Повстанський рух українців у Закерзонні: його цілі та організація

Цілі повстанського руху українців під час Другої світової війни в цілому можна поділити на дві категорії: далекої та близької перспективи. .

Цілі далекої перспективи були виразом основних віковічних прагнень українського народу. Вони до певної міри були «постійно діючими факторами» тогочасного українського націоналістичного руху і приймались як членами підпілля (ОУН, УПА), так і тими суспільними верствами, які безпосередньо не були залучені до повстанської діяльності, бо надавали перевагу правовому легальному шляху досягнення мети. Ось як можна сформулювати ці цілі:

1) Здобуття незалежної української держави будь-якими необхідними засобами — законними чи революційними

2) Досягнення якщо не повної незалежності, то національно-культурної автономії, яка дасть змогу зберегти і зміцнити національні цінності та інститути, сприятиме розвитку національної самосвідомості народу і, таким чином, закладе фундамент майбутньої незалежності.

Проте повстання українців Закерзоння виникло не саме по собі — з багатьох точок зору воно стало продовженням визвольного руху на території Радянської України. Тож далека, або стратегічна, перспектива у товаришів –борців за волю по обидва боки радянсько-польського кордону була однаковою: вибороти незалежність України.

Цілі близької, або нагальної, перспективи українських повстанців Закерзоння віддзеркалювали специфіку регіону, де вони діяли, та ситуацію в ньому. Вони повинні були:

1) Перешкодити польській владі депортувати українське населення Закерзоння у Радянський Союз або в інші регіони Польщі, зберігаючи таким чином національно-етнічні особливості регіону в передбаченні майбутньої домовленості щодо територіального розмежування між Україною та Польщею.

2) Перешкодити депортації українського населення, щоб зберегти терени для підтримки загонів УПА і ведення бойових дій, — без цього не можна розраховувати на тривалу діяльність та існування.

3) Створити, розширити і зберегти політичні та військові організації з метою їх використання під час непередбачених обставин (наприклад, під час конфлікту Схід-Захід).

4) Допомогти повстанському рухові у великій Україні:

а) забезпечити канали зв'язку між повстанцями в Україні та вільним світом (наприклад, кур'єрський зв'язок через Польщу та Чехословаччину з Західною Німеччиною та Австрією);

б) забезпечити в разі потреби тимчасовий притулок вздовж польсько-радянського кордону повстанським загонам;

в) постачати повстанським загонам розвіддані про ситуацію на кордоні;

г) бути резервом для загонів УПА, що діють на території України.

Структура українського повстанського руху Закерзоння, що була складовою частиною повстанського руху України, наслідувала його організаційну структуру. Незважаючи на те, що бойові дії точилися по обидва боки кордону, кожен з двох компонентів визвольного руху, ОУН та УПА, мав однакову організацію. Загальна структура українського визвольного руху мала спільні риси з традиційними, або «типовими», моделями повстанських формувань, що успішно діяли у 1940–1970 роках (Югославія, Китай, В'єтнам). В основному вона складалася з чотирьох компонентів: таємна політична організація (ОУН), військові з'єднання (УПА), центр військового командування і контролю (Головна Команда УПА) та координаційний національний орган (Українська Головна Визвольна Рада — УГВР).

Український повстанський рух у передвоєнній Польщі розпочався з появою таємної політичної організації Західної України — Організації українських націоналістів (ОУН), яка у 1929 році вийшла з лона радикальної організації ветеранів визвольних змагань 1917–1920 рр. — Української військової організації (УВО). Перший етап повстанського руху, етап таємної діяльності, тривав 13 років, від 1929 до 1942 року. Другий етап, військовий, розпочався у 1942 році.

ОУН — єдина політична організація у Західній Україні, що підтримувала ідею революції як засіб визволення України і утворення незалежної держави. Вона сприяла формуванню збройного українського повстанського руху і очолила його. Рух цей тривав з 1942 до 1948 року у Польщі і до 1954 року — у Радянському Союзі.

