24 лютого 2015

«Блакитні шоломи» в Україні: реальність чи ілюзії?

На сьогоднішній день найбільш важливим (фактично доленосним) питанням для України є дотримання усіма сторонами конфлікту на Сході України «Мінських домовленостей-2» щодо припинення вогню в окремих районах Донецької та Луганської областей. За оцінками низки провідних експертів, навіть якщо сторони конфлікту припинять бойові дії, все одно доведеться вишукувати способи забезпечення більш стійкого перемир’я.

Так, останні (другі) Мінські домовленості будуть ефективними лише у тому випадку, якщо Путін послабить конфронтацію як з Україною, так і з Заходом. Але жодних ознак щодо цього на сьогодні не спостерігається. Навпаки, поточні події протягом останніх днів після Мінська-2 свідчать, що його амбіції не обмежуються суто Україною, а спрямовані на відновлення свого впливу у Східній Європі. Саме тому зберігають актуальність для України і стратегічні завдання щодо посилення її можливостей в плані протидії заходам тиску Російської Федерації у політичній, дипломатичній, торгівельно-економічній (в т. ч. енергетичній), інформаційній та інших сферах, а також протистояння збройній агресії Росії з метою недопущення блокування Росією євроінтеграційних заходів України, поширення військових та диверсійно-терористичних дій, перш за все, на інші регіони України.

На перший погляд, вважається, що гарантованим інструментом забезпечення реалізації вищезазначених завдань мали б бути як послідовна діяльність міжнародних (європейських) організацій, так і виважена позиція світової спільноти, що спрямовані на збереження суверенітету і територіальної цілісності України. Разом з тим, у цьому контексті позиції і можливості Організації Об’єднаних Націй (ООН), Європейського Союзу (ЄС), Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Північноатлантичного союзу (НАТО) для нашої держави мають певні «особливості», а саме:

ООН — засудила збройну агресію Росії проти України, звернулась до керівництва РФ з вимогою припинити постачання бойовикам озброєння та військової техніки, підтримала суверенітет і територіальну цілісність України в межах кордонів 1991 року та не визнала анексію Росією півострова Крим і м. Севастополь (резолюція ГА ООН 68/262 від 27.03.2014 року). Крім того, з березня 2014 року Управління верховного комісара ООН з прав людини розгорнуло на території України Моніторингову місію для спостереження за ситуацією та дотриманням прав людини.

Разом з тим, маючи право вето (як постійний член Ради Безпеки ООН), Російська Федерація відверто та провокаційно блокувала ухвалення РБ ООН: резолюції щодо підтримки суверенітету, територіальної цілісності і незалежності України (березень 2014 року); прийняття заяви щодо нелегітимності проведення місцевих виборів на територіях самопроголошених Донецької та Луганської народних республік (листопад 2014 року); прийняття заяви щодо розвитку ситуації на Сході України (січень 2015 року) внаслідок загибелі цивільного населення під час обстрілу незаконними збройними формуваннями м. Маріуполь тощо.

Фактична неспроможність РБ ООН захистити державний суверенітет

і територіальну цілісність України внаслідок збройної агресії Росії проти України ставить під сумнів ефективність існуючих у рамках ООН механізмів запобігання збройним конфліктам та реагування на кризові ситуації. Враховуючи зазначене, у владних та експертно-аналітичних колах країн-членів ООН (насамперед США, Польщі, країн Балтії) активізувалась дискусія щодо необхідності реформувати Раду Безпеки ООН в плані посилення її можливостей із запобігання збройних конфліктів. Серед основних напрямів реформування пропонується:

  • скасувати або тимчасово обмежити право вето постійних членів РБ ООН при розгляді таких критичних питань, як порушення норм міжнародного права, проявів геноциду, етнічних чисток тощо;
  • розширити постійний склад РБ ООН за рахунок країн, що мають найбільший економічний потенціал (зокрема, ФРН, Японії, Індії, Бразилії) або за географічним принципом (по одній країні від кожного регіону). На переконання незалежних експертів, така ситуація дасть змогу змінити баланс сил в РБ ООН та послабити позиції країн постійного складу під час ухвалення рішень, де перетинаються їх інтереси;
  • налагодити співробітництво РБ ООН з Міжнародним кримінальним судом з питань переслідування осіб, відповідальних за порушення норм міжнародного права, військові злочини, геноцид тощо;
  • розробити нові механізми гарантування міжнародної безпеки, а також стримування агресорів. Такі механізми мають включати комплекс чітко визначених засобів тиску (у політичній, економічній, енергетичній, фінансовій, військовій та інших сферах) на країну або групу країн, які зазіхають на незалежність, суверенітет та територіальну цілісність інших країн (як у відкритій, так і прихованій формах);

