Воєнно-політична обстановка у грудні 2017 року. Частина 1

Протягом останнього місяця 2017 року на Близькому Сході і в Північній Африці зберігалася досить напружена і вибухонебезпечна воєнно-політична обстановка. На наш погляд, найбільш резонансні події та процеси мали місце в Сирії, Туреччині, Іраку, Ірані, Ємені, Лівії та Ізраїлі.

Протягом грудня в Сирії урядові війська вели бої із залишками терористичних угруповань на фоні протиборства між Росією, Туреччиною і США за сфери впливу у цій країні. Спостерігається погіршення відносин Туреччини зі США, Росією та Ізраїлем. В Іраку, як і в Сирії, рештки ІДІЛ та інших терористичних угруповань вдаються до методів партизанської війни переважно в сунітських провінціях на півночі Іраку. Триває жорстке протистояння між центральним урядом країни і владою курдської автономії. З 28 грудня до 3 січня проходили масові демонстрації протесту у багатьох містах Ірану головним чином через соціально-економічні проблеми у громадян з низькими доходами. В Ємені посилюються протиріччя між КСА і ОАЕ у підходах до врегулювання ситуації в цій країні. В Лівії перспективи мирного врегулювання зайшли в глухий кут через намагання маршала Х. Хафтара стати одноосібним лівійським диктатором на кшталт М. Каддафі. Рішення президента США Д. Трампа визнати весь Єрусалим столицею Ізраїлю викликало шквал критики з боку більшості країн світу, включно з найближчими союзниками США.

СИРІЯ

Бойові дії ЗС САР. У 2017 році сирійська армія досить успішно протистояла озброєній опозиції і терористам. Якщо на початку року вона контролювала близько 20 % території Сирії, то вже наприкінці року, за даними незалежних аналітиків, — приблизно 60 %. Упродовж грудня сирійська урядова армія зі своїми союзниками — загонами ліванської «Хизбулли» та іракського шиїтського ополчення — продовжували вести бойові дії проти збройних терористичних угруповань в провінціях Алеппо, Хама, Ідліб, Дамаск і Дейр-ез-Зор. Наприкінці грудня сирійська армія блокувала останні позиції просаудівського угруповання «Джабхат ан-Нусра» в провінціях Алеппо, Хама і Хомс і примусила їх капітулювати. За деякими даними, кілька тисяч бойовиків зі своїми сім'ями скористалися амністією, наданою президентом республіки, і були переправлені на автобусах до провінції Ідліб і в місто Дераа на кордоні з Йорданією. Всі вони письмово зобов'язалися більше не виступати зі зброєю в руках проти сирійської держави. В рамках угод про амністію за останні два роки кілька десятків тисяч опозиційних бойовиків припинили по всій Сирії збройний опір владі і повернулися до мирного життя. Всіх «недоговороздатних» бойовиків, які не бажають скласти зброю, урядові сили витісняють спеціальними коридорами у провінцію Ідліб, де їх буде знищено в тому разі, якщо вони відмовляться здатися в полон.

17 грудня на північному сході провінції Хама в районі міста Халфайя протурецькі угруповання «Джейш аль-Ізза», «Ісламська партія Туркестану» і «Джейш аль-Ахрар» безуспішно атакували позиції сирійських військ. 18 грудня недобиті бойовики ІДІЛ на кордоні провінцій Дейр-ез-Зор і Хомс організували масовану атаку на позиції урядових сил, але і ця атака була відбита з великими втратами для атакуючих. 21 грудня на півночі провінції Алеппо курдські «Сили демократичної Сирії» (СДС) передали контроль над рядом об'єктів і населених пунктів сирійським урядовим військам, прагнучи таким чином запобігти наступу турецьких військ. 23 грудня внаслідок атаки турецьких військ і протурецьких формувань на позиції СДС в районі міста Афрін загинуло кілька турецьких солдатів.

