Богдан Соколовський
Практично завершилася участь української делегації на чолі з Президентом нашої держави в роботі ювілейного 70-го засідання Генеральної Асамблеї (ГА) ООН.
Багато шанованих експертів і політиків вже мали свої зауваження щодо цієї участі. І вони, мабуть, мають рацію, якщо б йшлося про тривалу послідовність українського курсу, в тому числі, дипломатії.
У цьому зв’язку варто відзначити наступне.
Зустріч Президента України з Президентом США, перш за все, засвідчила про повагу до нашої країни, незважаючи на її тривалість чи теми, що там порушувалися. З іншого боку, враховуючи тривалу бесіду Президента США з Президентом РФ і загальну атмосферу у світі та на ГА, вкотре підтвердилося, що нам у захисті від російських агресорів необхідно покладатися здебільшого на себе. Бо нам готові всі співчувати, переживати за нас, навіть чимось допомагати. Але ніхто за нас не буде воювати. І модерної зброї нам не нададуть. Включно зі США і країнами Європи. Ніхто не буде за нас, українців, виконувати нашу роботу, в т. ч. обороняти Батьківщину. І це нормально. Бо хто з нас захищав американську демократію, чи будь-яку іншу?
Водночас не треба забувати, що Генеральна Асамблея ООН є своєрідним фіналом тривалої, послідовної роботи на двосторонньому рівні. Ми, на жаль, не мали змоги проводити такої багаторічної роботи повсякчас і всюди. Такої волі у колишнього керівництва не було. Правдиву роботу виконували хіба що окремі українські посольства, для яких патріотизм не був порожнім звуком.
Зрештою, в ООН як і в житті, побутує проста істина: краще не виголошувати якусь ініціативу, якщо нема гарантії, що її підтримає більшість зі 193 «оонівських країн». А така робота виконується не за місяць, рік чи навіть півтора. Треба чимало часу для кропіткої праці з країнами-членами ООН.
А як українських дипломатів орієнтували останніми роками? Будемо відверті: до 2010 року їм казали одне, з 2010-го до початку 2014-го — інше, тепер знову інакше. Що ж в такому випадку мають думати про нас іноземці?
Наприклад, багато пересічних іноземних громадян в демократичних країнах досі не знають, що в Україні точиться не громадянська війна, а триває цинічна агресія Росії. Не знають, що українська нація свого часу пережила голодомор, що він забрав життя мільйонів наших українських громадян, не розуміють суті і причин того голодомору тощо. І хто, окрім нас, їм це зможе пояснити?
Ми досі живемо за зразком колишньої радянської імперії. Ніяк не можемо звикнути до того, що в демократичних країнах позиція політиків формується на основі переконань громади. А це досягається протягом тривалого часу. Ми ж і надалі у роботі за кордоном практикуємо «есесесерівські» методи, коли за основу бралися центральні ЗМІ. Тепер цю методику за великі гроші активно використовує Кремль. А пересічні німець, американець, француз, поляк тощо, як правило, хочуть аби їх поважали, щоби з ними спілкувалися. Необхідно зрозуміти, що місцеве населення має довіряти нашим представникам. А для цього потрібно чимало часу, потрібні роки. Тут могло би бути велике поле діяльності для українських представників за кордоном. Тоді у росіян не вистачить коштів для ведення всюди на місцях за кордоном їх брехливої роботи.
Наразі ми, на жаль, не маємо за кордоном необхідних ресурсів. Тому і запізнюємося з формуванням нашої правдивої позиції. А відтак — не маємо достатньої підтримки. Сподіваюсь, поки що не маємо.
