Христина Бутко
Одна з найбільш гарячих і обговорюваних тем на сьогодні — введення миротворчої місії ООН на Донбас. Ще в 2015 році з пропозицією про розгортання миротворчого контингенту на Донбасі виступила Україна, однак найбільший ажіотаж навколо цього питання виник після внесення Росією резолюції до Ради безпеки ООН зі своїм баченням розміщення такої місії.
Спочатку Росія запропонувала розмістити миротворців тільки на лінії розмежування для охорони спостерігачів моніторингової місії ОБСЄ. Безумовно, такий варіант не влаштував би ні Україну, ні її західних партнерів. Однак це поклало початок переговорному процесу, основним майданчиком для якого стали зустрічі спецпредставника США Курта Волкера і помічника російського президента Владислава Суркова. Водночас, колишній генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен підготував доповідь, в якій озвучив деталі — чисельність миротворців місії, які країни можуть увійти до її складу і принцип розміщення контингенту. Доповідь була озвучена під час Мюнхенської конференції з безпеки 17 лютого.
Українські Новини вирішили розібратися у внутрішній структурі миротворчих місій, процедурі і механізмах прийняття рішення про введення контингенту ООН, а також особливостях роботи «блакитних касок» в конфліктних зонах.
Співрозмовник агентства — Віктор Гвоздь — кадровий розвідник, військовий і дипломат. Після Євромайдану був призначений на пост глави Служби зовнішньої розвідки і керував секретною службою до квітня 2016 року.
У 1993–1995 роках брав участь в миротворчих місіях ООН на території колишньої Югославії. Про ті часи розповідає не без ностальгії, оскільки відправився туди представником ЗСУ і потрапив в головний штаб ООН в Загребі в тиловий відділ, який займався питаннями забезпечення, що дозволило йому їздити по всій місії і бачити роботу організації зсередини. Виїхавши звідти, в 1996-му В. Гвоздь повернувся військовим аташе в Хорватії і Боснії та Герцеговині. Через деякий час служби, в 2000–2003 роках, був направлений як представник Міністерства оборони в постійне представництво України при ООН в Нью-Йорк. Він сам зізнається, що завдяки такому послужному списку бачив роботу миротворчих сил з найрізноманітніших сторін.
— Вікторе Івановичу, ви брали участь у миротворчій місії ООН в колишній Югославії у 90-х роках. Розкажіть, як це було?
— Я потрапив туди у 1993 році, коли в Сараєво вже знаходився 240-й український окремий спеціальний батальйон, що виконував в цьому складному регіоні свої функції. Крім українського підрозділу, там були ще групи офіцерів в самому штабі сектора, у м. Сараєво. На той час я був у складі Головного штабу військ ООН в колишній Югославії у м. Загреб, Республіка Хорватія. Спочатку нас було двоє, а згодом долучився ще один офіцер. Фактично ми були не тільки штабними офіцерами UNPROFOR, але й одночасно представниками українського контингенту в цьому важливому місці. Загреб був ключовою точкою, через яку проходили всі комунікації з усією місією. І найголовніше, що всі українські військовослужбовці, які прибували або від’їжджали, в основному прямували через це місто, за винятком ротації батальйону в Боснії. Тому ми надавали їм необхідну допомогу. На той час у штабних офіцерів були дипломатичні паспорти, тобто, вони мали певний дипломатичний імунітет, хоча і обмежений.
Потрібно мати на увазі, що в миротворчих місіях, крім військових підрозділів, є ще окремі військові спостерігачі, так звані military observers, до обов'язків яких входить патрулювання конкретних зон території місії та доповідь про виконання мандату конфліктуючими сторонами. Якщо військові підрозділи виконували свої обов'язки на якихось лініях розмежування, блокпостах, то спостерігачі зазвичай пересувалися на машинах парами, слідкуючи за виконанням мандату місії. Зазвичай це представники різних країн, об'єднаних в одній групі. Вони безпосередньо не входять до складу національних військових контингентів.
