Одним із основних чинників впливу на Москву під час її військової агресії проти України є тиск США та ЄС на Росію. Він стає все більш жорстким і вже викликає певні негативні наслідки для Російської Федерації. Насамперед, тут маються на увазі політико-економічні санкції проти Росії: міжнародна ізоляція, припинення доступу до західних кредитів і технологій, блокування роботи російських компаній та банків на американському і європейському ринках, запровадження персональних обмежень проти широкого кола осіб, які визначають російську політику на українському напрямі.
Росія намагається знайти таких нових партерів, які зможуть їй компенсувати втрати від фактичного розриву стосунків зі США та Європейським Союзом. Передусім такими своїми партнерами вона вважає КНР та інші країни з так званого «третього світу» (переважно Азіатсько-Тихоокеанського регіону). Вони мають допомогти Росії в реалізації її стратегії переорієнтації із Заходу на Схід, про що активно ведуться розмови останнім часом. Причому, найбільші надії вона покладає саме на Китай, як другу після США країну у світі за економічним потенціалом, що проводить незалежну зовнішню та внутрішню політику.
Наприклад, у політичній сфері Росія традиційно розраховує, що Китай підтримає російську позицію в РБ ООН, у т. ч. і з українського питання. До речі, саме намагаючись протидіяти Заходу, Росія ініціювала створення Шанхайської організації співпраці (ШОС) за участю КНР та інших країн, які Москва вважає своїми союзниками та потенційними супротивниками США.
При цьому російське керівництво демонструє високу зацікавленість у розвитку співпраці з КНР у торгівельно-економічній та інвестиційній галузях. Робиться акцент на енергетичних проектах, за якими передбачається збільшення обсягів постачання російської нафти та газу до Китаю. Основними із таких проектів є спорудження газопроводів «Сила Сибіру» (Східний Сибір — КНР) та «Алтай» (Західний Сибір — КНР). Їх Росія подає як засіб «диверсифікації її експортних можливостей», а також «інструмент впливу на ЄС» (в плані можливої переорієнтації газових потоків з Європи на Китай).
Росіяни особливо намагаються поглибити взаємодію з Китаєм в питаннях світової та регіональної безпеки. Тому ініціювали проведення відповідних консультацій з КНР, а також організацію навчань з антитерористичної тематики як на двосторонньому рівні, так і в рамках ШОС.
Всі свої дії росіяни супроводжують масштабною інформаційною кампанією, коли з піднесенням демонструються «успіхи стратегічного партнерства між двома країнами». Особливо це стало помітно, починаючи з весни ц. р., коли загострились відносини між Російською Федерацією та США, НАТО і ЄС з українського питання. Наприклад, в якості свідчення про «провал спроб міжнародної ізоляції РФ» подаються контакти Росії та КНР на вищому державному рівні, в т. ч. візити В. Путіна до Пекіну в травні та листопаді ц. р., а також — голови Державної ради КНР (прем’єр-міністра) Лі Кецяна до Москви в листопаді ц. р.
Російські ЗМІ в один голос стверджували, що всі ці візити «мали історичний характер», «стали проривом у відносинах сторін» та «завершились підписанням багатомільярдних контрактів» у торгівельно-економічній та інвестиційній сферах. Повідомлялось також про «вирішення більшості проблем» в галузі енергетичної співпраці двох країн, включно з ухваленням остаточних рішень про спорудження згаданих вище газопроводів, а також визначенням ціни на російський газ для КНР.
Що ж, можна повірити російській пропаганді, як їй повірила більшість громадян Російської Федерації, які щиросердно вважають Китай «стратегічним партнером» Росії. Хоча реальний стан справ далекий від бажаного.
Так, Пекін підтримував позицію Москви щодо більшості конфліктів в різних регіонах світу, в т. ч. у колишній Югославії, Афганістані, Іраку, Єгипті, Лівії та Сирії. Але він зовсім по іншому зреагував на ситуацію довкола України, а саме — фактично відмовився стати на бік Росії, підтримавши територіальну цілісність нашої держави. Це продемонструвала позиція Голови КНР Сі Цзіньпіна під час саміту «Великої двадцятки» в листопаді ц. р. в Австралії, коли він разом із лідерами інших провідних країн світу піддав відкритій обструкції В. Путіна через російську військову агресію проти України.
І навіть більше, в той час, як Росія намагається зруйнувати українську економіку, Китай підтримує Україну в рамках реалізації широкого спектру спільних інвестиційних проектів, насамперед у галузях сільського господарства та оборонної промисловості.
Зокрема, у період з січня по серпень ц. р. Україна експортувала до КНР понад 3,5 млн. тонн кукурудзи, що у півтора рази більше, ніж за аналогічний період минулого року. Збільшено також експорт до Китаю й іншої сільськогосподарської продукції, що дозволило відчутно компенсувати Україні втрату її доступу до російського ринку.