ОБСЄ — засудила збройну агресію Росії проти України та не визнала анексію Росією півострова Крим і м. Севастополь (резолюція ПА ОБСЄ від 01.07.2014 року), висунула звинувачення Російській Федерації у порушенні Хельсінкського Заключного акту від 1975 року, направила на територію України військовий і цивільний персонал (березень 2014 року), започаткувала діяльність Спеціальної моніторингової місії (СММ) ОБСЄ в Україні (загальна чисельність представників складає до 500 осіб) та функціонування Спеціального центру контролю і координації на Сході України, бере посередницьку участь у врегулюванні збройного конфлікту в рамках Мінських домовленостей від 5 і 19 вересня 2014 року та 12 лютого 2015 року.

На теперішній час Місія ОБСЄ в Україні є фактично єдиною міжнародною організацією, що контролює виконання Мінських домовленостей (включно домовленості Мінськ-2) про припинення вогню на Сході України.

Разом з тим, зважаючи на відчутний вплив Російської Федерації у складі Постійної Ради ОБСЄ, а також на відсутність належних умов безпеки для представників Місії на Сході України, Російська Федерація вдається до періодичного блокування ініціатив в рамках ОБСЄ щодо:

  • деескалації конфлікту (стосовно ухвалення рішення з поширення дій мандату Прикордонної спостережної місії ОБСЄ на лінію українсько-російського кордону в районах Донецької та Луганської областей);
  • виконання Мінських домовленостей (насамперед, що стосується виведення російських військ та військової техніки з тимчасово непідконтрольних територій України, відновлення Україною контролю вздовж українсько-російського кордону на Сході України та створення зон безпеки);
  • прийняття рішення щодо включення до складу Місії ОБСЄ національних військових компонентів потенційних країн-донорів (перш за все, БПЛА та обслуговуючого персоналу), що може помітно вплинути на контроль за розвитком обстановки у зоні конфлікту.

Саме такі деструктивні дії РФ не дають можливості ОБСЄ у повному обсязі вирішувати завдання з моніторингу ситуації в районі українсько-російського кордону та виконувати роль посередника у врегулюванні кризи на Сході України. У той же час, за всіх недоліків та зауважень до ОБСЄ в контексті пошуку засобів мирного врегулювання ситуації на Сході України, ця організація залишається важливою для нашої Держави з огляду на її унікальний мандат;

Європейський Союз. Ситуація довкола України досить відчутно вплинула на діяльність ЄС як у минулому, так і у поточному році.

Фактично, Європейський Союз взяв активну участь у вирішенні внутрішньополітичного конфлікту в Україні під час «Революції Гідності», у подальшому — не визнав анексію Російською Федерацією півострова Крим і м. Севастополь, засудив збройну агресію Росії проти України на Донбасі, висунув вимоги до влади РФ припинити постачання бойовикам озброєння та військової техніки, а також вивести підрозділи Збройних сил РФ з території Української держави.

Європейський Союз розглядає збройну агресію Росії проти України як порушення діючої архітектури європейської і світової безпеки, а також як виклик його геополітичним інтересам. Саме тому Європейський Союз досить критично переглянув свою політику стосовно Росії та разом зі США запровадив проти неї санкції у політичній, економічній, фінансовій, оборонній і гуманітарній сферах. Поряд зі здійсненням тиску на Росію, ЄС розпочав і вживати заходи з підтримки України.

Зокрема, в рамках програми ЄС «Східне партнерство» важливе значення мали підписані в червні минулого року угоди про асоціацію і створення зони вільної торгівлі з Україною, Молдовою та Грузією. Водночас Європейський Союз посилив підтримку України і на низці інших напрямів, в т. ч. з урегулювання суперечностей між Росією і Україною в газовій сфері, надання фінансової допомоги Україні в обсязі 1,6 млрд євро, зниження мита на експорт українських товарів до ЄС, а також сприяє реформуванню українських правоохоронних структур (у грудні 2014 року була розпочата робота Консультативно-дорадчої місії ЄС з реформування сектору цивільної безпеки України — EUAM Ukraine). Розробляється і т. зв. «План Маршалла для України», за яким нашій Державі може бути виділено приблизно 30 млрд євро до 2020 року.

