7 травня 2015

Ціна перемоги

Олексій Волович

Життя мого покоління, якому зараз близько сімдесяти, розпочалося після Великої Вітчизняної (ВВВ), в середовищі людей, які пережили цю страшну війну і сталінський терор. Пам’ятаю зворушливу атмосферу другої половини 50-х років, радість і духовне розкріпачення людей, які дружні і згуртовані часто збиралися за скромним святковим столом. Мій батько любив запрошувати гостей на свята. Пам’ятаю, було чимало суперечок про Сталіна, про те, що він нібито «виграв війну». Батько вже тоді був затятим антисталіністом. Доля його сім'ї, багато членів якої стали безневинними жертвами сталінського кривавого Молоха, спонукала його до цього. На все життя запам’ятав батькове «…радянський народ здобув перемогу у війні не завдяки Сталіну, а всупереч йому».

Мій батько захоплювався (як тепер кажуть, мав хобі) історією Великої Вітчизняної війни (ВВВ). Мав чимало книг-мемуарів видатних радянських полководців, які вийшли друком під час «хрущовської відлиги». Він міг годинами розповідати про цих полководців і про всі найважливіші битви війни.

Дискусії щодо ролі Сталіна у ВВВ досі не вщухають. За горбачовської перебудови з’явилося чимало публікацій, в яких роль Сталіна у війні висвітлювалась доволі критично. До таких передусім слід віднести двотомник генерал-полковника Дмитра Волкогонова «Тріумф і трагедія. Політичний портрет Й. В. Сталіна», випущений українською мовою ще у 1989 році. Цю книгу я перечитав кілька разів і вважаю, що більш об’єктивного і детальнішого видання про Сталіна до цього часу ще не з’являлося.

У тому ж році мені випало бачити і чути Д. Волкогонова. На той час він очолював Інститут військової історії (ІВІ) МО СРСР, в якому я захистив кандидатську дисертацію про американсько-лівійську конфронтацію в 70-80 роках двадцятого століття. Доктор історичних і філософських наук, член-кореспондент РАН Д. Волкогонов написав близько 30 книг з історії, філософії, політики, зокрема, шеститомник «Вожді» (Ленін, Сталін, Троцький). В їх основі були закриті документи КДБ і МО СРСР, до яких ніхто із дослідників раніше не мав доступу. Під керівництвом Д. Волкогонова розпочалася робота над підготовкою 10-томного видання «Велика Вітчизняна війна радянського народу». Я дуже пишаюсь, що моє посвідчення кандидата історичних наук підписано Д. Волкогоновим.

Щодо ролі Сталіна у ВВВ, то, на мій погляд, вона була неоднозначна. Поряд із трагічними для нашого народу сталінськими прорахунками і злочинами, особливо перед війною і у перші її місяці, на завершальному її етапі після Сталінградської битви треба сказати про те, що Сталін багато чому навчився у радянських полководців, таких як Б. Шапошников, С. Тимошенко, О. Василевський, М. Ватутін, О. Антонов, К. Мерецков, Г. Жуков, і вже згодом міг більш-менш адекватно виконувати обов’язки Верховного Головнокомандувача. Та набував Сталін досвіду управління великими оперативними об’єднаннями ціною кривавих експериментів, помилок і прорахунків. До Сталінградської битви чимало рішень Сталін приймав імпульсивно, тому вони були поверховими, суперечливими, некомпетентними. У першій половині війни, після доповідей про чергову поразку на фронті, Сталін видавав не оперативні, а каральні накази, надсилав гнівні телеграми, підписував поспіхом підготовлені директиви. Та стан справ на фронті тоді щораз погіршувався.

Кажучи про підготовку СРСР до війни, слід мати на увазі, що своїми некомпетентними діями саме Сталін настільки послабив обороноздатність країни, що це вилилося у мільйони невиправданих жертв як серед військовослужбовців, так і серед цивільного населення. Передусім варто нагадати про мільйони невинних жертв розкуркулення, Голодомору 1932-33 років і сталінського терору у 1937-38 роках, багато з яких могли б піти захищати Батьківщину. За підрахунками Д. Волкогонова, в період з 1929-го по 1953-й роки жертвами цього терору стали близько 22 млн чоловік.

