17 березня 2017

Зміст і дипломатичний фон державних візитів Прем'єр-міністра Ізраїлю Біньяміна Нетаньяху

Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень "Борисфен Інтел" надає можливість аналітикам висловити свою точку зору стосовно конкретної політичної, економічної, безпекової, інформаційної ситуації в Україні та в світі в цілому, на основі особистих геополітичних досліджень та аналізу.

 

Зауважимо, що точка зору авторів
може не співпадати з редакційною.

 

 Володимир (Зеєв) Ханін

 

Народився у Запоріжжі, закінчив аспірантуру Інституту Африки АН СРСР у Москві, доктор філософії (політичні науки). Після репатріації викладав у ряді навчальних закладів Ізраїлю, читав лекції в університетах Оксфорду і Лондону. Автор багатьох публікацій у світових ЗМІ, написав 9 книжок, співавтор і редактор низки колективних монографій.

Співпрацює з радіо «Голос Ізраїля», «Радіо Свобода», Дев’ятим телеканалом Ізраїлю.

 

 

Відвідування Прем'єр-міністром Ізраїлю Біньяміном Нетаньяху столиці Росії 9 березня ц. р. стало важливим проміжним акордом безпрецедентної за інтенсивністю серії його закордонних поїздок в минулому і поточному місяці. Лише в лютому ц. р. Нетаньяху був з офіційним візитом у Великій Британії, США, Сінгапурі та Австралії, на початку березня здійснив ще один візит до Вашингтона, а наприкінці місяця планує відправитися в Китай.


Офіційні
візити Прем'єр-міністра Ізраїлю в лютому – березні 2017 р.
(Для перегляду фото в повному розмірі клацніть мишкою по стрілці)

 

Загальний контекст і московський порядок денний

Загалом, можна припустити наявність у цих вояжів двоякої мети. Перша має відношення до питань двосторонніх відносин Ізраїлю з його закордонними партнерами, а друга — до прагнення ізраїльського керівництва максимально використовувати, не відкладаючи на майбутнє, ті зовнішньополітичні можливості і перспективи, які відкриває для єврейської держави прихід в США до влади адміністрації Дональда Трампа.

На перший погляд, бліц-візит Нетаньяху до Москви, який був вже його дванадцятим відвідуванням Росії на посаді ізраїльського Прем'єр-міністра і п'ятим за рахунком тільки за останні півтора року, дещо виділяється з цього загального контексту. Цього разу він повинен був з'ясувати, до якої міри залишається в силі колишня фактична згода російської сторони з умовами, на яких Ізраїль готовий не вступати у відкриту конфронтацію з довгостроковими і тактичними союзниками Росії в сирійському конфлікті — Іраном, «Хезболлою» та самим режимом Асада.

Йдеться, як відомо, про неприйнятність для єврейської держави появи нового антиізраїльського фронту Ірану і його сателітів на сирійській частині Голанських висот і в Середземному морі; «розуміння» російською стороною необхідності запобігання, доступними Ізраїлю засобами, передачі через Сирію спонсорованим Іраном терористичним угрупованням російського та іншого озброєння, що змінює баланс сил в регіоні. А також взяття до уваги, за будь-якого варіанту врегулювання, ізраїльського бачення подій, особливо в частині, що стосується Голанських висот, приналежність яких Ізраїлю, з точки зору Єрусалиму, більше не є предметом обговорень.

Нинішні переговори в Москві повинні були або підтвердити релевантність досягнутих в цьому сенсі колишніх офіційних домовленостей і неформальних «розумінь» Єрусалима і Москви в новій ситуації, що виникла після проголошеної на саміті в Астані інтенції розділу Сирії на «зони впливу» Росії, Туреччини та Ірану. Або, на доповнення до потребуючих уточнення в світлі згаданої нової реальності схем оперативної взаємодії для запобігання конфліктних ситуацій між ЦАХАЛом і російським контингентом в Сирії, спробувати також виробити новий пакет стратегічних взаємопорозумінь.