Крім військового контингенту та військових спостерігачів, до миротворчих місій також входять цивільні поліцейські, так звані сівполовці. До речі, я приймав першу групу цивільних поліцейських. Це були співробітники української міліції. Вони також займались спостереженням, але переважно, щоб протиборчі сторони не порушували порядку та дотримувалися вимог закону.
— Тобто, їх рівень відповідальності стосувався цивільного населення?
— Абсолютно. Вони стежили, щоб місцеве населення дотримувалося закону, оскільки нерідко виникали конфлікти на побутовому рівні.
Згодом мені довелося приймати наших перших вертолітників, яких розташували у Східній Славонії. Потім, коли я був у якості військового аташе України в Хорватії та Боснії і Герцеговині, випадало вирішувати різні проблеми, що стосувалися миротворчого контингенту, починаючи від надання допомоги з консульських питань до більш складних, наприклад, коли розбився наш гелікоптер. Тоді, у вересні 1997 року, загинув заступник керівника місії в Боснії німецький дипломат Герд Вагнер і багато американських фахівців, військових спостерігачів, а нашому екіпажу вдалося вціліти.
— Скільки військовослужбовців у ті часи налічував наш контингент?
— Понад тисячу осіб, дуже значна місія. В цілому, розпочинаючи з 1992 року, ми брали участь приблизно в двох десятках миротворчих операціях, понад 37 тис. наших військовослужбовців відслужили у конфліктних зонах.
— Які складнощі випадають на долю миротворців під час операцій?
— Складнощів чимало. Передусім треба мати на увазі, що миротворці, зазвичай, перебувають в зовсім незнайомій країні. Повернімось знову ж таки до колишньої Югославії. 240-й батальйон знаходився в Сараєво, в Боснії. Там — мультинаціональне населення, конфлікт відбувався фактично між хорватами-католиками, боснійцями-мусульманами та православними сербами. Україна — країна православна. Якщо виникає якийсь конфлікт, а наш батальйон йому запобігає, мусульмани починають звинувачувати українців в упередженості, мовляв, ось ви нас утискаєте… Фактично, першими до складу миротворчого контингенту України увійшли офіцери-розвідники, як найбільш підготовлені для виконання завдань за кордоном. По-перше, вони володіли іноземними мовами, добре знали регіон. По-друге, і їм нерідко потрібно було діяти дипломатично, адже доводилося вирішувати чимало питань, включно з забезпечення місцевого населення питною водою, електрикою.
Зазначу, що тоді була ще одна проблема — відрив особового складу від рідної домівки, адже часто не було елементарного зв'язку.
З іншого боку, багато офіцерів намагалися потрапити служити у батальйон, щоб заробити якихось грошей. Якщо в Україні тоді грошове утримання становило близько 20–30 доларів, то в місії — від 600 до 800 доларів США.
— За яким принципом ухвалюється рішення про те, хто з військовослужбовців братиме участь в миротворчій місії?
— Коли ухвалюється рішення про введення миротворчого контингенту, підрозділи формуються самою країною, а безпосереднє рішення приймає Міністерство оборони. Перший український миротворчий батальйон формувався на базі Дніпропетровської армії. Добирали за таким принципом: майбутній миротворець мав відповідати професійним вимогам, був психологічно стійким, без шкідливих звичок. Спеціальні комісії додатково перевіряли відповідність військовика необхідним критеріям. Першим командиром такого батальйону був заступник розвідувального відділу армії полковник В. Сидоренко. Військові спостерігачі добираються індивідуально. У них повинна бути бездоганною англійська, якою вони спілкуються та інформують керівництво миротворчої місії, а також належні навички з керування автомобільною технікою. Відповідно і психологічна готовність до дій у складних польових та бойових умовах.
