Повернення В. Путіна на посаду Президента Російської Федерації ознаменувалося різкою активізацією неоімперської та неоколоніальної складових зовнішньої політики Росії. Насамперед це стосується стратегічних ініціатив Москви щодо побудови Євразійського Союзу, що постає нині головною ідеєю та одним із основних напрямів діяльності керівництва РФ.
В цьому контексті реалізуються плани відновлення чогось схожого на колишній СРСР як основи у справі відродження провідної світової ролі Росії, а також робляться спроби відвернути увагу росіян від внутрішніх проблем країни, які провокують у російському суспільстві масове невдоволення. Не менш важливе значення мають наміри російських олігархічних кіл взяти під контроль провідні галузі економіки колишніх радянських республік.
Росіяни планують реалізувати ідею побудови Євразійського Союзу в три етапи.
Перший етап передбачає поглиблення інтеграційних процесів в Митному союзі Росії, Білорусі та Казахстану за рахунок створення Єдиного економічного простору трьох країн.
Другий етап включає трансформацію Єдиного економічного простору в Євразійський економічний союз (планується здійснити до 2015 року).
На третьому етапі (у період до 2020–2025р.р.) на базі Євразійського економічного союзу буде створюватися Євразійський союз.
Всі три етапи передбачають підключення до наведених вище інтеграційних утворень Киргизстану, Таджикистану, Узбекистану, Вірменії, Молдови, а також України.
Одночасно, з огляду на відсутність у більшості країн колишнього СРСР щирого бажання повернутися під контроль Росії через можливість втрати при цьому власних національних інтересів, керівництвом Російської Федерації реалізується комплексна програма примусового залучення партнерів по СНД до російських інтеграційних ініціатив. У цієї програми є такі основні напрями:
- перший — збереження основ економічної єдності країн колишнього СРСР на основі його енергетичної системи та коопераційних зв’язків в економічній сфері. Насамперед, в цьому плані Росія намагається не допустити зниження залежності України, Білорусі та Молдови від російських нафти і газу, а також зберегти прив’язку Казахстану, Туркменістану та Узбекистану до російської трубопровідної мережі в плані постачання їх енергоносіїв на зовнішні ринки. З цією метою керівництво Російської Федерації намагається створювати перешкоди в отриманні Україною та Молдовою доступу до альтернативних джерел газу, а також диверсифікації шляхів нафтового та газового експорту країнами Центральної Азії. Крім того, аби мати додаткові важелі тиску на Україну в енергетичній галузі, Росія прискорює будівництво нових газопроводів «Північний потік» та «Південний потік» в обхід української території (які економічно не доцільні), а також модернізує білоруську газотранспортну систему для збільшення її пропускної спроможності.
Водночас окремим напрямом дій Росії з економічної прив’язки країн колишнього СРСР є встановлення контролю над їх підприємствами та об’єктами інфраструктури (в першу чергу, транспорту та зв’язку) під виглядом інвестиційної діяльності, придбання контрольних пакетів акцій, створення спільних холдингів тощо. Зокрема, головна увага російської сторони приділяється створенню спільного з Україною підприємства для управління українською газотранспортною системою, а також залученню українських авіа- та суднобудівних підприємств до профільних корпорацій Росії;
- другий — розмивання базових засад державності країн СНД, а також підрив національної самоідентифікації їх населення. Стосовно України зазначене досягається шляхом просування Москвою ідей федералізації нашої держави, надання російській мові статусу другої державної, введення подвійного громадянства (звичайно ж, російського), а також приєднання України до різних форм інтеграційних об’єднань, очолюваних Росією, включаючи створення конфедерації чи федерації колишніх радянських країн. Загалом всі ці заходи спрямовані на послаблення української держави, створення передумов для територіального розколу України та подальшого входження її частин до Росії, як це відбувається з Абхазією та Південною Осетією.
Однією із форм такої інтеграції є ініціювання Москвою створення так званих бєвразійських регіонів» на території країн СНД шляхом поглиблення їх економічних зв’язків з Росією та іншими перспективними членами майбутнього Євразійського союзу. Зокрема, перший з таких регіонів планується створити на основі Придністровської Молдовської Республіки, яка з моменту проголошення самостійності фактично залишається під протекторатом Російської Федерації. Крім того, Росія активно лобіює ідеї створення євразійських регіонів на базі східних та південних областей України, а також Автономної Республіки Крим.