Це здійснювалось кількома способами:

1) за допомогою системи двофункціонального керування: більшість членів Головної Команди і командних структур УПА були членами і навіть посадовими особами високого рангу ОУН;

2) ОУН сформувала, керувала і відповідала за інфраструктуру повстанських та допоміжних (напівпартизанських) загонів;

3) ОУН налагодила стосунки та канали зв'язку як в політичній так і у військовій ланках підпілля (а саме систему кур'єрського зв'язку та мережу зв'язку через посильних, що передавали інформацію «від пункту до пункту»);

4) Служба безпеки ОУН (СБ) працювала також всередині УПА як контррозвідка та контролювала військову поліцію;

5) ОУН відповідала за формулювання політичної доктрини, ідеологічну пропаганду в лавах УПА і постачала політвиховників для загонів УПА.

ОУН на теренах Закерзоння мала в загальному таку ж структуру, як і у великій Україні, але була пристосована до місцевих умов та вимог ведення бойових операцій. Найвищий орган політичного управління та контролю називався Закерзонський крайовий провід. Він підпорядковувався Проводові ОУН України, але функціонально був автономним і складався з низки традиційних управлінь (організаційно-кадрового, безпеки, військового, пропагандистського та розвідувального).

ОУН відповідала за розбудову організаційної інфраструктури в українській громадах. Основною ланкою був «кущ», змодельований за схемою «типових» кущів, заснованих в Україні у 1943 році під час німецької окупації. Кущі виконували головним чином адміністративні функції в громадах (по суті, в багатьох з них кущі були тіньовими органами місцевого самоуправління) та відповідали за постачання повстанців. Кожен кущ мав власний загін самооборони у складі 30-40 озброєних селян. Вони легально жили і працювали в селах, але як члени організації мали певне коло обов’язків: збирати розвідувальну інформацію про урядові війська, забезпечувати охорону тих бункерів УПА, де були заховані припаси, і охороняти загони УПА під час їх зупинки в селі для відпочинку та поповнення припасів. До їх функцій також належала участь у спеціальних військових завданнях (актах саботажу) та час від часу надання збройної підмоги повстанським загонам. Після виконання завдань вони поверталися до звичного русла життя.

Основна організація УПА еволюціонувала через роки німецької окупації України

Основна організація УПА еволюціонувала через роки німецької окупації України. Територія України ділилася на 3 головних територіальних управління, або Генеральні воєнні округи (ГВО): УПА-Північ, УПА-Південь (хоча часом йому давали назву УПА-Схід і він ніколи не став вповні оперативним через особливості ведення бойових дій та політичну ситуацію в Центральній та Східній Україні), та третій ГВО — УПА-Захід (охоплював Східну Галичину вздовж Карпатських гір та терени Закерзоння).

Кожний з трьох ГВО в свою чергу ділився на військові округи. Таким чином до УПА-Захід спочатку належало п'ять округів. Коли ж загони УПА з заходу від «лінії Керзона» були відрізаними від головної організації в Західній Україні через новоутворений польсько-радянський кордон, етнічні українські землі, що відійшли до Польщі, стали VI військовим округом під кодовою назвою «СЯН», який охоплював Закерзоння. Найнижчою ланкою територіального поділу УПА були «тактичні відтинки» (сектори) (ТВ), які ділилися на військові округи. VI округ мав три таких ТВ. УПА Закерзоння підпорядковувалася УПА-Заходу у Західній Україні. Щоправда, з огляду на те, що державний кордон добре охоронявся та зважаючи на особливості ведення бойових дій в південно-східній Польщі, цей округ функціонував автономно.

На відміну від інших партизан повстанські загони українських націоналістів діяли за традиційними військовими канонами. Можливо, тому, що в їхніх рядах були українські офіцери та унтер-офіцери, більшість з яких перед цим служила в регулярних військах інших країн (Радянського Союзу, Польщі, Німеччини), а також тому, що вони відповідали одвічному прагненню українців мати власні збройні сили.

Найвищими військовими одиницями УПА були «курені», загони різної боєздатності, чисельністю до батальйону — від 300 до 600 повстанців. Організаційна структура УПА передбачала створення полків (8–10 рот), але цього ніколи не було досягнуто. Курені (батальйони) складалися з «сотень» (рот) чисельністю 60–200 повстанців кожна, вони в свою чергу, ділилися на «чоти» (взводи), а чоти — на «рої» (відділення). Традиційна військова структура змінювалась залежно від умов ведення бойових дій.