Траплялося й таке, що дехто психологічно не витримував побаченого — убитих дітей і жінок, літніх людей. Наприклад, в 60-му батальйоні один з наших бійців, після серйозних боїв, що відбулися між хорватами і сербами з великою кількістю загиблих, покінчив життя самогубством.
— Як повинні діяти миротворці, якщо розпочинається ескалація бойових дій?
— За великим рахунком, вони повинні захищатися. Зброя видається миротворцям винятково для свого захисту. Вони не беруть участі у ескалації, але доповідають про ситуацію «догори», щоб цю ескалацію зупинити. Миротворча місія відрізняється від силових операцій або операцій НАТО тим, що вона, практично, не бере участі в бойових діях. Хоча в історії ООН є операції з примушенню до миру. Але їх не так вже й багато.
— Тобто, вони можуть використовувати зброю тільки для самозахисту?
— Однозначно. Наприклад, голландський батальйон охороняв анклав Сребреницю, де були мусульмани. І коли серби розпочали наступ, голландці відійшли і до сербів потрапило в полон боснійське населення. Полонених чоловіків і підлітків серби відокремили і… розстріляли. Всіх. Загинули тисячі мусульман… А голландський батальйон стояв осторонь, не вживаючи жодних заходів.
— І нічим не міг зарадити?
— Як сказати… Наприклад, український батальйон, який знаходився у населеному пункті Жепа, неподалік від Сребрениці, і опинився у схожій ситуації, не вдався до бойових дій, але рішуче встав між протиборчими сторонами, не допустивши подібного вбивства. Потім розпочалися переговори, і все закінчилося мирно.
Треба сказати, що успішних миротворчих місій ООН не так вже й багато. Нагадаю, що перші миротворчі місії в історії ООН, як на Близькому Сході, що розпочалися у 1948 році, так і на індо-пакистанському кордоні, 1949 року, не завершені досі. Уявіть собі: вони тривають майже 70 років! Хоча можна навести приклад і місії успішної. До речі, визначальну роль в такій місії зіграв потужний український контингент. Це було в Сьєра-Леоне. Але зауважу, що кожна миротворча місія — унікальна, не схожа одна на одну, і результати залежать від багатьох чинників.
— Перед участю в операціях українські військові проходять спеціальну підготовку?
— У нас є центр підготовки миротворчих операцій у Яворові, на Львівщині, де повністю опрацьовуються всі елементи, які можуть виникати під час виконання миротворчих місій. Наприклад, робота на блокпостах, супровід колон, участь в гуманітарних питаннях тощо. Там створені навчальні бази, умови для радіообміну, щоб військовослужбовці могли правильно вести радіообмін англійською мовою. Сьогодні всі підрозділи, які плануються до участі в миротворчих операціях, проходять відповідну підготовку.
— Хто безпосередньо проводить навчальні заняття? Чи запрошуються для цього закордонні інструктори?
Є інструктори і свої, і закордонні. Миротворчі стандарти ООН фактично відповідають стандартам НАТО. Ми запрошуємо іноземних інструкторів тому, що у них більший досвід. Але на сьогодні у нас достатньо і своїх фахівців, які брали участь в багатьох миротворчих операціях і спроможні проводити відповідні інструктажі.
— Як відбувається взаємодія з іноземними контингентами?
— Миротворча місія складається не тільки з військових контингентів, як зазвичай вважають. Взагалі, всю місію очолює цивільний, так званий спеціальний представник генерального секретаря ООН. Він виступає в якості політичного керівника місії і відповідає за виконання всього мандата. Мандат затверджується в Раді безпеки ООН. Крім того, призначається і військовий керівник — командувач цієї місії. Але він виконує вказівки політичного керівництва. Крім того, є тилове забезпечення, яким займається Департамент польових операцій Секретаріату ООН, що керує всією логістикою місії. Оперативна комунікація і координація в місії проводиться на щоденних нарадах командувачем місії, завдання коректуються з командирами контингентів.
