М. Гусману, в якому серед багатьох тем розповів про своє бачення шляхів відновлення дружніх відносин з Росією. Р. Ердоган заявив, що його візит до Росії видається йому «новою віхою у двосторонніх відносинах, початком з чистого аркуша». Р. Ердоган висловив вдячність В. Путіну, який, за його словами, один з перших світових лідерів висловив йому підтримку на другий день після спроби перевороту. Разом з тим Р. Ердоган назвав «безпідставними чутками» інформацію про те, що російські спецслужби нібито попередили турецьке керівництво про підготовку перевороту.
І в цьому інтерв'ю, і на наступний день в Санкт-Петербурзі Р. Ердоган намагався видати знищення російського бомбардувальника Су-24 як трагічну випадковість, хоча, як відомо, в кінці липня турецький екс-прем'єр-міністр Ахмет Давутоглу публічно заявив, що саме він віддав наказ збити російський літак і напевно не без погодження з президентом. При цьому Р. Ердоган зазначив, що «турецький льотчик, який убив російського пілота, зараз знаходиться у в'язниці» і звинувачується в участі у спробі перевороту.
Торкаючись питання сирійського врегулювання, Р. Ердоган зазначив, що «саме Росія є основним, ключовим і найважливішим гравцем у питанні встановлення миру в Сирії» і заявив про необхідність «вирішувати цю проблему за допомогою спільних кроків Росії і Туреччини». Це зовсім інша позиція Анкари в порівнянні з тою, яка була ще кілька місяців тому. Все тече, все змінюється і державні позиції теж.
11-й візит Р. Ердогана в Росію
«Примирливий» візит президента Турецької Республіки Р. Ердогана зайняв лише другу половину дня 9 серпня. Це був його 11-й візит до Росії, починаючи з 2005 року. Головним завданням цього візиту було відновлення російсько-турецького діалогу та узгодження планів як двостороннього співробітництва, так і взаємодії на міжнародній арені, зокрема на Близькому Сході і особливо в Сирії. Візит Р. Ердогана до Санкт-Петербургу був лише першим кроком на шляху відновлення двосторонніх відносин, який, як дав зрозуміти В. Путін, буде досить довгим і складним.
Та обставина, що В. Путін 8-го серпня зустрівся в Баку з президентами Азербайджану та Ірану, а 10-го в Москві з президентом Вірменії свідчить про те, що переговори Р. Ердогана і В. Путіна в Санкт-Петербурзі мали також і певну геополітичну складову антизахідної спрямованості, яка для російського президента можливо була головною напередодні саміту G-20 4-5 вересня у Китаї і парламентських виборів в Росії 18 вересня.
Видається, що на переговорах у Санки-Петербурзі Р. Ердоган переймався геополітичними амбіціями в значно меншій мірі, тим більше, що у Москви і Анкари в цьому відношенні були і залишаться різні підходи. Нормалізація відносин з Росією для Р. Ердогана важлива насамперед в економічному плані, а в політичному — для зміцнення своїх позицій при вирішенні спірних або складних питань з США і Євросоюзом. В. Путіну нормалізація відносин з Анкарою також важлива для посилення російських позицій на Кавказі і в Центральній Азії, пошуку компромісу щодо Сирії, утримання Ірану в сфері свого впливу, а також для здійснення тиску на ті ж США і ЄС.
Після двохгодинної бесіди Р. Ердогана і В. Путіна у форматі тет-а-тет, переговори продовжилися в розширеному форматі за участю кількох міністрів і високопоставлених чиновників з російської і турецької сторін. Обидва лідери заявили про прагнення своїх країн якомога швидше вийти на докризовий рівень економічного співробітництва. За словами В. Путіна, Росія планує до кінця 2016 року поетапно скасувати обмеження щодо діяльності турецьких компаній. Зокрема, найближчим часом будуть зняті заборони на роботу турецьких будівельних фірм в Росії.
Сторони домовилися про відновлення корпорацією «Росатом» будівництва в Туреччині АЕС «Аккую» відповідно до угоди, підписаної ще у 2010 році. За словами Р. Ердогана, турецька сторона надала цьому проекту статус стратегічної інвестиції. В. Путін і Р. Ердоган вирішили також реанімувати проект газопроводу «Турецький потік», анонсований президентом РФ під час його візиту до Туреччини 1 грудня 2014 року. Слід зазначити, що паралельно «Газпром» відновив переговори також і з Болгарією з питання будівництва газопроводу «Південний потік», який практично є аналогом «Турецького потоку».
На урядовому рівні планується прийняття спеціальної програми торгово-економічного, науково-технічного і культурного співробітництва з Туреччиною на 2016-2019 роки. Восени 2016 року вирішено провести сесію змішаної Міжурядової комісії з торговельно-економічного співробітництва, а в першій половині 2017 року провести зустріч спільної групи стратегічного планування в рамках Ради співробітництва вищого рівня.