Перед війною знищувалися найкращі кадри Червоної Армії. Загалом було репресовано понад 40 тис. осіб командного складу, зокрема, розстріляні талановиті маршали М. Тухачевський, В. Блюхер, О. Єгоров та генерали Й. Якір, П. Дибенко, А. Корк, Б. Фельдман, І. Федько, Р. Ейдеман, М. Каширін, Я. Гамарник, І. Уборевич, Я. Алксніс, В. Примаков, В. Путна і тисячі інших. У сталінських таборах зазнали знущань і тортур майбутні славетні маршали К. Рокоссовський і Ф. Толбухін, генерал армії О. Горбатов та багато інших. Сталінські кати під час допитів вибили К. Рокоссовському 9 зубів і зламали 3 ребра, двічі виводили на розстріл і давали холостий залп. Звільнили маршала у березні 1940 року за сприяння його колишнього командира маршала С. Тимошенка.

Генерал О. Горбатов провів у сталінських катівнях три роки (з травня 1939 р. по березень 1941 р.). Згодом у своїх спогадах він писав: «Допитів з пристрастю було п'ять з проміжком дві-три доби; іноді мене заносили в камеру на ношах. Коли розпочалася третя серія допитів, мені хотілося якомога скоріше вмерти!»… Ось що написав у своїх спогадах про О. Горбатова маршал Г. Жуков: «У складі Брянського фронту найбільш енергійно наступала 3-я армія під командуванням генерала О. В. Горбатова, який протягом всієї війни чудово справлявся з роллю командувача армією. І можна казати: він цілком міг би успішно впоратися і з командуванням фронтом. Але за його прямоту, за різкість суджень він не подобався вищому керівництву. Особливо проти нього був налаштований Берія, який абсолютно безпідставно протримав його у в'язниці кілька років». І таких жахливих історій можна навести тисячі.

Протягом 1937-38 рр. були знищені всі командувачі військових округів, командири корпусів, майже усі командири дивізій і бригад, половина командирів полків! На їхнє місце призначалися молоді, недосвідчені командири. Сталінські репресії згубно позначились і на моральному стані та боєздатності Червоної Армії. Вцілілі офіцери, у своїй більшості, були вкрай залякані, їхня воля паралізована, вони повністю втратили здатність до самостійного мислення.

Слід зазначити, що зосередження всієї політичної, державної і військової влади в руках Сталіна мало як позитивне, так і негативне значення. З одного боку, його необмежена влада давала змогу з максимальною повнотою направляти зусилля народу на вирішення оборонних завдань. З іншого — абсолютне єдиновладдя придушувало самостійність, ініціативу і творчість керівників всіх рівнів. Жодне більш-менш важливе рішення не могло бути прийняте без погодження з «вождем».

Однією з найбільших і підступних сталінських «помилок» було укладення 28 вересня 1939 року Договору про дружбу і кордони між СРСР і Німеччиною. Побратавшись із німецьким фашизмом, Сталін фактично дезавуював усі свої минулі антифашистські ідеологічні установки. Якби на той час він встановив союзницькі відносини з Францією, Великою Британією і США, то, вочевидь, Гітлер не наважився б розв’язати Другу Світову війну.

Отримуючи повідомлення від розвідки про підготовку Гітлера до нападу на СРСР, Сталін не поспішав вживати надзвичайних заходів воєнного характеру у відповідності з планами оперативно-стратегічного розгортання. Якби завчасно, енергійно і потай були здійснені необхідні оперативні і мобілізаційні заходи, початок війни міг би бути інакшим. Як писав маршал О. Василевський, «провина Сталіна полягає в тому, що він не побачив, не вловив тієї межі, за якою така політика (умиротворення Гітлера – авт.) ставала не тільки не потрібною, а й небезпечною». Маршал Г. Жуков у своїх спогадах писав: «У період назрівання небезпечної воєнної обстановки, ми, військові, очевидно, не зробили всього, щоб переконати Й. В. Сталіна у неминучості війни з гітлерівською Німеччиною і довести необхідність втілення в життя нагальних заходів, передбачених оперативно-мобілізаційними планами».