Саме про це говорить і склад команди Нетаньяху, що супроводжувала його під час візиту до Москви, куди увійшли керівник його канцелярії Йоав Горовіц, глава військової розвідки «Амман» Герці Халеві і співголова, з ізраїльського боку, міжурядової комісії російсько-ізраїльського співробітництва міністр екології Зеєв Елькін (вважається також неофіційним радником Прем'єр-міністра Ізраїлю з «російських справ»). А також глава Ради національної безпеки Ізраїлю бригадний генерал запасу Яків Нагель і ізраїльський військовий аташе в Росії бригадний генерал Еліезер Толедано.

Притому, що Прем'єр-міністр Ізраїлю вважав за потрібне також відзначити, що «періодичність візитів ізраїльських і російських лідерів» віддзеркалює «справжні дружні відносини і зміцнення економічних зв'язків, розвиток туризму, технологічного, культурного і гуманітарного співробітництва», більшою мірою дана декларація може бути віднесена до інших його нещодавніх візитів.

Йдеться про розвиток економічного і гуманітарного співробітництва з ключовими країнами регіонів, які є, відповідно до нинішньої доктрини ізраїльського керівництва, пріоритетними для торгово-економічних зв'язків єврейської держави. Саме з цими країнами Ізраїль пов'язує різноманітне, що швидко розвивається, співробітництво в сфері науки, технологій — індустріальних, сільськогосподарських, медичних, військових і інших, — в питаннях оборони і безпеки, а також у сфері культури і туризму.

Так, однією з основних тем візиту Нетаньяху до Лондона було обговорення домовленостей про вільну торгівлю між країнами на базі чинних, або більш просунутих параметрів, на яких будувалося економічне співробітництво Ізраїлю і Великобританії до «Брекзіту». На зустрічах Біньяміна Нетаньяху з його сінгапурським колегою Лі Сянь Луном, президентом цієї країни Тоні Тан Кенг Ямом і на засіданні з міністрами уряду Сінгапуру було, по суті, продовжено діалог, що розпочався рік тому, під час перебування в Ізраїлі сінгапурського прем'єр-міністра. Його предметом була співпраця в питаннях кібер-безпеки, оборони, економіки, торгівлі, а також інвестицій в сфери хайтеку. Тобто, у сфери, що забезпечують, як висловився президент Сінгапуру, «можливості позбавлених природних ресурсів наших двох маленьких країн створювати технології, що сприяють розвитку і процвітанню держави».

Порядок денний візиту Біньяміна Нетаньяху до Австралії (першого в історії офіційного візиту Прем'єр-міністра Ізраїлю до цієї країни), крім обговорення тем співпраці в галузі досліджень, безпеки і розвідки, включав серію важливих економічних угод. У тому числі в сфері авіасполучення, розширення співробітництва в сфері технологій і інновацій (в першу чергу, кібер-індустрії), сільського господарства, водних ресурсів, енергетики та екології. А також стимулювання зростання товарообороту між країнами, з тим, щоб збільшити втричі нинішні 1,1 мільярда доларів вже найближчими роками.

У порівнянні з тематикою цих та майбутніх контактів, нинішній візит ізраїльської делегації до Москви мав відчутно більш «фокусний» характер. Однак, крім оперативної проблематики, пов'язаної з Сирією та Іраном, фоном московського візиту був і більш загальний сюжет, пов'язаний з більш чітким визначенням позиції Ізраїлю, як в двосторонньому (в даному випадку, російсько-ізраїльському) так і багатосторонньому контексті, в новому багатокутнику міжнародного співробітництва, на формування якого натякнув під час спільної прес-конференції з Біньяміном Нетаньяху президент США Дональд Трамп.

 

Стратегічна парадигма

Важливість для Єрусалиму питання визначається тим, що його висунення практично ідеально збіглося з усвідомленням військово-політичним керівництвом Ізраїлю необхідності нового осмислення його зовнішньополітичної доктрини. Остання традиційно включала три основні елементи, співвідношення яких змінювалося протягом історії існування країни. Перший її елемент, втім, залишався незмінним: «залізна» необхідність наявності, в кожен момент часу, відносин тісного стратегічного союзу, принаймні, з однією з великих держав. Другим елементом була т. зв. «периферійна регіональна стратегія», що передбачала налагодження двосторонніх відносин з неарабськими мусульманськими державами Близького Сходу, а також з релігійно-етнічними меншинами самих арабських країн, в якості альтернативи безуспішного пошуку взаєморозуміння з арабськими режимами регіону.