У вересні ц. р. відбулось четверте засідання підкомісії з питань співробітництва між КНР та Україною у сільськогосподарській галузі, під час якого пролунали наміри сторін збільшити обсяги взаємного товарообігу до 1 млрд. дол. США за рік (у 2013 році склав 700 млн. дол. США). При цьому Китай та Україна відзначили чесний, відкритий та взаємовигідний характер двосторонніх торговельно-економічних відносин.
Зміцнюються китайсько-українські зв’язки і у військово-технічній сфері. Наприклад, триває підготовка до запуску спільного виробництва авіаційних двигунів АІ-322 та АІ-322Ф. За словами президента китайської авіаційної корпорації AVIC Лін Цзуміна, китайська сторона налаштована на глибоку співпрацю з Україною з цього та інших питань.
Позитивний характер китайсько-українських стосунків засвідчено також в огляді Міністерства комерції (зовнішньої торгівлі) КНР «Перспективи розвитку китайсько-українських торговельно-економічних зв’язків», що був оприлюднений у вересні ц. р., де китайська сторона виказує впевненість у спроможності України за короткий період часу впоратися зі своїми проблемами.
Зовсім інший вигляд мають торговельно-економічні зв’язки КНР з Росією. Так, всупереч гучним заявам російської сторони про «прорив у досягненнях» в даній сфері, Пекін з Москвою, як і раніше, веде звичайну торгівлю без будь-якого двостороннього «особливого співробітництва».
КНР, наприклад, відмовилась інвестувати 25 млрд. дол. США в російський проект газопроводу «Сила Сибіру». До того ж фактично не вирішене питання спорудження газопроводу «Алтай». Ще не визначена остаточно вартість російського газу для КНР, незважаючи на зниження Росією по суті до збиткового для себе рівня цінових пропозицій. Сьогодні Китай фактично кредитує на російській території лише свої проекти, що приносять безпосередні та швидкі вигоди КНР.
До речі, з огляду на санкції США та ЄС проти російських банків, деякі фінансові установи КНР відмовляються обслуговувати фінансові операції спільних російсько-китайських підприємств, в т. ч. навіть вимагаючи закриття рахунків.
Зростання недовіри Китаю до Росії визнається і офіційними китайськими ЗМІ, які фактично викладають позицію державного керівництва. Зокрема, наприкінці листопада ц. р. центральна газета КНР «Женьмінь жібао» надала відверто негативну оцінку стану російської економіки та перспективам її розвитку. Експерти вважають, що це відверта порада китайському бізнесу утриматись від співпраці з Російською Федерацією.
Є також розбіжності між Росією та КНР й у інших важливих питаннях. Так, всупереч прагненням Кремля, Китай зовсім не збирається вдаватися до антизахідної політики чи створювати з Росією антиамериканські чи антиєвропейські союзи. Навпаки, саме США та ЄС і є головними стратегічними партнерами Китаю у політичній, економічній та безпековій сферах.
По суті, нова модель світового устрою без участі Росії була визначена в червні 2013 року на зустрічі у Вашингтоні Президента США Б. Обами та Голови КНР Сі Цзіньпіна. Вони вирішили відмовитися від конфронтації між двома країнами, а також активізувати і розширити діалоги на всіх рівнях. Згодом ці рішення були конкретизовані під час чергових зустрічей високих посадовців обох країн, в т. ч. в ході візиту Б. Обами до КНР в листопаді ц. р. у рамках його участі в саміті АТЕС.
Досить показовими є також обсяги співпраці між Китаєм та США і ЄС у торговельно-економічній та інвестиційній галузях, які більш ніж у двадцять разів перевищують аналогічні показники для КНР і Росії.
Не виправдало сподівань Росії і створення ШОС. Замість «анти-НАТО», як це планувалося Російською Федерацією, на сьогоднішній день Шанхайська організація співробітництва перетворилась в ефективний інструмент КНР зі зміцнення китайської присутності в країнах Центральної Азії, які вважаються Москвою «сферою свого виняткового впливу». Так, інвестиційні, енергетичні та транспорті проекти КНР в усіх п’яти країнах регіону вже призвели до підриву економічної та політичної бази регіональних ініціатив Російської Федерації.
В першу чергу це стосується Казахстану, який в ролі члена Митного та майбутнього Євразійського економічного союзу має не менш, а то і більш тісні торгівельно-економічні зв’язки з КНР. При цьому обсяги китайських інвестицій у казахстанську економіку вже на порядок перевищили розміри фінансових вкладів з боку Російської Федерації. Аналогічна ситуація спостерігається і у відносинах Китаю з іншими країнами Центральної Азії та, загалом, колишнього СРСР.