Серед рядових бійців УПА були переважно молоді селяни, а подекуди студенти та цивільні спеціалісти. Спочатку серед повстанців було багато ветеранів інших армій, але з часом росли втрати, і до лав УПА ставало все більше і більше зовсім недосвідчених чи з недостатнім військовим досвідом новобранців з місцевих громад Закерзоння. Не вистачало досвідчених офіцерів, але унтер-офіцерів було достатньо. Ці люди відрізнялися високою дисципліною, фанатизмом і відданістю своїй справі. Питання безпеки знаходилося під жорстким контролем СБ, політвиховників ОУН та військової поліції УПА. Кожен член УПА отримував псевдонім, за яким його знали товариші-повстанці. Кожен загін та район операцій були закодовані — це складало певні труднощі для військ держбезпеки у визначенні порядку бойових операцій і особливо у плануванні перших стадій боротьби проти повстанців.

Сили УПА в Закерзонні у 1945–1946 роках налічували приблизно 1600 — 2400 повстанців, сили інфраструктури і підмоги (такі, як загони самооборони) — ще близько 5000 чоловік. На озброєнні у них були оснащення легкої піхоти, взяті зі складів відступаючих армій або здобуті в боях з військами держбезпеки. Кожен загін мав непоганий арсенал автоматичної зброї і являв собою потужну вогневу силу. За словами польських ветеранів операцій проти повстанців, на початковому етапі повстанського руху (1945–1946 рр.) загони УПА, по суті,мали більшу вогневу потужність, ніж загони польської регулярної армії.

Рух політичного та військового опору українців, на відміну від жалюгідно організованого і некоординованого польського руху опору (там було 28 окремих польських повстанських формувань), мав національний координаційний центр — Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), засновану в 1944 році. Вона забезпечувала політичне управління визвольною боротьбою аж до моменту її ліквідації службами радянської держбезпеки в 1954 році. Все ОУН та УПА підпорядковувалися УГВР, як і їхні відповідні підрозділи в Закерзонні.

Діяльність і тактика УПА

Період діяльності УПА в Закерзонні у 1944–1948 роках можна поділити на чотири основні етапи:

1-й етап: жовтень 1944-го — липень 1945-го: початковий період діяльності УПА, коли в Польщі тільки встановлювалась комуністична влада і країна була в стані руїни.

2-й етап: липень 1945-го — травень 1946-го: перше застосування регулярних підрозділів польської армії проти УПА і перший період ведення широкомасштабних бойових дій.

3-й етап: травень 1946-го — лютий 1947-го: так званий «бункерний період» діяльності УПА, коли повстанців змусили відійти на більш недоступні терени та розбудувати широку мережу бункерів.

4-й етап: лютий 1947-го — жовтень 1947-го: останні бої УПА та її повна поразка.

Восени 1944 року Червона Армія просувалась на Захід, і Головній Команді УПА стало зрозумілим, що майже вся Україна буде реінтегрована в Радянській Союз. Щоправда, майбутні обриси Польщі на той момент не були ще формально визначені і доля етнічного українського анклаву Закерзоння була невідома. Така ситуація видавалася Головній Команді УПА сприятливою для створення бази майбутньої діяльності в Закерзонні з наступних причин: ці землі являли собою потенційний притулок, особливо у тому випадку, якщо б Польща уникнула комунізації; вони були заселені прихильним населенням; були придатними для ведення повстанської діяльності; знаходилися близько від теренів основної діяльності УПА у великій Україні.

Перша рішуча спроба розгорнути повстанську діяльність в Закерзонні була зроблена Головною Командою УПА в жовтні 1944 року. В цей регіон було надіслано загін особливого призначення для інспектування, реорганізації та координування всіх менших ланок УПА, які вже діяли тут. Переважна частина мережі ОУН в Закерзонні, що залишилася з 1940 року (див. вище), була неушкодженою, а тому завдання реорганізації цієї мережі та утворення необхідної інфраструктури для підтримки збройного повстання було відносно неважким.