Є штаби, які планують де і що потрібно виконувати. Завдання надходять по радіозв'язку та інших засобах комунікації. Успіх місії залежить від якості і рівня підготовки саме керівного складу, як політичного так і військового. Багато також у виконанні мандату місії залежить від незаангажованості самих миротворців на різних рівнях.
— Наразі завершується мандат миротворчої місії в Ліберії, українські військовослужбовці повертаються в Україну. Що їх чекає в майбутньому?
— Вони повернуться додому, підуть у свої підрозділи і служитимуть далі. Контрактники зможуть повернутися до цивільного життя. Ми сьогодні беремо участь у 7 операціях, незабаром вже буде 6, з урахуванням завершення місії в Ліберії.
До речі, як я вже вище зазначав, завдяки нашому контингенту у Сьєрра-Леоне, ця місія вважається успішною. У Сьєрра-Леоне тривала громадянська війна, і туди направлялися контингенти в основному з азійських країн: Пакистану, Індії, Бангладешу. Фактично, на миротворчості ці країни заробляють кошти. В тих контингентах особового складу достатньо, але існують проблеми з бойовою технікою. Дуже важливу роль як в Сьєра-Леоне, так і в Ліберії відіграв наш вертолітний загін. Оскільки це специфічна країна зі своїм рельєфом, джунглями, то там потрібно було перелітати через затоки і працювати на узбережжі океану. Я саме тоді перебував на посаді військового радника в місії України при ООН та членом делегації України на той час у Раді безпеки ООН, і виконував обов’язки координатора між Департаментом миротворчих операцій Секретаріату ООН та Міністерством оборони України. При технічному опрацюванні нашої участі в цій місії ми домовилися, що Україна надасть для азійських контингентів техніку. У нас в той час була така можливість. ООН же зобов’язана все це компенсувати. А на практиці це виглядає так: є перелік майна країни, що використовується в місії, а представник тилу ООН, раз на півроку його обліковує, так званий in- та out survey. Якщо майно втрачається чи знищується — ООН це компенсує. За кожну втрачену одиницю бойової техніки країна дістає серйозне відшкодування. Ми поставили туди понад сотню БТР-ів і матеріально-технічне забезпечення, адже цю техніку необхідно обслуговувати.
Тут ще важливе питання участі. Участь у миротворчих операціях — це хороша практична школа для наших військових. Армія, яка не воює і не бере участь у різних операціях, навіть миротворчих, поступово бюрократизується і втрачає боєздатність. Стільки, скільки наші вертолітники літали в місіях, вони ніколи не мали змоги літати в Україні. Тому наш контингент їхав туди не тільки задля грошей, а й за бойовим досвідом.
— За великим рахунком, чи можна стверджувати, що Україна зацікавлена в активному залученні до миротворчих операцій?
— Абсолютно. У нас є підготовлений контингент, на відміну від країн третього світу. ООН нас завжди охоче запрошує. Тому ми присутні в Конго, на Кіпрі, в Косово, в Кот-д'Івуарі, Судані. Це складні країни. З іншого боку, з огляду на сьогоднішню війну на нашому Сході, наразі нам потрібен наш військовий ресурс саме в Україні.
— Яким чином оплачується робота миротворців? І чи компенсує держава їхнім сім'ям, коли військові гинуть під час миротворчих операцій?
— За кожну людину ООН сплачує десь приблизно 1 300 доларів на місяць (може щось змінилося за останній час, бо я не відслідковував дане питання ще з середини 2000 року, але, думаю, не суттєво). Та необхідно врахувати, що ООН платить не конкретній особі, а державі. А вона вже визначає, якою буде платня для миротворця. У США, Норвегії, Фінляндії, Швеції військовослужбовцю оплачується з держбюджету, тому що ніхто з їх громадян за 1 300 доларів не поїде у миротворчу місію. У нас, я знаю, держава ще й забирала у миротворців. Якщо наш миротворець діставав поранення, знову ж таки компенсація за це йшла державі, а вже вона визначає розмір компенсації військовослужбовцю. Якщо йдеться про військових спостерігачів, то їм безпосередньо сама місія виплачує добові. Бюджет місії щорічно затверджується Генеральною асамблеєю ООН.
