НЕЗАЛЕЖНИЙ АНАЛІТИЧНИЙ ЦЕНТР ГЕОПОЛІТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Історія революцій, зради, громадянської війни та терору

 

Ісламська Республіка Афганістан розташована на роздоріжжі між Сходом і Заходом й з найдавніших часів є центром торгівлі та міграції. Вигідне геополітичне розташування — між Південною і Центральною Азією з одного боку, і Близьким Сходом з іншого, дозволяє йому відігравати важливу роль в економічних, політичних і культурних відносинах країн регіону.

Через територію Афганістану проходили старовинні торговельні шляхи, що вели від Середземного та Каспійського морів і країн Середньої Азії до узбережжя Індійського океану. Віддавна через Афганістан рухалися численні полчища завойовників, починаючи від Александра Македонського до Надір-шаха.

Афганістан — це країна, яка вистояла в трьох афгансько-британських війнах, пережила радянську «допомогу братерському афганському народу», протягом багатьох років веде кровопролитну війну з «талібами» та т. зв. «Ісламською державою» (ІД). Фактично, одне покоління афганців народилось, виросло в умовах війни і почало тримати зброю в руках, раніше ніж олівець. Покоління, яке погано читає та пише, але добре стріляє та розуміється на вирощуванні опійного маку та контрабанді. Більше двадцяти останніх років одні афганці відстоюють право на гідне життя, інші тягнуть у середньовіччя.

Багато років афганську війну підігріває Пакистан, який став базою спочатку для «Аль-Каїди», потім для руху «Талібан» та «Ісламської держави».

Зважаючи на свій досвід, сьогодні новітню історію Афганістану умовно розділяю на п’ять етапів:

 

Перший (1973–1978 рр.) — 17 липня 1973 року королівську владу повалено внаслідок державного перевороту і до керівництва прийшов Мухаммад Азіз Дауд Хан.

Довідково: Мухаммад Азіз Дауд Хан народився в аристократичній сім'ї, пуштун з племені Мухаммадзай. Батько — сардар Мухаммад Азіз Хан, зведений брат короля Афганістану Надір Шаха. Двоюрідний брат короля Захір-шаха, був одружений на його сестрі. Початкову освіту здобув в кабульському ліцеї «Хабібія» з викладанням англійською мовою. З 1921 (або 1922) року жив і навчався у Франції. Повернувся до Афганістану в 1930 році, закінчив Кабульську військову академію. З листопада 1932 року — генерал-майор, командувач гарнізону Південної провінції (Пактії), з 1933 року — також губернатор цієї провінції. З липня 1935 року — дивізійний генерал другого ступеня (генерал-лейтенант), заступник губернатора провінції Кандагар, командувач військ в провінціях Кандагар і Фарах. Брав активну участь в реорганізації управління, зокрема, наполіг на використанні в Кандагарі мови пушту як єдиної державної. З 1938 року — генерал-губернатор Південної провінції і командувач військ в цьому регіоні, де також займався реформуванням державного апарату. З 1939 року — командувач військ Центрального корпусу, дислокованого в Кабулі, і начальник Військової академії. У початковий період Другої світової війни дотримувався яскраво вираженої пронімецької орієнтації. Вважав, що нацистська Німеччина може допомогти Афганістану впоратися з проблемою возз'єднання пуштунських племен, що проживали по обидва боки «лінії Дюрана», що розділяла території Афганістану і Британської Індії (нині це міжнародно визнаний афгансько-пакистанський кордон, який, проте, де-юре не визнаний урядом Афганістану). У 1946 році М. Дауд обійняв посаду міністра внутрішніх справ в уряді свого двоюрідного дядька Шах Махмуда. Але вже наступного року через розбіжності з прем'єр-міністром був виведений з уряду і призначений посланцем Афганістану у Франції і за сумісництвом в Швейцарії і Бельгії. У 1948–1951 рр. був міністром національної оборони. У 1951 році через незалагоджені розбіжності з Шах Махмудом пішов у відставку. Ще перебуваючи на державній службі, створив Національний пуштунській клуб, що став центром політичної опозиції. До числа його прихильників входили представники елітарної інтелігенції, чиновництва, придворної аристократії і незадоволеного офіцерства, як прихильники пуштунського націоналізму, так і прихильники лівих політичних ідей. У вересні 1953 року король Захір-Шах відправив у відставку уряд Шах Махмуда, що не впорався з політичною нестабільністю і економічними проблемами, та призначив новим прем'єр-міністром М. Дауда, який одночасно став міністром національної оборони. Ставши прем'єром, М. Дауд проголосив т.зв. «політику керованої економіки», що передбачала модернізацію країни за допомогою активного втручання держави в економічне життя. Пуштунський націоналізм М. Дауда привів до істотного загострення афгано-пакистанських відносин. Оскільки США надавали допомогу Пакистану, афганська влада почала швидке зближення з іншим тодішнім світовим центром — СРСР. Авторитарний курс М. Дауда призвів до конфлікту з королівським двором і самим королем Захір-шахом. В той же час жорстке придушення опозиції справа і зліва не дозволило прем'єр-міністрові опертися на підтримку широких суспільних верств. У ситуації, що виникла, 3 березня 1963 року М. Дауд подав у відставку, яка була прийнята. У 1963–1973 рр. М. Дауд знаходився поза державною службою, припинивши зв'язки з королем і опинившись під негласним наглядом. Проте він зберіг авторитет як серед низки воєначальників, так і молодших офіцерів. Починаючи з середини 1960-х років відбувалося зближення М. Дауда з ліворадикально налаштованими молодшими офіцерами на антимонархічній основі.

