Іван Січень, військовий та політичний експерт
Дев’ять років тому, у 2007 році третій Президент України В. Ющенко виступив зі стратегічно важливою політичною ініціативою «Спільна Європа — спільна пам’ять», що передбачала створення ідеологічного підґрунтя європейської та євроатлантичної інтеграції Української Держави на основі примирення народів усіх європейських країн після Другої Світової війни.
На сьогоднішній день це питання стає особливо гострим та актуальним в контексті обрання Україною чіткого і безальтернативного курсу на вступ до НАТО та ЄС, а також ролі Німеччини у зазначеному процесі.
З одного боку, це стосується провідної ролі ФРН у стримуванні збройної агресії Росії проти України, а з іншого — використання режимом В. Путіна теми війни між Німеччиною та Радянським Союзом як одного із основних чинників консолідації російського населення на ідеях «історичного протистояння між Росією та Заходом», а також дискредитації ідей демократичного та європейського вибору пострадянських країн, як «зрадників спільного «Руського світу».
Все це об’єктивно потребує перегляду певних оцінок українського та світового суспільства щодо Другої світової війни, які до теперішнього часу досить помітно впливають на ситуацію в Україні та довкола неї. Особливо це стосується теперішньої ситуації, коли нову демократичну і європейську владу України Москва подає, як «фашистсько-бандерівський» та «націоналістичний» режим, а також «воєнну хунту», що захопила владу в Україні всупереч «прагненню більшості українського населення на возз’єднання з Росією».
Друга Світова війна була дещо іншою, ніж це колись подавалося й зараз подається Москвою. По суті, територія України стала ареною зіткнення геополітичних інтересів і полем бою між двома тодішніми світовими націонал-соціалістичною та комуністичною імперіями. Природно, що представники населення України, залежно від їх політичних поглядів, стали на той чи інший бік. При тому, що від дій гітлерівської Німеччини український народ зазнав значно більших втрат, ніж від утисків Росії за усіх її режимів — від російських царів до Леніна, Сталіна й Путіна.
Зрозуміло, ніщо не може виправдати фашизм та завдане ним лихо Україні й іншим державам. Однак, ніхто і ніколи не пробачить організованого Москвою в 1932-1933 роках Голодомору в Україні, що викосив понад дві третини українських селян — основу української нації.
Однак ще більших втрат зазнала Україна від сталінського режиму під час Другої світової війни. Ця тема нескінченна і не може бути висвітлена у рамках однієї статті. Разом з тим, її можуть охарактеризувати лише три приклади, а саме: знищення Червоною армією та Народним комісаріатом внутрішніх справ (НКВС) центральної частини Києва у вересні 1941 року без попередження місцевого населення; підрив радянськими військами греблі Дніпрогесу (знову ж таки, не зважаючи на жителів нижчих районів Дніпра), а також цілеспрямована ліквідація сталінським режимом молоді Східної України восени 1943 року.
Свого часу світлини зруйнованого Хрещатика облетіли весь світ і нічим не поступалися подібним світлинам руїн російського Сталінграду, німецького Дрездену та британського міста Ковентрі. Аналогічна доля підстерігала і польський Краків, якби легендарний «майор Вихор» не врятував його від тотального знищення гітлерівцями. Але, на відміну від усіх таких випадків, ситуація в Україні була принципово інша, коли планувалося знищення українських міст та їх населення не ворожими, а «своїми» військами.
Так, Київ став єдиним європейським містом, який зруйнували свої «захисники». Звичайно ж офіційна радянська, а тепер вже російська історіографія, стверджують, що центр Києва знищили німецькі війська після того, як вступили до міста 19 вересня 1941 року. Однак насправді це зовсім не так.
Ще влітку 1941 року, задовго до захоплення Києва німцями, під керівництвом штабу оборони столиці Радянської України були масштабно заміновані урядові установи, промислові підприємства та житлові будинки. Основні роботи проводились на Хрещатику, Прорізній, Інститутській та Пушкінській вулицях. При цьому застосовувались як класичні, так і новітні на той час технології радіокерованих мін.
Київ в останні дні перед окупацією німцями
Знищення Києва розпочалось вже в день відходу Червоної армії з міста. Були підірвані Десятинна церква, а також ще низка будівель на пагорбах Дніпра, що німці могли використати як спостережні пункти за діями радянських військ фактично в районі Борисполя та Броварів, де розташовувався на той час штаб Південно-Західного фронту.