— Давайте перейдемо до питання можливого введення миротворчої місії на Донбасі. Останнім часом ця тема на слуху, наше керівництво обговорює її на всіляких міжнародних майданчиках. Можете детальніше роз'яснити механізм ухвалення рішення про введення такої місії в структурах ООН?
— Спочатку вивчається ситуація. У генерального секретаря ООН є заступник з питань миротворчих операцій. Йому підпорядковано кілька департаментів: політичний департамент, департамент з миротворчих операцій і департамент польових операцій. Завдання політичного департаменту — зібрати всю інформацію про події в тому регіоні, де планується місія: які там умови, чи зможуть сторони гарантувати безпеку миротворцям, визначаються завдання, які стоятимуть перед місією. Далі генсек, зважаючи на отриману інформацію, виносить пропозицію на розгляд Ради безпеки про введення місії з певним мандатом. У Раді безпеки 5 постійних і 7 непостійних членів, які ухвалюють рішення.
Мандатом визначається завдання місії і список країн, які братимуть у ній участь. Завдання місії визначає політичний департамент. Військовий департамент визначає безпосередню кількість військ, кількість та види бойової техніки. Він посилає технічну місію в регіон. Її представники виїжджають, визначають, скільки потрібно сил, щоб виконати мандатні завдання. Потім розсилають запит всім членам ООН щодо надання своїх контингентів і вивчають, хто надав свої пропозиції. За їх підсумками департамент подає перелік країн на затвердження. Це називається force generation — «генерація сил».
Потім до справи підключається тиловий департамент, визначаючи матеріально-технічне забезпечення, необхідне для розгортання миротворчої місії. Коли це все вже узгоджується, виїжджає передова група для підготовки місця для контингенту. Потім перекидається контингент, прибуває цивільна адміністрація на чолі з спеціальним представником ООН, його радниками, прес-службою, політичною секцією, відділом контактів з воюючими сторонами тощо. Одночасно розгортаються військові контингенти, головний штаб, розпочинають роботу керівники секторів. Якщо необхідно, то в місії розгортається миротворчий поліцейський контингент. Двоє осіб — спецпредставник і керівник військової місії — призначаються безпосередньо генсеком ООН.
— Якщо принципове рішення по Донбасу буде ухвалене, скільки часу буде потрібно на розгортання місії?
— На це ще немає мандата. Але на це знадобиться приблизно рік. Необхідно розробити мандат, технічній місії потрібно виїхати і подивитися де і що вони будуть там робити… Так, на це піде десь рік, щоб структура повністю розгорнулася. Це станеться практично перед самими виборами в Україні.
— На останніх перемовинах спецпредставника США Курта Волкера і помічника російського президента Владислава Суркова сторони обговорювали варіант розміщення місії спочатку уздовж лінії зіткнення і подальшого розширення мандата місії по всій території Донбасу, включно з ділянкою російсько-українського кордону. Крім того, приблизно за таким же принципом Андерс Фог Расмуссен підготував звіт, який був представлений в Мюнхені. Наскільки такий формат може бути прийнятним для України?