Протягом грудня почастішали збройні зіткнення між терористами різних орієнтацій. Так, 18 грудня у передмісті Дамаска в Східній Гуті угруповання «Джейш аль-Іслам» стратило 45 бойовиків угруповання «Тахрір аш-Шам». 22 грудня джихадісти з «Тахрір аш-Шам» атакували позиції бойовиків «Файлак ар-Рахман», намагаючись помститися їм за зраду.

Дії РФ в Сирії. 6 грудня президент Росії В. Путін повідомив про «повний розгром терористів» в Сирії по обидва боки ріки Євфрат. Начальник генштабу ЗС РФ генерал армії В. Герасимов заявив, що «всі бандформування ІДІЛ на території Сирії знищені» і контингент російських військ в Сирії зосередить свої зусилля на відновленні мирного життя в країні. При цьому він зазначив, що «у тому разі, якщо з’являться диверсійні групи ІДІЛ на звільненій території, то всі вони будуть знищуватися урядовими військами». 11 грудня президент РФ В. Путін завітав на авіабазу ПКС РФ Хмеймім в Сирії, де повідомив про розгром основних сил терористичного угрупування ІДІЛ і початок виведення значної частини російського військового контингенту з САР. За його словами, «в Сирії створено умови для політичного врегулювання під егідою ООН, республіка збережена як суверенна незалежна держава». Командуючий угрупованням ЗС РФ в САР генерал-полковник С. Суровкін оповістив, що з Сирії будуть виведені 23 літаки, 2 вертольоти, підрозділи Сил спеціальних операцій та військової поліції, центр розмінування і шпиталь. В цей же день на авіабазі в Хмеймімі В. Путін зустрівся з Б. Асадом.

За повідомленням сирійського видання Al Masdar News, зенітний ракетно-гарматний комплекс «Панцир-С1», що прикриває авіабазу Хмеймім, 27 грудня знищив дві ракети, що були запущені терористами ймовірно з містечка Бдама в провінції Ідліб, розташованого на відстані близько 50 км від авіабази. На думку російських експертів, ракети були запущені бойовиками протурецького угруповання «Вільна сирійська армії» (ВСА), які на одному з своїх снарядів написали: «Сочі — ваш, а Хама — наша».

31 грудня внаслідок мінометного обстрілу авіабази Хмеймім було знищено щонайменше 7 літаків (чотири бомбардувальники Су-24, два винищувачі Су-35С, один транспортний літак Ан-72), а також склад з боєприпасами. Двоє російських військовослужбовців загинули і близько 10 дістали поранення. В це же день російський вертоліт Мі-24 зазнав аварії нібито через технічну несправність при виконанні перельоту на аеродром Хама, через що загинули обидва пілоти. На думку російського експерта Ю. Щегловіна, всі ці диверсії нібито зрежисовано в Анкарі, яка таким чином «демонструє Москві своє негативне ставлення до активізації її військових дій в зоні інтересів Туреччини — в Ідлібі і Хамі». Експерт також вважає, що Анкара може відмовитися від участі у ініційованому Москвою Конгресі сирійського національного діалогу в Сочі, виступатиме проти військового вирішення питання з угрупованням «Джабхат ан-Нусра», може погодитися на укладення альянсу з Саудівською Аравією і припинити участь в переговорах в Астані. Таким чином, судячи з усього, у стосунках між Анкарою і Москвою назріває новий оберт напруженості.

Наприкінці грудня літаки ПКС РФ завдавали ударів по цілях угруповань ІДІЛ, «Джабхат ан-Нусра» і «Тахрір аш-Шам» в провінціях Ідліб і Хама. 27 грудня відбулося масоване перекидання на літаках Іл-76 російських і сирійських підрозділів з авіабази Дейр-ез-Зор на аеродром Хами. 26 грудня міноборони РФ повідомило про початок формування постійних гарнізонів на базах в Тартусі і Хмеймімі.

