Олексій Волович
Частина 1
Дискусії навколо ідеї створення об’єднаних збройних сил Європи паралельно з військами НАТО точаться ще з початку 50-х років минулого століття і не вщухають до сьогоднішнього дня. Після створення у 1992 році Європейського Союзу в рамках його діяльності на сьогодні ухвалена велика кількість різних документів, спрямованих на зміцнення оборонного потенціалу країн Євросоюзу і їх окремих воєнно-політичних структур. На даний час в рамках Євросоюзу існують різні форми взаємодії збройних сил держав-членів як на міжурядовому рівні, так і на рівні різних інституційних структур Євросоюзу. Найбільше дискусій викликає питання щодо доцільності створення об’єднаних збройних сил Європи, так званої Євроармії. Ці дискусії набули особливої актуальності і гостроти після того, як Росія зухвало і безкарно порушила Будапештський меморандум від 5 грудня 1994 року, здійснивши анексію Криму і окупацію частини української території на Донбасі, роздмухуючи пожежу війни у центрі Європи. З огляду на цю небезпечну ситуацію, лідери провідних європейських країн, передусім Франції і Німеччини, дедалі більше схиляються до необхідності зміцнення оборонного потенціалу Євросоюзу паралельно із зміцненням потенціалу НАТО. Загрозу європейській безпеці представляє також ісламський екстремізм і тероризм, який призвів до посилення потоку сотень тисяч біженців і нелегальних мігрантів в країни ЄС з нестабільних країн Близького Сходу і Африки. Власні збройні сили необхідні ЄС також для проведення операцій з примусу до миру на території тих країн, де вирують військові конфлікти і де у Європи є економічні та політичні інтереси. Сьогодні намагання країн Євросоюзу посилити свій оборонний потенціал шляхом створення Євроармії паралельно з НАТО можна розглядати як спробу мати додаткові можливості здійснення тиску на ті держави, агресивні дії яких підривають європейську безпеку.
Після агресії Росії проти України лідери країн Євросоюзу зрозуміли, що світ навколо Європи стає дедалі менш безпечним, а глобальна система світоустрою дає збої, тому недостатньо володіти тільки однією «м'якою силою» (soft power), доводиться зміцнювати і «жорстку силу» (hard power). А оскільки «жорстка сила» НАТО не зовсім придатна для реагування на локальні збройні конфлікти невеликого масштабу і малої інтенсивності, то за задумом військових стратегів Євросоюзу, свою унікальну і незамінну роль в них могла б відігравати більш мобільна і оперативна майбутня Євроармія.
Проект створення Євроармії: етапи реалізації
Воєнна політика Європейського Союзу визначає мету, завдання та алгоритм спільної діяльності країн ЄС у воєнній сфері поза рамками НАТО, але за погодженням з Альянсом. Ідея загальноєвропейської системи безпеки виникла ще до заснування НАТО. У 1948 році Бельгія, Велика Британія, Люксембург, Нідерланди і Франція уклали Брюссельський пакт про створення Західноєвропейського союзу, спрямованого на стримування і протидію радянській експансії, який формально проіснував до 2011 року. Практично відразу після створення НАТО у 1949 році лідери європейських держав почали обговорювати необхідність і можливість формування Об'єднаних збройних сил Європи (ОЗСЄ) паралельно з НАТО. З того часу ініціаторами проекту створення ОЗСЄ були і залишаються Франція і Німеччина.
Лондон, як основний союзник США в Європі, завжди підтримував позицію Вашингтону в питаннях військової політики Євросоюзу і активно критикував ініціативи зі створення ОЗСЄ, наголошуючи на безальтернативності НАТО в якості глобальної військової організації західного світу і закликаючи до чіткого розподілу функцій між НАТО і європейськими збройними силами. На думку представників британської влади, створення ОЗСЄ склало б конкуренцію НАТО і в підсумку послабило б боєздатність Альянсу.
