Вадим Волохов
19 листопада поточного року загони Ісламської держави (ІД) були вибиті з міста Абу-Кемаль. Даний факт вже розцінюється у світі як кінець самопроголошеного в 2014 році ісламського халіфату.
На цьому фоні 22 листопада 2017 року в Сочі відбулась зустріч президентів Ісламської Республіки Іран (ІРІ) Х. Роухані, Росії В. Путіна та Туреччини Р. Ердогана. Головною темою переговорів сторін була поточна ситуація в Сирії та її майбутнє. Під час розгляду цього питання В. Путін запропонував Р. Ердогану та Х. Роухані подумати над реалізацією спільної комплексної програми з відновлення Сирії на загальну суму близько 300 млрд доларів США.
За підсумками зустрічі було ухвалено спільну заяву щодо врегулювання обстановки в Сирії. Зокрема, наголошується на тому, що «створення зон деескалації та інші політичні ініціативи, спрямовані на вирішення сірійської кризи, за жодних обставинах не повинні підірвати суверенітет, незалежність, єдність і територіальну цілісність Сирійської Арабської Республіки».
|
1. «Північна» або «Ідліб» — найбільша зона на кордоні з Туреччиною. Територія зони знаходиться під контролем організації «ан-Нусра» та курдів. 2. «Растан» — територія між Хамою і Хомсом. Ситуація в цьому районі відносно спокійна, через нього пролягає одна з головних автомобільних доріг Сирії. 3. «Східна Гута» — передмістя Дамаску, місто Дума. В зоні ситуація напружена, постійно відбуваються зіткнення бойовиків з урядовими військами. 4. «Дараа» — південний, прикордонний район Сирії з Йорданією та Голанськими висотами.
|
Були також викладені наміри Росії, Ірану та Туреччини спільно працювати над підготовкою Конгресу національного діалогу Сирії, проведення якого планується у грудні поточного року також у Сочі.
То що, кінець війні? Кремль з Дамаском святкують перемогу? Не будемо поспішати з висновками, не все так просто.
Зустріч трьох президентів у Сочі ще раз підтвердила принципові розбіжності у підходах до вирішення сирійської проблеми між двома коаліціями або таборами зовнішніх гравців. З одного боку — це США, Саудівська Аравія та Ізраїль з багаточисельними союзниками. З іншого — Росія, Іран і Туреччина зі значно меншою «групою підтримки» та суттєво більшим тягарем різноманітних проблем.
Перш за все, до переліку таких проблем, що не дозволять Росії та її сателітам стати «гарантом миру та стабільності у Сирії», відносяться активні дії курдів, спрямовані на побудову незалежної курдської держави, а також міжнародні суперечності довкола питання створення транспортно-енергетичного транзитного коридору до узбережжя Середземного моря та перспектив збереження режиму Б. Асада в Дамаску. До речі, Росія, Іран та Туреччина мають свої особисті погляди на шляхи та принципи їх врегулювання.
|
| Президент Турецької Республіки Реджеп Таїп Ердоган |
Так, найбільш важливим для Р. Ердогана є забезпечення балансу інтересів у регіоні та збереження Туреччиною свого місця в НАТО. З урахуванням цього Анкара може піти на підписання декларації про «єдність Сирії», що не накладає на неї жодних зобов’язань. При цьому, якщо Туреччина отримає хоча б мінімальний шанс захопити Афрін (зона деескалації «Північна»), то вона неодмінно ним скористається. Успіх такого кроку надасть можливість Анкарі об’єднати підконтрольні території на північному заході Сирії від Євфрату до Ідлібу.
В той же час Туреччину влаштував би і розподіл Сирії, за умови отримання Анкарою контролю над північними районами сирійської держави з їх подальшою тюркизацією. Своєю чергою, це відкрило б перспективи для створення під егідою Анкари нової сунітської країни у складі згаданих територій Сирії та північно-західних районів Іраку.
Нагадаю, що Афрін знаходиться на відстані всього 33 км від узбережжя Середземного моря, і його підпорядкування Анкарі остаточно поховає мрії курдів про незалежність. У такому випадку Туреччина сама оточить курдські території з півночі, заходу і півдня своїми військовими базами, що будуть розгорнуті на території майбутньої сунітської держави. І нарешті, Туреччина сама створить «сунітський пояс» та дістане вихід до монархій Перської затоки. Два пояси: «шиїтський» та «сунітський» — забагато для Близького Сходу! Тому інтереси Туреччини і Ірану взаємно неприйнятні.