В кінці 1944-го — на початку 1945-го років зміщення фронтової смуги на Захід та наступ Червоної Армії і прокомуністичної Польської Армії разом з військами служб держбезпеки тільки на деякий час призупинив діяльність УПА в Закерзонні. Після цього впродовж кількох місяців не було системних або великомасштабних спроб боротьби проти загонів УПА, якщо не брати до уваги новоутворених загонів польських спецслужб та поліції. Але вони не мали досвіду з ведення бойових операцій проти повстанців, тож їх діяльність не була ефективною. В цей період УПА не мала місць постійної дислокації (баз) в Закерзонні, загони розташовувались в лісі бівуаком. Їх базами, місцем для бойових навчань і відпочинку, пунктами мобілізації новобранців та продовольчими складами стали українські сільські громади. Практично під кожною хатою і фермою в селі були викопані криївки. Загони УПА діяли напівлегально, переходи здійснювали вдень, часто використовуючи головні та другорядні дороги. За словами одного з польських офіцерів, ветерана боротьби проти повстанців, в багатьох районах українське підпілля сформувало власні нелегальні органи громадського місцевого управління. Вони використовували труднощі «новонародженої народної влади» Польщі і часто були єдиною реальною владою як для українського, так і для польського населення цього регіону.

Інший ветеран боротьби проти УПА, генерал Ігнасі Блюм, так описує ситуацію на той момент.

Загони УПА ламали звичний плин життя в районах своєї діяльності. Так, в Жешувському воєводстві в 1945 році були повністю паралізовані органи сільського управління. Вони функціонували лише в двох районах, в деяких селах призначалися по чотири рази, але УПА щоразу їх знищувала... Більшість постів МО (цивільної поліції) були ліквідовані...

Введені в оману зростанням своїх рядів та свободою дій в перші місяці 1945 року, повстанці УПА стали надміру самовпевненими, самовдоволеними і навіть нехтували заходами безпеки. Тож для них було цілковитою несподіванкою прибуття в липні 1945 року в цей регіон перших загонів Польської регулярної армії, від яких зазнали тяжких втрат. Польський уряд направив у південно-східні воєводства три неповні дивізії для підсилення безпеки місцевого населення, забезпечення успішного проходження програми переселення та боротьби з повстанцями. Поступово вони витіснили загони УПА з сіл, і ті змушені були відійти у більш придатні для ведення партизанської діяльності передгір'я. Там вони обладнали нові місця для табірних стоянок і криївки, а також вдосконалили тактику і зміцнили дисципліну. Закерзоння було територіально поділеним на райони дії куренів (батальйонів) і сотень (рот), а основні зусилля були спрямовані на зрив депортації українців Закерзоння до Радянського Союзу — вчинення нападів на контори переселення, залякування або викрадення їх службовців, знищення документів.

В 1945 році УПА переважно використовувала тактику ведення бойових дій загонами чисельністю до сотні та інколи до куреня. Вони часто організовували засідки на малі загони і патрулі, чинили напади на місцеві поліцейські пости, управління спецслужб та місцевого управління, але, як правило, уникали відкритих сутичок з великими формуваннями регулярної армії. Загони УПА рвали лінії зв'язку, зупиняли потяги з депортованими українцями, зносили в повітря вантажівки, мости і вокзали. Час від часу вони нападали на місцеві промислові об'єкти: нафтосховища, лісопильні, продуктові склади. Проти керівників місцевого масштабу, функціонерів комуністичної партії та цивільних службовців застосовувався вибірковий терор. Загони мали великий арсенал автоматичної зброї і непогану мобільність (деякі з них були кінними). Вони добре знали місцевість і мали прекрасну розвідувальну мережу. Часом повстанці переодягалися у форму польської армії, дезорієнтуючи і місцеве населення, і урядові спецслужби, які змушені були вдаватися до розробки особливої системи розпізнавання та вжиття заходів безпеки. Загони УПА часто переходили на територію Чехословаччини, щоб уникнути зустрічі з урядовими військами, провести там бойові навчання, відпочити чи просто виграти час. В загальному їх протистояння (бойові дії чи їх уникнення) регулярним армійським формуванням було успішним, бо останні все ще не мали досвіду з тактики ведення операцій проти повстанців, не знали місцевості, були сильно розпорошені і потребували більше військ для виконання низки завдань (підсилення безпеки місцевого населення, план переселення, операції проти партизан). Час від часу загонам УПА вдавалося зупиняти план переселення на певні проміжки часу — коли урядові війська змушені були тимчасово переключатись з переселення на операції проти повстанців.

Далі буде