У ніч на 17 липня 1973 року М. Дауд очолив військовий заколот, що привів до повалення монархічної влади. Король Захір-шах, який знаходився тоді в Італії, відрікся від престолу, а М. Дауд очолив новий найвищий орган влади — Центральний комітет Республіки Афганістан, ставши також головою держави і прем'єр-міністром, міністром національної оборони і міністром закордонних справ. Низку міністерських посад в його уряді отримали молоді офіцери.

Період правління М. Дауда характеризувався досить нестабільною політичною ситуацією, намаганнями впровадити чималу кількість реформ, але не склалося. Прийшли бурхливі 1978 і 1979 роки, які змінили державно-політичну систему Афганістану.

27 квітня 1978 року після перемоги т. зв. «квітневої революції» (Саурська революція / місяць саур афганського календаря) до влади прийшла Народно-демократична партія Афганістану (НДПА), яка обрала своєю ідеологічною основою науковий соціалізм.

28 квітня революціонери розстріляли самого М. Дауда і 18 членів його сім'ї, включно з п'ятьма дітьми і його братом Мухаммадом Наїмом (за іншими даними, загинули близько 30 членів сім'ї М. Дауда). Подібний фінал важко «списати» на наслідки перестрілки, як повідомляли потім засоби масової інформації, ймовірніше, що йшлося про фізичне знищення правлячої еліти. Тим паче, що як під час «перестрілки», так і в наступні дні було вбито багато прихильників президента, зокрема визначних членів уряду і воєначальників.

30 квітня 1978 року країну було проголошено Демократичною Республікою Афганістан (ДРА). Вся повнота влади перейшла до рук Революційної ради, 1 травня був сформований уряд на чолі із Нур Мухаммадом Таракі. Чинність Конституції від 14 лютого 1977 року було скасовано.

Довідково: Нур Мухаммад Таракі народився 15 липня 1917 року, таємно страчений (задушений) 9 жовтня 1979 року, афганський громадський, політичний і державний діяч; письменник, журналіст. Н. М. Таракі закінчив початкову школу в Мукурі, згодом 10-класну англійську вечірню школу в Бомбеї. Повернувшись додому, він у 1932 році став посильним у компанії з експорту фруктів «Пуштун Трейдинг Ко» у Кандагарі, потім за гарну працю був підвищений до учня клерка й відряджений клерком представництва компанії в Бомбей. У 1937 році Таракі повернувся до Афганістану, де невдовзі почав друкуватись у різних газетах з публіцистичними статтями. У 1947 році він увійшов до суспільно-літературного руху «Віш залміян» (Пробуджена молодь), а з 1951 року — регулярно публікує статті у щотижневій газеті товариства «Ангар» (Полум'я). Його творчість була відома соціально-побутовими оповіданнями, нарисами та повістями мовою пушту, які реалістично змальовували складне життя афганського селянства, ремісників і робітників. Н. М. Таракі створив перший соціальний роман мовою пушту «Поневіряння Банга» (1958 рік), у якому широко подано картину життя афганських працівників: кочівників-скотарів, селян, робітників вовноткацької фабрики, прислуги у багатому будинку. Його авторству також належать такі повісті, як «Спін» (1958), «Одинокий» (1962), що сприяли розвитку реалістичних тенденцій у афганській літературі. Генеральний директор Академії пушту Абдур Рауф Бенава допоміг Н. М. Таракі влаштуватись на роботу до прес-служби, де той у 1952 році обійняв посаду помічника директора інформаційної агенції «Бахтар». У подальшому його призначили прес-секретарем посольства Афганістану у США. У період з 1955 до 1958 року Н. М. Таракі працював перекладачем у т. зв. «Заморській місії США» в Кабулі, а з травня 1962 до вересня 1963 року — перекладачем посольства США в Афганістані. Генеральний секретар ЦК НДПА (1965–1967 рр. і 1977–1979 рр.) та лідер фракції «Хальк» (Народ). 1 січня 1965 року на квартирі Н. М. Таракі в Кабулі нелегально відбувся перший (установчий) з'їзд Народно-демократичної партії Афганістану, за підсумками якого Н. М. Таракі було обрано генеральним секретарем і членом Виконавчого комітету НДПА. Після Саурської революції та приходу до влади партії НДПА став головою Революційної ради і прем'єр-міністром Афганістану (1978–1979 рр.). Його короткочасне правління відзначилось боротьбою всередині партії, репресіями та ускладненням військово-політичної обстановки в країні.