— У нас все це буде крутитися, в основному, на виконанні «мінських угод». Можливо, заради процесу місія і потрібна, але що стосується результату — 50/50. Ми ж розуміємо, що конфлікт на Донбасі — не внутрішній. Миротворча місія може бути гарантом виконання якихось частин «мінських угод» і контролювати цю ситуацію. Сама ідея місії цікава, але з точки зору результативності… Я ще раз кажу, що мало миротворчих місій реально призводили до чогось путнього. Все буде вирішуватися в абсолютно інших місцях і в інших кабінетах. Звісно, багато залежить від мандату. Скоріш за все, основною його ідеєю буде мирна реінтеграція окупованої частини донецького регіону в правове, конституційне поле України. Але знову ж таки, як це все буде? Фактично, дві країни — постійні члени Ради безпеки ООН, Росія — яка фактично є ініціатором цього конфлікту, агресором, та США — які реально є тією країною, що намагається вирішити даний конфлікт, мають абсолютно різні бачення щодо самого мандату, точніше шляхів його реалізації. Мюнхенська конференція також показала, що ще далеко до спільного бачення безпосередньо України та Росії. Нормандська четвірка «більш мертва, ніж жива» з точки зору якоїсь ефективності.
Що стосується тактичних оперативних моментів сьогодні на Сході, то також складається цікава ситуація. Наприклад, на Балканах, якщо були ворогуючі сторони, то між ними стояли сили ООН, і ніхто не рухався: ні серби в бік хорватів, ні хорвати в бік сербів. А у нас щодня тисячі людей перетинають лінію розмежування в той чи інший бік. Тоді постає питання: що розводити? Ті спорадичні обстріли?
— Ви кажете, що у ООН мало успішних місій. Успіху не варто сподіватися і у випадку з Донбасом?
— Повторюю, дуже багато незрозумілих речей. Для чого потрібні миротворці? Для виконання «мінських угод»? Але що це нам дасть, коли ніхто не контролює кордону? По-друге, про яке розведення сил ведеться мова? Вони і так розведені. Контролювати щось? Невже місія ОБСЄ гірше контролює, ніж ООН. Це просто один з елементів спроби створити видимість вирішення питання. Всі ж розуміють, що питання не в цьому. Повинні сісти за стіл переговорів ті, хто дійсно впливає на процес. Тому я не дуже вірю в якусь ефективність чи серйозні результати цієї місії.
І навіть більше, і знову згадуючи Хорватію, коли на виконання Ердутських угод була запроваджена місія ООН UNTAES, основним завданням якої було реінтеграція Східної Славонії. Ніби все відбулося. Але чи насправді порозумілися тоді місцеві серби та хорвати?… Інформація, яка доходить звідти з відкритих джерел, свідчить про те, що там не так все просто. Ще далеко до справжнього примирення. Давайте гіпотетично уявімо, що через кілька років, якщо буде введена миротворча місія на Донбасі, де-юре відбудеться так звана реінтеграція і ми отримаємо фактично ворожий регіон з особливим статусом, органами влади, які будуть репрезентувати представники місцевого населення, з зруйнованою інфраструктурою та економікою, з населенням, в якого мізки промиті російською пропагандистською машиною та путінською Росією під боком з одного боку, та Україною, яка за чотири роки практично не спромоглася провести ефективні внутрішні реформи, з слабкою економікою та несформованим громадянським суспільством. Боюсь, в нас будуть сумні перспективи перетворитись на сіру зону перманентної стагнації та бути ласим об’єктом для наших сусідів в їх геополітичних перегонах.
Тому, на мою думку, миротворча місія ООН, як елемент виходу з тупикової ситуації, в тактичному плані може мати місце, але стратегією має бути проведення ефективних політичних та економічних реформ, побудова сталого та заможного суспільства, де всім громадянам України, незалежно з заходу чи сходу, буде комфортно. Якщо буде так, як колись з Німеччиною (де з її Східної частини люди втікали до Західної за кращим життям), тоді відбудеться і справжня реінтеграція окупованих територій. Все інше — «від лукавого». А чи зможемо ми це виконати — залежить від кожного громадянина України. Єдине, що я знаю, то це те, що з цим так званим уроком ми маємо впоратися самотужки.
Оригінал інтерв'ю: https://www.ukranews.com
