Юрій Радковець
Роль ФРН у перемозі сил демократії в Україні
Лютий 2016 року знаменує собою другу річницю Революції Гідності та її доленосних подій в Україні і довкола неї, що по суті визначили механізми та шляхи становлення і розвитку європейської демократичноїукраїнської держави в історичній та геополітичній перспективі.
Фактично це стосувалося як остаточного її вибору та переходу на європейський і демократичний шлях державного будівництва, так і захисту її державності та суверенітету з початком збройної агресії Росії.
При цьому основну роль у стримуванні Москви та наданні допомоги Україні відігравали провідні західні країни і міжнародні організації, в першу чергу ФРН, як лідер Європейського Союзу.
Причини і передумови. Перехід режиму В. Путіна на початку 2010-х років до політики конфронтації із Заходом, а також обрання відверто агресивного зовнішньополітичного курсу після певного періоду «налагодження відносин сторін» зумовили радикальну зміну дій ФРН на пострадянському просторі.
Так, керівництво Німеччини по суті відмовилось взаємодіяти з Росією у справі побудови «нової системи колективної безпеки в Європі» (у варіанті запропонованого Росією на початку 2009 року /майже одразу після російсько-грузинської війни/ т. зв. «Договору про європейську безпеку», що фактично нівелював стабілізуючу роль НАТО в Європі) та розпочало реалізовувати комплексну стратегію стримування Російської Федерації.
У рамках цієї стратегії одним із основних напрямів, у якому діяв офіційний Берлін, стала підтримка країн колишнього СРСР демократичного вибору, а саме: України, Грузії та Молдови. При цьому Німеччина в першу чергу зосередилася саме на Україні, як на головній противазі неоімперській політиці Кремля.
Ще раніше, разом з ЄС та США, ФРН виступила на боці національно-демократичних сил під час «Помаранчевої революції» в Україні наприкінці 2004 року. Перемога цих сил, очолюваних В. Ющенком, над російським ставлеником В. Януковичем під час повторних президентських виборів 26 грудня 2004 року, по суті, зірвала плани Москви з повернення в орбіту свого геополітичного впливу України, перед якою відкрився шлях до європейської і євроатлантичної інтеграції.
На жаль, в той час проросійське лобі у керівництві деяких європейських країн НАТО унеможливило реалізацію планів з приєднання України і Грузії до програми Північноатлантичного союзу — «Плану дій щодо членства в НАТО» на квітневому 2008 року саміті НАТО в Бухаресті, чим фактично ними (європейськими країнами НАТО) була допущена геополітична помилка, наслідки якої не заставили на себе довго чекати.
Так, у серпні 2008 року Росія підступно вдається до збройної агресії проти Грузії («08.08.08»), а взимку 2008-2009 років провокує «газову» війну проти України і об’єднаної Європи.
Після збройного нападу Росії на Грузію у серпні 2008 року влада ФРН, за провідної ролі Федерального канцлера Німеччини А. Меркель, зайняла більш жорстку позицію щодо Москви, в т. ч. сприяючи демократичному та незалежному розвитку східних партнерів ФРН.
Така ж позиція була притаманна Федеративній Республіці Німеччині і після поразки В. Ющенка та перемоги В. Януковича у лютому 2010 року. Але вже нове, проросійське керівництво України відмовилося від державного курсу на вступ до НАТО і майже повністю переорієнтувалося на Росію. В той же час тодішній офіційний Київ все ще продовжував ситуативне співробітництво з ЄС, що викликало менш негативну реакцію Москви і дещо залишало за новою українською владою ілюзорну «свободу дій» у зовнішній політиці та економіці.
У такій ситуації головним інструментом німецької сторони з підтримки демократичних процесів на пострадянському просторі стала участь ФРН у впровадженні програми ЄС «Східне партнерство», а згодом — активне сприяння ідеї укладання Угоди про асоціацію та створення зони вільної торгівлі між Україною і ЄС.
ФРН і Революція Гідності в Україні. Дані підходи офіційний Берлін підтвердив і під час Революції Гідності в Україні на межі 2013-2014 років, що сталася внаслідок зради злочинного режиму В. Януковича, який відмовився від європейського курсу України та фактично від її незалежності на користь євразійським ініціативам Російської Федерації. Керівництво ФРН та особисто Федеральний канцлер Німеччини А. Меркель висловили глибоке розчарування рішеннями В. Януковича і його уряду, а також підтвердили повну солідарність з національно-демократичними силами України.
При цьому офіційний Берлін та провідні німецькі політики однозначно виступили проти силових дій української влади щодо учасників «Євромайдану» і закликали протиборчі сторони до мирного вирішення конфлікту. Водночас керівництво ФРН та німецькі політичні кола, намагаючись не допустити придушення демократії в Україні, ініціювали тиск європейської спільноти на режим В. Януковича.