У 90-ті роки минулого століття стратегія «периферійних альянсів» багато в чому пішла в тінь висунутої тодішнім главою МЗС Ізраїлю Шимоном Пересом доктрини «Нового Близького Сходу». Ця доктрина передбачала масштабну і швидку нормалізацію відносин Ізраїлю з арабсько-ісламським світом, тригером чого повинно був стати т. зв. «ословський», або «норвезький» процес. Йдеться про політичне врегулювання конфлікту з палестинськими арабами на основі ідеї «мир в обмін на території», що раніше застосовувався лише щодо стійких, або щодо помірних, які виглядали такими до «арабської весни», арабських сунітських режимів. Втім, масштаби цієї нормалізації навіть на піку «палестино-ізраїльського мирного процесу» були далекі від мінімальних очікувань, а спровокований лідерами ПНА/ОВП Ясіра Арафата черговий виток терористичної війни початку 2000-х рр. проти Ізраїлю, по ідеї, взагалі позбавили доктрину НБС реального політичного сенсу. Ідея повернення до «периферійної стратегії» після краху «політики Осло», а також внаслідок згаданого «ісламістського цунамі», що охопила арабські країни регіону на початку нинішнього десятиліття, була пов'язана з розумінням, що можливості «арабського напрямку» ізраїльської регіональної дипломатії на сьогоднішній день, як і колись, вельми обмежені. І це навіть з урахуванням того, що фактор загальноарабської і мусульманської солідарності в ряді випадків може поступитися місцем безпосереднім інтересам окремих арабських країн (як це сталося з Єгиптом і Йорданією, яких з Ізраїлем пов'язують «холодні» дипломатичні відносини, і арабськими режимами Перської затоки, які сьогодні готові підтримувати з Єрусалимом варіанти неформального співробітництва в світлі загальних викликів і загроз з боку Ірану і радикального сунітського ісламізму).

На сьогоднішній день ідея периферійних регіональних союзів залишається для Ізраїлю актуальною в контексті трьох головних сюжетів.

По-перше, розвиток співробітництва з глибоко затягненими у близькосхідну ситуацію неарабськими країнами на південь від Червоного моря — Ефіопією, Еритреєю і новою незалежною державою — Південний Судан (який, відокремившись від арабсько-мусульманського північного Судану, негайно звернувся до Ізраїлю з пропозицією про встановлення повноцінних дипломатичних відносин і проханням укласти договір про військове та економічне співробітництво).

По-друге, формалізація і поглиблення маючих давню історію партнерських відносин з Курдистаном, що знаходиться на шляху до державної незалежності, а також встановлення контактів з іншими потенційними союзниками Ізраїлю в Східному Середземномор'ї, що мають шанс домогтися самоврядування на тлі відцентрових тенденцій в Іраку і Сирії. Нарешті, поступове формування «антитурецького» блоку Ізраїлю з Грецією і Кіпром (з перспективою можливого приєднання до них Болгарії та Румунії), який вбачається не тільки як військово-політичний, а й економічний союз, включно зі спільним видобутком, переробкою і транспортуванням до Європи газу, знайденого в територіальних водах Ізраїлю та Кіпру.

Третім елементом зовнішньополітичної доктрини Ізраїлю, і багато в чому продовженням його згаданої «периферійної стратегії», є розширення ізраїльської торгово-економічної, технологічної та дипломатичної присутності в регіонах за межами «Великого Близького Сходу» (і відповідно, зони арабсько-ізраїльського конфлікту). А в рамках цієї лінії — налагодження відносин стратегічного партнерства з країнами, які є одночасно регіональними «центрами сили» і факторами економічного і/або політичного впливу на глобальному рівні.

У цьому сенсі може мати додаткове пояснення стратегічна мета дипломатичного туру Прем'єр-міністра Ізраїлю до столиці «англійсько-саксонського світу» (якщо до останнього, з певною часткою умовності, віднести і Сінгапур), що стартував у Лондоні, продовжувався у Вашингтоні і далі проходив з урахуванням підсумків зустрічей команд Нетаньяху і Трампа. Наприклад, сприймати як, швидше за все, узгоджену з Білим домом спробу запропонувати традиційним союзникам Ізраїлю нову, підкріплену торгово-економічною і технологічною співпрацею модель «активного оборонного альянсу» проти радикального ісламізму і режимів, що його практикують і підтримують.