Надаючи російське громадянство громадянам країн колишнього СРСР (включаючи Україну), Росія створює «законні підстави» для втручання у внутрішні справи цих країн з метою захисту “російських співвітчизників” за кордоном;
-
третій — посилення політичного впливу Росії на пострадянському просторі за рахунок створення потужних політичних партій проросійської спрямованості в колишніх країнах СНД. Зокрема, російська сторона докладає активних зусиль до створення так званої «Русской партии Украины», яка має консолідувати проросійські організації України в рамках єдиної політичної сили, спроможної забезпечити свою присутність як у Верховній Раді України, так і в органах місцевого самоврядування. Крім того, за підтримки Росії в Україні вже функціонують проросійські партії, рухи та блоки, в т.ч. «Русский блок», «Рось», «Славянская партия», «Русская община Севастополя» та інші організації. При цьому окрема роль відводиться так званим організаціям козаків, які постають «ударними загонами» Росії при проведенні антиукраїнських акцій в Україні. Найбільш відомими з таких організацій є “Объединение казаков Крыма” та «Севастопольский казачий союз Русь», які традиційно зосереджують свою діяльність на сприянні заходам Росії з «відриву» Кримського півострова від України;
- четвертий — формування ідей наявності спільних загроз країнам СНД у безпековій сфері, на основі чого робиться висновок про необхідність їх об’єднання у воєнно-політичні структури на чолі з Росією, а також про доцільність збереження російської військової присутності на території колишніх радянських республік. Зокрема, джерелами таких «спільних загроз» називаються: США та НАТО — для Білорусі і Росії; Туреччина та витоки ісламського екстремізму в Чорноморському регіоні — для України і РФ; Китай та поширення нестабільності з Афганістану і Пакистану — для країн Центральної Азії та Російської Федерації; неврегульованість конфлікту довкола Нагірного Карабаху — для Вірменії і російських інтересів на Кавказі.
Маючи такі «підстави», Росія намагається побудувати підконтрольну собі воєнно-політичну систему в рамках СНД (на базі зміцнення та розширення Організації Договору про колективну безпеку), що, з одного боку, має надати Москві більших можливостей для протистояння США/НАТО та КНР, а з іншого — сприяти посиленню та закріпленню російських позицій в пострадянських країнах.
Як бачимо, найважливіше для Росії — зберегти свою військову присутність на території колишнього СРСР. Так, дислокація Чорноморського флоту РФ в Криму вважається Москвою головною гарантією збереження її позицій на півострові та недопущення євроатлантичної інтеграції України навіть у віддаленій перспективі. При цьому, поряд із суто демонстрацією військової присутності та військової сили Російської Федерації в Автономній Республіці Крим, командування Чорноморського флоту відкрито підтримує проросійські сили АРК (всупереч усім українсько-російським угодам щодо неучасті ЧФ РФ у політичних процесах України).
Аналогічно розміщення російських військових баз в Абхазії та Південній Осетії є інструментом зміцнення позицій Росії на Південному Кавказі та в Чорноморському регіоні, гарантією збереження російського контролю над окупованими територіями Грузії, а також недопущення вступу грузинської держави до НАТО.
В свою чергу, розширення військової присутності Росії в країнах Центральної Азії (Киргизстані, Узбекистані та Таджикистані) дає змогу утримувати російські позиції в регіоні та протистояти регіональному впливу США і КНР.
Російська військова присутність в країнах СНД створює також додаткові можливості для силового втручання Росії у їх внутрішні справи під приводом забезпечення безпеки «російських співвітчизників». Таку можливість надає і Воєнна доктрина Росії, що допускає превентивне застосування Збройних сил РФ за межами країни у зазначених вище цілях. Яскравим прикладом цього стала військова агресія Росії проти Грузії у 2008 році;
- п’ятий — перешкоджання європейській та євроатлантичній інтеграції пострадянських країн, поглибленню їх відносин з іншими країнами поза межами російського впливу. Фактично так Росія намагається унеможливити альтернативні шляхи розвитку України та інших країн СНД, що має підштовхувати їх до інтеграції в Євразійський союз.
Реалізація наведених вище планів Росії супроводжується цілеспрямованим тиском на країни СНД, що має як прямий, так і опосередкований характер.
Так, останнім часом основним інструментом такого тиску на Україну є високі ціни на газ. При цьому Росія погоджується знизити ці ціни лише у випадку згоди України на вступ до Митного союзу. Росія також фактично ультимативно погрожує закрити російський ринок для українських товарів у випадку відмови України від участі у російських інтеграційних процесах. Одночасно пропагуються позитивні здобутки, які ніби може отримати Україна від приєднання до МС.
Водночас активізуються заходи Російської Федерації з так званого «м’якого впливу» на країни колишнього СРСР через гуманітарну сферу. Зокрема, це стосується просування Росією ідей реінтеграції пострадянського простору в рамках спільних з країнами СНД наукових, освітніх, культурних та інших проектів відповідної спрямованості.