Правління Н. М. Таракі відзначалося жорстокими чистками. Радянські джерела повідомляли, що приблизно 500 членів НДПА було страчено фактично без суду. Для придушення заворушень Хафізулла Амін склав список із 18 тис. осіб, яких стратили за участь у «змові з метою вбивства Таракі».

Насаджаючи марксистську ідеологію в Афганістані та у прискореному режимі силоміць впроваджуючи соціально-економічні реформи, партія під керівництвом Н. М. Таракі викликала масове невдоволення у населення країни та активний збройний спротив, що згодом переріс у громадянську війну.

14 вересня 1979 року Х. Амін взяв уряд під контроль. Ще 23 вересня Х. Амін стверджував, що Н. М. Таракі живий та лікується. Вранці 10 жовтня афганське інформаційне агентство «Бахтар» оголосило на кабульському радіо й телебаченні, що Н. М. Таракі помер «9 жовтня в результаті серйозного захворювання, яке тривало вже упродовж деякого часу» та що «тіло покійного поховано у родовому склепі». Насправді ж за наказом Х. Аміна офіцери задушили Н. М. Таракі подушками. Загальне керівництво цією акцією здійснював начальник президентської гвардії майор Джандад, а безпосередніми виконавцями цього злочину стали начальник КАМ (служби безпеки) капітан Абдул Хадуд, командир одного з підрозділів, що охороняли палац Х. Аміна, старший лейтенант Мухаммед Екбаль і заступник начальника президентської гвардії з політичної частини старший лейтенант Рузі.

Х. Амін не користувався популярністю, тому незабаром нажив собі численних ворогів — родичів страчених. Всі члени НДПА відчували страх за своє життя. В цей період чимало афганців втекли до Ірану й Пакистану й почали організовувати визвольний рух проти атеїстичного режиму НДПА, що захопила владу за підтримки СРСР. Пізніше, після радянського вторгнення, західні джерела оголосили ці групи борцями за свободу (моджахеди).

Довідково: Хафізулла Амін народився в пуштунській родині в Пагмані. Закінчивши Кабульський університет, він продовжив навчання в Колумбійському університеті в США. Після повернення до Афганістану працював вчителем. Незабаром він приєднався до лав НДПА і став одним із активних членів марксистської фракції «Хальк». Х. Амін очолив революцію 1978 року, яка змістила Мухаммада Дауд Хана. Після вбивства М. Дауда НДПА захопила владу і президентом став Нур Мухаммад Таракі, а Хафізулла Амін та Бабрак Кармаль (лідер фракції «Парчам» / Прапор) отримали пости заступників прем'єр-міністра. В лютому 1979 року був убитий посол США Адольф Дабс. Фракція «Хальк» почала перемагати фракцію «Парчам» і Б. Кармаля вислали послом до Чехословаччини. В березні Х. Амін отримав посаду прем'єр-міністра, хоча Н. М. Таракі ще зберігав за собою інші посади. Проте сум'яття продовжувалося, і режим був змушений просити допомоги у Радянського Союзу. На зустрічі Н. М. Таракі з Леонідом Брежнєвим було вирішено усунути Х. Аміна від влади.

Впродовж 104 днів свого правління Х. Амін активно проводив політику пуштунізації країни та зближення із Пакистаном і США, нехтуючи порадами Москви. В середині листопада 1979 року Х. Амін розпочав широку військову кампанію проти Саїда Карама в південній провінції Пактія, що на кордоні із Пакистаном. Наступ був успішним, було знищено понад 1 тис. бійців опору, їхні родичі та прибічники змушені були втекти до Пакистану. Села, що допомагали заколотникам, були повністю зруйновані.