А ось спільні інтереси Туреччини і США очевидні. Вашингтон також прагне розірвати «шиїтський пояс», для чого і були створені Сирійські демократичні сили (SDF) — альянс збройних формувань різних груп сирійської опозиції, який вклинюється між Сирією та Іраком і сприяє формуванню курдсько-арабського альянсу.
За таких обставин головними цілями В. Путіна є підтримання свого іміджу як «борця з тероризмом», збереження російського впливу на Сирію та розвиток відносин з Тегераном, однак без надмірного загострення відносин між Росією та Заходом.
|
| Президент Ісламської Республіки Іран Хасан Роухані |
Власні інтереси має Іран, який намагається не допустити розподілу Іраку та Сирії, а також зберегти свої позиції не тільки на сирійській території, але і в цілому в зоні Перської затоки. Крім того, під час зустрічі у Сочі, президент Ірану Х. Роухані висловив занепокоєння щодо трансформації міжнародної антитерористичної операції в Сирії на чолі зі США у коаліцію проти шиїтської спільноти регіону та безпосередньо проти ІРІ.
Таке занепокоєння Тегерану має досить підстав. Так, наприкінці листопада поточного року міністр оборони Ізраїлю А. Ліберман закликав учасників міжнародної коаліції в Сирії створити нову коаліцію проти Ірану та «Хезболли», яку Ліга арабських держав визнала терористичною організацією. Зрозуміло, що виникнення такої коаліції призведе до значного загострення обстановки на Близькому Сході та фактичного розриву «шиїтського поясу» (Іран-Ірак-Сирія-Ліван). І навіть більше, це може спровокувати нові релігійно-громадянські війни між сунітами і шиїтами у Сирії та Іраку.
Таким чином, коаліція Росія-Іран-Туреччина має досить крихкий характер, що значно ускладнює можливість швидкого досягнення її цілей. Ми всі розуміємо, що швидке хорошим не буває.
Що стосується США, то «The Washington Post», з посиланням на свої джерела, відзначає, що Вашингтон планує залишити частину своїх військ на півночі Сирії та створити новий уряд, окремо від Дамаску. У Білому домі добре розуміють, що виведення американських військ із Сирії надасть Б. Асаду можливість завершити захоплення всієї території країни та зберегти свою владу, що означатиме перемогу Росії та Ірану. В той же час продовження тиску США у союзі з Сирійськими демократичними силами на режим Б. Асада змусить його піти на поступки під час женевських переговорів під егідою ООН.
Безумовно, плани США суперечать планам Росії, Туреччини та Іраку та створюють передумови для розподілу Сирії на зони впливу згаданих країн. При цьому зона впливу США має більш привабливий вигляд, ніж спільна зона впливу їх опонентів в Сирії. Так, вона менше постраждала від війни, на її території знаходиться основна частина сирійських ресурсів та ключова інфраструктура країни. Крім того, США та Саудівська Аравія мають значно більші можливості для відновлення своєї зони впливу, ніж Росія, Туреччина та Іран для відродження підконтрольних їм територій.
За наявними даними, Вашингтон готовий співпрацювати з Анкарою та Москвою, однак безумовно — не з Тегераном. З одного боку — причиною цього є можливість об’єднати зусилля сторін у вирішенні проблем Сирії, а з іншого — перевага США, що надає їм можливість ефективно протидіяти опонентам. Слід також відзначити знаходження т. зв. «шиїтського поясу Ірану» під майже повним контролем США і SDF, а також гарантовані перспективи виникнення конфлікту між поміркованою опозицією в Сирії та будь-яким проросійським урядом у Дамаску.
Така ситуація утворилася не сама по собі, а частково створена Вашингтоном, який точно знає, що він прагне домогтися у Сирії, і тому без зайвих рухів послідовно працює на досягнення своєї мети.
|
| Президент РФ В. Путін |
Частину проблем створила сама Росія, яка з великим запізненням вирішила втрутитися у сирійські події і тепер не може сподіватися на будь-який значущий результат. Військова допомога Б. Асаду була надана коли ситуація вже склалася і була зафіксована всіма сторонами конфлікту. Москві потрібна маріонетка, а не самостійний та сильний партнер, тому і Б. Асада не запросили на зустріч у Сочі, бо він там зайвий.