Що, якщо це так, цілком лягає в загальну концепцію нових міжнародних альянсів, які розробляються американською адміністрацією, що, крім суто оперативно-стратегічних міркувань, повинна повернути у зовнішньополітичний порядок денний США і взаємостосунки з союзниками ціннісні мотиви, якими колишня адміністрація була готова частково пожертвувати заради «перезавантаження відносин» з арабсько-ісламським світом. Показово, що офіційні коментарі підсумків цієї серії зустрічей Прем'єр-міністра Ізраїлю з главами держав і урядів акцентували «дружбу і взаємні зобов'язання, побудовані на спільних цінностях демократії та прихильності до принципу верховенства закону в системі міжнародних відносин».

Зрозуміло, що з точки зору Єрусалиму, одним з головних орієнтирів запропонованого ним «включеного» проекту має бути лідер «шиїтського джихадизму» — Іран, що широко спонсорує шиїтські та інші ісламістські терористичні угруповання. Який, користуючись можливостями «прочавленої» колишньою адміністрацією США угоди з ним великих держав (схема «5+1»), перетворився на країну, що стоїть на порозі володіння ядерною зброєю і активно розробляє засоби його доставки. Що, на думку ізраїльських (як і, схоже, американських) лідерів, перетворює режим аятол в головну, або одну з головних загроз регіональній безпеці, і тим самим — і світовій стабільності. Саме тема небезпеки ядерної угоди з Іраном, його агресивної політики в регіоні і підтримки Тегераном терористичних угруповань, а також розробки іранської програми створення балістичних ракет, була одним з ключових сюжетів обговорень в Лондоні, Вашингтоні, Сінгапурі і Сіднеї.

 

Фактори дипломатичної стратегії на палестинському треку

Палестинська тема на переговорах з лідерами країн — старих і нових стратегічних партнерів Ізраїлю — під час візитів Нетаньяху була вторинною, але, тим не менш, і вона створювала певний фон для діалогу.

Нова близькосхідна стратегія США, з просування якої адміністрація Обами прийшла і розпочала свою першу каденцію, передбачала «перезавантаження» відносин США з арабсько-ісламським світом, включно з наданням статусу легітимних партнерів низці ісламістських рухів (таких як «Брати мусульмани»), і примирення з Іраном в обмін на готовність визнати легітимність ядерних амбіцій його лідерів. Причому, важливим елементом «ціни питання» мали стати кардинальні політичні поступки Ізраїлю на палестинську треку, що повинно було вдихнути «нове життя» у заявлений в угодах Осло і вже багато в чому докінчений, як вважає більшість ізраїльтян, «палестинсько-ізраїльський мирний процес». А також готовність Єрусалиму погодитися з бажанням колишньої адміністрації США допустити ІРІ до «ядерного клубу».

Своєю чергою, в Єрусалимі подібна стратегія сприймалася як не дуже сумісна з інтересами національної безпеки єврейської держави — з чим, в кінцевому підсумку, змушені були погодитися і американці. Які, тим не менше, продовжували наполягати на актуальності ідеї розв'язання палестинської проблеми за моделлю «дві держави для двох народів», включно з розділом Єрусалиму і встановленням кордону приблизно по «зеленій лінії». Лише під завісу другої каденції Барака Обами США фактично погодилися з тим, що ідея якнайшвидшого створення Палестинської держави на основі «парадигми Осло» мало відповідає близькосхідним реаліям. Що було зроблено в обмін на, де-факто, тимчасове примирення Ізраїлю з «поганою і небезпечною для Близькосхідного регіону і світу в цілому», як його визначив Нетаньяху, «ядерною» угодою великих держав з Тегераном.

З усього набору «корінних», що складно вирішуються (якщо узагальнювати) питань палестинсько-ізраїльського конфлікту — статус Єрусалима, кордони, біженці і т. д., «в оперативній розробці» Білого дому і Держдепу США фактично залишилася тільки одна тема. А саме, статус єврейських населених пунктів на т. зв. «Західному березі р. Йордан» (в єврейській термінології — Іудея і Самарія, історичні області стародавнього Ізраїльського царства), які в міжнародному дипломатичному, політичному, журналістському, а іноді і юридичному дискурсі, незважаючи на обґрунтовані заперечення багатьох юристів-міжнародників, майже автоматично іменуються «ізраїльськими поселеннями на окупованих арабських територіях».