Х. Амін робив спроби змінити режим, який чимало афганців вважали антиісламським, обіцяючи більше релігійних свобод, згадуючи ім'я Аллаха в своїх промовах і оголосивши про те, що революція була цілком і повністю здійснена на принципах ісламу. Проте, афганці звинувачували Х. Аміна в жорстких заходах, а Радянський Союз, збентежений долею своїх чималих капіталовкладень в Афганістані, збільшив кількість радників.

27 грудня 1979 року в країну були введені радянські війська з метою надання підтримки уряду НДПА. В ніч на 27 грудня 1979 року Х. Аміна у його палаці вбили бійці радянського спецназу. Разом з Х. Аміном загинули всі члени його сім'ї, а також усі присутні на той момент урядовці. Розстрілу передувала спроба отруїти Х. Аміна на бенкеті за день до цього таємними агентами КДБ, що були у складі президентської прислуги.

Державним і партійним лідером країни став Б. Кармаль, який перетнув гірський перевал Саланг на броні радянських танків.

Довідково: Бабрак Кармаль народився в Кабулі у родині армійського генерала. Пращури Б. Кармаля по лінії батька були вихідцями з індійського Кашміра, які переїхали до Кабула за часів, коли Кашмір належав імперії Дуррані. На новому місці вони асимілювались із таджицькою громадою Кабула. Його батько приховував своє непуштунське походження і розмовляв тільки мовою пушту. Мати Б. Кармаля була перськомовною пуштункою з племені Гільзаїв. Справжнім ім'ям Б. Кармаля було Султан Хуссейн, яке він замінив на подібне, типове афганське ім'я. В Кабульському університеті захопився ідеями комунізму. 1965 році вступив до НДПА. Очолив фракцію «Парчам». У 1965–1973 роках був депутатом парламенту країни. Після Саурської революції 1978 року став заступником голови Революційної ради, але вже влітку 1978 року був усунутий з цього поста й відряджений послом до Чехословаччини. Восени 1978 року його звинуватили в організації антиурядової змови і усунули з посади посла. Залишився в еміграції. Після введення сил Радянської армії в Афганістан у грудні 1979 року став генеральним секретарем ЦК НДПА, головою Революційної ради й головою Ради міністрів (останній пост займав до 1981 року). 4 травня 1986 року за рішенням 18-го пленуму ЦК НДПА Б. Кармаля було звільнено «за станом здоров'я» від виконання обов'язків генерального секретаря ЦК партії за умови збереження за ним членства у Політбюро. Усунення з посади було спричинено змінами в СРСР, де до влади прийшов Михайло Горбачов. Наприкінці 1986 року був усунутий і з поста голови Революційної ради. Після залишення всіх посад був змушений емігрувати й проживав у Москві: у перші роки еміграції — на дачі у Срібному Бору. Популярність Б. Кармаля, яка ще більше зросла на тлі політики Мухаммада Наджибулли, спричинила пересторогу радянських керівників, які боялись повернення Б. Кармаля до влади, тому до нього приставили охорону й суворо контролювали коло спілкування. Так тривало до кінця правління М. Горбачова. В останні роки життя стан здоров'я Б. Кармаля різко погіршилося (хвороба нирок), він регулярно проходив курс лікування. Помер 3 грудня 1996 року у 1-й міській лікарні Москви.

Епоха Б. Кармаля, що тривала з 1979 по 1986 рік, відзначена найбільшими радянськими військовими операціями в Афганістані. Політика Б. Кармаля не принесла миру в зруйновану війною країну, і в 1986 році його змінив на посту генерального секретаря НДПА доктор Мухаммад Наджибулла.

Незгодних із політикою Б. Кармаля та радянською присутністю в Афганістані почав опікати Пакистан, який не бажав мати на своїх кордонах нову демократичну державу. На його території утворилося багато таборів з підготовки бойовиків-ісламістів. Почалась війна, що триває 40 років.

 

Другий (1979–1992 рр.) — 13 квітня 1980 року ухвалено тимчасову Конституцію під назвою «Основні принципи ДРА», яка діяла до квітня 1985 року. 4 травня 1986 року Б. Кармаля звільнили з посади генерального секретаря ЦК НДПА «за станом здоров’я», а з 1 жовтня 1986 року головою Революційної ради ДРА став доктор М. Наджибула.