Дії США в Сирії. За заявою представника Пентагону Роба Меннінга, «Сирія поки ще не повністю звільнена від бойовиків ІДІЛ, отож необхідно протистояти загрозі повернення екстремістів у країну». За даними командування міжнародної коаліції, в Сирії та Іраку залишилося не більше 3 тис. бойовиків ІДІЛ. У Пентагоні вважають, що внесок Росії в розгром ІДІЛ «був незначним, а більша частина території Іраку і Сирії звільнена завдяки зусиллям міжнародної коаліції». Міноборони РФ назвало таку заяву США «спробою видати бажане за дійсне». Зараз у Сирії залишається близько 2 тис. американських військовослужбовців.

За даними російського Центру примирення ворогуючих сторін в Сирії, в тренувальному центрі біля міста аш-Шаддад в провінції Хасеке, американські інструктори готують збройні формування під назвою «Нова сирійська армія», які незабаром перекидатимуться на південь країни для боротьби з урядовими військами. За даними російських джерел, США вже більше, ніж півроку використовує цей район для підготовки бойовиків. На даний час там перебуває приблизно 750 колишніх бойовиків ІДІЛ і «Джабхат ан-Нусри», які нібито перекинуті за сприяння Пентагону з-під Ракки і Дейр-ез-Зора до провінції Хасеке.

Міжсирійські переговори. 5 грудня, за відсутності делегації уряду САР, в Женеві відновилися переговори про сирійське врегулювання. Спецпредставник генсека ООН по Сирії С. де Містура проводив консультації з об'єднаною делегацією сирійської опозиції, яка продовжує наполягати на відставці президента САР Б. Асада до початку перехідного періоду. 5 грудня держсекретар США Р. Тіллерсон заявив, що США підтримуватимуть участь Б. Асада в міжсирійських переговорах до того часу, поки він залишається при владі. У Держдепартаменті США заявили, що «жителі Сирії самі мають вирішити, чи слід Асаду залишатися на своєму посту». 10 грудня делегація уряду Сирії прибула до Женеви для продовження переговорів, однак 14 грудня восьмий раунд міжсирійських переговорів завершився безрезультатно. За словами С. де Містури, делегації уряду САР і опозиції «створили на переговорах негативну і безвідповідальну атмосферу, постійно висуваючи попередні умови». Дамаск звинуватив Захід і Саудівську Аравію в зриві женевських переговорів.

21–22 грудня в казахстанській Астані увосьме протягом 2017 року пройшли переговори про врегулювання сирійської кризи, в яких брали участь країни-гаранти — Іран, Росія і Туреччина, а також спостерігачі астанінського процесу — ООН, США і Йорданія. Сирійську сторону представляли делегації уряду і опозиції, які обговорювали питання функціонування створених на території Сирії чотирьох зон деескалації та контролю за режимом припинення вогню. За підсумками переговорів представники Ірану, Росії та Туреччини поширили спільну заяву, за якою зобов'язалися повністю ліквідувати ІДІЛ, «Джабхат ан-Нусру» та інші терористичні угруповання, а також сприяти врегулюванню сирійської кризи шляхом прийняття конституції і проведення виборів. У підсумковій заяві підкреслюється, що ІРІ, РФ і ТР сприятимуть зміцненню суверенітету, єдності і територіальної цілісності Сирії. Представники країн-гарантів неодноразово наголошували, що астанинський формат є не альтернативою переговорам в Женеві, а доповненням до них. Дев'ятий раунд переговорів в Астані передбачається провести в другій половині лютого поточного року.

За ініціативи Москви 29–30 січня в Сочі планується провести Конгрес сирійського національного діалогу, в якому передбачається участь представників різних етноконфесійних груп і політичних сил країни. Не зважаючи на заперечення з боку Туреччини, в роботі Конгресу братимуть участь також близько 150 делегатів сирійського Курдистану. 40 сирійських опозиційних груп, яких підтримує Туреччина, вже повідомили, що якщо не буде ухвалене рішення про відставку Б. Асада ще на початку перехідного періоду, то вони не братимуть участі в роботі Конгресу. Проте всім ясно, що цю вимогу не можна реалізувати, оскільки Москва і Тегеран зробили ставку саме на Б. Асада.