Крім того, у відповідь на зростання агресивності дій Росії керівництво ЄС активізувало заходи з посилення безпеки Європи у військовій та енергетичній сферах. Так, в рамках реалізації Спільної політики безпеки та оборони (СПБО) ЄС були прийняті рішення щодо поглиблення співробітництва між ЄС і НАТО з питань протидії воєнним загрозам для європейського регіону;

НАТО. Північноатлантичний союз рішуче засудив збройну агресію Російської Федерації проти України, повністю підтримав запровадження міжнародних політико-економічних санкцій проти Росії, а також вимагає від неї припинити підтримку незаконних збройних формувань в Донецькій і Луганській областях України та вивести підрозділи Збройних сил РФ з української території, присутність яких та їх озброєння в цих районах НАТО документально підтверджує за даними космічної розвідки.

Що стосується можливості надання Україні летальної (в т. ч. високоточної) зброї, то керівництво Північноатлантичного союзу не приймає такого рішення, але і не заперечуватиме, якщо окремі країни-члени НАТО надаватимуть її на двосторонній основі.

В цьому контексті, у лютому 2015 року сенатори США направили листа до президента країни Б. Обами та керівництва Північноатлантичного альянсу з вимогою збільшити обсяги військової допомоги Україні, у т. ч. шляхом поставок засобів як летальної, так і не летальної зброї (насамперед, це стосується мобільної броньованої техніки з протимінним захистом, протитанкових керованих ракетних установок, переносних зенітно-ракетних комплексів /ПЗРК/, радіолокаційних станцій артилерійської інструментальної розвідки, безпілотних літальних апаратів /БПЛА/ тощо).

В рамках практичних заходів Північноатлантичний альянс започаткував створення чотирьох трастових фондів НАТО, спрямованих на реформування оборонного сектору України у сферах логістики, управління, кібернетичного захисту, медичного забезпечення. Крім того, підтвердив рішення Бухарестського саміту НАТО від 2008 року щодо відкритості Альянсу для України та Грузії.

У зв’язку з агресивністю зовнішньої політики Росії і підвищенням рівня загроз з її боку, у 2014 році розпочався новий процес трансформації НАТО з метою приведення діяльності Північноатлантичного альянсу у відповідність до умов нової міжнародної конфронтації.

Зокрема, в травні 2014 року (після анексії Криму та з початком воєнної агресії Росії на південному сході України) Північноатлантичний союз ухвалив спеціальний план заходів з посилення обороноздатності НАТО на Східному напрямку, а підчас саміту НАТО (у вересні 2014 року) в Уельсі був ухвалений комплексний план реформування НАТО. Цими планами передбачається активізація заходів оперативної та бойової підготовки Об’єднаних збройних сил НАТО на Східному напрямку; посилення військової присутності сил НАТО в країнах Центрально-Східної Європи та Балтії, в т. ч. продовження розгортання елементів системи ПРО США/НАТО.

Практично були розпочаті заходи з підвищення оперативності реагування на воєнні загрози безпеці Альянсу, а саме: створення в структурі Сил реагування НАТО Об’єднаного оперативного з’єднання надвисокої готовності; розгортання батальйонної тактичної групи у складі підрозділів країн-членів (на ротаційній основі) на території Польщі та країн Балтії; збільшення кількості винищувачів у складі місії НАТО по захисту повітряного простору Литви, Латвії та Естонії (т. зв. повітряна поліція НАТО); розміщення мобільних протиракетних комплексів у Польщі та Румунії; розгортання мережі передових пунктів логістичного забезпечення військ НАТО у ФРН, Італії та Норвегії.

Політика ЄС та НАТО щодо України і Росії в контексті подій 2014 та поточного років на сьогодні підтримується більшістю європейських та інших країн. При цьому найбільш активні позиції з даного питання займають ФРН, Франція, Великобританія, США, Канада, Польща та Литва. Разом з тим, низка європейських країн, зокрема Італія, Угорщина, Чехія, Болгарія, Словаччина, Греція, а також окремі політико-бізнесові кола ЄС демонструють більш стримане ставлення до заходів політико-економічного тиску на Росію, що пояснюється їх економічною (перш за все, енергетичною) залежністю від Російської Федерації.

Крім того, достатньо загрозливим чинником для України постає відчутна активізація угорських, румунських та русинських рухів і організацій націоналістичного (в т. ч. екстремістського) спрямування, які в більшості своїй використовуються (фінансуються та спрямовуються) Росією для провокування напруженості в західних та південно-західних регіонах України.

