1 липня 2013

Українсько-польські відносини: правда і міфи. «Закерзоння». Частина 1

Протягом трьох років після закінчення Другої світової війни (1945–1948 рр.) Польщу охоплювала загра­ва масового повстанського руху, що міг перерости у справжню громадянську війну. Цей рух був двох видів: опір поляків, що виник ще за часів німецької окупації країни, та визвольні змагання українського населення Холмщини, Перемишлянщини та Лемківщини (землі східної Польщі). Спільним у них було те, що вони не сприймали комуністичну систему в Польщі і досить серйозно їй протистояли. Тогочасний польський комуністичний режим змушений був залучати чималі збройні сили та матеріальні ресурси до операції придушення повстанського руху, що тривала з початку 1945-го і аж до 1948 року.

Але ці повстанські рухи сильно і відрізнялися: джерелами виникнення і етнічним складом учасників, організацією і цілями, а також стратегією і тактикою. Польський рух опору був все ж антирежимним, а український вівся ще й за визволення з-під польського володіння. Що ж являв собою український рух на так званій «території Закерзоння»? Нині це землі південно-східної частини Польщі.

Джордж Натаніел Керзон
Джордж Натаніел Керзон 1859-1925. Віце-король Індії (1899-1906), міністр закордонних справ Великобританії (1919-1924), лідер палати лордів (1916-1925), лорд-президент Ради (1916-1919, 1924-1925)
http://blog.i.ua/

Назва походить від терміну «лінія Керзона». Ця лінія була запропонована у липні 1920 року міністром закордонних справ Великобританії лордом Керзоном для демаркації кордонів між Радянською Росією іПольщею, під час укладання перемир'я. Згодом, в ході Другої світової війни регіон двічі відокремлювався відЗахідної України.

Вперше це сталося в серпні 1939 року, коли Гітлер і Сталін домовилися розділити Польщу. Тодіновоутворений радянсько — німецький кордон, згідно з пактом Молотова-Ріббентропа, пролягав майже вздовж «лінії Керзона».

Вдруге — у лютому 1945 року, коли держави-союзники домовилися в Ялті про демаркацію радянсько-польського кордону. Він знову ж проліг майже вздовж «лінії Керзона». Звідси й назва — Закерзоння.

Закерзоння — смуга земель, завширшки в се­редньому до 150 км, що пролягає з півночі від Любліна та Холму на південь вздовж колишнього радянсько-польського кордону до теперішнього польсько-словацько-українського кордону в Кар­патах. Це були історичні українські землі Холмщини, Перемишлянщини та Лемківщини, які населялись переважно етнічними українцями чисельністю більше як 650 000 осіб. Регіон був відсталим як з економічної, так і з соціально-політичної точок зору. Українці тут жили в основному селянськими общинами і переважно в Жешувському та південно-східній частині Люблінського воєводств, і складали етнічну більшість місцевого населення.

Українські пов­станці вдало використовували особливості тери­торії, де їм допомагала, зокрема, пересічена місцевість лісистих узвиш Південного високогір'я та природний щит Карпатських гір.

Передвоєнна Польща була надзвичайно нестабільною через потенційну загрозу повстань національних меншин. Чимало меншин, які відторгались польською спільнотою, були дезінтегруючим фактором на політичній арені країни. З 35 мільйонів населення передвоєнної Польщі 30 відсотків складали національні мен­шини. Найчисельнішою з них була українська (4,5 мільйона). Вона проживала на теренах східної Галичини і Волині (теперішня Західна Україна) та у Закерзонні. Політика уряду Польщі щодо цих меншин, особливо української, не була для них сприятливою. Вона характеризувалася на­полегливими зусиллями польської влади та національної еліти асимілювати національні мен­шини за допомогою насильницької полонізації. Дискримінація українців практично в усіх сфе­рах громадського життя (політичній, економічній, соціальній та культурній) лише розпалювала традиційну ворожнечу між українцями та панівною більшістю — поляками. Коли для активного і революційно налаштованого прошарку суспільства перекриваються шляхи звичної діяльності, цей прошарок йде у підпілля. Утво­рення і діяльність Організації Українських Націоналістів (ОУН), таємного політично-виз­вольного руху, що діяв за часів польського правління в Україні, — безпосередній наслідок ситуації 1929–1939 рр. у Польщі.

Незважаючи на високу щільність етнічного українськогонаселення Закерзоння, в довоєнні роки польська влада вважала українців поляка­ми, повністю ігноруючи їх культурні та національно-етнічні потреби. Існувало дуже мало шкіл з українською мовою викладання, кількість яких польська влада поступово скорочувала. Вживалися всілякі спроби полонізувати цю територію і знищити її самобутність. Місцеві селяни були незаможні, а способи земельного господарюван­ня — примітивні. Повну протилежність їм стано­вили великі місцеві землевласники, які майже всі були поляками. Таким чином, національне питання тісно перепліталося з аграрним.

