Запропоноване нещодавно для обговорення Центром дослідження Росії питання «Порушення Росією міжнародного права: наслідки для світу» нині актуальне не лише через війну на землях українського сходу, на яку нарешті почала гостро реагувати міжнародна спільнота. На погляд самих організаторів такого заходу та переважної більшості присутніх на ньому гостей, обговорення цього питання слід зараз активізувати, зважаючи на події, що відбуваються і поза межами України. Та й тривале російсько-українське протистояння нині по-різному може трактуватися як представниками різних прошарків населення, особливо тієї його частини, яка знаходиться під постійним впливом в тому числі «русского мира», так і іноземними аналітиками, що споглядають наші проблеми через кремлівську призму. Досить лише навести для прикладу влучну фразу, що пролунала на початку круглого столу: «Нам слід сьогодні говорити не про порушення, а про руйнування Росією міжнародного права», щоб усвідомити поточну проблему міжнародних відносин і можливі виклики для України. А від себе додам: для наочності слід також підкріплювати такі спроби руйнування беззаперечними фактами та називати його зачинателів, яких патологічно дратує українська державність.
Порушені теми висвітлювалися відомими аналітиками, які за своїми фахом чи службовими обов’язками так чи інакше займалися міжнародним правом. Це такі колеги та однодумці керівника Центру дослідження Росії посла В. Огризка, як директор Дипломатичної академії України посол С. Корсуньський, президент Українського відділення Асоціації міжнародного права посол О. Купчишин, президент Української Асоціації зовнішньої політики посол В. Хандогій, дипломатичний радник СБУ посол В. Гребенюк та інші.
Ось тематика двох панелей, на яких тривало змістовне обговорення: І. «Росія як загроза світовому правопорядку: історія та сучасність»; ІІ. «Можливі шляхи відновлення міжнародного правопорядку» (ведучий обох панелей посол В. Хандогій).
Кожен із запрошених до виступу викладав своє, підкріплене змістовними прикладами, бачення проблем та способи їх розв’язання. Доктору В. Гребенюку випало розповідати присутнім про нехтування Росією основоположними нормами міжнародного права після Другої світової війни. Таке нехтування має, так би мовити, свою історію і становить величезний пласт. Якщо по ньому просто «пройтися», послідовно розглядаючи, зокрема, його «обгрунтування» по-кремлівськи, то можна змалювати своєрідну «правову» картину, що притаманна лише 1\6 частині світу, якою був СРСР, а тепер, за певним винятком, Російська Федерація.
Це аргументовано підтвердив у своєму слові професор міжнародного права, посол В. Василенко, професійний кут зору якого завжди вважаю беззаперечним. Він запропонував розглядати російсько-українські відносини, спираючись на історичні факти. Такі як інспіровані Росією війни (щонайменше шість протягом кількох останніх століть), підписані з Україною, але не дотримані Росією двосторонні домовленості (з 1918 по 1920 рр. і з 1992 по 2018 рр.), поточні переговори з приводу подій на сході України чи анексії Кримського півострова (від’єднаний від України у спосіб «голосування» кримчан).
— Ми стали свідками гуманітарного нищення національної ідентифікації українців, — наголошував у своєму виступі В. Василенко, — яке здійснює Росія, розпаливши і підтримуючи вогнище війни на території України… Імперський синдром, зневага до міжнародного права — це основна характеристика нинішньої поведінки Росії. І цього поки що не усвідомлюють на Заході, а подекуди й навіть у нас…
Ясна річ, мені, як авторові цих рядків, навряд чи вдасться детально переповісти виступ професора, а тому тим, хто зацікавиться, раджу пошукати його у звітних матеріалах. Але не можу не згадати зауваження В. Василенка, що подавати суспільству сучасну так звану гібридну війну як щось новітнє в історії воєн, — неправильно. А згадуючи, підтвердити, що «гібридність» у війнах спостерігалася завжди, однак форми її дещо відрізнялися внаслідок виникнення нових засобів ведення воєнних дій. Наприклад, мало хто сьогодні може пригадати колись крилату наполеонівську фразу «Дайте мені одну газету і вона замінить мені кілька військових формувань». Французький воєначальник два століття тому розумів вбивчу силу будь-якої інформації (і дезінформації), що і підтверджувалося в інших війнах ХІХ, ХХ, а тепер і ХХІ століть. Намагання «ідеологів» винайти таку гібридність зараз — це не що інше, як їхнє невігластво, а прагнення сказати своє «нове слово» щодо форм воєнного протистояння — це у кінцевому підсумку спроба потішити тих, хто стоїть за його лаштунками і мріє уникнути відповідальності.