Підсумовуючи вищезазначене, напрошуються попередні проміжні висновки і прогнози, а саме:

Робота Організації з безпеки і співробітництва в Європі на Донбасі показала, що Спеціальна моніторингова місія ОБСЄ в Україні та Спеціальний центр контролю і координації на Сході України не спроможні впоратися з покладеними на них завданнями щодо контролю за дотриманням усіма сторонами конфлікту на Сході України вимог як Мінських мирних домовленостей від 5 та 19 вересня 2014 року, так і нових Мінських домовленостей від 12 лютого ц. р. Причини тут існують як об’єктивні (обмежене фінансування місії, відсутність її технічного забезпечення засобами об’єктивного контролю), так і суб’єктивні (обмежений склад місії, переважаючий вплив/тиск на роботу місії з боку Росії, обстріли місії та напади на її представників з боку бойовиків тощо).

На сьогодні можна констатувати, що Мінські домовленості опинилися під загрозою їх реалізації через постійне порушення (а точніше — невиконання) Російською Федерацією та підконтрольними їй незаконними збройними формуваннями окупаційного режиму на Донбасі вимог щодо припинення вогню та відведення важкого озброєння. Для того, щоб зберегти ці Мінські домовленості, необхідні зусилля ззовні. У такій (патовій) ситуації логічно виникає питання щодо оцінки можливості реалізації інструменту організації та проведення миротворчої операції в Україні із залученням міжнародних миротворчих сил під егідою або ООН, або ЄС, а можливо й під егідою НАТО (окремі експерти вважають це гарантованим інструментом для нашої Держави).

Як наслідок — 18 лютого ц. р. Рада національної безпеки і оборони України схвалила звернення до ООН і Європейського Союзу щодо розгортання на території України місії з підтримання миру та безпеки. За оцінкою української сторони, миротворчі сили мали б розгортатися як уздовж лінії зіткнення, так і уздовж неконтрольованої ділянки російсько-українського кордону (приблизно 400 км), що дозволило б відслідковувати та запобігати порушень, а значить гарантувати реальні заходи з припинення провокацій та загалом агресії проти України.

Тобто виходить, що за сучасних обставин на Сході України міжнародні миротворчі сили мали б володіти мандатом на виконання досить широкого спектру завдань: спостереження за ситуацією в зоні конфлікту та на українсько-російському кордоні; контроль за дотриманням домовленостей про припинення вогню та відведення військ і важкого озброєння від лінії зіткнення; встановлення та підтримання гарантованого прикордонного перепускного режиму; надання гуманітарної допомоги та порятунку для населення, а також сприяння підтримці законності та правопорядку в зоні конфлікту і на кордоні; гарантування безпеки та підтримання демократії в зоні конфлікту; надання допомоги у процесах з антикризового управління та постконфліктної стабілізації. З таким широким спектром суто специфічних завдань не впораються жодні миротворчі сили, а отже необхідно буде або обмежувати коло задач, або проводити миротворчу операцію на Сході України в декілька етапів, що затягуватиме у часі термін її проведення та збільшуватиме витратно-вартісні показники.

Крім того, необхідно чітко уявляти собі — якого змісту та якої спрямованості мала би бути миротворча операція на Сході України: операція з примушення до миру чи операція з підтримання миру? Більшість експертів вважають, що спочатку необхідно провести миротворчу операцію з примушення до миру з завданням: деескалації ситуації, недопущення атак і обстрілів, розведення сил сторін конфлікту по визначеній лінії розмежування тощо. Для цього потрібен миротворчий контингент, який може бути як ООНівський, так і ЄСівський або навіть змішаним.

Після стабілізації ситуації важливе значення матиме проведення поліцейської місії ЄС на Сході України з підтримання миру. При цьому слід враховувати, що Європейський Союз ще ніколи не проводив спільних наземних військових операцій миротворчого характеру. Безпекова складова з'явилася у сфері відповідальності європейської спільноти лише нещодавно і на сьогодні повноваження ЄС тут є досить обмеженими. Разом з тим, окремі експерти вважають, що Європейський союз все-таки має розглянути можливість створення військової місії на Донбасі, якщо Мінські домовленості не будуть виконуватися і бойові дії триватимуть.

Натисніть для збільшенняЩо стосується можливих учасників миротворчої операції, це могли б бути країни, які не входять до НАТО: Австрія, Фінляндія, Швеція та навіть Китай. Важливо, щоб до складу миротворчих сил не входили контингенти від Російської Федерації.