Довідково: Мухаммад Наджибулла народився 6 серпня 1947 року в Гардезі в родині державного службовця Ахтара Мухаммада. За походженням пуштун з клану ахмадзай племені сулейманхель гільзайського племінного союзу. Його родинне коріння знаходиться у провінції Пактія. В 1964 році М. Наджибула закінчив ліцей «Хабібія», після чого вступив на медичний факультет Кабульського університету. В 1965 році він вступив до лав НДПА, а з серпня 1971 року — член керівних органів легальної Асоціації студентів Кабульського університету. Відомо, що певний час він буд довіреною особою та охоронцем Б. Кармаля. За свою силу та темперамент мав прізвисько «Бик». Студентом М. Наджибула брав активну участь у масових антиурядових виступах столичної молоді, за що двічі був заарештований, в 1969 та 1970 роках. В 1975 році він закінчив Кабульський університет за фахом лікар-гінеколог. Того ж року, за рішенням фракції НДПА «Парчам», очолив кабульську провінційну комісію партії зі створення в столиці та провінції осередків і комітетів Демократичної організації молоді Афганістану. Після квітневої революції М. Наджибула увійшов до складу вищого органу республіки — Революційної ради, очоливши Кабульський комітет партії. 28 червня 1978 року М. Наджибула був відряджений послом ДРА в Іран. Однак вже у жовтні того ж року, звинувачений разом з іншими лідерами «Парчам» в антиурядовій змові, М. Наджибула був знятий з посади і позбавлений громадянства. Після цього він переховувався у Москві, де перебував аж до введення радянських військ в Афганістан. У грудні 1979 року після повернення до країни, М. Наджибула отримав пост керівника Служби державної інформації (ХАД). В 1983 році йому було присвоєно військове звання генерал-лейтенанта.

30 листопада 1987 року було ухвалено постійну Конституцію, згідно з якою країна знову почала називатися Республіка Афганістан. В той же день Лойя Джирга (всеафганська Рада старійшин (представників) всіх племен та народностей країни) обрала М. Наджибуллу президентом країни та фактично підтримала політику національного примирення.

Новий президент Афганістану виступив з ініціативою припинити бойові дії і розпочати мирний діалог між протиборчими сторонами. За його наказом створюється Комітет національного примирення. Планувалось залучити для ведення переговорів впливових старійшин та вождів племен. У якості доброї волі з в’язниць звільнили кілька тисяч політичних в’язнів, афганська армія кілька разів пропонувала ввести режим припинення вогню, але моджахеди відмовлялись. В цей період було знято заборону на діяльність політичних партій, вище керівництво Афганістану запропонувало керівникам моджахедів сісти за стіл переговорів. Моджахеди знову відмовились через розбіжності поглядів та цілей лідерів ісламістських організацій і рухів, відсутність між ними єдності.

В цілому політика національного примирення не надала очікуваного ефекту, проте за цей період біля 30 тис. бойовиків склали зброю, тисячі афганців повернулися до Афганістану із Ірану та Пакистану.

Заяви М. Наджибулли про «національне примирення» й необхідність перемовин із контрреволюціонерами частина офіцерів армії та силових структур сприйняла негативно. Вони цього не розуміли і вважали згубним для революції.

В цей же час Пакистан, Сполучені Штати та Королівство Саудівська Аравія досить щедро фінансували моджахедів в їх боротьбі з радянськими військами. На політичну арену вийшла «Аль-Каїда».

Під тиском загонів моджахедів та Женевських угод, за рішенням радянського керівництва 15 травня 1988 року розпочалося виведення контингенту радянських військ, яке закінчилося 14 лютого 1989 року.

Наприкінці лютого 1989 року в Пешаварі (Пакистан) відбулось засідання Ради представників афганської опозиції, де обрали голову «Перехідного уряду моджахедів». Ним став лідер «Альянсу сьоми» Себгатулла Моджаддеді. З цього часу загони опозиції стали планувати та проводити широкомасштабні операції проти комуністичного режиму.

Довідково: Себгатулла Моджаддеді народився 21 квітня 1925 року в Гераті, пуштун. Помер у віці 90 років 11 лютого 2019 року. Належав до суфійського ордену Накшбанді. В 1940-х роках вивчав ісламську теологію в Каїрі. Повернувшись до Кабулу, викладав теологію. Його сім'я зазнавала репресії за часів правління Х. Аміна. В 1979 році на території Пакистану заснував «Національний фронт порятунку Афганістану». В 2004 році головував на загально афганському зібранні Лойя Джирги. Пуштунський духовний лідер, командир моджахедів в 1989–1992 рр., 28 квітня 1992 року був проголошений президентом Ісламської Держави Афганістан. В грудні 2005 року обраний головою верхньої палати Національних зборів Афганістану. Вільно володів мовами дарі, пушту, арабською, урду та англійською.

На Заході очікували швидкої перемоги моджахедів, але афганські збройні сили, «царандой» (поліція) та загони народного ополчення (малиша) 6 місяців поспіль відбивали наступи загонів збройної опозиції на Джелалабад, Гардез, Кандагар, Шинданд, Файзабад, на перевалі Саланг.