Однак справжня трагедія Києва трапилася через п’ять днів — 24 вересня 1941 року. За радіосигналами із російського Воронежа, а також внаслідок дій залишених НКВС місцевих підпільників, були висаджені у повітря будівлі поштамту, радіоцентру, «Гранд-отелю», біржі, найбільшого у Європі цирку Крутикова, найпрестижнішого житлового будинку у Києві — 12 поверхова споруда на 90 квартир та 500 кімнат (т. зв. «будинок Гінзбурга»), особняки та залізничний і автомобільний мости.
Вибухи на Хрещатику спричинили масові пожежі у центрі Києва, і вони палали до початку жовтня 1941 року. Практично було знищено: весь Хрещатик, половину вулиць Прорізної та Городецького, а також частково вулиці Лютеранська, Інститутська, Заньковецької, Грушевського, бульвар Т. Шевченка та вулиця Велика Васильківська.
Пожежі в центрі Києва за результатами диверсійних актів Червоної армії та НКВС
Центр Києва перетворився на суцільне згарище, що поховало найкращі зразки київської історії та архітектури, включно з будинками у стилі неоренесансу, класицизму, релігійними святинями не лише українсько, а й усієї слов’янської цивілізації.
Окрім Десятинної Церкви радянські війська знищили і Собор Успіння Пресвятої Богородиці — пантеон українських князів, митрополитів та архімандритів.
Загалом згоріло понад тисячі крупних житлових та адміністративних будинків. Окрім того п’ять найкращих київських кінотеатрів, консерваторія, театри Юного глядача та Київського військового округу, Будинок міськради, два найбільших універмаги, п’ять найбільших готелів, Центральна міська залізнична станція, Будинок архітекторів та вчених, понад сто різних магазинів, шкіл та бібліотек. Фактично, історичного центру Києва — його слави і гордості — більше не існувало.
Але найзначнішою втратою Києва було те, що внаслідок вибухів та пожеж загинуло, за різними оцінками, щонайменше 60 тисяч українських громадян, яких ніхто і не намагався попередити про ці «планові» терористичні акції.
На відміну від Червоної армії та НКВС, що зруйнували українську столицю, саме тогочасна німецька влада намагалася її врятувати. Отримавши від своєї агентури відомості про мінування міста, німці відразу ж взялися за пошук та знешкодження вибухових пристроїв. Зокрема, так було врятовано Оперний театр, деякі урядові будівлі, музей Леніна, звідки було вилучено три тонни вибухівки…
Німецька адміністрація сформувала спеціальні групи для обстеження центральної частини Києва, що вмовляли місцевих мешканців виходити зі своїх замінованих будинків, евакуювати дітей, старих та хворих. Когось це врятувало. Люди вибігали у парки над Дніпром, на Володимирську гірку, на стадіон «Спартак».
Однак, все це було, як мовиться, «краплею у морі». Не врятувало Київ і пожежне обладнання, яке німці терміново доставляли на літаках та негайно пускали в роботу. Наприклад, на березі Дніпра запрацювали мобільні насосні станції, якими подавалась вода на Хрещатик та Печерськ — епіцентри пожеж у Києві. Всупереч будь-яким поняттям про людяність, німецьку пожежну техніку намагалися псувати чи нищити радянські підпільники, які залишалися у місті після відходу Червоної армії.
Німецькі війська намагаються врятувати Київ
Після відчайдушної, кількаденної боротьби з пожежами в центрі Києва німці зрозуміли, що не можна врятувати місто, де вже практично не залишилося нічого живого. Полум’я і дим над Києвом було видно за багато десятків кілометрів та служили орієнтирами для літаків, у тому числі й для радянських. На Хрещатику вибухи тривали до 28 вересня, а руїни на центральних вулицях тліли ще до грудня 1941 року.
Результати дій більшовиків зі знищення Києва
Ще одним великим злочином проти української нації став підрив Червоною армією греблі Дніпрогесу 18 серпня 1941 року з метою перешкодити німецьким військам форсувати Дніпро. Після підриву понад 20 тонн амоналу на греблі утворилася гігантська пробоїна, що викликало величезну хвилю заввишки кілька десятків метрів. Рукотворне «цунамі» змило смугу узбережжя міста Запоріжжя, плавні острова Хортиця та докотилося до сусідніх українських міст — Нікополя та Марганцю.
Гребля Дніпрогесу, підірвана радянськими військами після їх відходу з Правобережної України
При цьому, як вже згадувалось, радянське командування ні про що не попередило не тільки місцеве населення, але й свої війська. У підсумку загинуло близько 100 тисяч мирних жителів, а також до 20 тисяч військовослужбовців зі складу стрілецької дивізії, полку НКВС, двох артилерійських полків та невеликих підрозділів.
У той же час, як і у більшості інших випадків, подібні дії радянської сторони не завдали ніякої шкоди німцям, які з жахом спостерігали за подіями у Запоріжжі.