Загальновідомо, що Червона армія зазнала жорстокої поразки в перші місяці війни тому, що через «помилки і прорахунки» Сталіна не була своєчасно приведена в бойову готовність. У першій половині дня 22 червня 1941 року німецька авіація знищила на аеродромах західних військових округів понад 1200 радянських літаків, які не встигли навіть здійнятися в повітря, бо не були заправлені пальним. До 30 вересня 1941 року ВПС Червоної Армії втратили 8166 літаків, тобто 96 % всіх літаків на початок війни. У перші ж дні війни понад 200 складів з пальним і боєприпасами опинилися в руках німецької армії. З 212 дивізій, що входили до складу діючої армії на початок війни, лише 90 були повністю укомплектовані. При цьому склад радянських військ на початку війни поступався вермахту якісно.

Наприкінці червня 1941 року основні сили Західного фронту потрапили в оточення. Із 44 дивізій фронту 24 були повністю розгромлені, а решта дивізій втратила від 30 до 90 % сил і засобів. На Південному фронті стан справ був не кращий. За три тижні війни 30 дивізій практично перестали існувати і близько 70 дивізій втратили понад 50 % особового складу. За наказом Сталіна у липні 1941 року командувача Західним фронтом генерала армії Д. Павлова було заарештовано і розстріляно. Така ж доля спіткала і десятки інших радянських генералів. Сталін, який більше за всіх був винний у катастрофічному початку війни, виявив виняткову жорстокість щодо тих, хто став жертвою його прорахунків.

У серпні 1941 року командувач Південно-Західного фронту генерал-полковник М. Кирпонос неодноразово просив дозволу Сталіна відвести війська в тил на рубіж річки Псел, щоб уникнути оточення. Але Верховний не дозволив. Як наслідок, в середині вересня в оточення потрапили 4 армії Південно-Західного фронту — близько 500 тисяч солдат і офіцерів. Сам М. Кирпонос і майже все командування фронту загинуло у нерівному бою при спробі вирватися із оточення. Втім, якби Кирпонос і прорвався, то навряд чи Сталін залишив би його живим. У трагедії Південно-Західного фронту величезною мірою винні Ставка і її Верховний Головнокомандувач. Катастрофічний початок війни — наслідки абсолютного єдиновладдя і прорахунків «непогрішимого вождя».

Успішні дії німецької армії проти Червоної армії в перші ж дні війни буквально приголомшили Сталіна. Його, і не тільки його шокувало те, що вже через тиждень після початку війни столицю Білорусії зайняли німецькі війська.

За деякими даними, у липні 1941 року Сталін, Берія та Молотов обговорювали питання про можливість укладення «другого Брестського договору», тобто про капітуляцію Радянського Союзу перед Німеччиною. Вони були готові віддати Гітлеру Прибалтику, Молдавію, значні частини Білорусії і України. Виконати посередницьку роль в переговорах з Гітлером за дорученням Сталіна Молотов просив болгарського посла Івана Стаменова. Але той відмовився від цієї ганебної ролі і заспокоїв перелякане радянське керівництво: «Якщо ви відступите навіть до Уралу, то все одно переможете»… Після війни, вже після арешту Л. Берії, болгарський посол в розмові з маршалом К. Москаленко підтвердив факт звернення до нього радянського керівництва з проханням бути посередником в переговорах з гітлерівським керівництвом.

Найбільшу загрозу для Радянського Союзу становив наступ німецьких військ на Москву. Адольф Гітлер розглядав радянську столицю як одну із головних військових і політичних цілей операції «Барбаросса». Для її взяття німці сформували групу армій «Центр» під командуванням генерал-фельдмаршала Ф. фон Бока. З радянського боку на московському напрямку обороняли війська Західного, Брянського і Резервного фронтів. В результаті жовтневого наступу німецьких танкових дивізій в оточення під Брянськом і Вязьмою потрапили основні сили цих фронтів. В полоні опинилися понад 688 тис. радянських солдатів і офіцерів. Наприкінці жовтня бої розгорнулися вже за 80-100 км від Москви. Однак у листопаді завдяки відчайдушному опору радянських військ німецький наступ призупиняється, сили і моральний дух гітлерівців слабнуть.