Задля справедливості слід сказати, що ізраїльський рух поселення на «спірних територіях» завжди був досить суперечною темою в очах багатьох політичних лідерів країн Заходу, і має поважну опозицію і в самому Ізраїлі. Тому вимоги заморожування і ліквідації єврейських поселень за «зеленої лінією», і єврейського будівництва в східному Єрусалимі як «критичного інструменту близькосхідного врегулювання», в умовах дефіциту продуктивних ідей внаслідок кризи класичної «парадигми Осло», із задоволенням підтримали партнери США по «четвірці коспонсорів близькосхідного мирного процесу» — ООН, Росія і, особливо, Євросоюз. І, природно, за неї з готовністю вхопилися палестинські араби, зробивши тему згортання єврейського поселенського проекту за «зеленою лінією» однією з попередніх умов самої готовності відновити політичний діалог з Ізраїлем — позбавляючи сенсу тим самим саму ідею таких переговорів. Самі ж американці вже до середини першої каденції Обами знизили профіль, що спочатку був ультимативним за характером, вимог щодо заморожування поселенської проекту, не відмовляючи собі, втім, в можливості час од часу «підливати масло в це багаття». Зі свого боку, в Єрусалимі, на тлі поступової втрати Білим домом інтересу до палестинської теми, звикли відносно спокійно сприймати «висловлювання стурбованості» Білого дому з приводу тих чи інших (треба визнати, вельми мінорних) кроків ізраїльської влади з розвитку інфраструктури деяких єврейських селищ Іудеї і Самарії. Тим більше, що ці розбіжності, як було зазвичай вважати, майже не впливали на інші аспекти союзницьких відносин двох країн.

Тим більшим сюрпризом стало нове висунення цього сюжету Білим домом вже під завісу другої каденції Обами. Причому, в найбільш неприємному для Ізраїлю контексті фактичної підтримки Вашингтоном висунутої Францією ідеї впровадити ззовні «нездатним домовитися самостійно ізраїльтянам і палестинським арабам» параметри угоди, близькі до «плану Клінтона» і початкової «арабської мирної ініціативи». Що, зрозуміло, більш ніж влаштовувало лідерів ПНА/ОВП, але було абсолютно неприйнятно для ізраїльського уряду. Притому, що сам по собі «паризький процес» закінчився досить мінорно, його наслідком стало ухвалення 23 грудня минулого року резолюції Ради Безпеки ООН № 2334, що засуджує будівництво поселень на палестинських територіях, яка пройшла, бо всупереч усталеній практиці не була заблокована США. У підсумку, тема «незаконності єврейських поселень в Іудеї і Самарії», що енергійно просувалася в 2009–2016 роках Білим домом, з причіпливого до зубів мало осмисленого фігурального виступу стала не просто частиною політичного, дипломатичного або журналістського дискурсу, а й частково юридичною реальністю. Що, по суті, і є чи не єдиною реальною спадщиною епохи Барака Обами на палестинсько-ізраїльському полі.

Немає сумніву в тому, що команда Дональда Трампа, яка буквально через місяць офіційно змінила демократичну адміністрацію Барака Обами в наслідок перемоги на президентських виборах в листопаді т. р., прийшла в Білий дім і Держдеп США з радикально іншим баченням подій. У новій платформі Республіканської партії, з якої її кандидати завоювали і Білий дім, і більшість в обох палатах Конгресу США, вперше в історії двосторонніх відносин було вилучено ставлення до «західного берега» і Східного Єрусалиму, які були зайняті ЦАХАЛом під час Шестиденної війни 1967 року, як до «окупованих арабських територій». Відповідно, з’ясувалося, що команда Трампа готова сприйняти бачення статусу територій Іудеї, Самарії і Йорданської долини, близького до сприйняття ізраїльського правого і більшої частини поміркованого табору. (Так само як і значної більшості «консервативного протестантського ядра» американського суспільства, що забезпечила Д. Трампу місце в Овальному кабінеті).

