Богдан Соколовський
Те, що в Україні, на контрольованих нами шахтах не видобувається жодного кілограма антрациту, а видобувається більше, ніж споживає теплова енергетика, вугілля газової групи, — загальновідомо. Також багато написано про те, що українська теплоенергетика споживала останніми роками приблизно 9,5 млн тонн антрациту, оскільки так ще з радянського часу обладнані деякі українські ТЕС і ТЕЦ. Решта станцій спроектовані і обладнані так, аби не споживати антрациту, а тільки вугілля, яке вдосталь видобувається у нас, не враховуючи шахт на тимчасово непідконтрольній частині Донбасу. Тут, для прикладу, варто зауважити, що в багатьох країнах така ситуація є постійною. А теплова електроенергетика там є основною складовою, оскільки частка атомної електроенергетики менша, ніж в Україні (або взагалі відсутня).
Словом, в УРСР усі теплові станції були спроектовані і, відповідно, споруджені, за найменших фінансових затратах, і так, аби спалювати лише те вугілля, яке оптимально транспортувати лише з радянських шахт. Ніхто тоді не передбачав, що колись буде потрібен імпорт вугілля. Тому і доставка вугілля на українські ТЕС і ТЕЦ була організована так, щоб це було вугілля лише із радянських конкретних шахт, до яких «прив’язувалися» конкретні станції. Тобто, не передбачалися постачання морським шляхом, не дублювалися під’їзні шляхи тощо. І вся ця інфраструктура в Україні не зазнавала змін з радянських часів. Саме тому через наші морські порти тепер можна завозити протягом року приблизно половину необхідного вугілля антрацитної групи — тобто, майже 5 млн тонн. А треба — 9,5.
Отже, на 26-му році незалежності залишилися деякі українські ТЕС і ТЕЦ радянського зразка, які обладнані для спалювання лише антрацитного вугілля, тобто, «прив’язані» до своїх же, Донбаських шахт, де видобувається вугілля антрацитної групи. Обладнання інших українських теплових станцій розраховане для спалювання вугілля газової групи, що видобувається і на Донбасі, і в Дніпропетровській області, і у Львівсько-Волинському басейні.
Лише у 2008-му році тодішній Президент України В. Ющенко ініціював дообладнання всіх станцій для спалювання вугілля і антрацитної групи, і газової — на вибір, як це робиться у багатьох країнах. Ця ініціатива була публічно обумовлена насамперед комерційними інтересами держави Україна — тоді, зокрема, виглядало вигідніше продавати антрацит на міжнародних ринках, аніж його спалювати на наших, технологічно застарілих теплових станціях. Аспект національної безпеки не афішувався.
На жаль, таке дообладнання не було реалізоване. Мабуть, це обумовлювалося низкою причин: по-перше, такий проект коштував би чималих грошей (а вільних ніколи не було і немає); по-друге, дообладнання вимагає часу; по-третє, тоді за всіх обставин ніхто навіть не допускав, що можливі агресія і відсутність контролю над окремими шахтами на нашій території тощо.
Другий серйозний імпульс для зазначеного дообладнання був у квітні 2015 року, коли у Києві, під час свого візиту, польський президент Б. Комаровський оголосив, що Польща готова виділити приблизно 50 млн євро на дообладнання українських теплових станцій (це вже було в часі, коли ми не контролювали шахт, де видобувається антрацит). Звичайно, 50 млн — це занадто мало для України. Але для початку, вкупі із власною часткою це би був добрий старт для міжнародного проекту з дообладнання українських теплових станцій у контексті підвищення національної безпеки, зокрема в період російської агресії. На жаль, про те, що ми скористалися польською пропозицією, інформації немає, так само, як невідомо про наше звернення щодо цільової фінансової допомоги до міжнародної спільноти та міжнародних організацій.
Те саме можна казати і про інфраструктуру доставки вугілля — про залізниці біля станцій і до нашої території. Все зроблено так, як було спроектовано в СРСР: доставляти вугілля зі своїх шахт — тобто, на українські теплостанції можна подавати вугілля або з «прикріплених шахт», або з шахт російських. У цьому контексті зовсім не передбачалася доставка морським шляхом.
Словом, до окремих українських теплових станцій (зокрема тих, які спроектовані для спалювання вугілля антрацитної групи) прокладено залізничні шляхи доставки цього вугілля з тих шахт, які сьогодні окуповані, або — через окуповану територію, або — з РФ. А доставити весь обсяг антрацитного вугілля з міжнародних ринків через українські морські порти не можливо без їх відповідної перебудови, якою ніхто не займався від часу появи нашої держави — зокрема тому, що це не було пріоритетом і коштувало би не малих грошей, яких завжди бракувало.
Можна, звичайно, з’ясовувати хто більше винен, що немає розумної альтернативи щодо постачання вугілля і не мають вибору теплові станції щодо спалювання різних сортів вугілля. Але треба чітко усвідомлювати, що це не може бути пріоритетом для існування і розвитку держави. Хоча з’ясувати варто. Принаймні — аби тепер і в майбутньому не допускати стратегічних помилок у державотворенні.
Отже, тепер без відповідної роботи по встановленню обладнання на теплостанціях і по створенню альтернативних залізничних і морських шляхів до них (а це, у свою чергу, вимагає фінансових видатків), не можна забезпечити незалежність від РФ та її сателітів.
Тож треба дати відповідь на питання: чи можна унезалежнити наші теплові станції від РФ та її сателітів, що і коли треба зробити для цього?
Відповідь дуже проста і конкретна: МОЖНА і це не вимагає чогось особливого.
Посилаючись на думки фахівців, варто наголосити:
- Дообладнання українських теплових станцій, раніше спроектованих під шахти, де видобувається антрацитне вугілля, українськими національними структурами (які тепер шукають роботи часто за кордоном) потребує до 2 років. А станції в районі зони окупації можна дообладнати і за 8–10 місяців.
- Реконструкція шляхів для постачання вугілля з міжнародних ринків (включно з морських портів) та з інших українських шахт вимагала б кілька місяців.
То ж виходить, що за 2 роки можна одночасно зробити і те, і друге. В такому разі можна максимально забезпечити теплоенергетичну складову національної безпеки: станції можуть спалювати або виключно антрацит українського походження, або українське газове вугілля, або імпортне вугілля. В критичних умовах (а умови теперішньої окупації саме такими і є), за 8–10 місяців можна одночасно дообладнати всі станції в зоні окупації та модернізувати інфраструктуру альтернативного постачання на них вугілля, включаючи морські порти, з метою усунути залежність теплових станцій від вугілля з окупованої території і з РФ.