Виступаючи перед представниками ділових кіл РФ і ТР, В. Путін назвав турецько-російську співпрацю у будівельній галузі «одним з локомотивів двосторонніх економічних зв'язків». За його словами, протягом двох останніх десятиліть турецькі будівельні компанії реалізували в Росії понад 1,5 тисяч проектів вартістю 55 млрд дол.
В рамках візиту Р. Ердогана Російський фонд прямих інвестицій (РФПІ) і турецька компанія Ronesans Holding підписали інвестиційну угоду на загальну суму 400 млн дол., що передбачає співробітництво у сфері охорони здоров'я, будівництва, інфраструктури та нерухомості. За словами В. Путіна, взаємні інвестиції РФ і ТР у високотехнологічних секторах економік склали по 10 млрд дол. Сторони вирішили вийти на докризовий обсяг туристичного потоку — 5 млн російських туристів на рік і для цього відновити чартерні авіасполучення.
Процес «перезавантаження» російсько-турецьких відносин має охопити і сирійську кризу, щодо якої сторони очевидно вироблять якусь спільну позицію. Швидше за все турецьке керівництво пристане на сторону Росії в сирійському конфлікті і можливо «помириться» також із сирійським лідером Башаром Асадом. У цьому напрямку вже робляться певні кроки. Так 30 липня Туреччина закрила прикордонний перехід Баб аль-Хава, яким користувалися бойовики «Вільної сирійської армії» для переходу до Сирії. Як повідомлялося, в рамках візиту Р. Ердогана сторони розглянули питання про повне перекриття турецько-сирійського кордону, щоб «зупинити потік терористів і зброї».
Багато спостерігачів звернули увагу, що під час спільної прес-конференції з В. Путіним президент Туреччини кілька разів назвав його «дорогим другом», хоча сам російський лідер не зійшов до такого «панібратства» або просто морально ще не був готовий. Як бачимо, бувають випадки коли від ненависті до дружби всього один крок, особливо за умови якщо це дуже треба...
Україна в контексті російсько-турецького зближення
Настільки стрімке примирення Р. Ердогана з його «дорогим другом» В. Путіним, який ще вчора був недругом, викликало побоювання в українському експертному середовищі щодо можливого негативного впливу реанімованого російсько-турецького тандему на українсько-турецькі відносини. Дійсно, нинішній різкий перехід від ворожнечі до «братання» між лідерами РФ і ТР, з одного боку, викликає сумніви в його (братанні) щирості і природності, а з іншого, викликає побоювання, що Туреччина може діяти за принципом: ворог мого друга — мій ворог. Як би там не було, але для Туреччини очевидно буде нелегко і непросто однаково приязно взаємодіяти з двома країнами — Росією і Україною, які знаходяться у стані війни.
Очевидно, для того щоб зберегти однаково дружні відносини з Києвом і Москвою, Анкарі доведеться проявити чудеса політичної еквілібристики, що вже сьогодні можна спостерігати. Так, глава прес-служби турецького президента Ібрагім Калин 28 червня повідомив, що Туреччина, прагнучи до зближення і нормалізації відносин з РФ, проте, не збирається змінювати своє ставлення до питань Донбасу, Кримського півострова і Сирії, по яким турецький уряд «кардинально не погоджується з політикою Росії і дотримується принципово іншої позиції». Однак складається таке враження, що «кардинальних розбіжностей» між Москвою і Анкарою стає з кожним днем все менше. І це природньо для стратегічних партнерів.
Посол Туреччини в Україні Йонет Джан Тезел також неодноразово заявляв, що позиція Туреччини щодо невизнання анексії Криму Росією ніколи не зміниться. За його словами, «Туреччина зацікавлена в тому, щоб Україна була сильною, незалежною, добре реформованою, демократичною та інтегрованою з Європою, яка зберігає свою національну цілісність, включаючи Крим, зберігає свою незалежність і суверенітет».
Перш ніж представити наш прогноз про те, яким чином нормалізація відносин між Туреччиною і Росією може вплинути на українсько-турецькі відносини, слід нагадати, що в останні роки співпраця між Україною і Туреччиною успішно розвивалася як в економічній, так і в політичній сфері. Офіційний візит президента України до Туреччини 9-10 березня ц. р. став надзвичайно важливою подією в двосторонніх українсько-турецьких відносинах. В ході цього візиту президенти України і Туреччини висловили намір сприяти розвитку двостороннього економічного співробітництва, збільшенню обсягів двосторонньої торгівлі, розвитку транспортної, телекомунікаційної та виробничої інфраструктури, а також активізувати взаємодію в реалізації спільних проектів у сфері космосу, авіабудування і оборонної промисловості. Київ і Анкара також зобов'язалися сприяти зміцненню механізмів регіональної безпеки у Чорному морі, нарощувати співпрацю в рамках НАТО, здійснювати спільні кроки, спрямовані на деокупацію Криму.