ТУРЕЧЧИНА

Плани Анкари в Сирії. 25 грудня пропрезидентська газета Yeni Safak повідомила, що операція ЗС Туреччини проти курдів на півночі Сирії не обмежиться одним лише кантоном Афрін. За даними газети, турецькі війська спільно з опозиційною ВСА мають намір створити зону безпеки площею 4,5 тис. км між населеними пунктами Афрін на заході Сирії і Фела — на сході з метою не допустити возз'єднання підконтрольних курдам регіонів на півночі Сирії. Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган заявив, що «Афрін для Анкари є дуже важливим районом, оскільки з нього постійно надходить загроза національній безпеці країни». Раніше прес-секретар турецького президента Ібрагім Калин заявляв, що «Туреччина готова в разі необхідності провести операцію проти курдських загонів «Сил народної самооборони» (СНС) в Афріні». Анкара вважає, що СНС, як і Партія Демократичного союзу (ПДС), — це сирійська філія Робочої партії Курдистану (РПК), що в Туреччині визнається терористичною організацією.

При цьому слід зазначити, що Москва і Вашингтон, маючи для цього свої мотиви, з рідкісною одностайністю категорично налаштовані проти будь-яких силових дій турецьких військ в районі Афріну. Якщо Москва зацікавлена у збереженні курдського анклаву Афрін як «санітарного кордону» на турецько-сирійському кордоні, то Вашингтон зацікавлений у партнерських відносинах з сирійськими курдами в рамках своєї присутності в Сирії. На наш погляд, незважаючи на численні войовничі заяви турецьких офіційних осіб про необхідність встановлення турецького контролю над анклавом, все ж Анкара не наважиться на цей крок, як мінімум з двох причин: через непередбачуваність наслідків збройної сутички з курдськими загонами, а також через можливе ускладнення своїх відносин з «союзниками» — РФ і США. Хоча і без ситуації навколо Афріну відносини Анкари з Москвою і Вашингтоном постійно напружені. За словами Р. Ердогана, В. Путін під час їхньої двосторонньої зустрічі в Гамбурзі на саміті G20 в липні 2017 року обіцяв вивести російські війська з Афріну, проте російський військовий контингент перебуває там і досі. При цьому необхідне постачання до Афріну здійснюється з боку сирійської території, що під контролем урядових військ.

Найбільшим подразником в турецько-російських відносинах є підтримка Москвою режиму Б. Асада, якого Р. Ердоган називає «кривавим тираном», звинувачуючи в загибелі сотень тисяч сирійців і заявляючи, що з ним неможливо вести переговори. При цьому взаємне роздратування по Сирії наростає, що робить декларації про стратегічний характер турецько-російських відносин досить умовними, а самі відносини — непередбачуваними. Коментуючи нестабільний і суперечливий характер двосторонніх відносин між РФ і ТР, оглядач турецької газети Hurriyet Дениз Зейрек закликає турецьке керівництво «перестати класти всі яйця до одного російського кошика» і інтенсифікувати діалог з іншими країнами, в першу чергу зі США. 11 грудня президент РФ В. Путін відвідав Туреччину, де всьоме у 2017 році зустрівся з Р. Ердоганом. Виснажливі спроби домовитися по Сирії тривають, але поки що безуспішно. Занадто різняться цілі і підходи у Москви і Анкари до вирішення сирійської кризи і забезпечення інтересів обох країн.

ІРАН

Ситуація навколо СВПД. 5 грудня верховний представник ЄС з закордонних справ і політики безпеки Федеріка Могеріні заявила, що послідовне виконання Спільного всеосяжного плану дій (СВПД) з Іраном є ключовим питанням європейської безпеки. Про свою підтримку СВПД заявили також Париж і Берлін, але при цьому вони наполягають, щоб Іран припинив розвивати свою ракетну програму. 7 грудня держсекретар США Р. Тіллерсон повідомив, що США залишаються учасником угоди щодо іранської атомної програми і поки що не збираються з неї виходити. 13 грудня у Відні пройшло засідання Спільної комісії Ірану і міжнародної «шістки» (п'ять постійних членів РБ ООН і ФРН). Учасники заходу обговорили виконання СВПД і підтвердили свою прихильність до його послідовної реалізації. За інформацією Держдепартаменту США, рішення щодо подальшої участі Вашингтона в СВПД буде ухвалене Конгресом не раніше січня 2018 року.