Питання доцільності створення ОЗСЄ розглядалося європейськими країнами на різних рівнях протягом останніх 25 років. У лютому 1992 року був підписаний Маастрихтський договір ЄС, який поклав початок формуванню Європейського Союзу та його воєнної політики. Принципи розвитку воєнно-політичного співробітництва країн ЄС були сформульовані в концепції Спільної зовнішньої політики і безпеки (СЗПБ), яка передбачала оформлення оборонної політики ЄС з метою створення спільних сил оборони.
У 1993 році на основі франко-німецької бригади був створений «Єврокорпус» швидкого реагування (Eurocorps), особовий склад якого у разі потреби міг бути збільшений з 5 до 50 тис. військовослужбовців з Франції, Німеччини, Іспанії, Бельгії та Люксембургу. На думку деяких експертів, саме «Єврокорпус» може стати основою формування майбутніх ОЗСЄ.
У травні 1995 року Франція, Італія, Іспанія та Португалія домовилися про створення Європейських оперативних сил швидкого реагування (European Operational Rapid Force, Eurofor) для виконання гуманітарних і миротворчих місій в середземноморському регіоні. На даний час ці сили брали і беруть участь більш як у 30 миротворчих місіях переважно в Африці і Азії. У 1995 році була створена франко-британська Європейська авіаційна група (European Air Group, EAG) для сприяння співпраці британських та французьких ВПС в операціях в регіоні Перської затоки і на Балканах. У 1997 році до цієї групи приєдналися Бельгія, Італія, Іспанія, Німеччина та Нідерланди. У 1995 році були створені Європейські морські сили (Euromarfor, EMF) за участю ВМС Франції, Італії, Португалії та Іспанії з метою здійснення таких операцій як морський контроль, гуманітарні місії та миротворчі операції в Середземноморському басейні.
Амстердамський договір ЄС 1997 року продемонстрував рішучість Євросоюзу відігравати самостійну роль на міжнародній арені. Згідно з цим договором, у разі відповідного рішення Європейської Ради передбачалася співпраця країн ЄС у формуванні спільної оборонної політики, у військовому плануванні і реагуванні на кризи, участь у миротворчих операціях, а також у сфері спільного виробництва озброєнь і військової техніки (ОВТ). Восени 1998 року були оприлюднені основи Європейської політики безпеки і оборони (ЄПБО), в рамках якої 12 грудня 1999 року на Гельсінській конференції ЄС була представлена концепція Сил швидкого реагування ЄС (The EU Rapid Reaction Force, RRF) і відповідних структур воєнно-політичного управління та планування. При цьому була визнана прерогатива ООН при прийнятті рішень про початок миротворчих операцій. Даний проект був підтриманий Вашингтонським самітом НАТО у квітні 1999 року.
У 2004 році був затверджений принципово новий підхід до організації та функціонування збройних сил ЄС, що полягав у формуванні невеликих мобільних підрозділів на рівні посиленого батальйону чисельністю до 1,5 тис. військовослужбовців, названих «бойовими групами» (Battle Groups). Всього до 2007 року передбачалося формування 6–10 таких груп. «Бойові групи» могли створюватися однією країною-членом ЄС, або спільно кількома країнами, при взаємодії з Силами швидкого реагування НАТО (NATO Response Force, NRF). Україна безуспішно намагалася включити підрозділ своїх ЗС в одну з батальйонно-тактичних груп, яка формувалася з країн Вишеградської групи.
Лісабонський договір ЄС 2007 року, який набув чинності 1 грудня 2009 року, конкретизував діяльність ЄС у сфері спільної політики безпеки і оборони. Зокрема, у цьому договорі підкреслюється можливість формування спільної оборони ЄС проти зовнішніх загроз. Згідно з цією угодою, країни ЄС можуть формувати багатонаціональні підрозділи зі складу своїх збройних сил для зміцнення своєї обороноздатності, а також використовувати свої війська для проведення миротворчих місій за межами Європи.