Значною мірою це стало можливим завдяки зусиллям Посольства України в Анкарі, яке до червня ц. р. протягом 8 років очолював посол Андрій Корсунський, заслужений економіст України і доктор фізико-математичних наук. В інтерв'ю агентству УНН він сказав, що «завжди відчував дружнє ставлення і підтримку з боку політичних лідерів, керівників уряду, ділових кіл, представників української і кримськотатарської діаспори Туреччини». При цьому він зазначив, що за вісім років його дипломатичної служби в Анкарі відносини між Україною і Туреччиною набули характеру стратегічного партнерства.
Тема Криму і становища кримськотатарського народу на окупованому півострові практично публічно не порушувалася під час зустрічі Р. Ердогана і В. Путіна в Санкт-Петербурзі за винятком короткої фрази президента Туреччини у відповідь на запитання одного із журналістів на прес-конференції: «У нас є деякі розбіжності з кримськотатарського питання. Відносно цієї проблеми мені раніше говорив шановний Володимир, що дане питання буде вирішено, і мені не варто турбуватися про це». Можливо президент Туреччини і не буде турбуватися з приводу того, що витворяє його «дорогий друг» у Криму, але в Україні і в міжнародному співтоваристві його дії викликають все зростаюче занепокоєння і несприйняття, що зокрема було продемонстровано Радою Безпеки ООН на її засіданні 11 серпня ц. р.
Висновки і прогнози
Туреччина може собі дозволити сваритися і миритися не тільки з Росією, але і з Заходом, оскільки ні Росія, ні Захід від неї ніколи не відвернуться, враховуючи геополітичну та геоекономічну унікальність цієї великої регіональної країни, яка знаходиться в центрі світу на стику трьох континентів — Азії, Африки і Європи. При цьому Анкара традиційно вибирає ту лінію поведінки, яка найбільше відповідає її національним інтересам або інтересам правлячих політичних сил. Так що європейці, американці, азіати і африканці завжди будуть змушені прислухатися до звуків «турецького маршу» і придивлятися до напрямку руху великої турецької нації з усіма її часом несподіваними зигзагами.
Співпраця з Заходом і Росією дуже важлива для національних інтересів Туреччини, що дозволяє їй балансувати між двома геополітичними полюсами, отримуючи дивіденди як з одного, так і з іншого боку і проводячи незалежну зовнішню політику. «Перетягування» Туреччини в ЄАЕС і її вихід з НАТО, на нашу думку, виключено. ЄАЕС в силу своїх вельми скромних економічних можливостей ніколи не зможе замінити для Туреччини ЄС, США і НАТО. Туреччина може розвивати широкомасштабне співробітництво з країнами ЄАЕС, ШОС і БРІКС, але не за рахунок розриву з НАТО, яке буде залишатися головним елементом архітектури геополітичної безпеки Туреччини. З іншого боку, до 8-го листопада В. Путін не буде загострювати відносини з США через Туреччину, сподіваючись на обрання президентом США «проросійського» Д. Трампа, з яким він спробує «все порєшать».
Пішовши на відновлення відносин з Росією, турецьке керівництво перш за все прагматично переслідує національні інтереси на рівні взаємодії двох країн і народів, а не тільки на рівні двох лідерів цих країн. Лідери приходять і йдуть, а країни і народи залишаються. Незважаючи на всю дипломатичну шанобливу риторику, колишньої щирої дружби між Р. Ердоганом і В. Путіним вже не буде і існуючі протиріччя на рівні регіональної політики усунути або зменшити буде вельми непросто. Проводячи нормалізацію відносин з Туреччиною, В. Путін одночасно спробує посилити позиції РФ в ролі геополітичного центру Євразії, що очевидно буде розцінюватися в Анкарі вельми неоднозначно, особливо що стосується не співпадаючих інтересів двох країн на Кавказі, в Центральній Азії і на Близькому Сході. Здається, що і Москва, і Анкара в майбутньому будуть вельми обачні і обережні у визначенні пріоритетів в своїх двосторонніх відносинах.
На наш погляд, враховуючи багаторічний взаємовигідний характер двосторонніх добросусідських українсько-турецьких відносин, а також з огляду на багатовекторний, гнучкий і прагматичний характер турецької зовнішньої політики, гаслом якої є слова — «нуль проблем з сусідами», є всі підстави вважати, що нікому не вдасться посварити Туреччину з Україною, як би це комусь не хотілося. І головне — ми не повинні діяти за принципом: друг мого ворога — мій ворог. Не все так однозначно у цьому гібридному світі.