14 грудня постпред США в ООН Ніккі Хейлі, заявила, що Вашингтон має намір сформувати коаліцію для протистояння діям Ірану, зокрема, у сфері розвитку його ракетних озброєнь. За її словами, після укладання ядерної угоди з Тегераном у липні 2015 року «поведінка Ірану тільки погіршилася, і іранська влада роздмухує полум'я конфлікту на Близькому Сході». За словами віце-президента США Майка Пенса, Вашингтон має намір ініціювати укладання довгострокової угоди щодо ядерної програми Ірану, що передбачатиме застосування санкцій не тільки за розробку ядерної зброї, але і засобів доставки боєголовок, тобто ракетних озброєнь. Однак, на думку багатьох експертів, така угода буде однозначно заветована в РБ ООН Москвою і Пекіном і, швидше за все, не буде підтримана навіть європейськими союзниками США. У будь-якому разі, високопоставлені представники Євросоюзу неодноразово заявляли, що вони не підтримують загострення відносин з Іраном.

Демонстрації протесту. 28 грудня в Ірані розпочалися масові протести, які відразу охопили велику кількість міст і селищ. Але вже 3 січня вони як розпочалися, так і швидко закінчилися. Найбільш активно в експертних колах сьогодні обговорюється питання щодо причин нинішнього масового протестного руху в Ірані, про можливість виникнення якого донедавна нічого не віщувало. Як це не дивно звучить стосовно теократичного суспільства, проте, на нашу думку, Іран є відносно демократичною близькосхідною країною, в якій представники різних політичних сил і громадських організацій доволі часто влаштовують пікети і протестні демонстрації проти уряду, виступаючи в основному з економічними вимогами з політичним підтекстом. В іранському Інтернеті вже давно ведуться бурхливі дискусії щодо напрямів розвитку іранського суспільства. На наш погляд, теократичний режим в Ірані довів свою здатність еволюціонувати в напрямку демократії під тиском громадянського суспільства, вплив і роль якого в Ірані постійно зростають.

Нинішні протестні демонстрації в Ірані мають як внутрішні, так і зовнішні чинники. Щодо внутрішніх чинників, то однією з причин нинішніх протестів є зниження життєвого рівня незаможного населення країни: зростання цін, безробіття, інфляція, низькі зарплати і пенсії. Хоча зараз економіка Ірану зміцнюється і починає виходити з кризи, однією з причин якої стали міжнародні санкції через «іранську ядерну програму». Та й зростання цін було досить помірним — протягом 2017 року інфляція не перевищувала 10 %, хоча ще 5 років тому вона сягала 30 %. Взагалі Іран — соціальна держава, яка надає адресну допомогу бідним верствам населення у вигляді субсидій, фіксованих цін на базові продовольчі продукти, у спосіб розвитку інфраструктури.