На початку 2015 року з пропозицією створити в ЄС власні збройні сили на базі армій ФРН і Франції виступив один з основних лобістів ОЗСЄ президент Європейської комісії Жан-Клод Юнкер, який мотивував свою ініціативу необхідністю «переконливо реагувати» на загрози, включаючи «російську агресію». В інтерв'ю німецькій газеті Welt am Sonntag у березні 2015 року Ж-К. Юнкер заявив: «Спільна європейська армія показала б світу, що між країнами-членами ЄС ніколи більше не буде війни. Така армія допомогла б нам здійснювати спільну зовнішню політику і політику безпеки, усвідомити відповідальність Європи у світі».
Послідовно з питання можливого створення ОЗСЄ виступає міністр оборони ФРН Урсула фон дер Ляєн. Ще 2015 році вона заявила про свою підтримку планів зі створення об’єднаної армії ЄС: «Європі необхідно задуматися над створенням єдиної армії для захисту своєї безпеки, оскільки тільки така модель колективної безпеки буде ефективна в майбутньому». Позиція У. фон дер Ляєн природно відповідає позиції канцлера ФРН Ангели Меркель, яка заявила у травні ц. р. про те, що «Європа не може повністю покладатися на своїх союзників і має взяти свою долю у власні руки». Та обставина, що перемога союзу ХДС/ХСС 24 вересня ц. р. на чергових виборах до Бундестагу ФРН дозволить А. Меркель сформувати правлячу коаліцію і в четвертий раз очолити німецький уряд, дає підстави припускати, що Берлін активізує свої спільні дії з Парижем з метою створення ОЗСЄ.
26 вересня ц. р. у своєму виступі в університеті Сорбонна в Парижі президент Франції Еммануель Макрон виклав своє бачення щодо подальшого розвитку Європи, зазначивши, що Європейський Союз потребує «культури спільної стратегії», щоб колективно діяти на міжнародній арені. Він заявив, що «на початку наступного десятиріччя Європа повинна мати спільні сили швидкого реагування, єдиний оборонний бюджет та спільну доктрину для дій». Е. Макрон також закликав до створення Європейської академії з розвідки для покращення боротьби з тероризмом, спільних сил цивільного захисту від стихійних лих та поліції для захисту кордонів ЄС.
16 вересня 2016 року Франція і Німеччина на неформальному саміті лідерів Євросоюзу в Братиславі представили план створення «спільної військової сили країн ЄС на рівні НАТО за оборонним потенціалом». 23 листопада 2016 року Європейський парламент ухвалив резолюцію про реалізацію Спільної політики безпеки і оборони (СПБО), що містить положення про формування в рамках Євросоюзу військово-політичної структури для реалізації колективної оборони. У цьому документі зокрема пропонувалося створити багатонаціональну європейську армію з метою військового реагування на кризові ситуації, гібридні загрози і тероризм, що представляють загрозу для європейської безпеки. Однак 14 листопада 2016 року на зустрічі глав МЗС і військових відомств країн-членів Євросоюзу був схвалений план з імплементації нової Стратегії політики безпеки і оборони, що не передбачає створення єдиної європейської армії.
Процес посилення оборонної політики ЄС протягом 2017 року розвивався досить динамічно. 16 лютого ц. р. Європарламент підтримав резолюцію про створення об’єднаних збройних сил ЄС. У червні ц. р. у Брюсселі був створений Центр планування і управління військовими операціями Євросоюзу з метою консультування генштабів ЗС країн, в яких мають місце збройні конфлікти.
На початку червня ц. р. Єврокомісія запропонувала для обговорення документ про перспективи політики ЄС у сфері безпеки і оборони і, зокрема, про посилення оборонних можливостей Європи на період до 2025 року. Документ містить конкретні пропозиції щодо створення Європейського фонду оборони, орієнтованого на підвищення витрат держав-членів, що виділяються на спільну оборону. Коментуючи цей документ, віце-президент Єврокомісії, верховний представник ЄС із закордонних справ і політики безпеки Федеріка Могеріні зазначила, що «Європейський Союз може допомогти державам-членам розвивати військові можливості і більш ефективно інвестувати в оборону. Ми пройшли важливий шлях менш ніж за рік, і ми маємо намір продовжувати в тому ж темпі».