Наприкінці листопада — початку грудня 1941 року радянські війська дістали значне підкріплення. Відчувши перелом у ході битви, радянське командування наказує контрнаступати, хоча перевага в живій силі і військовій техніці була на боці німецьких військ. 5 грудня 1941 року війська Калінінського, Західного і Південно-Західного фронтів переходять в контрнаступ. Головним підсумком контрнаступу стала ліквідація безпосередньої загрози Москві. А німецькі війська відкидаються на 100-250 км.

На полях Підмосков'я німецька армія зазнала першої поразки у Другій світовій війні. Був розвіяний міф про її непереможність. Вирішення питання щодо володіння стратегічною ініціативою було відкладено до літньої кампанії 1942 року. Після вдалого контрнаступу Сталін дійшов висновку, що Червона армія в битві за Москву вирвала у ворога ініціативу і створила умови для переходу в загальний наступ на всіх напрямках: від Ладозького озера до Чорного моря. При цьому Сталін не раз повторював, що після битви під Москвою німці не витримають ударів Червоної армії. Проте, як відомо, наступальні операції радянських військ в літньо-осінній кампанії 1942 року успіху не мали.

У листопаді 1941 року радянські війська, якими невдало командував маршал Г. Кулик, змушені були здати Керч, чим наблизили здачу Севастополя й Криму в цілому. Сталін не хотів примиритися з цією втратою. І підтримав пропозицію Генштабу підкріпити героїчну оборону Севастополя десантною операцією в районі Керченського півострова. Наприкінці грудня 1941 року в районі Феодосії десантується до 40 тис. чоловік особового складу з танками і гарматами. Спочатку радянські війська змогли просунутися на захід більш як на 100 км, визволивши Керч і Феодосію. Однак у травні 1942 року німецьке угруповання, яке за чисельністю вдвоє поступалося радянським військам, завдало удару вздовж узбережжя Феодосійської затоки. Протягом 12 днів німецького наступу Кримський фронт, маючи значну перевагу в силах, втратив 176 тис. чоловік, 347 танків, 3476 гармат і мінометів, 400 літаків. Це була ще одна катастрофічна поразка Червоної армії…

Кілька слів про трагічну долю нашого земляка маршала Г. Кулика. У березні 1942 року Сталін його розжалував до генерал-майора і позбавив звання Героя Радянського Союзу, а у квітні 1943-го підвищив до генерал-лейтенанта і призначив командувачем 4-ої гвардійської армії, яка звільняла Полтавщину. Ще у 1940 році була заарештована і розстріляна дружина Г. Кулика. У 1945 році Г. Кулика вдруге понизили до генерал-майора за його різкі висловлювання на адресу сталінського режиму. У 1946 році, під час післявоєнної чистки командного складу, Г. Кулика зняли з посади заступника командувача Приволзького військового округу, заарештували і у серпні 1950 року засудили до смертної кари та розстріляли.

…У травні 1942 року Сталін ініціював наступ на Харків військ Південного і Південно-Західного фронтів. Але німецька танкова армія Е. фон Клейста перейшла в контрнаступ і оточила дві радянські армії в районі Барвінково. Тут втрати були ще значніші, ніж в Криму — близько 230 тис. чоловік загиблих і полонених, втрачено 775 танків, понад 500 гармат і мінометів. Вищезгадані поразки значною мірою пояснюються некомпетентністю Верховного Головнокомандувача, невисоким професійним рівнем командирів, які замінили знищених «вождем» перед війною попередників.