Протягом трьох років режим М. Наджибулли був при владі, до відомих подій в Москві у серпні 1991 року. Відразу після поразки ДКНП (ГКЧП) міністр закордонних справ РСФСР Андрій Козирєв заявив, що «в Афганістані все готово для мирного врегулювання конфлікту, заважає цьому тільки радянська підтримка екстремістів на чолі із Наджибуллою». 15 листопада міністр закордонних справ СРСР Борис Панкін дав офіційну згоду на припинення військової допомоги Афганістану. З 1 січня 1992 року поставки військової техніки та спорядження Афганістану припинились і військово-політична ситуація почала стрімко погіршуватись. Наблизився колапс режиму.

 

Третій (1992–1996 рр.) — «перехідний період», коли війна охопила весь Афганістан.

Незважаючи на зраду «великого брата», на початку квітня 1992 року М. Наджибула особисто сприяв поверненню останніх радянських військових радників до Ташкенту. У березні 1992 року М. Наджибулла об’явив про свою готовність піти у відставку та звільнити місце для тимчасового уряду. Сам президент М. Наджибула (разом зі своїм братом, начальником канцелярії та начальником охорони) сховався у місії ООН в Кабулі, де, як відомо, провів останні чотири роки свого життя. 27 вересня 1996 року, коли таліби ввійшли до Кабулу, вони захопили М. Наджибуллу разом із братом, катували їх і прилюдно стратили.

27 квітня 1992 року загони моджахедів на чолі із Ахмад Шахом Масудом практично без бою увійшли в Кабул. Епоха НДПА закінчилась, але громадянська війна в Афганістані запалала ще з більшою силою.

Наступного дня, 28 квітня, до Кабулу прибув С. Моджаддеді і в присутності іноземних дипломатів перебрав владу президента з рук віце-президента колишнього режиму. Його також обранили головою Ради Джихада (спільна комісія, обрана відповідно до Пешаварських домовленостей). 6 травня 1992 року на першому засіданні Ради Джихада ухвалено рішення щодо:

• розпуску кабінету міністрів колишнього режиму;
• розпуску Національної ради Афганістану;
• заборони діяльності партії «Ватан» (Батьківщина);
• втрати чинності всіх законів, які протирічать ісламу;
• закриття університетів та всіх розважальних закладів;
• введення обов’язкових молитов;
• заборони алкоголю та книг антиісламської спрямованості.

В тому ж році С. Моджаддеді передав владу лідеру таджицького етнічного угруповання Бурхануддіну Раббані. Лідери різноманітних угруповань опозиції (пуштунських — Гульбеддін Хекматіяр; таджицьких — Ахмад Шах Масуд та Ісмаїл-хан; узбецьких — Абдул-Рашид Дустум) продовжували воювати між собою за владу, контроль наркотрафіку та іноземну допомогу.

Наприкінці 1994 року авторитет Б. Раббані у якості загальнонаціонального лідера настільки ослаб, що його уряд практично припинив своє існування, зникла навіть слабка видимість центральної влади. Систему центрального державного управляння та економічних зв’язків було порушено. Афганістан, як і раніше, поділився за етнічним принципом, на місцях польові командири тримали під контролем зони свого впливу, вирощували опійний мак, займались контрабандою та воювали між собою, знову ж таки за владу та вплив.

На фоні колапсу державної системи, на півдні, в зоні «вільних пуштунських племен» народжувався новий ісламістський радикальний рух — «Талібан», духовним лідером якого був мулла Мухаммад Омар.

Таліби оголосили себе «захисником інтересів афганського народу». За мету вони поставили створити ісламську державу, базою для існування якої має стати Шаріат.

Довідково: Мухаммад Омар (точна дата народження невідома), пуштун, належав до роду Хотакі групи племен гільзаї. Ймовірно, народився у селі Сінгесар провінції Урузган (або у містечку Нодех в околицях Кандагару), виходець з родини бідних селян. Здобувши тільки початкову мусульманську освіту в місцевому медресе, після смерті батька залишився служити в ньому сільським муллою. З середини 1970-х років М. Омар протягом двох тижнів вивчав ісламську теологію в медресе «Хакканія» неподалік від Пешавара (за іншими джерелами — в релігійній школі міста Кветта). В 1979 році брав активну участь у війні проти радянських військ та кабульського режиму. Долучився до загонів моджахедів, однак відомості про нього як про самостійного польового командира відсутні. За деякими даними, М. Омар виступав як заступник командира бойових формувань ісламістської партії Харакат-і інкілаб-і ісламі Набі Мухаммаді, за іншими — був у загоні польового командира Юнуса Халеса; є інформація, що він був серед прихильників збройного угрупування ІТА Б. Раббані. Відомо також про чотири його поранення, в боях втратив око. Після виведення радянських військ мулла Омар став імамом заснованої ним же мечеті села Сангсар в окрузі Майванд на захід від Кандагару. У мулли Омара було чотири дружини й четверо дітей: два сина й дві дочки.