Виступаючи 9 червня ц. р. у Празі на конференції ЄС високого рівня з питань оборони і безпеки, президент Єврокомісії Ж-К. Юнкер заявив: «Євросоюз не може більше використовувати свою повагу до НАТО в якості зручного алібі, щоб заперечувати необхідність нарощування власних зусиль у сфері оборони». За його словами, весь Євросоюз в цілому витрачає на оборону вдвічі менше, ніж США, але навіть при цьому він домагається лише 15 % ефективності своїх оборонних витрат.
13 вересня ц. р. президент Єврокомісії Ж-К. Юнкер виступив у Європарламенті з щорічним зверненням «Про становище Союзу», в якому оголосив про початок глибокої реформи ЄС згідно з поданою Єврокомісією у березні ц. р. «Білою книгою» про майбутнє Європи, що містить п'ять сценаріїв того, як може виглядати ЄС у 2025 році. Зокрема, Ж-К. Юнкер запропонував до 2025 року створити «повноцінний Європейський оборонний союз». До кінця 2017 року Євросоюз має намір ввести в дію так зване «Постійне структурне співробітництво» (Permanent Structured Cooperation, PESCO) країн-членів ЄС у воєнно-політичній сфері. Держави ЄС, що приєднуються до угоди про PESCO, мають відповідати певним критеріям і брати на себе зобов'язання в оборонній сфері.
Взаємодія між НАТО і ЄС в оборонній сфері
Одним із аргументів прихильників створення ОЗСЄ є твердження про те, що НАТО є досить складною бюрократичною структурою, всі рішення в якій приймаються на основі консенсусу після тривалих обговорень і консультацій серед країн-членів. Якщо хоча б одна країна з 29 країн-членів Альянсу виступає проти прийняття певного рішення, то воно не приймається. Така абсолютна демократія в деяких ситуаціях може доходити до абсурду. Наприклад, за даними на 2016 рік, найменший член НАТО Люксембург, чисельність армії якого становить 900 осіб (легкий батальйон), а військовий бюджет — 0,55 млрд дол., може заветувати пропозиції найпотужнішого члена НАТО — США, чисельність ЗС яких становить 1,4 млн військових і близько 700 тис. цивільних службовців, а військовий бюджет — 619 млрд дол. Це абсолютно неприйнятно у разі виникнення критичної ситуації на європейському континенті, коли країни ЄС повинні негайно реагувати і приймати рішення на застосування своїх збройних сил для виконання локальних завдань, що стосуються тільки країн Європи. Але на практиці, майже завжди «менші брати по зброї» прислухаються до думки «великих братів». Сьогодні до посилення централізації в Євросоюзі закликає президент Єврокомісії Ж-К. Юнкер. Так, у своєму виступі 13 вересня ц. р. в Європарламенті він запропонував при прийнятті деяких зовнішньополітичних рішень відмовитися від принципу консенсусу і затверджувати їх кваліфікованою більшістю.
Одна з проблем функціонування НАТО полягає в тому, що європейські партнери США не дуже охоче піднімають військові витрати до 2 % від ВВП і США змушені забезпечувати близько 70 % бюджету НАТО, що дає привід деяким антиамериканськи налаштованим політологам і експертам стверджувати, що НАТО — це проект США, до якого вони «пристебнули» Канаду і європейські країни. За даними НАТО, у 2017 році тільки у 5 із 29 країн-учасниць НАТО військові витрати у 2017 році складають більше 2 % національного ВВП — це США (3,5 %), Велика Британія (2,1 %), Греція (2,3 %), Польща (2,0 %) і Естонія (2,14 %). У 2017 році лише одна Румунія увійде до числа країн, які досягли встановлених Альянсом 2 % ВВП. У лютому 2017 року голова Пентагону Джеймс Меттіс заявив, що США можуть скоротити свої зобов'язання перед ЄС, якщо європейські партнери не збільшать свій внесок в НАТО і свої військові витрати до 2 %.