Той, хто не погоджується зі мною, нехай спробує, для прикладу, пояснити, чому нещодавно, точніше двадцять років тому, коли про таку гібридність не було й мови, зокрема, нашим Збройним Силам раптом виявилися непотрібними мобільні редакційні військові підрозділи, типографії та телевізійні студії, призначення яких — у фронтовій і прифронтовій зонах та за бойових умов інформативно і оперативно протидіяти «гібридним» ворожим наклепам? Наявну на зберіганні техніку було знято і списано для продажу, практичний досвід фахівців визнано недоречним, а тому, м’яко кажучи, обтяжливим («З ким ми збираємося воювати?»). Навіть після участі в бойових операціях українських миротворців у Іраку, де підтверджувалася необхідність використання таких форм протидії, не було зроблено належних висновків і не налагоджено роботу відповідних підрозділів з достатньо підготовленими фахівцями. До речі, у РФ під час війни у Чечні та з Грузією активно вивчався досвід такої «гібридності», складалися інструкції з підготовки поширюваної інформації, практика застосування якої пройшла «обкатку» на різних телекомунікаційних рівнях і з успіхом застосовується не лише проти нас, але й у світовому масштабі. Намагання ж приліпити цим процесам назву «гібридна війна» можна вважати запізнілими виправданнями тих, хто протягом останніх двох десятиліть непрофесійно виконував свої службові обов’язки і беззастережно дозволяв роздавати частоти українського радіо- та телепростору у приватні руки. Зрештою, це лише частка такої важливої теми, що потребує пояснень на найвищому державному рівні…
Цікавим був виступ на І панелі запрошеного до України Окабе Йошико — професора японського університету Кобе Гакуін. Гість з Японії оригінально виклав свої думки перед аудиторією, видрукувавши їх українською на папері і роздавши кожному з учасників та озвучивши тією ж українською самостійно. Що не кажіть, а приклад поваги до української мови японський професор подав достойний.
Заслуговує на увагу трактування японським гостем інформації про події, що відбувалися наприкінці Другої світової, зокрема щодо територіальних проблем, які виникли у Японії з Росією. Про що тут йдеться? Наприклад, росіяни називають захоплену у 1945 році японську територію «Південними Курильськими островами». Для японців вона залишається «Північною територією Японії». Якщо сьогодні слідувати російській звичці щодо такої назви, вважає О. Йошико, то це — визнання російської приналежності колись насильно захоплених японських територій, на що японці не погодяться ніколи. Чому? Пан Окабе пояснює це так: наприкінці Другої світової війни СРСР порушив міжнародне право стосовно Японії, вдершись на її територію і знехтувавши тим самим підписаний з нею раніше Пакт про нейтралітет. І жодні теперішні пояснення міністра закордонних справ РФ п. Лаврова про причини появи цієї території у складі Росії не мають законних підстав. На цьому і наголошував у виступі японський гість. За великим рахунком, це стосується і подій на українських територіях, де росіяни намагаються створити «автономні ДНР\ЛНР».
Зважаючи на всі викладені п. Окабою численні факти, ми можемо погодитися, що японці подають приклад, як необхідно і відстоювати свої батьківські землі, і вірити у їх повернення навіть через багато років, і як не йти на компроміс із загарбниками, навіть якщо це на певному життєвому етапі виглядатиме логічно чи доречно.
Ще одним іноземним гостем на заході Центру дослідження Росії був доктор Т. Грант — старший науковий співробітник Кембриджського університету (Великобританія). У своєму виступі він торкався змін у позиціях Заходу щодо порушення Росією міжнародного права. Самі такі зміни означають, що на Заході почали замислюватися про наслідки російського свавілля щодо міжнародного права. Але зараз проблема полягає в іншому: наскільки переконливими можуть бути аргументи щодо такого порушення, чи всі на Заході підтримують Україну в її прагненні відстояти свою законну територію і чи ми, українці, не станемо свідками юридичної казуїстики, що дасть змогу росіянам уникнути, хоча б теоретично, відповідальності на міжнародному рівні за анексію Криму, за розв’язання на сході України бойових дій?
Приклади такого стану речей відомі навіть за новітніх часів, про що у полеміці нагадав доповідачу при обговоренні теми В. Гвоздь — президент Незалежного аналітичного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел». Адже, наприклад, суперечка між Словенією і Хорватією щодо Піранської затоки так і закінчилася безрезультатно. Вірніше, після розвалу Югославії більша частина затоки в законний спосіб так і не відійшла Словенії, бо її опонент раптом вийшов із раніше встановленої домовленості про розподіл югославських територій.
Резюме В. Гвоздя після обговорення такого питання наступне: до роботи на міжнародному рівні з відстоювання інтересів України і її громадян нашим представникам слід готуватися всебічно і ґрунтовно, і якщо погоджуватися на компроміс, то без значних поступок чи втрат. І обов’язково зважати при цьому на юридичні аспекти та практику міжнародного права.
Щодо виступів на ІІ панелі голови Всеукраїнського громадського правозахисного руху «Сила права» А. Сенченка та професора Київського національного лінгвістичного університету О. Мережка, то вони, зрозуміло, також мають відношення до порушеної теми, хоча і різні за напрямами. Народний депутат попередніх скликань А. Сенченко нагадав, що під час бойових дій на сході України загинуло щонайменше 10 тисяч наших громадян і понад 30 тисяч дістали поранення. А загальні втрати України від агресивних дій РФ обчислюються у розмірі 100 млрд євро. Доповідач також поділився досвідом з судової практики України у справі встановлення міжнародної правової відповідальності Росії за злочини проти України, розповів про практику мародерства росіян у Криму і завдання очолюваної ним організації, що надає всебічну допомогу українським переселенцям. А доктор юридичних наук О. Мережко англійською розповів аудиторії про санкції як інструмент примусу Росії до відновлення міжнародного правопорядку.
На знімках: під час роботи круглого столу Центру дослідження Росії в залі засідань Дипломатичної академії України
Олег Махно
Фото Володимира Раєвського