Як і у ситуації зі знищенням центральної частини Києва, відповідальність за підрив греблі Дніпрогесу згодом переклали на німців, які нібито зробили це восени 1943 року при відступі з Лівобережної України. Правда про реальні події на Запоріжжі була розкрита лише після відновлення незалежності України та падіння комуністичного режиму в 1991 році.
Довідка:
РАССЕКРЕЧЕННЫЕ СОВЕТСКИЕ ДАННЫЕ:
В ответ на Ваше письмо № 19760/09-38 от 17.08.2011 г. о предоставлении информации сообщаем следующее.
1. «Подрыв ДнепроГЭСа организован органами НКВД, что привело к гибели 100 тысяч человек». Согласно боевым донесениям от 19 августа штаба Южного фронта Верховному Главнокомандующему подрыв плотины ДнепроГЭСа был осуществлен начальником Отдела военно-инженерного управления штаба Южного фронта подполковником О. Петровским и представителем Генштаба, начальником отдельного научно-исследовательского военно-инженерного института (г. Москва) военным инженером 1-го ранга Б. Еповым.
[Центральный архив Министерства обороны Российской Федерации. — Ф. 228. — Оп. 754. — Спр. 60. Стор. 95].
Планомірне знищення українського народу сталінським режимом тривало і протягом другої половини Вітчизняної війни, яка вже не мала критичного характеру для Москви та не вимагала таких жертв. Росія просто не хотіла пробачити Україні роки її німецької окупації, що продемонструвала повну тотожність обох тоталітарних систем, а певним чином й більшу жорстокість Москви щодо українського населення.
Про це свідчать люди, які перебували у німецькій окупації та роблять порівняння зовсім не на користь попередніх років масових репресій, Голодомору та жахів Громадянської війни. Зокрема, одним із таких свідчень є спогади легендарної радянської актриси Ади Роговцевої, яка дитиною знаходилась під час окупації у місті Глухів Сумської області та має про це незабутні враження. Як згадує актриса, вона, на відміну від передвоєнних років, принаймні тоді не потерпала від голоду та разом з іншими дітьми діставала харчі від німецьких солдат… [журнал «Тайны звезд» №29 (225) від 17 липня 2013 року].
Звичайно, все це не могла пробачити Росія, яка вважала слушною нагоду для чергової акції геноциду українців у спосіб масової мобілізації молоді Східної України та кидання її згодом в бій без підготовки, зброї та навіть обмундирування.
Призов новобранців проводили так звані «польові військкомати» у складі кількох офіцерів та взводу солдат силового забезпечення мобілізаційних дій, що, цілком природно, не викликали особливого ентузіазму у місцевого населення. Тим більше, що призивали всіх (без розбору), незважаючи на вік, стан здоров’я та інші обставини, розпочинаючи з підлітків, які не мали 16 років, та закінчуючи колишніми бійцями Червоної армії, які залишилися на окупованих територіях України після важких поранень ще влітку-восени 1941 року.
Жителів Східної України силою мобілізовували та направляли на фронт без урахування досвіду та віку, включаючи осіб похилого віку, хворих та підлітків
За даними українських істориків, зокрема доктора історичних наук професора В. Короля, практика створення та діяльності польових військкоматів найбільшого поширення набула у військах Воронізького (у подальшому — Першого Українського) фронту під командуванням М. Ватутіна, який зазнавав колосальних втрат внаслідок застосування варварської тактики безжального використання живої сили для штурму німецьких позицій без належної розвідки, вогневої підготовки (підтримки) та матеріально-технічного забезпечення.
Тактика М. Ватутіна та методи її реалізації, включно з поповненням втрат непідготовленими і неозброєними новобранцями, діставали повну підтримку Г. Жукова, який був на фронті у статусі заступника Верховного головнокомандувача — представника Ставки ВГК, та мав практично необмежені повноваження. Базувалися такі повноваження також і на наказі Ставки ВГК №089 від 9 лютого 1942 року, згідно з яким військовим радам армій та командирам дивізій було надано право необмеженого призову на військову службу людей, що проживали на «звільнених територіях». Загалом, у такий спосіб було призвано близько 900 тис. українських громадян, з яких лише при форсуванні Дніпра загинуло понад 450 тис.
Чи могли ці втрати бути меншими? Звичайно, що так. Якби не нелюдські позиції І. Сталіна, Г. Жукова, М. Ватутіна та М. Хрущова (на той час — члена Військової ради, а по суті головного політичного комісара Першого Українського фронту), які, з одного боку, свідомо нищили український народ, а з іншого — реалізовували свої політичні інтереси, кар’єрні плани та особисті амбіції «переможців над Німеччиною».
Жахлива правда цих подій була викрита українською газетою «Факти» з посиланням на українських дослідників та істориків.