Загальновідомо, що бюджет НАТО — це сукупний оборонний бюджет його 29 країн-членів. У 2017 році він склав майже 946 млрд дол., при цьому військовий бюджет США становив понад дві третини загального обсягу бюджету НАТО — 619 млрд дол. Таким чином, військовий бюджет 28 країн НАТО (без США) склав у 2017 році 327 млрд дол., що приблизно на 40 млрд дол. більше від сукупного військового бюджету Китаю і РФ у 2016 році (відповідно — 215 і 69 млрд дол.).
На даний час Євросоюз і НАТО мають спільні структури для проведення взаємного інформування, консультацій та спільних засідань на рівні представників військових і оборонних відомств, міністрів закордонних справ і послів. Здійснюються регулярні контакти між офіцерами Міжнародного секретаріату НАТО та Військового штабу ЄС. Визнаючи за НАТО провідну роль у підтримці безпеки в Європі і світі, ЄС отримав право доступу до органів військового планування НАТО, включаючи доступ до штабу Головнокомандуючого збройними силами НАТО в Європі у м. Монс (Бельгія).
Що стосується доступу ЄС до військових ресурсів НАТО для проведення операцій військ ЄС, то це питання регулюється відповідно до спільної Декларації НАТО і ЄС щодо Європейської політики безпеки і оборони, підписаної 16 грудня 2002 року. НАТО і Європейський Союз активно взаємодіють у питанні запобігання та врегулювання криз і збройних конфліктів як в Європі, так і за її межами в рамках міжнародного проекту «Комплексний підхід у врегулюванні криз і проведення операцій», основний зміст якого полягає в ефективному застосуванні набору військових і невійськових ресурсів. Важливою умовою ефективної взаємодії між НАТО і ЄС у військово-політичній сфері є виключення дублювання спільних дій. На думку багатьох експертів найбільше може виникнути проблем і плутанини при розподілі функцій і завдань між НАТО і ОЗСЄ.
На даний час керівництво блоку НАТО не бачить протиріч між зміцненням оборони Євросоюзу і сильним Альянсом. 27 вересня 2016 року, в рамках зустрічі з главами міністерств оборони країн-членів ЄС в Братиславі, генсек НАТО Єнс Столтенберг заявив: «Я вітаю дебати, що зараз відбуваються навколо питання щодо посилення європейської оборони та європейського оборонного співробітництва, тому що немає суперечності між сильною європейською обороною і сильним НАТО, одне зміцнює інше». За його словами, лише прозорий і відкритий діалог між ЄС і НАТО допоможе уникнути дублювання.
Прихильники безальтернативності НАТО і вони ж противники створення ОЗСЄ наполягають, що тільки НАТО може бути найбільш ефективним інструментом стримування агресивного курсу Росії, а прихильники створення ОЗСЄ паралельно з НАТО, вказують на те, що відповідальність за захист країн ЄС від Росії безпосередньо лежить на країнах Європи, тому потрібно створювати саме європейську армію. Вашингтон виявляє певне занепокоєння щодо європейської оборонної ініціативи, побоюючись неузгодженості і змішування військово-політичних функцій НАТО і ЄС, зменшення фінансових внесків європейських держав за програмами НАТО, виникнення протиріч і неузгодженості між США і Євросоюзом в процесі здійснення операцій військового і миротворчого характеру. На думку деяких американських експертів, створення ОЗСЄ негативно відіб'ється на ефективності і боєздатності НАТО.
Деякі американські аналітики бачать в проекті ОЗСЄ насамперед спробу зменшити вплив Вашингтона в Європі, тому, на їх погляд, ідея створення ОЗСЄ суперечить інтересам НАТО і США. До думки американських колег приєднується ряд українських експертів і серед них професор Г. М. Перепелиця, який в інтерв'ю газеті «День» від 23 листопада 2016 року заявив: «поки існує НАТО — самостійний оборонний союз ЄС не має ніякої перспективи». Однак, на нашу думку, після виходу Великої Британії з Євросоюзу відкриваються нові можливості для реалізації спільних оборонних проектів в Європі, оскільки Лондон уже втратив право ветувати рішення в цій сфері.