Зважаючи на те, що економічний стан навіть бідного населення не такий вже й страшний, досить швидко протестувальники перейшли від економічних вимог до політичних, вимагаючи звільнити політв'язнів, покласти край свавіллю поліції, припинити участь Ірану в конфліктах в Ємені, Сирії та Іраку. Демонстранти скандували: «Не в Газі, не в Лівані, я живу в Ірані!», засуджували російсько-іранську співпрацю в Сирії. Були також зафіксовані поодинокі заклики змінити державний устрій в країні, перетворивши ісламську республіку на світську. Деякі демонстранти навіть закликали повернути в Ірані монархію і нащадків 35-го і останнього шаха (імператора) Мухаммеда Рези Пехлеві, якого було скинуто внаслідок ісламської революції 1979 року. Протестувальників відкрито підтримали «шахбану» (імператриця) Фарах і її син Реза Кір, які з 1979 року перебувають в екзилі в Парижі і Вашингтоні. 57-річний «спадкоємець престолу» Реза Пехлеві закликав іранських силовиків приєднатися до протестних акцій і «дистанціюватися від репресивних елементів режиму». На підтримку протестувальників виступила заборонена владою комуністична партія Ірану (партія «Туде»). Отже, досить широкий діапазон вимог і гасел протестувальників свідчить, що вони представляють увесь спектр існуючих в Ірані політичних сил, як легальних, так і нелегальних, тому немає підстав для виділення якоїсь окремої політичної сили як лідера і організатора нинішнього протестного руху.

Заворушення спостерігалися у багатьох містах, проте вони були розрізнені і нескоординовані. До того ж, як зазначають експерти, в нинішньому протестному русі відсутні яскраві і харизматичні лідери, немає єдиної опозиції, єдиного центру, тому цей рух з самого початку був приречений. Арабські ЗМІ повідомляють про арешт за підтримку антиурядових протестів колишнього президента країни Махмуда Ахмадінежада, якого звинувачують у «розпалюванні заворушень». За іншими даними, він перебуває під домашнім арештом. На думку експертів, останні демонстрації протесту в основному є відображенням боротьби консерваторів з урядом реформаторів на чолі з президентом Хасаном Роухані. Та обставина, що на президентських виборах у 2013 і 2017 роках Х. Роухані переміг у першому турі, набравши при цьому на останніх виборах майже 58 % голосів, на 8 % більше, ніж у 2013 році, свідчить, що більшість іранців підтримує уряд реформаторів на чолі з Х. Роухані, а не консерваторів. Х. Роухані вважає, що нещодавні іранські протести були спрямовані головним чином проти консервативних сил, які протистоять його планам з розширення індивідуальних свобод і міжнародної розрядки навколо країни.

Серед зовнішніх чинників найбільше позначається на ситуації в країні традиційний тиск з боку США та Ізраїлю, а також хронічна конфронтація з Саудівською Аравією, з якою Іран практично веде проксі-війни на території Сирії і Ємену. 3 січня Верховний лідер Ірану аятолла Алі Хаменеї звинуватив в організації протестів і заворушень «ворогів Ірану», які «використовували різні інструменти, в тому числі гроші, зброю, щоб створити проблеми для Ісламської Республіки». 4 січня Генеральний прокурор Ірану Мохаммад Монтазері заявив про прагнення США реалізувати в Ірані «лівійський сценарій», для чого в ЦРУ нібито був створений спеціальний підрозділ за участю спецслужб Ізраїлю та Саудівської Аравії, яким керує відомий «аятолла» Майк, він же «чорний принц» Майкл Д'Андреа. Звісно, з початком протестів в Ірані деякі ЗМІ в США, Ізраїлі, КСА та інших країнах активізували гібридні інформаційно-психологічні підривні операції проти Ірану, героїзуючи протестувальників і демонізуючи режим. Проте, на нашу думку, участь іноземної агентури (американської, саудівської, ізраїльської) в організації заворушень якщо й мала місце, то на досить низькому рівні, який не був вирішальним. Вірогідніше, що США, КСА та Ізраїль не мають в Ірані настільки потужних розгалужених агентурних мереж, щоб впливати на перебіг демонстрацій з метою їх переростання в повстання проти правлячого режиму для його повалення. Схоже, що сам факт початку демонстрацій став для розвідок і агентури цих країн повною несподіванкою.

Президент США Д. Трамп вважає протести в Ірані закономірними, оскільки «іранська влада краде гроші людей і витрачає їх на терористичну діяльність, схоже, що іранці більше не мають наміру з цим миритися». Представники Білого дому заявляли, що в Ірані відбувається «справжнє народне повстання проти правлячого клерикального режиму», але, на мою думку, адміністрація Д. Трампа видає бажане за дійсне. На наш погляд, ніякого реального «всенародного повстання» в Ірані не було і немає, оскільки воно практично закінчилося ще 3 січня. Слід віддати належне іранським силовим структурам, адже під час демонстрацій протесту вони утримувались від застосування надмірної сили для їх розгону.