Чи не найбільшою людською трагедією в роки ВВВ була блокада Ленінграда, що тривала 872 дні — з 8 вересня 1941 р. до 27 січня 1944 р. Під час блокади населення міста потерпало від голоду, артилерійських обстрілів та бомбардування. Маршал К. Ворошилов не зміг організувати оборону Ленінграда, відмовився очолити і Волховський фронт. До кінця війни К. Ворошилов перебував у тилу, готуючи резерви. В заблокованому Ленінграді від голоду померло понад 640 тис. мирних жителів. У місті траплялися випадки канібалізму. Чисельність таких випадків сягала 600 на місяць. Викритих людожерів негайно страчували. Десятки тисяч померли вже після того, як їх вивезли на «велику землю». Льодова дорога через озеро Ладога була єдиним зв'язком Ленінграда з країною. Протягом 1942 року робилося 5 спроб прориву блокади Ленінграда, але всі вони були невдалі. І тільки 18 січня 1943 року блокадне кільце було розірване.

Неймовірно великою була сила духу радянського народу. Після катастрофічних поразок 1941-42 рр. він знайшов у собі сили вистояти і перемогти, заплативши за це мільйонами людських жертв.

У 1943 році у німецько-радянській війні стався перелом: німецький наступ вичерпав свою навальну силу і радянські війська розпочали широкомасштабний контрнаступ. Сталінградська та Курська битвистали вирішальними у ході Другої світової війни. Протягом кінця літа й осені 1943 року радянські війська зайняли Лівобережжя і Донбас. У вересні-жовтні 1943 року Червона армія прорвала лінію німецької оборони на Дніпрі і вже 6 листопада увійшла до Києва. У січні 1944 року Червона армія розпочала очищення від німців Правобережжя і Криму. 28 жовтня 1944 року Україна була повністю звільнена від загарбників.

Радянський народ вів героїчну боротьбу не лише на фронті, а й в тилу. Неймовірними зусиллями сотні заводів були переміщені за тисячі кілометрів на схід і швидко почали випускати озброєння, військову техніку та боєприпаси.

До січня 1942 року на схід було перевезено і введено до ладу 1523 промислові підприємства, у тому числі 1360 оборонних. Вже у 1941 році оборонна промисловість випустила 12 тисяч бойових літаків, 6,5 тисяч танків, близько 16 тисяч гармат і мінометів.

Велику роль в організації виробництва військової продукції на Уралі в роки війни відіграв видатний економіст, академік, голова Держплану при Раді міністрів СРСР, член Державного комітету оборони М. Вознесенський. Під його керівництвом був розроблений «Військово-господарський план забезпечення оборони країни». Щоправда, це не врятувало Вознесенського від безжального сталінського терору. Згодом, у жовтні 1949 року він заарештовується, а у вересні 1950 року засуджується за сфабрикованою «Ленінградською справою». Незабаром він був страчений. Тоді йому виповнилось всього 46 років…

Велику допомогу Радянському Союзу надали США і Великобританія. З осені 1941 року розпочалися британські поставки танків, літаків, алюмінію та інших матеріалів. Особливе значення мали поставки за ленд-лізом, що здійснювалися в основному через зайнятий союзниками Іран (23,8 %), Тихий океан (47,1 %) і Північний морський шлях (22,7 %). За часів війни СРСР отримав від союзників за ленд-лізом 22,2 тис. літаків; 12,2 тис. танків і самохідних установок; 344 тис. т. вибухівки; 1860 потягів; 70 електродизельних локомотивів; близько 1 тис. вагонів; 10 тис. залізничних платформ; 100 тис. км телефонного дроту; 2,5 млн телефонів; 15 млн пар чобіт; 50 тис. тонн шкіри для пошиття взуття; 54 тис. тонн шерсті. Союзники поставили близько 2 млн тонн нафтопродуктів; 2,5 млн тонн спеціальної сталі для броні; 400 тис. тонн міді та бронзи; 250 тис. тонн алюмінію. Радянський Союз отримав 480 тис. вантажівок (студебекерів). Крім того, було поставлено велику кількість суден. Особливе місце відводилося постачанню продовольства: 250 тис. тонн тушонки; 300 тис. тонн жиру; 65 тис. тонн коров'ячого масла; 700 тис. тонн цукру.

Далі буде…