Зазначена вище діяльність організується та координується Росією на вищому державному рівні через Комітет Державної думи РФ у справах СНД і зв’язках із співвітчизниками, а також Федеральне агентство «Россотрудничество». Крім того, до роботи в даній сфері залучається широке коло неурядових організацій як в Росії, так і в Україні. Основними з них є Інститут країн СНД на чолі з відомим українофобом К.Затуліним, фонд «Русский мир» та фонд «Поддержки и защиты соотечественников, проживающих за границей». Згаданими вище російськими структурами та їх послідовниками в Україні з числа проросійських партій та рухів нещодавно було проведено ряд демонстративних акцій («Русских маршей») з нагоди так званого «Дня російської єдності» в Києві, Одесі, Миколаєві, Запоріжжі, Дніпропетровську, Сімферополі, Севастополі та Ялті, а також Донецьку та Луганську, де висувались традиційні вимоги до керівництва України щодо проведення референдуму про федералізацію України та її приєднання до Митного союзу, а також возз’єднання Росії, України та Білорусі в плані побудови федеративної, а в подальшому і єдиної слов’янської держави.
В рамках політики «м’якого впливу» Росія активізує проведення масштабної інформаційної кампанії, яка, з одного боку, спрямована на підтримку та просування російських ідей в Україні, а з іншого — на приниження ідей української державності та взагалі української нації, а також на дискредитацію планів європейської інтеграції України.
До цих заходів залучається також і Російська Православна церква, яка спрямовує свою діяльність на утримання України в орбіті російського духовного світу.
На щастя для колишніх радянських країн та на превеликий жаль для Москви, наведені вище російські заходи мають діаметрально протилежні наслідки, тобто не ті, на які сподівається російська сторона. Так, посилення економічного тиску Росії на Україну, а також спроби Москви принизити українську націю викликають цілком зрозуміле роздратування у українського суспільства, що сприяє зміцненню державницьких ідей та поширенню антиросійських настроїв. Про це свідчать і результати останніх парламентських виборів в Україні, коли створений Москвою «Русский блок» отримав близькі до нуля — 0,03 % голосів виборців, в той час, як найбільш радикальна партія національного відродження України — «Свобода» — понад 10 % голосів. Водночас «газові війни» Росії проти України фактично сприяли створенню єдиної української національної ідеї — відмови від російського газу, що підтримується як керівництвом держави, так і більшістю українського населення як на Заході, так і на Сході України. Отож, всупереч своїм геополітичним зусиллям, Росія мимоволі створює базові підвалини для об’єднання народу України та зміцнення її державності.
Щось схоже спостерігається і у стосунках Росії з іншими країнами СНД, в тому числі її партнерами по Митному та майбутньому Євразійському союзам. Так, незважаючи на всі союзницькі відносини з Росією (в т.ч. в рамках Митного союзу та ОДКБ), головним напрямом зусиль керівництва Казахстану є намагання уникнути транзитної залежності від Росії в плані експорту казахстанських нафти і газу на світові ринки.
В свою чергу, Грузія, Азербайджан, Узбекистан та Туркменістан взагалі не бажають мати нічого спільного з євразійськими ініціативами Російської Федерації.
Ці всі наведені процеси мають об’єктивний характер і жодним чином не контролюються Росією. Адже під час природної зміни поколінь населення країн колишнього СРСР, в рамках якої незворотно відходять у минуле носії комуністичної, радянської та російської ідеологій, на життєву арену виходять носії саме національних та державницьких ідей. Це підтверджують і результати соціологічних досліджень в Україні, згідно з якими на сьогодні 63 % українців є стійкими прихильниками незалежності України. При цьому приріст даної категорії українського населення становить 3 % за рік. Тобто, вже через 5–10 років незалежність України, як основа менталітету українського населення, стане повністю завершеним фактом.
Слід також зазначити, що провідні бізнесові кола більшості країн СНД не зацікавлені в інтеграції з Росією, адже це загрожує їх власному бізнесу як з точки зору можливості його переходу під контроль російських олігархів, так і в плані посилення конкуренції з боку аналогічних галузей російської економіки. Так, незважаючи на всі національно-культурні проблеми, в Україні вже сформувалася своя національна бізнес-еліта, що відповідає за економічну базу української державності.
Не зацікавлені у втраті незалежності своїх країн і більшість представників державних апаратів. Адже це фактично означатиме втрату ними свого статусу у суспільстві, привілеїв та влади.
Все це і поставить останню крапку на геополітичних планах Москви щодо відновлення контролю над пострадянським простором, в т. ч. Україною.