У загальному вигляді цей підхід наступний. Перше: контроль Ізраїлю над Західним берегом є не окупацією, а поверненням євреїв на ту частину історичної батьківщини, яка їм належала, в тому числі відповідно до міжнародного права. Закріплене в мандаті Ліги націй на Палестину (і успадковане ООН) право євреїв жити і селитися в будь-якій частині історичної Палестини/Ерец-Ісраель є фактично міжнародно-правовою нормою, яка не була оскаржена навіть ООП, що підписала з Ізраїлем «норвезькі угоди» в Осло. Питання ж про державний суверенітет над тими чи іншими територіями Західного берега, які, відповідно до такого підходу, слід обговорювати не як окуповані, а як «спірні», може бути предметом переговорів — з палестинськими арабами або «з приводу» них. Ізраїль, керуючись тими чи іншими ідеологічними чи прагматичними міркуваннями, і за дотримання тих чи інших умов (наприклад, жорстких гарантій своєї безпеки), може піти на територіальні та інші поступки палестинським арабам, але це в жодному разі не буде виконанням його безумовних морально юридичних зобов'язань.

 

«Фантом Осло»

Саме в такому контексті Прем'єр-міністр Біньямін Нетаньяху планував обговорювати «палестинську тему», якщо вона стане предметом розмови, під час подальших зустрічей з лідерами Великобританії, Сінгапуру і Австралії, а також запланованого на кінець березня відвідування Китаю. Згадане співробітництво Ізраїлю з цими країнами, що розмаїто і швидко розвивається в сфері науки, технологій, оборони і безпеки, а також культури і туризму, давало підстави для сподівань, що нинішня міжнародна конфігурація, нарешті, дозволить якщо не зняти взагалі, то, принаймні, відсунути проблему «палестинської держави» на далеку периферію міждержавного порядку денного. Глава уряду Ізраїлю вважав, що йому вдасться, як він це зробив у розмові з міністром закордонних справ Австралії Джулі Бішоп, пояснити відмінність між концепцією і суттю поняття «дві держави для двох народів», і в будь-якому випадку винести цю тему за дужки двосторонніх відносин.

Поки ці очікування виправдалися лише частково. Тон задала глава уряду Великобританії Тереза Мей, яка на зустрічі з Прем'єр-міністром Ізраїлю заявила, що наявна «поселенська активність підриває довіру» в близькосхідному регіоні і перекреслює сподівання на відновлення мирного процесу. Через що, за словами її прес-секретаря, «позиція Сполученого Королівства з питання про поселення залишається незмінною: ми віримо в принцип «дві держави для двох народів» і визнаємо право Ізраїлю на безпеку і необхідність усунення загрози тероризму». Навіть прем'єр-міністр Сінгапуру, який, згідно з даними ЗМІ, припускав вести розмову з Біньяміном Нетаньяху тільки про співробітництво в сфері розробки передових технологій, не забув заявити, що і його країна підтримує ідею «дві держави для двох народів».

Складається враження, що схема врегулювання палестинсько-ізраїльського конфлікту за моделлю «двох держав» вкоренилася в міжнародному дипломатичному дискурсі занадто глибоко, щоб її можна було дезавуювати без особливих зусиль. Що не може не дивувати хоча б тому, що сама по собі ідея створення палестинської держави як спосіб врегулювання близькосхідної кризи виникла лише в 2002 році, в епоху президентства Джорджа Буша. Саме тоді була озвучена ця сакраментальна фраза «дві держави для двох народів» і представлена «дорожня карта» досягнення такого врегулювання. До того говорили про політичне самовизначення для палестинських арабів в тому чи іншому вигляді, яке буде досягнуто у спосіб прямих переговорів між урядом Ізраїлю і керівництвом Організації визволення Палестини.

Хоча у дев’яності роки і було уявлення про те, що Палестинська автономія є якийсь евфемізм для поняття «Палестинська держава», яка в кінцевому підсумку і виникне наприкінці переговорного процесу, але в жодних міжнародно-правових документах ультимативного зобов’язання Ізраїлю чи згоди палестинців на цей крок не було зафіксовано. Проривом була вже сама готовність Ізраїлю говорити з лідерами ОВП безпосередньо, на відміну від того, що ізраїльські лідери, раніше взагалі не визнавали палестинців самостійним суб'єктом політичного процесу. Що ж до політичного самовизначення палестинських арабів, то воно могло виконуватися в найрізноманітніших варіантах — бути автономією з розширеними повноваженнями, конфедерацією з Йорданією, «державою мінус» тощо.