Довідка:
«Перед началом форсирования Днепра в селе Требухов прошло заседание Военного совета штаба фронта. Воспоминания о нем сохранились благодаря офицеру по особым поручениям командующего Первым Украинским фронтом Н. Ватутина — Юрию Коваленко.
Когда на этом заседании решался вопрос, во что одеть и чем вооружить 300 тысяч мобилизованных новобранцев, как их хоть немного подготовить, научить заряжать винтовку, будущий «маршал Победы» Георгий Жуков заявил: «Как во что? В чем пришли, в том и воевать будут! Автоматическим оружием этих людей не вооружать! У них же за спиной заградотряды! Дай им 300 тысяч автоматов — и от заградотрядов ничего не останется. Они их всех перекосят и чкурнут к немцам. Трехлинейку им образца 1891 года!»
В ответ на замечание заместителя командующего Первым Украинским фронтом по тылу генерала Кулешова о том, что на складах имеется в наличии всего 100 тысяч трехлинеек, Жуков не выдержал и заявил: «Зачем мы, друзья, здесь головы морочим. Нах… обмундировывать и вооружать этих хохлов? Все они предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать».
Елементами подібної практики Москви стало і створення Букринського та Лютізького плацдармів на півдні та півночі від Києва у вересні-листопаді 1943 року у рамках Київської наступальної операції Червоної армії.
На той час силами 13, 60 та 61 армій Центрального (згодом — Першого Білоруського) фронту під командуванням К. Рокосовського вже був захоплений досить значний плацдарм в районі міста Димер за 30 кілометрів від Києва, що не потребувало жодних інших дій з форсування Дніпра на контрольованих німцями ділянках. І навіть більше, швидке та вміле використання вже наявного плацдарму давало б змогу швидко відрізати німецькі війська, що все ще знаходились на правому березі Дніпра, зокрема, у районі Дарниці.
Однак, за порадою Жукова, Ватутіна та Хрущова, Сталін відхилив таке рішення та доручив штурм Києва саме командуванню Першого Українського фронту, що гарантувало йому славу «визволителів столиці України». Наслідком цього і стала трагедія Червоної армії, а по суті — української нації під Києвом, коли води Дніпра стали червоними від втраченої крові мобілізованих на Сході України бійцями, а самі їх тіла плили «як колоди під час сплаву».
Відверте божевілля таких дій радянського військового командування було визнано навіть німецькими офіцерами і солдатами, які брали участь у тих бойових діях. Навіть їм було страшно від такого використання людських ресурсів.
Довідка:
Во время съемок документального фильма «Цена Победы» его авторам приходилось общаться с немецкими ветеранами, которые приезжали в Украину исследовать свои солдатские захоронения. Когда их спрашивали о боях на Днепре, в ответ звучало одно и то же: «Даже нам было жалко подростков. Когда видели, что их стадом, без оружия гонят вперед, рука не поднималась. А те, кто сидел у пулеметов и вынужден был стрелять, старались попасть по ногам. Другие сходили с ума или отпрашивались от такой бойни, этой страшной миссии».
Ці приклади є лише мізерною, хоча і досить показовою частиною, усіх тих процесів та подій, що відбувалися на території України у роки Другої світової війни. Однак, так чи інакше, вони стали одними з найбільш яскравих доказів однакової відповідальності Берліну та Москви за жертви, понесені Україною.
Разом з тим, дійсно відповідальність за ці жертви покладаються виключно на лідерів гітлерівського та сталінського режимів, а не простих солдат та офіцерів, більшість з яких не мала ніякого бажання брати участь у кривавих військових авантюрах нацистських «фюрерів» і комуністичних «вождів».
До того ж, як демонструють правдиві факти Другої світової війни, переважна більшість таких солдат і офіцерів як з німецького, так і з радянського боку (за винятком виродків із числа спеціальних військ СС та НКВС), досить толерантно ставилися до українського народу.
Своєю чергою, це вимагає адекватного та однаково шанобливого ставлення до поховань бійців Червоної армії та Вермахту на території України. Прикладом цього, зокрема, може бути меморіальний цвинтар німецьких військовослужбовців у Полтаві. Його доглядають разом із похованнями радянських солдат і офіцерів.
Під час Другої світової війни аналогічна ситуація склалася і у відносинах між Німеччиною та іншими західними країнами, насамперед Францією, Великобританією, Бельгією, Нідерландами, Данією, Норвегією та США. Однак, розуміння спільної відповідальності за причини, події і наслідки військового протистояння в Європі та впевненість у неможливості його повторення у майбутньому дозволили досягти загального примирення сторін, що і стало основою для створення Північноатлантичного та Європейського союзів.