Ознайомимося з короткою хронологією голов­них політичних подій, що передували масовому повстанському руху українців у Закерзонні.

1919 року, у результаті польської агресії проти молодої Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), Польща приєднує до себе західноукраїнські землі — Галичину, Волинь та Закерзоння. Всупереч домовленості Аліантів у Версалі, Польща в 1920році легімітує цю агресію ризькою угодою з комуністичною Росією (РСФСР). Вони поділили Україну між собою. Ветерани української визвольної війни (1917–1920 рр.) створюють­ підпільну Українську Військову Організацію (УВО) під проводом полк. Є. Коновальця. А в 1929 році українські націоналісти засновують на базі УВО таємну політичну організацію — Організацію Українських Націоналістів (ОУН), яка здійснює акції політичного та зрідка збройного опору польсько­му пануванню у Західній Україні.

Пакт про ненапад від 23 серпня 1939 року між СРСР і Німеччиною
Пакт про ненапад від 23 серпня 1939 року між СРСР і Німеччиною. У секретних статтях протоколу Молотова-Ріббентропа до Пакту про ненапад є і дана карта. На карті показана лінія державного кордону між СРСР і Німеччиною на території колишньої Польщі. Карта підписана Сталіним і Ріббентропом
http://www.runivers.ru/

23 серпня 1939 року нацистська Німеччина та Радянський Союз підписують пакт про ненапад і таємний прото­кол про розділення Польщі за так званою «лінією Молотова-Ріббентропа» (приблизно вздовж «лінії Керзона» ). В результаті війни нацистсь­кої Німеччини з Польщею Західна Україна приєднується до Радянської України, а Закер­зоння залишається частиною окупованої Німеччиною території. 22 червня 1941 року Німеччина нападає на Радянський Союз; части­на Західної України (Східна Галичина та Закер­зоння) входить до складу німецької адміністративної області т.зв. Gепеrаl-Gоиvеrпетепt-Роlеп (Генеральна губернія — Поль­ща). 30 червня 1941 року Провід ОУН під керівництвом С. Бандери проголошує у Львові відновлення української держави. У відповідь на жорстокість німецьких окупаційних органів в Україні, ОУН розпочинає збройну повстанську діяльність проти Німеччини, а у 1942 році фор­мує Українську повстанську армію.

Приблизно в той же час поляки організовують своє збройне підпілля, що носить назву Аrтіjа Кrаjоwа (АК), яка діє головним чином на, власне, польських територіях, інколи заходячи на етнічні українські терени Західної України і Закер­зоння та тероризуючи українське населення.

Польські комуністи також поновлюють свою діяльність, і в 1942році організовують невеликий партизанський загін, Народну Гвардію, який згодом стане серцевиною прокомуністичної Поль­ської Народної Армії. Протягом 1944 року ОУН перебудовує свою мережу в Закерзонні, а Головна команда УПА переорганізовує загони УПА для ширшого збройного опору.

Корені українського визвольного повстансь­кого руху на Закерзонні у багатьох аспектах відрізняються від коренів польського повстансь­кого руху в корінній Польщі. Як і більшість поляків, українське населення Закерзоння з релігійних та соціально-економічних мотивів чи­нило відчайдушний опір насадженню комуністичної системи в країні. Але більшість етнічних українців, без огляду на політичну систему, була ще й проти польського панування, їхні погляди грунтувалися на гіркому досвіді недавнього минулого.

Споконвічна польсько-українська ворожнеча відродилася у 1939-1942 рр., під час перших трьох років німецької окупації Польщі, до якої належало й Закерзоння. Німці, з певних політичних мотивів, перш за все нацьковували українців Закерзоння на поляків і, навпаки, поляків — на українців. З одного боку, українцям були надані певні пільги: місцеве самоврядування перейшло до їхніх рук, кожній громаді дозво­лено було відкрити українську школу, великих польських землевласників позбавили власності на землю, частину якої передали українським селянам.

Після розподілу Польщі між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом у вересні 1939 року на цих землях почала спостерігатися велика активність української інтелігенції, особ­ливо політичних активістів, які, утікаючи від ра­дянської окупації Західної України, селилися в окупованих Німеччиною Лемківщині та Перемишлянщині. З цих переселенців вийшли вчи­телі новоутворених шкіл, а також провідники і організатори українських громад Закерзоння.