Так, ФРН та в цілому Європейський Союз вкрай негативно відреагували на силовий розгін «Євромайдану» українською владою 30 листопада 2013 року, внаслідок чого постраждало кілька десятків молодих громадян (студентів) — активістів акції протесту. 7 грудня 2013 року Європейський парламент закликав керівництво України негайно покарати організаторів та виконавців каральних дій проти мирних демонстрантів.
Це питання порушив депутат вищого законодавчого органу ЄС Е. Брок — представник Християнсько-демократичного союзу ФРН на чолі з А. Меркель. У наступному зверненні Європейського парламенту вперше була оприлюднена можливість введення санкцій проти українських можновладців — позбавлення їх права на в’їзд до країн ЄС, а також «заморожування» рахунків у європейських банках.
11 грудня 2013 року, за прямої підтримки ФРН, «Євромайдан» відвідали спеціальний представник ЄС К. Ештон та помічник Державного секретаря США В. Нуланд. Незважаючи на це, того ж дня влада В. Януковича вкотре спробувала силоміць витіснити учасників акції протесту з Майдану Незалежності, що означало відверту зневагу тодішнього керівництва України та його російських хазяїв до західних країн і міжнародних організацій.
Як наслідок — Західний світ остаточно втратив довіру до режиму В. Януковича. 12 грудня 2013 року, знову ж таки, за ініціативою ФРН, Європейський парламент ухвалив резолюцію щодо доцільності проведення дострокових президентських виборів в Україні. Тим самим були поставлені під сумнів повноваження В. Януковича як президента України.
Підтвердженням такої позиції Заходу став візит до України 15 грудня 2013 року сенаторів США Дж. Маккейні та К. Мерфі, які виступили з головної сцени на Майдані Незалежності і підтримали ідеї «Євромайдану» щодо реалізації демократичного та європейського курсу України.
Зусилля західних країн та міжнародних організацій дали змогу певним чином стабілізувати обстановку в Україні, однак не вирішили принципових протиріч між кримінально-проросійським режимом В. Януковича та націонал-демократичною опозицією. І навіть більше, спроби В. Януковича відтермінувати процес передачі влади шляхом перенесення дострокових президентських виборів на грудень 2014 року спровокували нову хвилю масових соціально-політичних виступів та сутичок демонстрантів з міліцією з 18 січня 2014 року.
Найбільш активні сутички сталися біля стадіону «Спартак» та на вулиці Грушевського, коли демонстранти намагалися прорватися до Верховної Ради України. Влада В. Януковича в черговий раз це використала як привід для відновлення силових дій з розгону «Євромайдану», в т. ч. із застосуванням вогнепальної зброї.
Перехід політичної кризи в Україні у збройне протистояння викликав негайну реакцію провідних західних країн. Так, вже 22 січня 2014 року посли ФРН та Великобританії, а також віце-президент Європейського парламенту Я. Протасевич попередили В. Януковича про можливе припинення ЄС офіційних стосунків з Україною внаслідок того, що проти демонстрантів була застосована вогнепальна зброя.
До більш жорстких та рішучих заходів вдалися США, які скасували в’їзні візи для представників української влади, причетних до силових утисків демократії в Україні. В цей же день учасники Всесвітнього економічного форуму у Давосі оголосили «хвилину мовчання» на знак вшанування пам’яті загиблих на вулиці Грушевського.
Провідну роль у здійсненні тиску на Росію продовжувала відігравати ФРН. 1 лютого 2014 року на Мюнхенській конференції з питань безпеки Федеральний канцлер Німеччини А. Меркель та Державний секретар США Дж. Керрі підтримали Україну у її прагненні бути незалежною від Москви, як запоруку збереження демократії в Європі в умовах переходу режиму В. Путіна до відверто агресивної внутрішньої та зовнішньої політики. Водночас була висловлена солідарність з народом України у боротьбі за національне відродження Держави.
Тиск з боку Заходу змусив режим В. Януковича призупинити силові дії проти опозиції. Разом з тим, вимушена пауза була використана тодішньою українською владою не для мирного врегулювання ситуації в країні, а для перегрупування сил та мобілізації провокаторів і бойовиків у вигляді т. зв. «тітушок» — політичних та кримінальних найманців з числа люмпенізованої частини населення України, насамперед східних та південних областей.
Активізувалася підтримка В. Януковича і Російською Федерацією, що прагнула зберегти проросійську владу в Україні у вигляді тодішнього українського режиму. Це питання мало особливе значення для Росії у контексті реалізації її планів побудови майбутнього Євразійського союзу, як однієї з форм відродження Радянського Союзу або Російської Імперії.
Зокрема, у цьому плані Росія розгорнула масовану широкомасштабну інформаційну кампанію з підтримки режиму В. Януковича та дискредитації націонал-демократичної опозиції в Україні, яку називали виключно як «фашистські», «бандерівські», «екстремістські» та «антиросійські» сили.
Крім того, разом із суто ідеологічною підтримкою В. Януковича та його уряду, Росія надавала їм допомогу і у вигляді фінансових коштів, передачі спеціальних засобів боротьби з демонстрантами (зброї, амуніції, світло-шумових та газових гранат), а також направляла радників і підрозділи спеціального призначення під виглядом загонів кримського спецназу «Беркут».