ОПК країн Європейського Союзу
Потужності оборонно-промислового комплексу (ОПК) країн Євросоюзу на сьогодні практично повністю задовольняють потреби національних збройних сил і напевно могли б задовольнити потреби ОЗСЄ у разі їх створення. З середини 90-х років минулого століття в ЄС почала розвиватися інтеграція і кооперація у сфері ОПК. На даний час у структурі ОПК Євросоюзу налічується близько 800 фірм, в яких зайнято понад 600 тис. співробітників. Крім цього, у сфері оборонного виробництва функціонує близько 80 тис. фірм-субпідрядників, в яких зайнято не менше 1 млн працівників.
12 листопада 1996 року міністри оборони Великої Британії, Франції, Німеччини та Італії заснували Організацію спільного озброєння (The Organisation for Joint Armament Cooperation, OCCAR), правовий статус якої був досягнутий тільки в січні 2001 року, коли парламенти чотирьох країн-засновниць ратифікували Конвенцію OCCAR. Бельгія та Іспанія приєдналися до цієї організації відповідно у 2003 і 2005 роках. Інші держави можуть брати участь в програмах OCCAR, не стаючи державами-членами. В рамках OCCAR підприємства ОПК країн ЄС співпрацюють у сфері досліджень і технологій, гармонізації військових вимог, безпеки інформації та збереження інтелектуальних прав.
Ключову роль в консолідації ОПК країн ЄС відіграє створене у 2004 році Європейське оборонне агентство (European Defense Agency). Основними напрямами його діяльності визначено: розвиток оборонного потенціалу; сприяння європейському співробітництву в галузі озброєння; створення конкурентоспроможного європейського ринку ОВТ; підвищення ефективності європейських оборонних досліджень і технологій. За даними Європарламенту, в країнах ЄС існує близько 50 великих компаній ОПК. У 2016 році вони виробили озброєнь на суму близько 100 млрд євро. Протягом 1995–2016 рр. країни-члени ЄС спільно розробили різні види звичайних озброєнь. На даний час в країнах Євросоюзу виробляється 170 різних типів озброєнь, 17 типів танків, 15 типів БТР і БМП, 29 типів бойових кораблів, 20 типів бойових літаків, а також кілька десятків різновидів гелікоптерів. Однак це не заважає європейським підприємствам ОПК співпрацювати із закордонними партнерами. Так, США постачають в країни ЄС двигуни для військових кораблів, беруть участь у спільній розробці малопомітних винищувачів-бомбардувальників 5-го покоління JSF F-35. Частка американських ОВТ на європейському ринку складає 18 %.
До виходу із Євросоюзу підприємства ОПК Великої Британії розробили атомні підводні човни типу Astute і до 2030 року планували підсилити ВМС країн ЄС авіаносцями класу Elisabeth і бойовими кораблями типу 26 Destroyer, а сухопутні сили — бойовими машинами піхоти по програмі FRES. На британську компанію BAE Systems припадає 40 % закупівлі озброєнь для сухопутних військ в Європі. Поставки ізраїльських ОВТ в країни ЄС на сьогодні становлять близько 1/5 всього імпорту ОВТ країнами ЄС, а в найближчій перспективі складуть 1/3.
В кінці 2016 року у плані з оборони і безпеки, затвердженому Радою ЄС, було закладено формування Європейського оборонного фонду (European Defence Fund, EDF), фінансування з якого направлятиметься на спільні інноваційні розробки країн Євросоюзу в оборонній сфері, а також на спільні закупівлі новітньої військової техніки. Фінансова підтримка надаватиметься тим проектам ОПК, в реалізації яких братимуть участь не менше трьох європейських компаній. За деякими даними, у 2017 році Європейський Союз виділить на «військові інновації» 90 млн євро, а до 2020-го ця сума зросте вже до 1,5 млрд дол., що дозволить створити до кінця поточного десятиріччя 3–5 прототипів нових суто європейських систем озброєнь. Починаючи з 2020 року запланований щорічний обсяг фінансування фонду складатиме 5,5 млрд євро. Деякі експерти вважають, що масоване вливання бюджетних коштів в європейський ОПК може стати інструментом стимулювання європейської економіки в цілому.