Польське збройне підпілля, зокрема, елементи Армії Крайової, яка боролася з німецькою окупацією, в той же час проводило антиукраїнські акції. Ось що доповідає свідок цих подій, тодішній виконуючий обов'язки провідника "ОУН-бандерівці" та організатор УПА Микола Лебедь:

"Одначе поляки вели цілий час політику по суті третього окупанта, тобто старалися на кожному кроці, при помочі як німців, так і большевицької партизанки, винищувати і тероризува­ти український народ. По­ляки повели терористичну акцію проти українського на­селення на окраїнах українських етнографічних земель, а особливо — в Грубешівському, Холмському, Володавському і інших повітах лівого берега Бугу і Сяну. Цю акцію почали ще в 1942 році нападами на села, вбивствами української інтелігенції, а в подальшому поголовним винищенням, спаленням і мордуванням по українських селах. Жертвою їхніх акцій стало в 1942 і 1943 рр. понад 2.000 осіб. В 1944 році поляки перенесли свій терор також на цілість українських західних земель Галичини, а в основному— на міста. Антиукраїнські акції здійснювали всі поляки без огляду на партійну чи ідейну приналежність".

Ворожнеча між поляками і українцями вилилась у відкрите протистояння після того, як у 1944 році українці розширили радіус повстання з Західної України на терени Закер­зоння. Таким чином, загони українського і поль­ського опору, воюючи з німецькими окупантами, час від часу мали сутички між собою. Ворожнеча досягла найвищої точки, коли в 1944 році Голов­на Команда УПА, щоб запобігти подальшому пог­либленню міжетнічного конфлікту між поляка­ми та українцями, прийняла рішення переселити велику кількість етнічних поляків з багатьох регіонів Західної України. Більшість виселених (близько 300.000 чоловік), залишивши українські землі, добровільно осіла у Закерзонні, поруч з місцевим українським населенням.

Однак безпосереднім поштовхом до початку широкомасштабного збройного повстання українців у Закерзонні був територіальний поділ та демаркація кордонів між СРСР та Польщею.

Лінія Керзона (1945) та зміни території Польщі
Лінія Керзона (1945) та зміни території Польщі
http://ru.wikipedia.org/

У лютому 1945 року на Ялтинській конфе­ренції «велика трійка» визнала дещо змінену «лінію Керзона» демаркаційною лінією між Поль­щею та СРСР. Особливо на цьому наполягав Радянський Союз, оскільки більшість національних меншин на східних територіях Польщі були етнічно пов'язані з сусіднім насе­ленням західних республік СРСР (литовці, білоруси та українці). Їхнє включення до післявоєнних меж Радянського Союзу таким чином усувало б небезпеку майбутніх політичних ускладнень (іредентизму). Українське населен­ня було невдоволене не тільки передачею українських історичних територій Польщі, але й рішенням країн-сусідів (Польщі і Радянського Союзу) обмінятися населенням — депортувати українців із Закерзоння до Радянського Союзу, а на їх місце поселити поляків з СРСР. Ситуація ускладнювалась ще й через прогресуючу комунізацію Польщі.

У квітні 1943 року група польських комуністів, що жили в СРСР, утворила в Москві власну організацію, так звану Спілку польських патріотів, заклавши таким чином фундамент післявоєнного комуністичного уряду Польщі. Перший офіційний орган цього уряду був створений у січні 1944 року, коли з ініціативи ПОРП (Польської об’єднаної робітничої партії) була організована підпільна коаліційна рада (Національна Рада Батьківщини). В Раді були представлені підібрані ПОРП представники кількох некомуністичних партій. 2 липня 1944 року Червона Армія разом з новоутвореною Польською Народною Армією перетнула «лінію Керзона», і НРБ з допомогою СРСР сформувала Польський Комітет Національного Визволення (ПКНВ), відомий ще як «Люблінський комітет».

Через день НРБ і ПКНВ спеціальним маніфестом оголосили себе єдиною законною тимчасовою владою Польщі. 5 січня 1945 року Радянський Союз визнав Люблінський комітет «тимчасовим урядом визволення Польщі». 28 червня того ж року він перетворився у «тимчасовий уряд національної єдності», який номінально, згідно з ялтинськими домовленостями, був коаліційним, і до нього входили представники польських вітчизняних і еміграційних некомуністичних партій. Але комуністи контролювали «вершини влади» — найважливіші міністерства, зокрема, оборони, внутрішніх справ, освіти та інформації.

Виборовши політичну перемогу на попередніх виборах, комуністи прискорили процес консолідації, який завершився наприкінці 1947 року. На той час легальна опозиція або злилася з політичною системою, в якій домінували комуністи, або розпалася, а збройний опір (як український, так і польський) було зламано по всій країні.

 

Далі буде