Що здобуває Газпром з побудовою Південного потоку?
З моменту, коли в 2015 році запрацює газогін Південний потік потужністю понад 60 млрд. кубометрів газу, Росія зможе відмовитися від послуг України як транзитера газу до Європи. Тобто Газпром експортуватиме весь газ через вже існуючий газогін Північний і Південний потоки (загалом — понад 110 млрд. кубометрів газу). А 110 млрд. кубометрів — це, напевно, найбільший обсяг транзиту через Україну, який був у 2008 році.
Усі сподівання Газпрому на те, що Європа збільшить закупівлю російського газу наразі не мають під собою підгрунтя. Зокрема, не факт, що Європа, в разі збільшення обсягів свого споживання газу, надасть перевагу саме російським поставкам, а не іншим.
Вже тепер, з метою завантаження цих газогонів, Москва змушена перерозподіляти експортний газ за рахунок скорочення обсягів транзиту через Україну.
На користь такого скорочення «працює» і те, що в Росії призупинена на невизначений термін реалізація проекту освоєння Штокманівського газового родовища у Північному морі, яке, як планувалося спочатку, повинне було завантажувати Північний потік.
Сприяє цьому скороченню українського транзиту і втрата позицій Росією на європейському газовому ринку, і криза, яка призводить до всіляких скорочень, у т.ч. - й економіки.
Істотно вплинула не на користь Газпрому і поява на європейському газовому ринку зрідженого газу, який раніше призначався для Америки. А там від нього відмовилися, бо в США і Канаді вже видобувається сланцевий газ, що значно покриває їх потреби в імпорті.
Отже, Газпром, м’яко кажучи, нічого нового в Європі не отримує.
Політичні наслідки від Південного потоку для України
Безумовно, Москва відмовлятиметься від українських послуг (зокрема, скорочуватиме обсяги до нерентабельного рівня) з певним апломбом — як «покарання» українців. Ще не вигадали за що нас карати, але за два з половиною років таки вигадають. І головним завданням влади в Україні у цьому контексті було б використання намірів Москви у своїх інтересах, а не просити, як тепер, «з простягнутою рукою». Словом, треба газовий батіг повернути в інший бік.
Скорочення дешевого транзиту через Україну на користь обхідних маршрутів, безумовно, слід сприймати як недружній крок по відношенню до нашої держави. Мається на увазі, що таким чином РФ позбавить нас заробітків за транзит.
Економічні наслідки Південного потоку для України
Варто ретельніше проаналізувати умови транзиту російського газу через Україну, обставини і обсяги. А також можливість налагодити розумну енергетичну незалежність України нині і після побудови Південного потоку.
По-перше, додаткові обсяги газу на європейському газовому ринку призведуть до посилення конкуренції, а відтак — до зниження його ціни.
Північний і Південний потоки цьому сприятимуть. А Україна, після відкриття у 2015-му році Південного потоку, зможе майже безболісно забезпечити повноцінний «реверс» своєї ГТС і в такий спосіб істотно зменшити залежність від РФ.
По-друге, за транзит газу українська сторона в особі НАК «Нафтогаз України» отримує за рік приблизно 1,5 млрд.долл.США (це, зокрема, з вирахуванням видатків на технологічний газ, необхідний для забезпечення цього транзиту). На перший погляд, це — значна сума для державної компанії. Але, враховуючи російські проблеми, які має Україна майже щороку через ці «транзитні» заробітки, це – не та сума, заради якої має постійно принижуватися (незаслужено чи заслужено) така держава, якою є 46-ти мільйонна Україна (до речі: якось дає собі раду без «транзитних» прибутків набагато менша за нас Угорщина, чи чимало інших держав).
По-третє, як ми вже згадували, старт Південного потоку наближає нас до відносно безболісного «реверсу» української ГТС (як для зовнішнього, так і для внутрішнього забезпечення). Щоправда, спочатку нашу ГТС треба ґрунтовно модернізувати (до цього на комерційній основі можна залучити і РФ, і країни ЄС) – аби вона могла забезпечити газом внутрішнього споживача на тривалий час і з будь-якого напрямку (з Заходу на Схід, чи, навпаки, з Півдня на Північ або з Півночі на Південь). Перший крок у цьому напрямі нещодавно зроблено: підписані документи про постачання газу через Польщу від німецької компанії RWE. Треба усвідомлювати, що це позитивне явище. Але повноцінний реверс можна реалізувати лише за умови припинення транзиту російського газу. Таким чином зрозуміло, що наступним кроком мало б бути забезпечення повноцінного «реверсу» всієї ГТС. Тобто — повної відмови від транзиту російського газу, чим, до речі, нас хоче налякати Москва у 2015-му році. І найближчим часом, очевидно, почне готувати для цього підгрунтя. Зокрема, Москва за чималий кошт намагатиметься продемонструвати Європі, що з нами не варто мати справи.