З іншого боку, відбувалися й проурядові демонстрації, учасники яких засуджували протестувальників за їх насильницькі дії, за руйнування і спалення магазинів, офісів, автомобілів. Все це сприяло доволі швидкому згасанню демонстрацій. Всього в акціях протесту проти чинного керівництва Ірану за різними оцінками брали участь від 15 до 45 тис. осіб. Можливо, ці дані дещо занижені, але навіть якщо протестувальників по всій країні було кілька мільйонів, то це все ж невелика частина від усього 82-мільйонного населення Ірану. Європейські лідери сприймають ці протести помітно стриманіше, аніж американські політики. Так, президент Франції Е. Макрон заявив, що хоча міжнародне співтовариство і має посилити тиск на Тегеран, однак неприпустимо переривати діалог з іранською стороною або, тим більше, вибудовувати з нього «вісь зла». Міністр закордонних справ ФРН З. Габріель заявив, що «Берлін не підтримує американську оцінку протестів і виступає проти спроб маніпулювання питаннями, пов'язаними з внутрішніми конфліктами в Ірані».

Таким чином, «новорічні протестні феєрверки» свідчать, що в Ірані з’явилася поки що несистемна політично активна частина населення, яка готова до вуличних виступів з будь-якої нагоди. За деякими спостереженнями, більшість свідомих протестуючих закликали не до повалення існуючого державного устрою, а до його виправлення і вдосконалення, у спосіб «заміни поганих урядовців на хороших». Цим іранський рух протесту дещо нагадує українські майдани. Схоже, поки що іранські активісти не здатні сформувати власну стратегію і спільну базу для об’єднання різних політичних сил задля досягнення однієї мети. Проте, так чи інакше, але іранська політично активна громадськість почала усвідомлювати свою силу і наступного разу вона діятиме більш організовано і цілеспрямовано. Однак важливо, щоб іранський громадянський рух не став інструментом, з одного боку, для різних політичних сил і політиків у реалізації їх корпоративних і особистих інтересів в боротьбі за владу, а з іншого — для зовнішніх сил в їх підривних акціях проти суверенітету і територіальної цілісності іранської держави.

Видається, що іранське керівництво також має зробити належні висновки з нещодавніх виступів. Головний висновок, на наш погляд, має полягати в усвідомленні того факту, що іранська нація більше не буде смиренно сприймати всі недоліки, прорахунки і злочини чинної влади, тому влада має навчитися передбачати «вузькі місця» у своїй діяльності, бути більш відкритою і прозорою для народу і вести з ним постійний діалог. Іранська влада повинна усвідомити, що відтепер політично активна частина населення буде зростати, ставати більш організованою і для неї вже не існуватиме беззаперечно авторитетних вождів, месій чи поводирів. Іранській владі час усвідомити, що не народ повинен їй служити, а вона — народу. Оскільки сила будь-якої нації — у її єдності, тому очевидно, що іранська влада посилить свою діяльність на цьому напрямі. Отже, життєздатність і ефективність іранської влади, а також єдність іранського суспільства відтепер залежатиме від її здатності робити висновки, адекватно сприймати критику громади і, відповідно, корегувати свою діяльність.

Впевнений, що попри нинішні політичні і економічні проблеми та зовнішній тиск, Іран незабаром вийде на магістральний шлях свого успішного і всебічного розвитку та займе належне місце серед країн світової спільноти. До того ж, завдяки величезним запасам нафти і газу, Іран має потужну економічну базу для свого розвитку і задоволення матеріальних та духовних потреб молодої іранської нації, у якої велика і древня історія, що сягає ІІІ тисячоліття до н. е.

Воєнно-політична обстановка у грудні 2017 року. Частина 2