Тим не менше, з 2002 року з тих чи інших причин, з якими слід розбиратися окремо, модель «двох держав» утвердилася в якості якоїсь автоматично виголошуваної фрази, що передбачала чи не єдину альтернативу схемі «одна держава для двох народів». Тобто, анексії Ізраїлем Західного берега р. Йордан з наданням майже 2 мільйонам палестинських арабів, що живуть там, громадянства єврейської держави. На тлі такої перспективи той факт, що Газою керує ісламістський кримінально-терористичний режим, а влада ПНА в Рамаллі займається реалізацією корупційних схем «розподілу» міжнародної допомоги, а також підбурюванням і пропагандою терору, не є причиною для зняття ідеї «дві держави для двох народів» з порядку денного. Навіть якщо визнати, що і радикальним ісламістам в Газі, і «світським націоналістам» в Рамаллі потрібна не стільки палестинська держава, скільки нескінченна боротьба за неї.

Наближену до такого розуміння подій точку зору висловив під час візиту до Єрусалиму міністр закордонних справ Великобританії Борис Джонсон. В інтерв'ю Jerusalem Post міністр заявив, — «при тому, що будь-яка палестинсько-ізраїльська угода має гарантувати ізраїльську безпеку, вибір, насправді знаходиться між [рішенням за принципом] «дві держави» — або апартеїд». Джонсон, який вважається великим другом Ізраїлю, по суті, повторив заяву Терези Мей про «дві держави» як про загальну стратегію її уряду — незважаючи на заяви Дональда Трампа, у яких міститься набагато більш амбівалентний підхід.

Саме такою логікою, з різним ступенем ентузіазму, керувалися в Ізраїлі і в країнах, які є партнерами Ізраїлю на міжнародній арені, ті, хто вважав, що заради створення Палестинської держави — чого б насправді не бажали самі лідери різних палестинських угруповань і рухів — Ізраїль повинен піти на кардинальні поступки ПНА. Причому, ще й тому, що домовленість з Рамаллою є ключем до домовленості з арабськими країнами. За такою логікою, ті, хто вважає, що дані поступки не сумісні з національними цінностями та інтересами національної безпеки Ізраїлю, негайно стають «дезертирами мирного процесу» — що, своєю чергою, не могло не породжувати у арабів відчуття можливості отримати від Ізраїлю все і відразу, майже нічого не даючи навзаєм.

Зрозуміло і те, що схема, на кін якої поставлено безліч політичних кар'єр і яка стала частиною міжнародного політичного, інформаційного і дипломатичного, а з деяких пір ще й правового дискурсу, не може бути зламана відразу. Це розуміють навіть в оточенні нового глави Білого дому, де, як зазначалося, в принципі, домінують люди, які вважають, що сама по собі ідея створення Палестинської держави вже мало осмислена, а згадана максима самого Дональда Трампа «Одна держава — дві держави, домовтеся самі», здавалося б, радикально змінює правила заданої п'ятнадцять–двадцять років тому регіональної гри. Так, навіть такі політики, як новий посол США в ООН Ніккі Хейлі, автор, мабуть, найбільш радикальної оцінки «обурливих провалів і систематичної упередженості ООН щодо Ізраїлю, найближчого союзника США», і чиє критичне ставлення до «парадигми Осло» не є секретом, не готова вилучити цю сакраментальну фразу з лексикону.

Тим більше складно було сподіватися цього від лідерів, з якими зустрічався Прем'єр-міністр Ізраїлю Б. Нетаньяху. Проте, сьогодні вже багато що звучить інакше.

По-перше, звертає на себе увагу радикальна зміна тону і акцентів вимог до Ізраїлю в питаннях його політики за «зеленої лінією» — в порівнянні з риторикою часів колишнього президентства, що знайшла своє вираження в «антипоселенській» резолюції РБ ООН. Так, прем'єр-міністр Австралії Малькольм Тернбулл відмовився засудити Ізраїль за будівництво поселень в Іудеї і Самарії, навпаки, заявивши про неприйнятність для його уряду «політики односторонніх резолюцій, які критикують Ізраїль, на зразок тієї, що недавно було ухвалено Радою Безпеки ООН» і зобов'язався боротися зі спробами підірвати його легітимність. А в одному з перших пунктів його спільної заяви з Прем'єр-міністром Ізраїлю Біньяміном Нетаньяху задеклароване визнання Австралією єврейського характеру держави Ізраїль — що рішуче відмовляються визнати лідери ПНА, і саме ця відмова, а не проблема поселень, на думку нинішнього ізраїльського керівництва, і завела переговорний процес в глухий кут.