Четвертий (1996–2001 рр.) — кривавий період влади талібів, які намагалися відкинути Афганістан у середньовіччя.

Весною 1996 року мулла Омар запросив до Кандагару провідних мусульманських богословів. Прибуло більше тисячі мул та улемів, і це була найбільша мусульманська рада за всю історію Афганістану. Лідер талібів заявив, що «Коран є єдиною можливою конституцією для Афганістану» і зажадав отримати благословення своєї влади. Більшість учасників зібрання підтримали М. Омара. Богослови оголосили муллу Омара «амір уль-мумініном» — лідером всіх мусульман.

Тут слід згадати, з якої причини виник рух «Талібан».

З перемогою моджахедів і перерозподілом влади на місцях, польові командири почали силоміць насаджувати свої порядки, чим викликали невдоволення серед певної частини молоді. В районі Кандагару лідером такої невеликої групи і став мулла Омар, а молодь називала себе «талібами» (учні, студенти). Спочатку таліби охороняли каравани вантажівок від нападу моджахедів, а потім почали нападати на їх невеликі загони. Моджахеди, своєю чергою, почали називати талібів «пакистанськими шпигунами», але це не так. Ісламабад звернув увагу на талібів лише восени 1994 року, а причиною став напад моджахедів поблизу Кандагару на пакистанський караван вантажівок з ліками і гуманітарною допомогою для населення Туркменістану. Пакистан звернувся до талібів з проханням про допомогу. Загін М. Омара розгромив моджахедів і повернув майно Пакистану, саме з цього випадку Ісламабад почав надавати талібам військову і фінансову допомогу.

М. Омар досить часто говорив, що веде боротьбу з мусульманами, які схибили і пішли невірним шляхом та зі всіма невірними. Однак, за словами деяких журналістів, які зустрічались з М. Омаром, майбутній правитель Афганістану розпочав боротьбу без будь-яких планів про владу. «Все просто, — казали вони, — мулла Омар хотів звільнити країну від моджахедів».

В листопаді 1994 року рух талібів став настільки потужним, що зумів захопити Кандагар, який М. Омар зробив своєю столицею. Тоді і стало очевидним, що таліби у вигляді Пакистану отримали могутнього союзника. М. Омар за весь час свого правління практично не залишав своєї резиденції в Кандагарі та не спілкувався з «невірними». В Кабулі лідер талібів з'являвся тільки чотири рази.

26 вересня 1996 року загони талібів штурмом захопили Кабул. Уряд Б. Раббані разом із Г. Хекматіяром та його найближчим оточенням втекли на північ та «перейшли у збройну опозицію». Радикальне ісламське угруповання прийшло до влади. 28 вересня США та ООН запропонували новій владі встановити стосунки. Однак тільки Пакистан, Саудівська Аравія та Об’єднані Арабські Емірати визнали режим талібів легітимним.

29 вересня 1996 року таліби проголосили Ісламський Емірат Афганістан та сформували Тимчасову правлячу Раду чисельністю в 6 членів на чолі із муллою Омаром.

Таліби за досить короткий термін зуміли частково стабілізувати ситуацію в країні, щоправда, ціною багатьох заборон. Весь пропагандистський апарат країни почав активно насаджувати цінності фундаменталістського ісламу. На підконтрольних територіях запроваджувалося право Шаріату.

30 вересня таліби запропонували Дустуму переговори і почали пересуватись на північ, слідом за загонами Ахмад Шаха Масуда. Але моджахеди зуміли зупинити талібів на підступах до Пандшерської долини. 9 жовтня 1996 року у передмісті Мазарі-Шаріфа (північ Афганістану) зустрілись лідери моджахедів: Ахмад Шах Масуд, Абдул-Рашид Дустум, Бурхануддін Раббані і Карім Халілі. Вони сформували Верховну раду для координації боротьби з талібами. Фактично, це був день народження Північного альянсу і створення незалежної держави на півночі Афганістану на період з 1996 року по 2001 рік. Назва держави залишилась попередня — Ісламська Держава Афганістан.

 

П’ятий (з 2001 по 2019 рік) етап розпочався з терористичних актів у США 11 вересня 2001 року. США створили коаліцію і донині ведуть жорстку боротьбу з талібами і ІД на боці афганського уряду. 18 років кровопролиття, без сподівань на перемогу.