Росія отримала «нескінченно вдячну та слухняну ляльку», але ціною катастрофічного запізнення. Зараз російська пропаганда подає всі події як беззаперечну перемогу Москви, але ситуація вкрай складна. Росія не домоглася скільки-небудь значущих результатів, а продовжувати війну вона також не в змозі, бо це вимагає від неї значних фінансових видатків. У такій ситуації їй залишається одне — «робити добру міну за поганої гри» та розраховувати на підтримку Туреччини та Ірану, які ведуть власну гру з високими ставками.
|
| Ситуація в Сирії, листопад 2017 р. |
Таким чином, ситуація на сьогодні складається так:
— нафта залишилась в руках у курдів (в особі SDF);
— сирійська опозиція може розраховувати на повну підтримку сунітів, курдів та друзів;
— США приступили до створення військових баз на півночі Сирії. Крім того, планується зберегти 12–15 військових баз в Іраку;
— Москва до нового 2018 року повинна вивести свої війська із Сирії, але при цьому хоче залишити дві бази: одну авіаційну в Хмеймімі і морську у Тартусі;
— Б. Асаду залишилось або передати владу, або воювати до кінця, якщо Тегеран збереже свою військову присутність у Сирії. Разом з тим, якщо «шиїтське ополчення» буде включене до складу урядової сирійської армії, християни та друзи залишать Б. Асада і він зможе розраховувати лише на алавітів та шиїтів.
Зрозуміло, що Москва не зможе переконати учасників сирійського конфлікту у необхідності збереження Б. Асада при владі. Саме тому В. Путін почав вести розмову про нову конституцію Сирії та необхідність проведення виборів під егідою ООН. Не буде зайвим нагадати, що саме Захід та поміркована сирійська опозиція пропонували це ще у 2012–2013 роках, але Москва та Тегеран виступили проти цього.
|
| Колишній віце-президент Сирії Фарук аль-Шараа |
Сьогодні, схоже, що Москва не випадково порушила згадане питання, бо знайшла заміну Б. Асаду і намагатиметься провести свою креатуру до влади. Чем выгодны приветственные бонусы в онлайн казино и как их получить, можно узнать на сайте https://ict-online.ru/news/n190148 У Кремлі наголосили, що на перехідний період після Конгресу національного діалогу, замість Б. Асада президентом країни може стати колишній віце-президент Фарук аль-Шараа (суніт, кадровий дипломат; був послом Сирії в Італії, після чого призначений заступником міністра закордонних справ; відповідав за співпрацю із західними країнами).
На користь цього свідчить і той факт, що брат президента Сирії Махер Асад відсторонений від командування Республіканською гвардією. Проведено арешти серед командного складу ВПС Сирії, які традиційно були орієнтовані на Іран.
На це вже погодилась Анкара, але без участі курдів. Всі розуміють, що це знову тупикова ситуація;
— відновлювати Сирію буде Захід разом з Радою співдружності арабських держав Перської затоки, а це означатиме, що і уряд Сирії буде відповідний.
Щодо Ісламської держави (ІД) слід зауважити наступне:
По-перше, структура халіфату не може бути зруйнована у військовий спосіб, вона трансформувалась у мережеву форму і продовжує боротьбу.
По-друге, ІД займала не найбільш важливі стратегічні території. США, курди та SDF не дозволили силам халіфату взяти під свій контроль основні економічні райони Сирії.
По-третє, ІД переходить до стратегії виживання. За різними оцінками, до 80 % всіх бойовиків ІД покинули зону бойових дій. На звільнених від ІД територіях місцеві терористичні формування створюють «сплячі групи», «розчиняються» серед своїх родів та племен, а бойовики-іноземці повертаються до своїх країн, або до країн, де у них є зв’язки і схованки.
Основні сили, (бойовики елітних загонів «Осра», «Джейш» та «Джунд Калифа»), як вважається, передислоковані до Афганістану, Лівії, Нігерії, Сомалі та Ємену. Мобілізаційні структури ІД, які діють при кожній мечеті, зорієнтовані не на вербування бойовиків, а на посилення пропагандистської роботи та підготовку нових кадрів.
Таким чином, після Сочі залишилось більше питань, ніж відповідей. Зрозуміло одне, до кінця війни на Близькому сході ще дуже далеко. Захід звинувачує Іран, «Хезболлу» і всіх шиїтів у регіональній експансії, якій готові покласти край Ізраїль, США та монархії Перської затоки.
Велика війна в цьому регіоні ще може статися, це тільки питання часу.