Австралійське керівництво також вважає, що мирна угода повинна бути досягнута на прямих переговорах, а принцип «двох держав» може бути реалізований тільки за умови «забезпечення існування Ізраїлю як національної держави єврейського народу в мирних і надійних кордонах». Про те, що ця теза в епоху «після Обами» має шанс знову стати мейнстрімом, свідчить заява ініціатора «паризького процесу», який закінчує свою каденцію в якості президента Франції, Франсуа Олланда. На щорічному святі єврейських організацій він заявив, що хоча формулі «дві держави для двох народів» і немає альтернативи, питання статусу Єрусалиму і інших територій має вирішитися на прямих переговорах між сторонами. І, незважаючи на те, що Франція раніше проголосувала за рішення ЮНЕСКО, що ігнорує приналежність Храмової гори і Стіни Плачу (Західної стіни зруйнованого в 1 столітті н. е. Другого єврейського храму) до єврейства і іудаїзму, цього разу підкреслив, що «Франція не погодиться з рішенням, що заперечує історичний зв'язок євреїв з Єрусалимом».

Далі, ідея вирішення конфлікту за моделлю «дві держави для двох народів» з багатосторонньої площини переходить в площину двостороннього процесу: союзники Ізраїлю на міжнародній арені, що далі, то більше готові розглядати конфлікт між ізраїльськими євреями і палестинськими арабами як неврегульований конфлікт всередині західної Ерец-Ісраель. Що радикально відрізняється від колишнього розуміння і не може не сприйматися нинішньою правлячою коаліцією в Ізраїлі в якості позитивного розвитку подій. Як зауважив згаданий Борис Джонсон, «Ізраїль є країною великого творчого генія, і пріоритет повинен надаватися захисту та безпеці народу Ізраїлю — і тільки за таких гарантій можна казати про якусь автономію для палестинських арабів». Формою такого самоврядування, додав Джонсон, може бути і держава, питання «демілітаризації» якої має вирішуватися на прямих переговорах.

Третій позитивний для нинішнього керівництва єврейської держави момент полягає в тому, що палестино-ізраїльський трек більше не є умовою вступу у стосунки Єрусалиму з арабським світом. Ідея «палестинської держави» стає одним з багатьох — і вже не ультимативним способом вирішення проблеми політичного самовизначення палестинських арабів, яка партнерам Ізраїлю здається все ще кращим варіантом, принаймні, доти, поки не запропоновано нічого іншого. Зрозуміло, за винятком анексії Ізраїлем всього Західного берега, на що більша частина нинішньої правої коаліції, включно з її найбільш правими фракціями, йти не пропонують.

Інша популярна ідея — план регіональної угоди з помірними сунітськими арабськими режимами Близького Сходу щодо врегулювання, наприклад, в тому вигляді, як ця ідея була запропонована Авігдором Ліберманом (в «пакеті» з обміном територіями і населенням, і планом «кантонізації» Західного берега річки Йордан), також поки що не наданий в якості офіційної позиції уряду Ізраїлю.

Інакше кажучи, документ, що подає нове бачення вирішення проблеми палестинських арабів, і який би мав міжнародно-правову конотацію, предметом для обговорення поки що не став, хоча треба сподіватися, що з часом він, безсумнівно, з'явиться. Але на сьогоднішній день, за винятком ідеї, що втратила свій первісний зміст, про «дві держави для двох народів», офіційно на дипломатичному полі майже нічого немає. Тому лідери Великобританії, Сінгапуру і Австралії, з якими зустрічався Прем'єр-міністр Ізраїлю, віддавши належне дипломатичній традиції, озвучили цю чергову фразу, за якою в оперативному плані майже нічого не з’явиться. А потім перейшли до обговорення справді актуальних для кожної зі сторін економічних і політико-стратегічних сюжетів.

 

www.reliablecounter.com