З огляду на відкрите втручання Росії у конфлікт в Україні, активізувалися і Євросоюз та ФРН. Так, 17 лютого 2014 року Федеральний канцлер Німеччини А. Меркель особисто зустрічалася з лідерами української опозиції В. Кличко та А. Яценюком і висловлювала повну підтримку української революції з боку європейської спільноти.
Такий розвиток подій по суті не залишав В. Януковичу жодних шансів на збереження своєї влади окрім радикальний силових (збройних) дій з ліквідації «Євромайдану» та повного переходу України під вплив Москви за прикладом Білорусі та Вірменії. 18 лютого 2014 року загони спецназу міліції «Беркут», внутрішніх військ та інших спецструктур відновили силові дії з витіснення демонстрантів з вулиці Грушевського, а 19 лютого — розпочали штурм «Євромайдану». При цьому на боці проросійських сил В. Януковича були як найманці — «тітушки», так і окремі загони (групи) з російських підрозділів спеціального призначення.
Зважаючи на критичний характер подій в Україні, 19 лютого 2014 року Федеральний канцлер Німеччини А. Меркель звернулась до президента Росії В. Путіна з особистим закликом утримати В. Януковича від насильства та припинити російське втручання у внутрішній український конфлікт. На словах В. Путін погодився з необхідністю мирного врегулювання ситуації в Україні, однак насправді продовжив підтримувати силові дії В. Януковича проти учасників «Євромайдану».
І навіть більше, ще заздалегідь та напередодні цих подій Росія розпочала активну фазу прихованої підготовки до військового вторгнення в Україну. Зокрема, під приводом «забезпечення безпеки» Зимових Олімпійських ігор у російському місті Сочі (7-23 лютого 2014 року), у Ростовській області та на Північному Кавказі Росії було зосереджено потужне угруповання російських найбільш боєздатних з’єднань та частин мотострілецьких та повітрянодесантних військ, а також сил спеціального призначення — для окупації Криму та Донецької і Луганської областей південно-східної України. Поряд з цим, під приводом проведення навчань та маневрів російські війська зосереджувались і поблизу кордонів Харківської, Сумської та Чернігівської областей України.
Водночас силами Чорноморського флоту РФ та російських спецслужб (ФСБ, ГРУ ГШ ВС) було активізовано процес формування т. зв. «загонів самооборони», а по суті — незаконних збройних формувань терористів-найманців для захоплення місцевої влади в Криму та східних і південних областях України. Тим самим, ще до повалення влади В. Януковича, Москвою вже формувалися умови для дезінтеграції України шляхом анексії Кримського півострова, а також створення «Новоросії», як нового квазідержавного проросійського утворення.
Разом з тим, 18-19 лютого 2014 року В. Янукович, наближені до нього проросійські політики, силовики і олігархи, а також режим В. Путіна все ще сподівалися здолати «Євромайдан» і зберегти за собою всю Україну. Наслідком цього стали криваві події на Майдані Незалежності 19-20 лютого 2014 року, які призвели до найбільших жертв серед мирного населення країни за весь період боротьби України за національний суверенітет після розпаду Радянського Союзу.
Однак, все це вже не допомогло В. Януковичу та його спільникам і прибічникам. Рішення Верховної Ради України, за участю конституційної більшості національно-демократичних сил щодо припинення так званої «антитерористичної операції» у Києві, а також виведення військ зі столиці України — повністю деморалізувало В. Януковича та його оточення.
Додатково та фактично остаточно вплинув на режим В. Януковича також і візит до Києва 20 лютого 2014 року делегації європейських представників у складі міністрів закордонних справ ФРН Ф. Штайнмаєра, Франції — Л. Фабіуса та Польщі — Р. Сікорського, які вперше з початку подій на Майдані проголосили пряму відповідальність Європейського Союзу за події в Україні. За підсумками візиту Рада міністрів закордонних справ ЄС ухвалила принципове рішення щодо введення санкцій проти керівництва України за те, що воно застосувало силу проти учасників Європейського Майдану.
«Євромайдан» та Революція Гідності остаточно поховали надії режиму В. Януковича на можливість збереження своєї влади в Україні, що призвело до «ланцюгової реакції» — розпаду правлячої Партії регіонів та її союзників у вигляді КПУ й інших лівих та проросійських сил, а також до державної зради та втечі до Росії керівництва України вже 20-21 лютого 2014 року, включно з В. Януковичем, а також начальником президентської охорони, міністром оборони, міністром внутрішніх справ, головою СБУ та інших осіб з колишнього його уряду та найближчого оточення.
На жаль, це ще не означало повної перемоги демократії в Україні, незважаючи на те, що її підтримували провідні західні країни (в т. ч. Німеччина як лідер Європейського Союзу) і міжнародні організації. В ніч з 20 на 21 лютого 2014 року Російська Федерація приховано розпочала введення своїх військ та найманців до Криму, що стало початком її збройної агресії проти нашої Держави.