Між тим у Росії заявляють, що плани України звернутись до ООН та ЄС щодо миротворців ставлять під сумнів намір української влади виконувати Мінські домовленості. Як відомо, в питанні розміщення миротворців ООН Україні необхідно буде заручитись підтримкою членів РБ ООН. Росія є постійним членом Ради Безпеки і має право вето, тобто це вимагатиме пошуку механізмів як оминути право вето Росії в ООН щодо відправки миротворців в Україну (коментар: як варіант, Росію могли б визнати стороною конфлікту).

Найбільший досвід з проведення миротворчих операцій безумовно є у ООН. Разом з тим, діяльність ООН останніх років демонструє низьку ефективність організації з вирішення міжнародних конфліктів у випадках принципових розбіжностей інтересів провідних держав світу. Наочним свідченням цього стала неспроможність ООН зупинити анексію Криму і збройну агресію Росії на Донбасі проти України. Незважаючи на активне обговорення українського питання (відбулось близько 20 засідань), Рада Безпеки ООН так і не змогла ухвалити чіткої резолюції стосовно дій Росії проти України та обмежувалась лише загальними деклараціями. І в той же час 17 лютого ц. р., за ініціативи російської сторони, Рада Безпеки ООН схвалила резолюцію на підтримку Мінських домовленостей та закликала сторони конфлікту на Донбасі дотримуватися їх. Що трапилось? Навіщо це потрібно Росії?

На перший погляд, відповідь лежить на поверхні, а саме:

Російська Федерація не бажає виходу України з-під Мінських домовленостей, тому що фактично цей механізм визнає (легітимізує) самопроголошені т. зв. Луганську і Донецьку народні республіки;

Російська Федерація не бажає зміни існуючого «нормандського» формату переговорів на інші, а саме — на «женевський» (США, ЄС, Росія та Україна), так як їй буде важко протистояти спільній позиції США і ЄС;

Російська Федерація не бажає допустити на Схід України миротворчі сили ООН та ЄС (за заявою спікера Держдуми РФ С. Наришкіна, Мінські домовленості не передбачають запрошення миротворців ООН, а однією зі сторін переговорів є ОБСЄ).

Разом з тим, ініціатива російської сторони щодо резолюції Ради Безпеки ООН на підтримку Мінських домовленостей — вона ніби ні про що, але сам факт її підтримки в ООН розв’язує Кремлю руки. Оскільки режим Путіна характеризується як безвідповідальний і цинічний, то цілком ймовірно, що російська сторона і підтримувані нею незаконні збройні формування в Донецькій і Луганській областях України в черговий раз грубо порушуватимуть і Мінські домовленості-2. Насправді Кремль хотів би бачити в Україні суто російських миротворців, щоб під їх виглядом ввести окупаційні війська. Практично, як це було у Придністров’ї, Абхазії і Південній Осетії.

Слід також розуміти, що будь-яка миротворча місія у зоні конфлікту — не гарантія припинення бойових дій. Крім того, наявність миротворчого контингенту у зоні конфлікту означатиме його «заморожування», а не вирішення. При цьому центральна влада втрачає контроль над територією, контрольованою сепаратистами, а значить і суверенітет. Тобто, у цій ситуації «блакитні шоломи» — не просто один із інструментів «заморожування» конфлікту на тривалий час. Фактично, це крок до економічного і політичного відсікання неконтрольованих центральною владою територій. Так сталося в Абхазії, Південній Осетії, Придністров'ї. Нині вони хоч формально й не визнані міжнародним співтовариством, але фактично — незалежні держави.

Крім того, при введенні миротворців Україна братиме на себе певні зобов'язання, а значить втрачає можливість проводити будь-які воєнні операції з відновлення контролю над територіями, контрольованими сепаратистами й російською армією. Інакше Україна в очах міжнародного співтовариства виглядатиме ініціатором ескалації конфлікту. А от сепаратисти і Москва зберігають повну можливість поновити бойові дії в будь-який зручний для них момент, і далі просуваючись на захід і південь.

Але це все — тактика.

Стратегічними ж задачами з відстоювання державності України залишаються:

  • збереження та посилення міжнародних політико-економічних санкцій проти Російської Федерації за одночасного проведення в Україні реформ;
  • надання Україні «оборонної зброї» Сполученими Штатами Америки, а також іншими країнами НАТО та ЄС;
  • прискорення процесів реформування Збройних Сил та оборонно-промислового комплексу України за стандартами НАТО;
  • створення та запровадження цілісної системи державної інформаційної безпеки та інформаційної протидії в Україні.

Примітка: Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень «БОРИСФЕН ІНТЕЛ» не наполягає на завершеності оцінок, висновків і прогнозів з даного питання та запрошує до проведення дискусії, в т. ч. на шпальтах нашого сайту.