Проте США змогли зачистити Кабул від талібів і створили умови, за яких «Талібан» навряд чи поверне собі контроль над більшою частиною території Афганістану. Спецназ США ліквідував лідера «Аль-Каїди» Усабу бен Ладена, голову руху «Талібан» муллу Омара та його наступника Ахтара Мансура. Вашингтон зумів сформувати національний уряд та збройні сили Ісламської Республіки Афганістан, проте не зміг ліквідувати «пакистанський» фактор діяльності талібів, які з пакистанської території досі продовжують боротьбу проти існуючого режиму в Афганістані.

З другої половини 2018 року, на початку 2019-го відбулась ціла низка переговорів з талібами. США оголосили, що йдуть із Афганістану, а президент США Д. Трамп — про необхідність припинити міжнародний конфлікт до президентських виборів у США в 2020 році. В самому Афганістані також розпочалися політичні процеси, на основі яких можна прогнозувати, що стартував шостий етап в історії країни. Чому можна робити такі припущення?

Емблема Лойя Джирги Афганістану

Президент Афганістану Мухаммад Ашраф Гані 11 березня ц. р. підписав указ про проведення 29 квітня 2019 року в Кабулі Лойя Джирги. Опозиція намагається перешкодити її проведенню, оскільки вважає, що рішення Джирги допоможуть чинному президенту виграти назначені на 20 липня ц. р. президентські вибори.

Спочатку планувалось, що Лойя Джирга відбудеться в березні, але з кліматичних причин (гірські перевали засипані снігом до середини березня – початку квітня) було вирішено провести її у квітні. У разі, якщо частина старійшин не братиме участі у зібранні, то рішення можуть бути визнані нелегітимними. Для А. Гані дуже важливо, щоб Джирга його підтримала.

Друга причина перенесення дати проведення — безпека. Найближчими тижнями президент намагатиметься переломити ситуацію на свою користь і силові відомства та армія мають забезпечити переїзд делегатів до столиці.

Не можна не зважати і на те, що спеціальний представник Вашингтона на переговорах із талібами Залмай Халілзад заявив нещодавно, що сподівається на успішний переговорний процес. Якщо це вдасться і представники талібів братимуть участь у роботі Джирги, то виникнуть передумови для формування коаліції і визначення періоду для переформування влади з метою досягти миру. Чинна влада розуміє, що така надія досить непевна, але не хоче нею знехтувати.

Очікується, що Лойя Джирга обговорюватиме питання примирення і припинення багаторічного конфлікту, і що може ініціювати внесення змін до Конституції та переформуванням влади в країні.

Підготовка Джирги певним чином активізувала політичні процеси об’єднання колишніх союзників та ворогів. Так, президент М. Гані і колишній президент Афганістану Хамід Карзай досягли домовленостей щодо проведення Джирги, згідно з якими він буде другим співголовою і разом із відомим політиком і головою «Ісламського союзу звільнення Афганістану» Абдул Рабі Расулом Сайяфом очолить її роботу. А. Гані сподівається, що Джирга підтримає його політичний курс на національне примирення. «Мир в Афганістані має стати справою всього народу, а не змовою еліт», — наголосив він. Можна з певною мірою припущення передбачити, що після проведення Джирги Х. Карзай може отримати посаду у вищій ланці країни.

Хамід Карзай і Мухаммад Ашраф Гані

Доречним буде сказати кілька слів і про талібів. На сьогодні, за оцінками афганських політиків, рейтинг їх популярності не перевищує 10–15 %, а це означає, що їх більше бояться, аніж поважають. Відмова від участі у роботі Лойя Джирги призведе до їх політичної ізоляції всередині країни і перекриє всі шляхи для вояжів їх лідерів закордон з метою пошуку підтримки.

Слід зауважити, що афганська політична спільнота не однозначно відреагувала на ініціативу президента щодо проведення Лойя Джирги. Якщо Х. Карзай, як ми згадували раніше, вітав її проведення, то інший відомий лідер моджахедів, голова «Ісламської партії Афганістану» та колишній прем’єр-міністр Г. Хекматіяр досить скептично зауважив, що рішення Джирги не мають юридичної сили, їх можна сприймати як поради для уряду країни.

Таким чином, президент Афганістану А. Гані може заручитись підтримкою широких мас населення і перетворити рішення Лойя Джирги у ключову частину своєї передвиборної кампанії. І навіть більше, Джирга може стати першим кроком у великій перебудові державної та політичної систем Афганістану, яка все більш стає реальною.

Крім того, з урахуванням геополітичного положення Афганістану, Іран, Росія, Китай, Індія та Пакистан і надалі триматимуть його у сфері свого впливу та зацікавленості.