Відверто кажучи, КНР витісняє Росію з пострадянського простору і робить це набагато агресивніше та ефективніше, ніж США і Європейський Союз. Навіть Білорусь — найближчий союзник Росії — дуже активно розвиває відносини з Китаєм, розглядаючи його в якості альтернативи Російській Федерації. Тим самим КНР фактично гальмує всі інтеграційні ініціативи Москви на території колишнього СРСР, в т. ч. і створення Євразійського Союзу як головного геополітичного проекту Кремля та особисто В. Путіна. При цьому китайські експерти відкрито визнають факт невідповідності зазначеного проекту інтересам КНР.
До речі, Росія та Китай є прямими конкурентами у питанні проведення нових транспортних коридорів від Азіатсько-Тихоокеанського регіону та Центральної Азії до Європи. Зокрема, таку конкуренцію створюють: з одного боку — плани Росії щодо розвитку Транссибірської магістралі та Північного морського шляху, а з іншого — заходи КНР з побудови так званого «Нового Шовкового шляху». В цьому зв’язку анексія Криму Росією зірвала українсько-китайську угоду щодо спорудження Китаєм глибоководного порту в Євпаторії як частини його трансконтинентального проекту, що жодним чином не збільшило у Пекіна симпатій до Москви.
Хоча у стосунках між Росією та КНР є й більш серйозні проблеми. Так, незважаючи на передачу Москвою китайській стороні низки островів на Амурі поблизу м. Хабаровськ (у 2004 році), Китай не відмовився від територіальних претензій до Російської Федерації. Причому, такі претензії стосуються не тільки окремих прикордонних територій, а й усього Східного Сибіру та Далекого Сходу Російської Федерації, де зосереджені величезні природні ресурси.
Китай вже навіть активно реалізує плани «освоєння» російських територій шляхом їх безконтрольного заселення своїми громадянами. Це питання набуває критичного характеру для Росії в умовах різкої диспропорції демографічних потенціалів РФ та КНР на користь китайської сторони, особливо у східних регіонах Російської Федерації. Так, якщо на території Східного Сибіру та Далекого Сходу РФ проживає не більше 5-7 млн. осіб, то у сусідніх провінціях Китаю — понад 100 млн.
Москва занепокоєна цією обставиною і намагається посилити угруповання російських військ на сході країни, а також наростити масштаби маневрів і навчань. Як приклад, у вересні ц. р. було проведено стратегічне командно-штабне навчання «Схід-2014», в якому брали участь 155 тис. військовослужбовців, 8 тис. одиниць бойової техніки, понад 630 літальних апаратів та 80 кораблів, а також літаки стратегічної авіації Ту-95МС та нові оперативно-тактичні ракетні комплекси «Искандер».
На такі дії РФ відповідно відреагувало керівництво КНР, яке зі свого боку посилило військову активність на російському напрямку. Зокрема, у вересні-жовтні ц. р. було проведено низку масштабних заходів оперативної та бойової підготовки Народно-Визвольної Армії Китаю (НВАК) у Шеньянському (прикордонному з Росією) військовому окрузі КНР. Крім того, розглядаються плани щодо передислокації окремих частин НВАК до китайсько-російського кордону. Виходячи з цього, послідовно скорочуються масштаби військової співпраці між Росією та КНР як на двосторонньому рівні, так і в рамках ШОС.
Народно-визвольна армія Китаю (НВАК) проводить інтенсивні військові навчання
Причина такого стану справ — прагматизм Китаю, який переслідує виключно власні інтереси і зовсім не збирається їм зраджувати на потребу Російській Федерації та її антизахідній істерії. Так, на відміну від Росії, КНР не має жодних реальних суперечностей зі США, НАТО та ЄС, за винятком окремих питань, які, зазвичай, вирішуються в рамках конструктивного діалогу сторін. Аналогічним чином західні країни та міжнародні організації ставляться до Китаю, який в жодному разі не розглядається ними як загроза їх безпеці, а швидше — як чинник стримування експансіоністської політики Російської Федерації.
Що ж до Росії, то вона є для КНР лише постачальником природних ресурсів, ринком збуту китайської продукції широкого вжитку, а також об’єктом демографічної експансії, яка незабаром може обернутись і анексією Китаєм російських територій. Шлях до цього вже відкрила військова агресія Москви проти України. Ця агресія, з одного боку, значно послаблює Росію через західні санкції, а з іншого — демонструє КНР в який спосіб можна, в разі потреби, діяти.
Все це і визначає політику Китаю щодо Російської Федерації, в т. ч. у рамках переговорів з енергетичних питань. Так, КНР відмовляється від «стратегічних» відносин з Росією та кредитування її економіки, чудово розуміючи стрімке, просто таки катастрофічне погіршення політичної та економічної ситуації в РФ, що згодом дозволить Китаю мати безкоштовний доступ до російських природних ресурсів. А це для нього набагато вигідніше, ніж грошові видатки на підтримку амбіцій Москви. Отож цілком очевидно, що КНР бере участь у кампанії США та ЄС із нищення російської економіки, розраховуючи на свою частку у майбутньому розподілі Росії.