В. В. Путін на презентації 20 грудня 2012
Що ж робити Україні тепер?
По-перше, московський «подарунок» у вигляді припинення транзиту газу нам треба сприйняти гідно, і є ще достатньо часу (2.5 роки!), щоб до нього підготуватися належним чином.
Саме у цей період, крім офіційних пояснень світові про економічну абсурдність Південного потоку (що, безумовно, необхідно продовжувати з огляду на те, що нас все одно ніхто не почує), неофіційно треба підштовхувати і Європу, і РФ до якомога скорішої реалізації проекту.
Також, у цей період, треба вирішити з постачальником і окремими покупцями газу багато важливих технічних питань. Наприклад, як постачати російський газ до Молдови, Туреччини чи Румунії, на яких умовах і хто може орендувати українські газосховища і використовувати їх у випадку сильного похолодання тощо. Наприклад, запропонувати росіянам разом з ЄС збудувати новий транзитний газогін через Україну, який не повністю був пов’язаний з внутрішнім постачанням (що не раз вже пропонувалося). Але росіяни разом з деякими європейцями визначилися з обхідними маршрутами, які щонайменше у 10 разів дорожчі. Це їх право. Суверена треба поважати!
Причому, все це треба пропонувати, переслідуючи насамперед вигоду Української держави. Зокрема, у випадку побудови нового транзитного газогону, дати 100% гарантій його безпеки, в жодному разі не погоджуючись на екстериторіальність цього газогону, навіть якщо б для цього треба було переорієнтувати значну частину військових формувань. У цьому плані Україна отримала б повне розуміння і підтримку ЄС, який вже втомлюється від російської непрозорості.
По-друге, суму в 1,5 млрд. долл.США за рік треба «перекривати» за рахунок створення і розвитку нових галузей на заміну ліквідованих, не вигідних для України в стратегічному плані, «черепків» колишньої радянської промисловості.
Чому б, наприклад, не створити і не розвивати ІТ-індустрію чи переробну галузі с/г продукції за рахунок перепрофілювання газонеощадних галузей? Насамперед, йдеться про металургію і хімію. Безумовно, цим перепрофілюванням невигідних галузей мали б займатися насамперед уряди України і парламенти. Але вони цього, на жаль, не робили вже понад 20 років! Замість цього переймалися більше тактичними питаннями, які диктувалися черговими виборами чи приватними інтересами і ... Москвою!
Замість узагальнення:
Отже, нам, як державі, якій личить роль солідної, у ситуації, яка історично склалася у стосунках з РФ, вигідніше не бути в ролі «газотранзитної» держави, яка ще й постійно залежить від прямих іноземних випадкових газовиків.
Добре, якщо матимемо транзитні заробітки, але розраховувати на них не варто, в т. ч. — у бюджеті. Краще б вони здійснювалися на наших умовах і були такою собі своєрідною позитивною несподіванкою, додатковими заробітками!
Натомість варто було б взятися за повноцінну реструктуризацію економіки з «далеким прицілом» на розвиток держави. Але при цьому слід мати на увазі, що йдеться про рішення непопулярні. І терміни реалізації «реструктуризаційних» проектів часто довготриваліші за періоди між виборами, навіть президентськими. Отже, можна передбачати, що ті державники, які відважаться реструктуризувати українську економіку, приречені програти у наступних виборах, і взагалі — на політичне несприйняття суспільством. Як це, наприклад, сталося в Україні з Президентом В. Ющенком, який відважився реструктуризувати українську ментальність, чи Л. Бальцеровичем у Польщі, який розпочав запроваджувати у своїй державі нові економічні принципи.
...Але, як ми вже переконуємося, пожертви потребує не тільки наука — економіка також. Можливо, за наших часів, навіть більше, ніж наука.
